Становлення та розвиток політичної науки в США (методологічні особливості).

Date: 2015-10-07; view: 692.

Періодизація Д. Істона в роботі „Політична наука в Сполучених Штатах: минуле та сьогодення”:

1. Формальний (правовий) (переважає описовий метод, описувались закони, за якими функціонує влада в політичній системі. Вважалось, що політичні дії є тотожними конституційним. В. Вільсон першим дійшов висновку, що окрім формальних політичних інститутів існує багатоманіття форм неформальної поведінки і організації, які здатні впливати на процес прийняття рішень);

2. Традиційний (неформальний або добіхевіористичний) (В період з кінця ХІХ ст.. до 1920 р. проблема вивчення неформальної політичної діяльності стає однією з найбільш домінуючих. Групи тиску (А. Бентлі), П. Херрінг, Д. Трумен. Головна увага приділялась збору інформації та описанню політичного процесу, а не створення всеохоплюючих наукових теорій, політичний процес розумівся як гігантський механізм прийняття політичних рішень. Політика – це точка рівноваги між різнорідними різнополюсними силами, що впливають на осіб, які приймають політичні рішення);

3. Біхевіористичний (дослідження політичної поведінки. Головна увага приділялась поясненню та передбаченню політичної поведінки людей, разом з тим були спроби розробляти більш широкі концептуальні підходи – структурно-функціональний, системний аналіз. Значна увага приділяється методам збору інформації, вони сприймаються як проблема науки, а не як даність (інструментарій). Як наслідок в 50-60-х роках в політології почали застосовуватись все більш складні і різноманітні методи: опитування, інтерв'ю, вибірки, регресивний та факторний аналіз, моделювання. Біхевіористи вважали, що при дослідженнях можна абстрагуватись від цінностей як самого вченого, так і суспільства в цілому. Саме біхевіористи запропонували розуміння чистої теорії (науки), яка є відмінною від прикладних досліджень);

4. Постбіхевіористичний (Почався в 60-х роках і триває по-сьогодні. Політична наука не змогла відреагувати на появу нових суспільних проблем – бідність, дискримінація на національній, расовій, статевій основі. Були поставлені під сумнів 1) науковість біхевіоризму (на людську поведінку впливають різноманітні чинники, їх всі виявити неможливо); 2) соціальне знання не може бути ціннісно-нейтральним, більш того – вона наскрізь пронизане ідеологією).

2) Періодизація Г. Алмонда:

1. Міжвоєнний період (1920-1940 рр.);

2. Період домінування поведінкового підходу в політології;

3. введення логіко-математичних методів дослідження, застосування економічних моделей, використання теорій раціонального вибору та „методологічного індивідуалізму”

Перші десятиріччя ХХ століття – політологи намагаються надати науковості своїй галузі знань. Звідси назва напрямку – “сцієнтиський” – від англійського слова since – наука. Рух у напрямку захисту науковості американської політичної науки тісно пов'язано з ім'ям Чарльза Мерріема, який був засновником та одним з найвідоміших представників Чикагської школи політичної науки США. Чикагська школа, де працювало багато його учнів, зробила великий крок вперед у підвищенні вимог до якості емпіричних досліджень, переконливості їх висновків і введенні інституційного виміру у вивченні політичних проблем.

Чарльз Мерріем. Праці: “Сучасний стан політичної науки” (1921 р.) та “Нові аспекти політики” (1925 р.). Він не відмовлявся від історико-порівняльного та юридичного підходів в дослідженні політики, але наголошував на більш широкому використанні психологічних та статистичнихметодів. Ч.М. підкреслював, що в багатьох випадках історико-порівняльний та юридичний підходи можуть забезпечити таке розуміння політичних проблем, яке не дозволяє зробити точні вимірювання та перевірка. Звідси головна задача, на думку Ч.М. полягає не в тому, щоб використовувати одні методи аналізу за рахунок зниження значення інших, а в тому, щоб кожного разу обирати такі методи дослідження політичних проблем, які максимально сприяють їх розуміння та вирішення. Апелюючи до підвищення наукової значущості політичної науки, Ч. Мерріем такою ж мірою відстоював важливість наукового характеру самої практичної політики. На його думку “сама практика повинна бути науковою”. Вчений бажав бачити політичну науку, як дослідження, яке є корисним як для бізнесових, так і політичних кіл. Політологи, на думку Мерріема, повинні активно вволікатись у політичну практику. Цей призив до тісної взаємодії між теорією та практикою знайшов підтримку у багатьох американських політологів того часу.

Недоліками теорії Ч. Меріема є те, що він не зміг створити загальної, синтетичної теорії політики. В його роботах міститься чимало закликів до створення такої науки. Є в них також цікаві висловлювання щодо взаємозв'язку суспільних наук і соціального прогресу, координації зусиль різних спеціальностей в дослідженні політики, щодо ролі філософського знання в інтерпретації накопиченого політичного досвіду. Але нажаль немає чітких теоретичних та методологічних основ, на яких такого роду наука може будуватись. Головним недоліком в дослідження Ч.М. було надмірне захоплення кількісними методами в політичному аналізі. Політика – не математика, підрахувати всього не можна.

Вільям Монро. Він намагався зв'язати політику з дією нерозкритих (а тому до певного часу “невидимих”) фундаментальних законів, які визначають політичну поведінку індивідів і груп в суспільстві. Праця: “Невидиме правління” (1927 р.). Все у природі має схильність до розвитку: або періодичному, або хвилеподібному, або циклічному. Фундаментальні закони політики могли б стати добре видимими, якщо б політолог, замість “методологічного альянсу” з філософами та соціологами, “компанію яких він зазвичай підтримує, наносячи збитків власному пошуку істини”, запозичив би методологію та об'єктивність вчених. В президентському посланні Американської Асоціації політичної науки, яке мало назву “Фізика і політика – перевірена стара аналогія”, В.М. писав, що політична наука має розвиватись за аналогією з фізикою, щоб позбутися “інтелектуальної невідвертості” з приводу природних прав, згоди тих, ким керують, правління за допомогою суспільної думки, рівності людей, свободи конкуренції і таке інше. Як це було в фізиці, політична наука повинна йти від видимих, крупно масштабних явищ до явищ мікро масштабних.

Однією з головних задач політології, на думку В. Монро є можливість прогнозування, без цієї функції вона стає непотрібною.

Крім того, політична наука повинна вдосконалити категоріальний апарат. Задача політології, як точної науки – створювати точні поняття.

Джордж Кетлін. Робота “Наука та метод політики” (1927 р.). Як економісти перемістили фокус свого дослідження з ділового підприємства до абстрактної конструкції “економічна людина”, так і політологи повинні перейти від традиційного аналізу держави до абстрактної конструкції “політична людина”. “Економічну людину” рухає воля споживати або володіти, тому економісти мають справу з виробництвом та обміном товарів. “Політичну людину” рухає воля панувати, прагнення зробити свою волю пануючою над волею інших співгромадян. Відповідно предметом політики, пояснював Кетлін, повинна бути влада, а “політична арена” – свого роду “ринком” для неї.

Говорячи про аналогію між економікою та політикою, Кетлін усвідомлював, що вона може бути зроблена з натяжкою. Економіка має менш проблем, порівняно з політологією, тому що вартість товарів може бути виражена в грошах. А що може слугувати мірилом влади? В примітивних політичних суспільствах більш менш очевидним її показником виступає фізична сила, яка проявляється різного роду військових та примусових установах. Що ж стосується цивілізованих суспільств, то тут, на думку Кетліна, справа більш складна. Хоча соціальний статус та гроші іноді і використовуються в таких суспільствах в якості мірила політичної влади, але вирішальну роль в цій справі відіграють не вони, а “результати голосування”, тому що в кінцевому випадку вони є “балансиром підтримки та опозиції”, і тільки вони можуть слугувати показником політичної влади. Одночасно з цим, Кетлін погоджувався, що голосування нерідко носить формальний характер. Тому завдання політології – розробити такі практичні механізми, які дозволили б виборам позбутись формального характеру.

Сцієнтиському напрямку протистояв антисцієнтиський в особі таких вчених, як Вильям Еліот, Едвард Корвін та Чарльз Бірд.

Вільям Еліот. Праці: “Прагматичний заколот в політиці” (1928 р.) та “Можливості науки про політику: з особливим акцентом на методи, запропоновані Вільямом Манро та Джорджем Кетліном” (1931 р.). Не вважаючи себе прихильником традиційної політичної науки, Еліот в той же час досить суворо критикував сцієнтиський підхід до політики. Прихильники сцієнтизму, відмічав він, “вследствие естественной зависти пытались получить кое-что от престижа, которым упивается экспериментальная наука в современном мире”. Елліот наголошував на тому, що дослідження політики ніколи не зможе стати експериментальною, тому що вона не має ніякого мірила, вона не може тлумачитись універсальними абстракціями, тому що має справу з явищами, які є унікальним за своєю суттю, такими, що не підлягають експериментуванню, а також з процесами, надзвичайно складними за своїм характером і не вкладаються в рамки “жорстких детерміністських законів”.

Помилки сцієнтистів:

1) Одна з головних помилок сцієнтиського подходу, на думку Еліота, прагнення відкрити об'єктивні закони, що породжує нездорову тенденцію вихвачування політичних явищ з загального культурного контексту.

2) Відсутність у багатьох політологів достатньо глибокого розуміння того, що роблять психологи, соціологи, економісти і статисти. Саме через те вони нав'язують псевдонаукові результати.

3) Ціннісно-нейтральний підхід до політики. Політична наука не повинна переривати свій традиційний зв'язок з практичною політикою та ідеальними цілями управління. Для представника політичної науки відмовитись від обговорення питання про політичні цінності означає теж саме, що для “філософа займатись абстрагування в пустоті”. Відмова ж сцієнтистів від цінностей була, на думку Еліота, ілюзорною. Насправді вони спирались в своїх дослідженнях на цінності, але видавали їх за наукові факти.

Едвард Корвін. Завдання політичної науки – “критика та виховання в їх тісному взаємозв'язку з ідеальними цілями держави і з тим, як ці цілі можна досягти”. Тією мірою, якою технічні прийоми просувають вперед вирішення вказаних завдань, тією мірою вони оцінюється і їх значення для політичної науки. Там, де технічні прийоми не можуть сприяти реалізації подібного роду задач, вони повинні бути відкинуті як такі, що не відповідають справжньому призначенню політичної науки.

Чарльз Бірд. В президентському посланні “Час, технологія та творчий дух в політичні науці” (1927 р.), адресованому Американській асоціації політичних наук, він відмічав, що дві сили – час та технологія – безжалісно руйнують старий порядок та придають цілим соціальним системам “неведомые до того калейдоскопические формы”. Щоб протистояти цим силам, політологи повинні розвивати творчій дух в своїй галузі знання. Сцієнтизм, на думку Бірда, не сприяє розвитку такого духу, оскільки орієнтує політологів на однобоке дослідження і накопичення даних з приводу “окремих проблем з посиланням на специфічні практичні цілі”.

З кінця 20-х – початку 30-х років під впливом економічної кризи Сполучені Штати пішли шляхом оновлення ліберально-демократичних принципів і розширення соціальної ролі держави. У цей період політологія зосереджується на дослідженні неформальних аспектів державного управління. Такий напрямок отримав назву політичного біхевіоралізму (від англійського слова “поведінка”), а його родоначальником вважається Е. Торндайк. Програма біхевіоризму і сам термін були запропоновані Дж. Уотсоном. Відомими біхевіоралістами були У. Ліпман, Г. Лассуел, Ч. Мерріам. Найбільшого поширення біхевіоризм набув у повоєнні роки аж до 60-х років.

Предметом аналізу біхевіоралістів стала політична поведінка на індивідуальному тасоціальному рівнях (у групах, соціальних інститутах) та різні аспекти політичного процесу, пов'язані з нею: 1) голосування на виборах; 2) участь в інших формах політичної активності, у тому числі неконвенційних (демонстрації, страйки), лідерство; 3) діяльність груп інтересів, політичних партій, суб'єктів міжнародних відносин.

Вивчаючи ці різноманітні аспекти, вони намагались відповісти на питання: чому люди у політиці поводяться певним чином.

Основні методи дослідження:

1) статистичний аналіз даних по виборам;

2) анкетні дослідження та опитування;

3) лабораторні експерименти;

4) застосування теорії ігор для дослідження процесу прийняття політичних рішень.

Основні принципи біхевіоризму:

6. Об'єктом дослідження політолога повинні бути не законодавчі норми і формальні моменти політичної організації суспільства, а дії людей, спрямовані на досягнення своїх політичних цілей;

7. Виключна роль відводиться належним чином обробленим емпіричним даним, які тільки і мають наукову цінність;

8. Застосування методів інших наук, у тому числі природознавчих і точних, до аналізу політичних явищ;

9. Несумісність наукового характеру дослідження і ціннісної орієнтації дослідника. Наголошується на необхідності відсікти ціннісний підхід. При такому підході досягається повна об'єктивність дослідження;

10. Біхевіоризм виступає під прапором “чистої науки”. Його прихильники говорять про свою непричетність до конкретної політичної практики, про своє усунення від прийняття рішень (або від рекомендацій для прийняття рішень) стосовно насущних соціально-політичних питань.

Затверджується після ІІ Св війни.

У психології-біхевіоризм (Джон Уотсон), з психології-до соціології (Скінер), з соціології-до політології.

Біхевіоризм-філософія психології, в основі якої-думка про те, що всі дії індивідів мають розглядатись в якості поведінки.

Біхевіоралізм-методологічний підхід в політ аналізі, спрямований на забезпечення об'єктивного кількісного аналізу, пояснення та прогнозування політ поведінки.

Артур Фішер бентлі «Процеси управління», Фрак Кент «Політ поведінка».

Представники: Герберт Тінгштейн, Джон Геллап.

Вихідні гіпотези: -людська поведінка має спільні характеристики, які можна зафіксувати; - ці характеристики можуть бути виявлені емпіричним шляхом; - на основі вивчення закономірностей поведінки політологія може прогнозувати поведінку людини та функціонування політ інститутів.

Основні принципи біх-зму:- закономірність (політ повед є закономірністю і може бути досліджена), - обов'язковість верифікації, - дотримання жорстких правил проведення експерименту, -квантифікація (представлення результатів дослідження або у вигляді цифр, або у вигляді значень), - ціннісний нейтралітет, -систематизація, - принцип чистої науки (непричетність до конкретної політ практики), - інтеграція соц. Наук на базі кількісних методів аналізу.

Напрями біх-зму: школа політ психології (Мічиганський ун-тет. Деніель Канеман, Амос Тверскі), -школа політ соціології (Колумбійський ун-тет. Пол Лазарсфельд), -політ.економічна школа (політ повед як раціональне прагнення людей задовольнити свої інтереси. Ентоні Даунс, Кеннет Ерроу, Уільям Нордхауз).

Недоліки біх-зму: - проблематичність верифікації даних, неможливість врахувати реальної мотивації кожної конкретної політ повед, - використання лише кількісних методів дослідж, - відмова від аналізу суспільства як єдиного цілого, - утопічність вимоги ціннісного нейтралітету.

Постбіхевіоризм виник наприкінці 60-х років як критика біхевіоризму. Д. Істон ввів термін „постбіхевіоральна революція” для позначення руху у напрямку від біхевіоризму.

Причини: біхевіоризм зосереджувався здебільшого на вивченні політичної поведінки і не міг вирішувати нагальних проблем сучасності: 1) забруднення навколишнього середовища, 2) етнічна, расова та соціальна нерівність; 3) ядерна загроза тощо.

Сутність „постбіхевіоральної революції”: полягає в неприйнятті такого політичного дослідження і вивчення, яке прагне перетворити вивчення політики, політичну науку в більш жорстку наукову дисципліну, яка базується на методології природничих та точних наук.

Принципи:

6. Зміст повинен передувати методиці. Важливо якомога повніше відповідати нагальним сучасним потребам, аніж займатися софістикою відносно методів дослідження.

7. Відмова від надання виключного значення емпіричним методам дослідження. Біхевіоризм несе в собі ідеологію емпіричного консерватизму. Самообмеження описом і аналізом фактів створює труднощі розуміння тих же фактів в їх найширшому контексті.

8. Тісний зв'язок теорії з практикою. Біхевіористське дослідження втрачає зв'язок з реальністю. Його стрижнем є абстрагування та аналіз, і вони покликані скрити жорсткі реалії політики. Завданням постбіхевіористської революції полягає в тому, щоб зруйнувати її бар'єри замовчування, які неминуче створив біхевіоризм, і таким чином допомогти політичній науці осягнути реальні запити людства в період кризи.

9. Відмова від ціннісного нейтралітету досліджень політичної науки. Наука ніколи не може бути ціннісно-нейтральною. Тому, для того, щоб зрозуміти межі та можливості нашого знання, ми повинні знати про ціннісні передумови, на яких воно базується, а також про альтернативи, заради яких це знання може бути використано.

10. Відповідальність за „продукт” своєї наукової роботи. Представники політичної науки несуть відповідальність за всіх інтелектуалів. Історична роль інтелектуалів полягає в тому, щоб захищати гуманістичні цінності цивілізації. В цьому їх унікальне завдання і обов'язок. Інакше вони можуть стати просто техніками, ремісниками для часткового ремонту суспільства.

Знати – значить нести відповідальність за дії, а діяти – означає прилучатися до оновлення суспільства. Інтелектуал, як вчений, несе особливу відповідальність за дієвість свого знання. Умоглядна наука – продукт ХІХ століття, коли було досягнуто широкої моральної згоди. Сучасна дієва наука з необхідністю відтворює сучасний конфлікт в суспільстві з приводу тих чи інших цінностей та ідеалів і це повинно проходити через весь процес дослідження.

7. Активна участь в повсякденному політичному житті (боротьбі). Якщо у інтелектуалів є зобов'язання – максимально використовувати і реалізовувати свої знання, то організації інтелектуалів – професійні організації, в т.ч. політичні, а також університети не повинні перебувати осторонь повсякденної політичної боротьби, а брати в ній участь. Політизація професії так само неминуча, як і бажана.

Основні теоретико-методологічні напрямки постбіхевіоралістського етапу (теорія “веберіанського інтенціоналізму”, теорія “держави-актора”, теорія “раціонального вибору”).

1. Веберіанський інтенціоналізм.

Інтенція (від лат. intentio — прагнення) — спрямованість свідомості, мислення на якийсь предмет. Інтенціоналізм – вчення про те, що кожна дія може розцінюватись та інтерпретуватись тільки з точки зору самого актора. Погляд, згідно з яким моральність дії визначається виключно її намірами. «Благая цель оправдывает стредства» (ієзуіти).

В основі теорії лежала ідея М. Вебера про те, що науковий метод (точні, кількісні методи) може застосовуватись для дослідження тільки деяких типів колективної поведінки. Але він стає малокорисним, коли вчений досліджує колективну поведінку одночасно з намірами (інтенціями) окремих індивідів, втягнутих в колективний процес.

Сутність теорії веберіанського інтенціоналізму полягала у пошуку спеціального, принципово нового методу дослідження, який допоміг би брати до уваги наміри акторів.

1. Теорія раціонального вибору.

Ця теорія зосереджувала всю увагу не на колективній поведінці, а на тих мотивах і внутрішніх чинниках, які рухають окремого індивіда. Індивід тепер був не просто суб'єктом, який реагує на зовнішні умови тим чи іншим чином, а й активним актором, для якого характерною є вибіркова поведінка з метою реалізації власних уподобань або отримання максимальної користі. Отже, в області політичного аналізу з'явилася раціональна людина зі своїми намірами та цілями.

Розробники теорії: К.Ерроу «Соціальний вибір і індивідуальні цінності» (1951р.) – початок розробки теорії, Г.Саймон «Моделі людини», Уілям Райкер «Політична наука і раціональний вибір» (1990р.), П.Ейбел «Чи є теорія раціонального вибору раціональним вибором теорії? (1992р.), Дж.Бюкенен, Г.Таллок.

Основні методологічні принципи теорії:

1. Методологічний індивідуалізм – визнання того, що соціальні та політичні структури, політика і суспільство в цілому є вторинними по відношенню до індивіда. Індивід є основним актором в суспільстві. Тому для дослідження політики треба зосередитись на окремому індивіді.

2. Егоїзм індивіда – прагнення максимізувати власну користь. Це означає, що індивід буде обов'язково поводитись як егоїст.

3. Раціональність індивідів - тобто їхня здатність розташовувати свої уподобання у відповідності до своєї максимальної користі. При цьому індивід співвідносить очікувані результати і витрати і, прагнучи максимізувати результат, намагається одночасно мінімізувати витрати.

4. Обмін діяльністю. Індивіди діють у суспільстві не самостійно, існує певний взаємозв'язок: поведінка кожного індивіда здійснюється в певних інституціональних умовах, тобто під впливом дії інститутів. При цьому індивіди скоріше не пристосовуються до інститутів, а прагнуть їх змінити відповідно до своїх інтересів. Інститути в свою чергу можуть змінити порядок (ієрархію) уподобань, але це означає, що змінений порядок виявився найбільш корисним за даних умов.

5. Диференційованість уподобань. Окрім раціональності слід додатково враховувати характер уподобань і переконань (актори прагнуть максимізувати 1) матеріальний успіх; 2) задоволення; 3) владу). Ідея Дж.Фірджона.

3. Теорія держави-актора. (під впливом реанімації марксизму). Істон. Це по суті новий інституціоналізм

До аналізу політики залучається не індивід (індивідуальний актор), а колективний актор, яким єдержава. Основна мета даної теорії – повернути державі її місце в політичному аналізі і забезпечити науковий процес, орієнтований на вивчення держави.

Держава розглядається не як пасивний центр перетину соціальних сил, а як відносно автономний актор, здатний висувати цілі, реалізовувати їх, розробляти стратегії тощо. Держава відіграє, наприклад, самостійну роль при розробці і реалізації соціальної політики. Тому в даному випадку до аналізу залучаються моральні судження й аргументи (наприклад, державні соціальні програми, спрямовані на допомогу бідним та інвалідам, засновуються не на раціональному виборі, не на егоїстичних цілях, а на моральних нормах).

Суч пол.-ія. Блоки

І. Теорія та методологія політичної науки (політична думка і політична філософія, нормативна політична теорія, формалізована ПТ(матем, теорія ігор тощо), політологічна освіта.

ІІ. Внутрішня політика (законодавство, вплив політики на законодавчі органи, дослідження президентства, федералізму та міжбюджетних відносин, міської політики (урбаністика — благополучних і неблагополучних районів, кримінальних елементів тощо), політику охорони здоров'я,

ІІІ. нове державне управління (дослідження політичних мереж, публіч адміністрації, сучасного публічного менеджменту, електронної демократії)

IV. зарубіжна політика (політика комуніст та посткомуністичних країн, канадська та європейська)

V. Конфліктологія (Внутрішні конфлікти, Міжнародні, Форми девіаційної масової поведінки — війна, піратство, тероризм, На основі гендерної, класової тд нерівності, На основі релігії.).

VI. Електоральний процес (вибори, виборча поведінка, думка, процес тощо)

VII. Технологія та політика (інноваційні технології у реалізації політики).

VIII. Міжнародні відносини (міжнародну політичну економію в контексті загальної економічної кризи, міжнародне співробітництво, глобалізація, міжнародна безпека)

IX. Порівняльна політологія.