Особливості демократичного транзиту в Україні.

Date: 2015-10-07; view: 553.

Демократичний транзит – політичний процес, що відбувається в існуючому правовому полі держави та супроводжується зламом інститутів політичного режиму, що відживає, встановленням і зміцненням широкої мережі демократичних інститутів громадянського суспільства й посиленням демократичних функцій державно-владних структур.

Демократичний транзит – процес трансформації посттоталітарних суспільств, що має на меті заснування демократії. Він охоплює весь спектр суспільних відносин, а саме: політику, економіку, соціальну структуру, управління, культуру та духовну сферу.

Термін “демократичний транзит” вимагає встановлення низки критеріїв, до яких можна віднести причини, тривалість, періодизацію, зовнішньополітичний аспект та результати.

Основною причиною зміни політичних режимів є політична та соціально-економічна криза в суспільстві.

Перехід до демократії (демократичний транзит) розуміється як тимчасовий процес. Політологи “демократичний транзит” трактують як процес трансформації посттоталітарних суспільств, що має на меті заснування політичної демократії. При цьому акцентуємо увагу на слові “транзит” – спосіб руху до мети, маршрут, в якому не виключені як прямі й гладкі відрізки шляху, так і ямкуваті, тупикові” [3]. Він є нечітким періодом часу, що протікає між падінням тоталітарного режиму і моментом, коли важелі влади виявляються під повним контролем демократичного режиму, що змінює його. Цей період зазвичай завершується, коли дана демократія наділяє себе законними інститутами і конституцією, коли демократичні керівники забезпечили своє верховенство, визнане армією і номенклатурою, що робить можливим мирний перехід влади.

Стан невизначеності, в якому все ще перебуває сучасне українське суспільство, політологи характеризують по-різному: як тривання розтягненого, нелінійного за своєю траєкторією перехідного періоду (А. Мотиль, В. Бортніков, А. Колодій, М. Шаповаленко, Г. Шипунов) [2], продуктом якого поки що є гібридний режим з переважанням на одних етапах авторитаризму (до 2004 р.) [3], а на інших – електоральної демократії; як потрапляння країни до так званої «сірої зони», представники якої мають дуже невиразні перспективи завершення переходу до демократії (Т. Каротерс) [4]; як усталення режиму, що відповідає критеріям електоральної, дефектної, маніпулятивної демократії (І. Бекешкіна, Е. Вільсон, О.Радченко та ін.) [5] або як ж змагального, електорального, плюралістичного або й просто авторитаризму (С. Левіцкі та Л. Вей, Г. Коржов, В. Полохало) [6].

Частина українських авторів взагалі в своєму аналізі не вживають слова “перехід” (чи його англійського аналога – “транзит”), вважаючи, що воно містить конотацію “кінцевого пункту призначення”, тоді як демократизація (як утім і розвиток консолідованої демократії) – це неперервний процес, який ніколи не закінчується. Тому перевага надається терміну “трансформація”, якому начебто не властива подібна телеологічність [7]. Враховуючи теперішні дискусії про відповідність транзитологічної парадигми сучасним дослідницьким потребам, а також низхідні тенденції у процесах демократизації в глобальному вимірі, можна погодитись, що “трансформація” – більш нейтральний стосовно конкретних схем аналізу термін і тому може мати ширше застосування. Однак його вживання також потребує концептуальної визначеності, оскільки у працях різних дослідників йому надається не зовсім однакового змісту.

У широкому значенні термін “трансформація” тотожний українському слову “перетворення” [8]. Водночас, як уже згадував проф. А. Антошевський, дослідники демократизації використовують його й у вужчому сенсі – для означення одного з способів суспільних змін – керованих владною елітою інституційних реформ, спрямованих на поширення демократії (С. Гантінгтон, А. Мотиль [9]). В обох значеннях цей термін добре підходить для аналізу процесу політичних змін в Україні, що з початку 1990-х реформ (а в межах СРСР – раніше) були сукупністю керованих згори, пригальмованих, але достатньо глибоких інституційних перетворень.

Суперечки щодо того, чи є (а в крайніх випадках – чи була взагалі) Україна в ситуації демократичного переходу стосуються не стільки оцінки сутності процесів, що відбуваються в суспільстві, скільки інтерпретації концепції демократичного переходу (”транзиту”) та уявлень про його допустимі часові межі. Чимало дослідників схильні трактувати перехід як цілеспрямований, керований добре вишколеною та зацікавленою в демократичних перетвореннях елітою процес поетапної заміни недемократичних інституцій демократичними та консолідації останніх. З цієї точки зору, процеси, що упродовж двох десятиліть відбуваються в Україні, не викликають особливого ентузіазму. Вони повільні, непослідовні, різновекторні. Головні політичні актори, за деяким винятками, ще й досі не заслуговують довіри щодо демократичності їхніх переконань та намірів. На цьому, зокрема, базується застосування до України концепції так званого “змагального авторитаризму”, аргументом на користь якого є те, що в країнах, де він утверджувався, “плюралізм і демократичне змагання існувало не стільки тому, що еліти його хотіли, скільки тому, що еліти не могли його позбутися”[10]. Як наслідок, при першій-ліпшій нагоді вони порушували демократичні процедури або маніпулювали ними [11].

Такі оцінки одним періодам українських перетворень відповідають більше, а іншим – менше. Однак кожен з цих періодів, як добре показав на порівняльному матеріалі Г. Шипунов, вимагає окремого вимірювання притаманних йому рис демократії й авторитаризму [12]. Слід врахувати й ту особливість демократичних переходів, що на початках вони зовсім не обов'язково творяться “демократами”. Як зазначав Денкворт Растоу, обставини часто спонукають не-демократів до демократичної поведінки, а вже потім змінюють і їхні погляди. Перехід до демократії не є однорідним та неперервним у часі процесом, а критичний поштовх для розвитку демократії за різних умов можуть забезпечувати різні групи: як громадяни, так і урядовці, як сили, які обстоюють зміни, так і ті, хто прагне їх не допустити [13]. Звідси випливають висновки засновника транзитології про чималу тривалість демократичного переходу, які останнім часом зазнали радикального (на мій погляд – необґрунтованого) перегляду. “Оскільки йдеться про виникнення нових соціальних груп і формування нових звичаїв, – писав Д.Растоу, – життя одного покоління – це, напевне, мінімальний час переходу до демократії” [14] (виділення моє – А.К.). Не менший час для завершення демократичного переходу за несприятливих обставин (а саме такими були обставини в Україні, як і в інших колишніх радянських республіках), відводив З. Бжезінський на початку 1990-х років [15]. На користь зваженості та розуміння неминучої складності та тривалості переходу в Україні висловлювався також екс-президент Польщі А. Кваснєвський [16].

Враховуючи наведені вище міркування, а також зважаючи на те, концепція переходу описує насамперед те, як народжуються демократії(і тільки в другу чергу про те, як вони відновлюються там, де вже існували раніше), українську політичну дійсність доцільно й надалі аналізувати під кутом зору усе ще триваючого перехідного процесу, який закінчиться тоді, коли в Україні появиться явне і стійке переважання рис якогось одного режиму: чи то демократичного, чи то авторитарного. Теоретично (і історично) можливим є також усталення гібридного режиму, однак цей варіант розвитку поки що не є притаманним українському суспільству, яке хоч і з затримками та відхиленнями, але загалом просувається вбік демократії, чому є і кількісні, і якісні підтвердження.

Періодизація (етапи та стадії) демократичної трансформації в Україні. Оскільки процес переходу в Україні є дуже тривалим, заради більшої конкретності аналізу в ньому доцільно виокремити певні етапи та стадії, які стають тим більш очевидними, чим на дальшій відстані від них перебуваємо. Враховуючи невеликий обсяг цього підрозділу у порівнянні з обсягом фактологічного матеріалу, що ілюструє зміни політичного режиму за останні двадцять років, доведеться обмежитись періодизацією процесу трансформації в Україні та виявленням його найголовніших особливостей і чинників, які на різних відрізках часу обумовлювали його успіхи або невдачі. Головна увага буде зосереджена на аналізі причин сповільненості та нелінійності українського переходу до демократії. А вже в наступних розділах цієї книги будуть докладніше охарактеризовані деталі цього багатоаспектного процесу.

Підготовчу стадію лібералізації Україна почала проходити в складі СРСР. Під впливом горбачовських реформ під назвою “перебудови”, запровадження “гласності” і надання свободи створення організацій в межах так званого “соціалістичного плюралізму”, з 1987 р. в країні почалася активізація опозиційних рухів, створення громадських об'єднань, проведення страйків і демонстрацій. Значну роль відігравали об'єднання за реабілітацію репресованих тоталітарним режимом, відродження національної мови і культури, рухи “зелених”, що знаходили відгук через недавню Чорнобильську трагедію, об'єднання “афганців” (ветеранів війни в Афганістані 1979-1989 рр.). Активними були мешканці столиці, західних областей України, особливо м. Львова, а також шахтарі Донбасу. Однак уже на підготовчому етапі стало помітним стримування, навіть блокування місцевим і центральним партійним керівництвом змін в Українській РСР. Справжня лібералізація почалася тут тільки в 1989 р., після відставки першого секретаря ЦК КПУ М.В. Щербицького – компартійного діяча “брежнєвського призиву”, якого союзний центр намагався протримати якогомога довше, сподіваючись не випустити з-під контролю ситуацію в республіці, яку в Москві завжди вважали критично важливою для збереження імперії. Відставання на старті переходу збереглося тривалий час і призвело до гальмування змін і на наступних стадіях переходу.

Важливою віхою у процесі лібералізації було створення у 1989 р. першої масової опозиційної політичної сили – Народного Руху України за перебудову (НРУ, Руху), який відіграв визначну роль у становленні громадянського суспільства й політичного плюралізму В Україні. Під його дахом визрівали партії, що пізніше усоблювали різні ідейно-політичні течії: ліберально- та національно-демократичну, патріотичну, центристську.

Переломним для України, як і багатьох інших республік СРСР, був 1990 рік. Тоді в союзних республіках були прийняті Декларації про державний суверенітет, що обумовили перші інституційні зміни політичної системи. При владі ще залишалися комуністи, але під тиском зовнішніх чинників та внутрішніх опозиційних рухів більшість республік європейської частини СРСР зробили серйозні кроки в напрямі демократизації. Найважливішими подіями 1990 року в Україні були: перші альтернативні вибори до Верховної Ради України, прийняття Декларації про державний суверенітет України, студентське голодування на центральній площі в Києві, після якого була скасована стаття Конституції про керівну роль Комуністичної партії і відкрились можливості для офіційної реєстрації новоутворених політичних партій.

Вибори до законодавчого органу у березні 1990 р. відбулися на основі виборчого закону, що був значно демократичнішим, ніж аналогічний союзний закон 1989 р. (зокрема, в ньому вже не була передбачена квота для КПУ, закріплювався принцип обов'язкової альтернативності та інше) [17]. Як наслідок, вибори принесли значний успіх об'єднаним у Демократичний блок національно-демократичним силам. Вони отримали 27 відсотків депутатських мандатів і утворили в законодавчому органі демократичну опозицію – Народну Раду у складі 125 депутатів. Завдяки наполегливості опозиціонерів та їх здатності мобілізовувати громадськість на підтримку своїх вимог 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію “Про державний суверенітет Української РСР”. А після скасування в жовтні 1990 р. конституційного положення про керівну роль комуністичної партії Верховна Рада УРСР прийняла за основу Концепцію та Програму переходу до регульованої ринкової економіки та створила Конституційну комісію для вироблення проекту нової конституції. Вона стала реально діючим (а не формальним, як раніше) вищим органом державної влади. Її керівництво, перебуваючи під тиском громадських рухів і парламентської опозиції, почало дистанціюватися від Москви, водночас намагаючись інституційно зміцнити тоді ще союзну республіку. Кроком у цьому напрямі було зокрема створення у червні-липні 1991 р. поста Президента держави [18].

Після невдалого заколоту комуністичних консерваторів у серпні 1991 р. в Москві, усунення КПРС від влади, розпаду СРСР і відставки Горбачова, партійна і державна посади якого просто зникли, період лібералізації загалом закінчився. Набрала силиперша стадія посткомуністичної трансформації, напрямок і темп якої відтепер визначався співвідношенням сил у колишніх республіках. Деякі з них (наприклад Туркменістан, Узбекистан, Азербайджан) відразу звернули на шлях утвердження авторитаризму, тоді як інші, у тому числі й Україна, проголосили намір будувати демократичний лад, що з часом було підтверджено відповідними статтями їхніх конституцій та новими законами. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України [19], а 1 грудня 1991 р. був проведений Всеукраїнський референдум, на якому незалежність підтримали понад 90 % виборців, що взяли участь у голосуванні. В цей же день було обрано першого Президента України – Леоніда Кравчука, який з липня 1990 р. очолював Верховну Раду і поступово перетворювався з ідеолога Компартії на лідера країни, яка рухалася до незалежності. На виборах Президента балотувались також декілька кандидатів від демократичних сил, із яких найбільшу кількість голосів (23,27%) набрав лідер НРУ В'ячеслав Чорновіл[20].

Перша стадія демократизації є насамперед стадією переходу влади (тим чи іншим способом) до рук реформаторів [21] – колишньої контр-еліти, чисельність і вплив якої в різних посткомуністичних країнах була дуже неоднаковою. Різними були й шляхи отримання нею влади: шляхом переговорів та укладання угод зі старою елітою щодо участі останньої у владі і подальшого розвитку країни (Польща); через вибори, на яких безумовну перемогу отримує нова еліта (Чехословаччина, Угорщина); або – як виняток – шляхом насильницького перевороту (Румунія). Особливістю цієї стадії в нових незалежних державах (ННД), які виникли на теренах колишнього СРСР, було те, що антикомуністична опозиція не змогла тут прийти до влади ні наприкінці першої стадії переходу, ні навіть пізніше [22]. А це означало, що демократичні реформи мали здійснюватися руками тих, хто в них не був зацікавлений, – гнучкішою частиною розколотої старої еліти (партноменклатури) [23]. Її представники грали роль “демократизаторів” силою обставин, бо хотіли пристосуватися до нових умов і в такий спосіб зберегти свої владні позиції. Як наслідок, виникли відносини, які західні політологи назвали “плюралізмом за замовчуванням” [24]. В одних країнах він був стартовою площадкою для руху до інституціалізованого авторитаризму (Білорусь), а в інших (Росія, Молдова, Україна) відкривав шлях для демократичної трансформації – упродовж менш або більш тривалого часу. Це говорить, на мій погляд, про те, що “плюралізм за замовчуванням” був різновидом перехідного суспільства з його невизначеністю перспектив. Ба більше, його можна вважати особливим типом переходу, який склався в країнах, де замість приходу до влади нових еліт, відбулася мімікрія старих, їх “вростання” в нові, ними ж створювані відносини [25].

Оскільки однією з причин виникнення “плюралізму за замовчуванням” була активність громадянського суспільства, що народжувалось, та діяльність демократично налаштованої опозиції, від їх впливу та стійкості залежало майбутнє демократичного переходу, наявність затримок та відхилень на його шляху.

Як і більшість пострадянських країн, Україна мала відносно слабку, структурно неповну контреліту, що зазнавала великих репресій у комуністичні часи. Ні її чисельність, ні склад не давали їй змоги заповнити організаційну та господарську структури після здобуття незалежності. Але ідейний та психологічний вплив Руху, який з 1992 р. перетворився на партію, та інших опозиційних до комуністів політичних партій і організацій на початкових стадіях трансформації був доволі значним. І в цьому полягала особливість України порівняно з більшістю країн ННД (балтійські країни тут, як і всюди, виносимо за дужки). Однак нездатність до об'єднання, поступова „дифузія” окремих діячів у владні структури (як правило на третьорядні ролі) при вмілому перехопленні гасел опозиції правлячою елітою привели до того, що демократичні сили почали втрачати свій авторитет, несучи в очах народу відповідальність за здійснення політики, яку насправді проводили не вони; насамперед – за повний розвал економіки та зубожіння народу [26]. Вплив і чисельність національних демократів у представницьких органах влади падали від виборів до виборів [27], аж поки на парламентських виборах 2002 р. В. Ющенко не об'єднав рештки цих партій в один виборчий блок, який знову отримав майже чверть голосів виборців.

Друга стадія посткомуністичного переходу – прийняття рішень щодо створення нових інституцій, припадає в Україні на 1992-1997 рр. У цей час відновився розпочатий ще в 1990 р. конституційний процес та стартувала приватизація [28], яка відбувалася в одній із найгірших форм так званої “масової”, “сертифікатної” приватизації, що під виглядом справедливого розподілу народного майна забезпечила його поступове перетікання в руки людей, пов'язаних з владою, з одного боку, та з кримінальним світом, – з іншого. Лише на початку наступного етапу – у 1999 р. було прийнято рішення про початок „грошової приватизації”. [29]

Деякий імпульс економічним і політичним реформам надало обрання нового Президента на дострокових виборах 1994 р., сам факт проведення яких і мирна передача влади від однієї ще неструктурованої “партії влади” [30] до іншої були свідченням певних успіхів України у процесі демократизації. Цього ж року відбулися перші парламентські вибори на багатопартійній основі, хоч і за дуже недосконалим законом [31]. Парламент став політично структурованим. Щоправда перевагу й надалі зберігали комуністи та інші ліві партії (СПУ, Селянська партія) і це позначалося на змісті та способі здійснення трансформації. Замість формування стійкої коаліції демократичних сил утворилися так звані центристські партії, завжди готові підтримати владу (насамперед, Президента); замість створення стійкої законодавчої бази для розвитку відносин власності і підприємництва, Президент продовжував цей процес своїми указами. На значні перешкоди наштовхувалось формування банківської системи, реформування аграрного сектора. Та попри все саме в цей період відбулися такі важливі події як прийняття нової Конституції (28 червня 1996 р.), обрання Конституційного суду, який приступив до роботи у січні 1997 р., ухвалення у вересні 2007 р. закону про змішану, мажоритарно-пропорційну систему виборів, що відкривав нові можливості для розвитку багатопартійності, що підтвердили парламентські вибори 1998 р. [32] Велике значення мало вдале запровадження національної грошової одиниці – гривні (вересень 1996 р.), що давало надію на економічну стабілізацію (хоч падіння ВВП продовжувалось до 2000 р.). 1996 рік став показовим і щодо деяких нових аспектів суспільного розвитку. Цього року країна отримала не лише нову Конституцію і нову грошову одиницю, але й нового главу уряду, магната з Дніпропетровщини Павла Лазаренка, що став символом посилення впливу прихованих економічних інтересів або кланово-олігархічних груп [33]. В час підготовки до парламентських виборів 1998 р. відбулась політична структуризація “прагматиків”, а президентська кампанія 1999 р. надала їм можливість налагодити прямі контакти з главою держави і виступити в парламенті в якості провідної сили, здатної потіснити програмно-ідеологічні партії: як ліві, так і право-центристські.

Тому, замість наростання процесів, притаманних третій стадії переходу: зміцнення і легітимації нових, демократичних інституцій, закріплення демократії на рівні політичної культури, в Україні з кінця 90-х років політичний розвиток дещо змінив свій вектор. Події почали розвиватись під впливом і в інтересах тих груп фінансово-промислового капіталу, які з'явилися внаслідок тіньової, тривалої та несправедливої приватизації. Зблизившись з владою та привласнивши ЗМІ, вони набули нової якості, і суспільство отримало усі підстави називати їх олігархами [34]. Як наслідок, наступні роки не тільки не принесли підвищення якості української демократії, але й позначились її значною деградацією. Посткомунізм, замість еволюціонувати в бік створення демократичної правової системи, сам почав перетворюватися на систему. Це дає підстави констатувати, що на зламі тисячоліть в Україні припинився (обірвався, не завершившись) посткомуністичний етап демократичного переходу, і почався його новий етап – антиолігархічний, у рамках якого вже зараз можна розгледіти дві окремі стадії.

На останні роки президентства Л.Кучми (1999-2004) припадає олігархічно-авторитарна стадія тимчасового відступу демократії. Потенціал “партії влади”, а разом з ним – авторитарні тенденції в політичній системі наростали. До нього цілком застосовні такі означення як режим “владного домінування” (термін Т. Каротерса, який однак він застосовував не до України), “змагального авторитаризму” (Л. Вей), “шантажистської держави” (К. Дарден, М. Рябчук) [35]. З інституційної точки зору деформація політичної системи відбувалася внаслідок 1) суперпрезиденціалізму; 2) відсутності стійких політичних інституцій, які замінюються неформальними угодами та тіньовими взаємодіями [36] . Однак велику роль відігравали також структурні (зовнішні та внутрішні соціально-економічні та політичні умови) та культурні (традиція, ментальність, політична культура) чинники.

Ще в 1990-х роках в Україні міцно утвердилась практика інструментального ставлення до закону і правоохоронних інституцій. За словами американського політолога – українознавця Пола Д'Анієрі, Президент Л. Кучма та його оточення здійснювали правління не „відповідно до закону”, а „за допомогою закону”, використовуючи закон вибірково проти своїх ворогів [37]. З початку 2000-х років владна верхівка пішла далі, звернувшись до “до використання Конституції як засобу та елемента політичної боротьби за владу” [38]. Хоч перша спроба прийняти вигідну Президентові та його оточенню Конституцію на референдумі у 2000 р. і не була успішною, вона “відкрила шлюзи” для маніпулювання Конституцією в політичних цілях упродовж 2002-2004 рр. Наліт кон'юнктурності мали усі запропоновані в цей період проекти змін до Конституції, один з яких таки був “протягнутий” через парламент з порушенням процедури у вигляді політичної “реформи в пакеті” 2004 р. Замість наблизити Україну до Європи, як обіцяв її “промоутер”, лідер СПУ О. Мороз, реформа відновила старі неформальні практики, які заповнили “лакуни” розбалансованої системи влади, посилила свавілля політичних акторів і державних посадовців [39].

Втім, попри те, що вектор розвитку ненадовго повернувся в бік олігархічного авторитаризму, суспільство в основних своїх рисах і в цей період залишалося перехідним. Змінилися гравці на політичній сцені, але не припинилися змагання за демократію. Новий недемократичний режим не зміг утвердитись через активність громадян у 2001-2004 рр. і через те, що роз'єднана опозиція не стала бутафорною, а реально продовжувала боротися за владу. Якщо в 1998-2001 рр. перевага в політичних баталіях майже завжди була на боці авторитарно-олігархічних сил, то вже навесні 2002 р. парламентські вибори показали, що ініціативу перехопила демократична опозиція. Хоч вибори й не забезпечили її домінування в парламенті, але вона мала сильні позиції в парламенті і формальна інституціалізація олігархічного режиму через конституційну реформу чи в інший спосіб уже була поставлена під питання. Помаранчева революція остаточно підірвала сподівання олігархів на скору перемогу [40].

“Помаранчева революція отримала замовлення суспільства на злам діючого політичного режиму і виконала його”, – вважає відомий український економіст Олександр Пасхавер. Її можна трактувати по-різному: на рівні конфлікту особистих інтересів, технологій, змови тощо. Однак це не скасовує “фундаментальних об'єктивних соціальних причин її виникнення і руйнації політичного режиму, уособлюваного президентом Л.Кучмою” [41]. Революція, стала знаковою подією нового, постолігархічного етапу демократичної трансформації. Зламавши “кучмізм”, вона однак не привела до консолідації демократії. Навпаки, суспільство зіштовхнулось із новими викликами, складнощами та новими періодами невизначеності.

Період після Помаранчевої революції (у 2004-2010 рр.) можна інтерпретувати якпочаткову стадію антиолігархічної боротьби за втримання демократичного вектора розвитку. Він приніс деяке розширення свободи, але водночас – несподівано для більшості – вилився у майже неперервну політичну кризу, що має ознаки інституційної. Ефективність інституційного функціонування (institutional performance) різко впала, посилилась невизначеність повноважень і відповідальності, у громадян виникло відчуття відсутності влади та непередбачуваності розвитку подій. Політичне життя цього періоду характеризується безладом та елементами анархії, з одного боку, пануванням неопатримоніальних відносин і прагненням впливових політичних лідерів до політичного всевладдя, з іншого. Ще більше, ніж раніше, розквітла “маніпулятивна демократія” [42], а за справжню боротися стало нікому – настільки переродилися колишні демократи. Боротьба заради успіху в майбутній боротьбі, а не заради впровадження в життя своїх програмних вимог – це приблизно те, що американський політолог Т. Каротерс назвав “безплідним плюралізмом”. Він змінив в Україні режим “владного домінування” Л. Кучми і обумовив набуття усією системою і процесом кризового характеру.

Однією з часто згадуваних причин безладу стала сира та незбалансована “конституційна реформа” 2004 р. Однак є й інші, глибші причини: якість сучасної політичної еліти, а також настання ще однієї початкової стадії переходу до демократії, тільки вже не антикомуністичного, а антиолігархічного етапу, який означає, що країна піднялася на наступний виток спіралі. Ця стадія (аналогічно до першої стадії демократизації на посткомуністичному етапі) стала в Україні періодом не стільки угод, скільки “розборок” (showdowns) між елітами, “боротьби всіх проти всіх”, з якої колись можливо виросте таке важливе для демократії компромісне рішення про необхідність неухильного дотримання правил демократичної політичної гри [43]. Але перед тим, як цей момент настане, суспільство змушене буде розв'язати чи розрубати – в залежності від обставин – застарілий вузол якщо не заміни еліт (підходящий момент для цього втрачено), то їх селекції через нові суспільні фільтри, придатні для відбору та гуртування реформаторів і демократів. В іншому випадку, безкомпромісна боротьба між елітами, як відзначав Д. Растоу, може закінчитись або тим, що питання, навколо яких вона велась, відімруть без наслідків для політичного режиму, або одна група зможе знищити своїх опонентів, а “розвиток у напрямі начебто демократії може зазнати відхилень…” [44]

Підсумовуючи, можна відзначити такі процесуальні особливості українського переходу до демократії:

1. невиконання одного з початкових завдань переходу: заміни еліт, тобто приведення до влади людей, мотивованих на радикальну трансформацію і незалежність України водночас;

2. неправова культура владної верстви (нової/старої еліти), її нездатність усвідомити пріоритетність процедур і правил врядування та процесу їх формальної інституціалізації, часте звертання до незаконних та антиконституційних дій;

3. відносна слабкість основної опозиційної сили – національних демократів; регіональна обмеженість їх впливу, а з часом – усе більша зацикленість на внутрішній боротьбі та розпорошеність; амбівалентна роль цієї сили як рушія реформ, оскільки найбільше вони опікувалися проблемами державності і через те зайняли нішу надто м'якої “конструктивної” опозиції;

4. повільність реформування та стійке недовиконання найголовніших завдань кожної стадії переходу, які мали б становити платформу для перетворень на наступній стадії;

5. слабкість, розхитаність і низька легітимність офіційно встановлених демократичних інституцій – спочатку через постійне гальмування реформ, а потім – через протилежну крайність: їх перманентну критику, кон'юнктурне реформування в партійно-групових інтересах та делегітимацію створюваних і змінюваних інституцій;

6. вкорінення та розвиток неформальних інституцій упродовж перехідного періоду – через затримки зі створенням формальних (офіційно встановлених) інституцій, а потім через ігнорування та постійні неуспішні спроби реформування;

7. поступова заміна залишкового посткомуністичного авторитаризму новим олігархічно-клієнтельним авторитаризмом на рівні поведінки певних груп політичної еліти, зміна вектора політичного розвитку у період пізнього “кучмізму” та його “виправлення” Помаранчевою революцією;

8. проходження суспільства через два істотно відмінні етапи перехідного процесу: посткомуністичний (незавершений) та антиолігархічний (поки що перебуває на початковій стадії, знову впершись у глуху стіну селекції, реструктуризації та консолідації нової політичної еліти).