Основні політологічні концепції демократії.

Date: 2015-10-07; view: 545.

Головна суперечність демократії — цесуперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Відомий англійський філософ Карл Поппер (1902—1994) вважав демократію не тільки неможливою, а й недоцільною. Справді, демократія у прямому її розумінні (як безпосередня влада народу) неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого державного питання на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоцільне й з точки зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народ у цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноособовий деспот.

Різне теоретичне вирішення суперечності між ідеалом демократії та її реальністю знаходить свій вияв в існуванні багатоманітних концепцій демократії. Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення булакласична ліберальна демократія, яка найповнішою мірою грунтується на перелічених вище принципах демократії. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Забезпечення громадянської свободи грунтується на реалізації передусім особистих прав і свобод індивіда: права на життя й недоторканність особи, права на свободу і на спротив насильству, права на власність і вільну економічну діяльність, свобод приватного життя — недоторканності житла, таємниці листування, свободи пересування й вибору місця проживання тощо. А наявність в індивіда політичних прав і свобод надає йому можливість брати участь у здійсненні державної влади, впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних інтересів і потреб.

Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницькій демократії, яка дає змогу найповнішою мірою поєднати ідеал демократії та можливості його практичного здійснення. Відповідно, демократію розуміють як відповідальне правління, уряд, здатний приймати рішення і нести за них відповідальність. Основними елементами представницької демократії визначаються конституційність та обмеження політичного панування. Тому ліберальну демократію називають іще конституційною демократією, за якої воля народу проявляється не повною мірою і прямо, безпосередньо, а делегується представникам, котрі в процесі прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність.

Сутність ліберальної демократії в концентрованому вигляді знайшла своє відображення у запропонованій президентом США Авраамом Лінкольном формулі: government of the people, by the people, for the people (правління народу, обране народом і для народу).

Лібералізм виник і розвивався як ідеологія буржуазії. Відповідно класична ліберальна концепція демократії та її практичне втілення відбивали інтереси передусім цього суспільного класу. Притаманна лібералізму абсолютизація індивідуальної свободи спричиняє соціальну поляризацію суспільства, загострення класової боротьби, породжує політичну нестабільність тощо. Подолати ці й подібні недоліки покликана концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний) як сучасний різновид ліберальної демократії. Така демократія грунтується на врахуванні всієї множинності, багатоманітності соціальних інтересів. Основною ознакою її є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. Прийняття органами влади тих чи інших рішень в таких умовах є результатом взаємодії і конкуренції різних політичних сил, насамперед політичних партій та багатоманітних груп інтересів.

У концепції плюралістичної демократії політична система суспільства розглядається як механізм, що забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних, релігійних і подібних груп та їх організацій. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна не займає монопольного становища. Відбувається дрібнення політичної влади між державними і громадськими інститутами. Різноманітні соціальні інтереси, в тому числі інтереси трудящих, таким чином якнайповніше враховуються. Якщо ж яка-небудь соціальна група вважає, що здійснювана політика не відповідає її інтересам, то вона має можливість домагатися відкритого обговорення відповідних проблем і прийняття необхідних політичних рішень.

Концепція плюралістичної демократії була найвпливові-шою і поділялась більшістю політологів у 60-ті — на початку 70-х років XX ст. На перший погляд, плюралістична демократія — це демократія для всіх. Проте вона не позбавлена низки недоліків. Одним із них є те, що для задоволення інтересів і потреб певних суспільних груп, наприклад молоді, жінок чи найбідніших верств населення, створення реальних рівних можливостей для їх участі у здійсненні державної влади цим групам необхідно надавати певні пільги і привілеї. Але закріплення будь-яких привілеїв і пільг для тих чи інших соціальних груп суперечить одному з основних принципів демократії — рівності всіх громадян перед законом. Розширення фактичної рівності ставить під загрозу і такий основоположний принцип демократії, як свобода.

Крім того, концепція плюралістичної демократії абсолютизує можливості політичного представництва соціальних інтересів через політичні партії і різноманітні організації як групи інтересів. Рядові члени партій і громадських організацій реально відіграють у них другорядну роль, а основні рішення приймаються їх керівниками, причому не завжди в інтересах тих же рядових членів.

Нарешті, нереальна сама установка концепції плюралістичної демократії на те, що все населення буде представлене в партіях і групах інтересів, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом. Найбільший вплив на політику в країнах з розвиненою ринковою економікою справляють різноманітні підприємницькі структури, особливо загальнонаціональні, галузеві та міжгалузеві об'єднання підприємців. Саме вони мають найширші матеріальні й фінансові можливості для впливу на органи влади. Відчутний вплив на політику мають і профспілки, які є най масовішими організаціями найманих працівників.

Зростання політичного впливу об'єднань підприємців і профспілок спричинило появу концепції корпоративної демократії.Корпорація (від лат. corporatio — об'єднання) — це сукупність осіб, об'єднаних на основі цехових, кастових, комерційних та інших інтересів. У країнах Заходу корпораціями називають, зокрема, акціонерні товариства, профспілкові об'єднання та організації місцевої влади (муніципалітети). Згідно з концепцією корпоративної демократії політика має здійснюватись за участю держави та обмеженої кількості наймасовіших і найвпливовіших організацій, передусім об'єднань підприємців і профспілок як виразників інтересів широких верств населення. Така політика дістала назву політики соціального партнерства, або трипартизму. В багатьох країнах Заходу створені засновані на представництві підприємців, профспілок і держави спеціальні трипартист-ські органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави.

За своїм змістом концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії. Основна відмінність між ними полягає в тому, що плюралістична демократія передбачає політичне представництво всієї багатоманітності соціальних інтересів, а корпоративна демократія обмежує це представництво лише найвпливовішими об'єднаннями. Якщо прихильники плюралістичної демократії вважають, що найоптимальніший вплив на державну політику справляють багатоманітні конкуруючі між собою групи інтересів, то прихильники корпоративної демократії визнають такий вплив лише за обмеженою кількістю організацій, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави. За таких умов корпоративні об'єднання набувають монопольного права на політичне представництво інтересів не тільки членів цих об'єднань, а й інших верств населення. Якщо врахувати, що в країнах Заходу більше половини найманих працівників не є членами профспілок, то це означає, що вони не мають власного політичного представництва в системі корпоративної демократії.

Обмеженість концепцій ліберальної, плюралістичної та корпоративної демократії спонукає політологів шукати інші теоретичні моделі демократичного здійснення державної влади. Однією з них є концепція партисипітарної демократії (від франц. participer — брати участь). Партисипітарна демократія — це демократія участі. Якщо ліберальна демократія обмежується формально-правовим забезпеченням рівності і свободи, то партисипітарна демократія спрямована на досягнення дієвої свободи й рівності, забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади.

Всупереч досить поширеним уявленням про недемократичні настрої мас, здатних сприяти встановленню тиранічного правління, прихильники партисипітарної демократії стверджують, що антидемократична позиція мас — це не іманентно притаманна їм риса, а результат їхньої недостатньої освіченості, низької матеріальної забезпеченості, відсутності можливостей реально впливати на політику. У зв'язку з цим ставиться завдання підвищення матеріального, освітнього й загального культурного рівня населення, особливо його нижчих прошарків, залучення їх до вирішення суспільних і державних справ. А утвердженню недемократичного державного правління повинні запобігати не відлучення неосвічених мас від політики, а інституціональні перешкоди. Освічена й добре інформована громадськість здатна здійснювати демократичний контроль через загальні вибори і представницький уряд.

Концепція партисипітарної демократії передбачає, що широке залучення освічених громадян до участі у здійсненні влади, децентралізація політичних рішень, громадський, контроль над їх прийняттям сприятимуть досягненню справжньої рівності і свободи, як найважливіших засад демократії. Зважаючи на неможливість переходу до прямої демократії, прихильники партисипітарної демократії пропонують змішану форму політичної організації, в якій би поєднувались елементи прямої і представницької демократії. На їхню думку, демократія участі — це пірамідальна система з прямою демократією в основі та представницькою демократією вище від неї.

Головною особливістю марксистського розуміння демократії є розгляд її в нерозривному зв'язку з матеріальними умовами життя суспільства та його класовою структурою. Марксизм вважає, що в класовому суспільстві демократія є виявом диктатури економічно пануючого класу. В умовах експлуататорського ладу — рабовласницького, феодального і буржуазного — інститути демократії слугували і слугують тим класам, в руках яких перебували й перебувають засоби виробництва: рабовласникам, феодалам і буржуазії.

Марксизм водночас вважає, що буржуазна демократія є найрозвиненішим історичним типом демократії експлуататорського суспільства вже тому, що покінчила з абсолютизмом і формально проголосила найважливіші права і свободи особи.

Вищим типом політичної демократії марксизм визнає соціалістичну, або пролетарську, демократію. Головна відмінність соціалістичної демократії від буржуазної вбачається в тому, що вона є владою більшості суспільства — трудящих (диктатурою пролетаріату), спрямованою проти його експлуататорської меншості, тоді як буржуазна демократія є владою незначної меншості — власників засобів виробництва. Соціалістична демократія базується на суспільній власності на засоби виробництва, яка виступає економічною основою утвердження соціальної рівності людей та їх справжньої свободи як звільнення від капіталістичної експлуатації. Вважається, що на відміну від буржуазної демократії соціалістична демократія не тільки проголошує політичні свободи й соціально-економічні права, а й надійно їх гарантує. Поряд з представницькою демократією за соціалізму використовуються різні форми безпосередньої демократії, що знаходить вияв у діяльності громадських організацій, в системі народного контролю, у практиці всенародного обговорення проектів найважливіших законів тощо.

Реально ж за соціалізму встановлюється не повновладдя народу, а всевладдя однієї політичної партії, яке внаслідок недемократичної побудови самої партії переростає у всевладдя партійного керівництва. Соціалістична демократія заперечує поділ влади. Представницькі органи влади хоча й обираються населенням, але перебувають під жорстким партійним контролем. Вибори мають формальний характер вже хоча б тому, що проводяться за наявності лише однієї кандидатури на виборну посаду. Громадські організації також діють під жорстким партійним керівництвом і використовуються насамперед як засоби партійного впливу на маси. Це ж стосується і засобів масової інформації, які перебувають у державній власності і контролюються комуністичною партією.

Окрім зазначених, у теорії демократії існують також інші концепції демократії: ринкова, плебісцитарна, консенсусна, референдумна та ін. Окрему групу складають концепції елітарної демократії як намагання поєднати несумісні, на перший погляд, теорію демократії і теорію еліт. Такі концепції розглядаються нижче в контексті теорії політичних еліт.

+Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави. Зростання політичного впливу об'єднань підприємців і профспілок спричинило появу концепціїкорпоративної демократії. Корпорація (від лат. corporatio — об'єднання) — це сукупність осіб, об'єднаних на основі цехових, кастових, комерційних та інших інтересів. У країнах Заходу корпораціями називають, зокрема, акціонерні товариства, профспілкові об'єднання та організації місцевої влади (муніципалітети). Згідно з концепцією корпоративної демократії політика має здійснюватись за участю держави та обмеженої кількості наймасовіших і найвпливовіших організацій, передусім об'єднань підприємців і профспілок як виразників інтересів широких верств населення. Така політика дістала назву політики соціального партнерства, або трипартизму. В багатьох країнах Заходу створені засновані на представництві підприємців, профспілок і держави спеціальні трипартистські органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави.

За своїм змістом концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії. Основна відмінність між ними полягає в тому, що плюралістична демократія передбачає політичне представництво всієї багатоманітності соціальних інтересів, а корпоративна демократія обмежує це представництво лише найвпливовішими об'єднаннями. Якщо прихильники плюралістичної демократії вважають, що найоптимальніший вплив на державну політику справляють багатоманітні конкуруючі між собою групи інтересів, то прихильники корпоративної демократії визнають такий вплив лише за обмеженою кількістю організацій, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави. За таких умов корпоративні об'єднання набувають монопольного права на політичне представництво інтересів не тільки членів цих об'єднань, а й інших верств населення. Якщо врахувати, що в країнах Заходу більше половини найманих працівників не є членами профспілок, то це означає, що вони не мають власного політичного представництва в системі корпоративної демократії.

Головною особливістю марксистського розуміння демократії є розгляд її в нерозривному зв'язку з матеріальними умовами життя суспільства та його класовою структурою. Марксизм вважає, що в класовому суспільстві демократія є виявом диктатури економічно пануючого класу. В умовах експлуататорського ладу — рабовласницького, феодального і буржуазного — інститути демократії слугували і слугують тим класам, в руках яких перебували й перебувають засоби виробництва: рабовласникам, феодалам і буржуазії.

Марксизм водночас вважає, що буржуазна демократія є найрозвиненішим історичним типом демократії експлуататорського суспільства вже тому, що покінчила з абсолютизмом і формально проголосила найважливіші права і свободи особи.

Вищим типом політичної демократії марксизм визнає соціалістичну, або пролетарську, демократію. Головна відмінність соціалістичної демократії від буржуазної вбачається в тому, що вона є владою більшості суспільства — трудящих (диктатурою пролетаріату), спрямованою проти його експлуататорської меншості, тоді як буржуазна демократія є владою незначної меншості — власників засобів виробництва. Соціалістична демократія базується на суспільній власності на засоби виробництва, яка виступає економічною основою утвердження соціальної рівності людей та їх справжньої свободи як звільнення від капіталістичної експлуатації. Вважається, що на відміну від буржуазної демократії соціалістична демократія не тільки проголошує політичні свободи й соціально-економічні права, а й надійно їх гарантує. Поряд з представницькою демократією за соціалізму використовуються різні форми безпосередньої демократії, що знаходить вияв у діяльності громадських організацій, в системі народного контролю, у практиці всенародного обговорення проектів найважливіших законів тощо.

Реально ж за соціалізму встановлюється не повновладдя народу, а всевладдя однієї політичної партії, яке внаслідок недемократичної побудови самої партії переростає у всевладдя партійного керівництва. Соціалістична демократія заперечує поділ влади. Представницькі органи влади хоча й обираються населенням, але перебувають під жорстким партійним контролем.

Й. Шумпетера, праця “Капіталізм, соціалізм і демократія”. Шумпетер намагався показати, що демократія є лише формальним принципом політичної організації суспільства. “Демократія не засновується на певних суспільних цінностях, вона являє собою систему інститутів, призначених для реалізації політичних рішень. За умов існування цієї системи рішення приймаються в конкурентній боротьбі за голоси народу”. демократія може успішно функціонувати лише за наявності декількох умов.

1. Висока професійність політиків. На його погляд, політики повинні бути певною вузькопрофесійною корпорацією, шлях до якої закритий раптовим людям, тому що непрофесіоналізм в політиці в умовах демократії може обернутися дестабілізацією політичної системи суспільства.

2. Самообмеження парламенту. Непрофесійний парламент, нічим і ніким не обмежений, може перетворитись на джерело дестабілізації політичної системи, на орган, який приймає безвідповідальні рішення, які самим негативним чином впливають на життя суспільства.

3. Контроль урядом бюрократії. Бюрократія є важливим доповненням бюрократичної системи, особливо на тому рівні розвитку економіки, якого вона досягла вже в XIX-XX ст. В той же час інтереси частини бюрократії не завжди співпадають з інтересами суспільства в цілому і тоді бюрократія починає являти для суспільства серйозну небезпеку, породжуючи такі явища як корупція, затягування прийняття першочергових рішень, зростання бюрократичного апарату, який не контролюється і нічим не виправдовується, пригнічення ініціативи громадян. Тому демократичний уряд повинен тримати бюрократів “в кулаці”.

4. Наявність демократичного самоконтролю. Уряд в демократичній системі завжди повинен прислуховуватись до голосу опозиції, а опозиція “не звалювати” всі негаразди на уряд. Якщо цього не буде, то не можна буде говорити про стабільність політичної системи в таких умовах і проведення ефективної політики.

Таким чином, для Й. Шумпетера демократія – це не дар божий або політична система, яка була введена новомодним конституційним актом і яка за один день зробила суспільство демократичним, а складний процес в результат розвитку цивілізації, який має певну логіку функціонування і складну систему. Тому для успішної розбудови демократичного суспільства необхідним є ланцюг суб'єктивних та об'єктивних чинників. При цьому випадіння хоча б однієї складової цього ланцюга може призвести до краху всієї демократичної системи і появі псевдодемократії.

Ю. Хабермас, представник “діалектико-критичної” методології в політичній науці, в своїй роботі “Зміни в структурі громадськості” доводив, що зараз політичний процес проходить в основному в спілках, політичних партіях, при цьому громадськість має роль лише спостерігача, який майже не бере в цьому процесі участі. Ю.Хабермас відмічає, що “на зміну громадськості, яка складається з приватних осіб, прийшла громадськість, яка складається з осіб, об'єднаних в організації. Лише вона в сучасних умовах здатна дійовим чином брати участь в процесі суспільної комунікації, використовуючи внутрішньопартійні та внутрішньоспілкові канали”.

Крім цього, Ю.Хаберас звертає увагу ще на одну обставину. Він пише: “бюрократизація управління державою і суспільством компетенції висококваліфікованих спеціалістів за логікою не повинні бути об'єктом громадського обговорення”. Треба взяти до уваги, говорить далі Хабермас, що зараз “контроль над державно-політичною бюрократією є можливим лише з боку суспільно-політичної бюрократії партій і спілок, яка в свою чергу, також підлягає контролю в межах суспільних організацій. Всередині однієї і тієї ж організації в процесі суспільної комунікації, вірогідно, стає неможливим встановити певний стабільний зв'язок між прийняттям бюрократичних рішень і їх квазіпарламентарним обговоренням”.

Дійсно, по мірі того, як ускладнюються функції держави, демократичний контроль над їх виконанням стає все більш проблематичним, пересічний громадянин постає перед сучасною державою як дилетант, нездатний вникати в сутність державних справ і тому він змушений повністю покладатись на спеціалістів.

У зв'язку з цим Ю. Хабермас вбачає успіх демократії не в укріпленні державності, тобто не в зростанні державного втручання в життя суспільства, а в підвищенні ролі свідомої, досвідченої громадськості, яка здатна виробляти цілі і ідеали суспільно-політичного життя, активно брати участь в політичному процесі, бути “живим духом” демократії, гарантом її збереження.

Отже, в політичній теорії Ю.Хабермаса демократія – це “інституційно гарантовані форми суспільної комунікації, в процесі якої вирішується питання про те, яким чином люди можуть і хочуть співіснувати в умовах насильства над ними, яке до того ж весь час посилюється”. Вирішальною умовою демократії та “емансипації людини” є наявність необмеженою публічної дискусії про бажаність та придатність тих чи інших принципів і норм, на які повинна орієнтуватись політична дія. Це в свою чергу ставить перед політичною теорією і практикою питання про ліквідацію інститутів, які володіють потенціалом панування, шляхом організації суспільної комунікації, в процесі якої будь-яке насильство було б виключено. Причому поняття свободи комунікації постає у вигляді ідеального спілкування, в якому між його учасниками були б рівномірно розподілені шанси на участь в ній.

Хабермас підкреслює, що метою його теорії демократії є скасування самого панування і саме “непідконтрольного панування”, а не легітимація влади “просвітителів-самозванців”. Саме тут проявляються утопічні елементи його теорії, оскільки зрозумілим є той факт, що панування еліти не може бути усунене лише завдяки усвідомленню того, що таке панування є непотрібним.

Деліберативна демократія – (від англ. deliberate – спільно обговорювати) – різновид демократії, в якій основну роль в прийнятті політичних рішень відіграють не державні органи, а громадяни шляхом колективного обговорення проблем. Державні органи виконують лише координуючу та контрольну функції.

Представники: Е.Гутман, Д.Томпсон, Б.Аккерман, Дж.Фішкін.

Умови практичної реалізації деліберативної демократії:

1. високий рівень політичної і правової грамотності громадян;

2. бажання більшості громадян брати активну участь в політичному процесі своєї країни. Всі партисипітарні моделі дозволяють громадянам активно захищати свої інтереси, але це віднімає час, який міг би бути витрачений на іншу діяльність. Вирішення: чим більш важливим для людини є конкретне питання, тим більш готовою вона буде витрачати свій час для її вирішення. В інших випадках людина готова буде покладатись на рішення більшості.

3. чітке усвідомлення громадянами рівня відповідальності та наслідки втілення прийнятих ними рішень.

4. здатність громадян об'єднуватись заради вирішення колективних потреб та знаходити компроміси.

прагнення громадян досягти спільного (колективного блага), а не особистого.

1. Відсутність механізмів, за допомогою яких деліберативні інститути будуть захищені від тиску зацікавлених осіб чи груп (які володіють певними ресурсами, що дозволяють їм контролювати порядок денний чи впливати на процес прийняття рішень).

2. Високі грошові витрати на проведення деліберативних форумів.

3. Відсутність механізму регламентації відбору учасників. Проблема громадянства. Основне питання: чи можуть не-громадяни брати участь в обговоренні питань, які їх безпосередньо стосуються? Наприклад, «гастербайтери»: чи можуть вони вирішувати питання, які стосуються їх роботи, чи освіти для їхніх дітей в чужій країні?

4. І.Шапіро: “Обговорення не завжди призводить до згоди, а якщо призводить, це не завжди буває перевагою. Люди схильні отримувати насолоду від того, що вони не схожі на інших.