Політична поведінка особи.

Date: 2015-10-07; view: 453.

Особливості політичної культури сучасного українського суспільства.

Політична культура залежить від особливостей державотворчих процесів, історичного досвіду та типу соціально-економ перетворень.

В Україні політична культура успадкувала елементи різних політичних культур, що зумовлює протиріччя між авторитарно-підданською культурою минулого і сучасною потребою побудови демократичної та правової держави.

Істор досвід України: Київська Русь, Гетьманщина (зачатки демократії, конституція Пилипа Орлика), Російська Імперія, УЦР, Радянський союз.

Риси політичної культури:

- українські землі були розділені між різними державами, що зумовлює неоднорідність політичної культури.

- процес становлення політичної культури проходив через відмову від тоталітаризму.

Орієнтири:

- утвердження національної ідеї.

- створ громад суспільства.

- утвердження політичного плюралізму.

- використання зарубіжного досвіду формування демократичних культур.

Поняття «політична поведінка» одно-порядкове з такими поняттями, як «політична активність», «політична участь». Найбільш загальним серед них є поняття «політична діяльність», яке відображає всю багатоманітність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналізованих нормах. Поняття «політична активність» наголошує на певній спрямованості політичної діяльності – спрямованості на вдосконалення або зміну соціально-економічного й політичного порядку, політичних інститутів. Політична активність на індивідуальному рівні – це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляється п прагнення брати активну участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з мстою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатоманітних формах. Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією. Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі: І) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики: 2) громадянин – член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій; 3) громадянин – член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті; 4) громадський, особливо політичний, діяч; 5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя; 6) політичний лідер – загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме: 1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі; 2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності; 3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом – придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо; 4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів. Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам. що надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу. У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня активності її учасників можна виокремити такі основні групи: лідери – очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей: послідовники – підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активності та участі в організаціях і рухах; активісти – є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток; лідери думки – справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, відомі актори й журналісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив на політичне життя суспільства. Проте за браком у більшості представників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва. – політологічних, правових, економічних. їхній вплив на політичне життя суспільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий. Для розуміння політичної поведінки важливо з'ясувати потреби та інтереси, які спонукають людей до участі в політиці. Психологи стверджують, що участь у політиці, здійсненні влади є однією з основних потреб особи. Вона виявляється у прагненні особи до свободи, незалежності, переважання, панування над іншими, високого статусу, престижу, слави, задоволення матеріальних потреб тощо. Залежно від переважання тих чи інших потреб формується відповідний тип і вид політичної поведінки. Усвідомлена потреба – це інтерес, який є найважливішим мотивом політичної діяльності. Джерелом мотивації політичної дії є наявність певної проблеми в життєдіяльності тієї чи іншої спільності людей або індивіда, усвідомлення необхідності її розв'язання. На основі цього виникає психологічний імпульс готовності до дії, який складається з бажання взяти участь у дії і впевненості в можливості успіху. Мотивами переходу від розуміння проблеми до дій для її розв'язання можуть бути усвідомлення громадянського обов'язку, інформація, невдоволення або прагнення до досягнення мсти. Залежно від домінування того чи іншого мотиву формується характер політичної поведінки. Вона може мати вигляд суто емоційної реакції на ту чи іншу подію або бути продуманою системою дій, спрямованих на реалізацію певної програми. У політології існує також традиція аналізу політичної поведінки залежно і від її підсвідомої мотивації, таких, як потяг до агресії, нарцисизм, сексуальне утвердження, почуття внни тощо. Такий підхід дає можливість з'ясувати особистісний, причому далеко не завжди раціональний, сенс політики й політичної поведінки. Для розуміння мотивів політичної поведінки в її найпоширенішому вигляді потрібно враховувати, що сприйняття насамперед власної користі є нездоланною рисою людської природи, і ставлення людини до політики зумовлюється передусім прагненням реалізації особистих інтересів. Прагнення людини до влади не в останню чергу пов'язане з тим, що оволодіння нею є найкоротшим шляхом до встановлення особистого впливу і збагачення. Для того щоб досягти успіху, майстерності, досконалості майже в усіх видах діяльності – ремеслі, науці, мистецтві, спорті тощо, потрібні багаторічне навчання, довготривала практика, тренування. Політика є чи не єдиним видом діяльності, який дає можливість швидко зробити кар'єру, а відтак і використати набуту владу з мстою особистого збагачення. Щоправда, карколомні політичні кар'єри є нетиповими і трапляються, головним чином, у суспільствах нестабільних, особливо перехідних, з нерозвиненою демократією. Корисливість політиків, зловживання ними владою, особливо в неприхованих формах, спричиняють спадання інтересу до політики, зниження політичної активності рядових громадян. Втраті довіри до політики та її офіційних представників сприяють і такі чинники, як девальвація основних політичних цінностей та ідеалів, відхід політичних лідерів від передвиборчих обіцянок і програм, маніпулювання ними громадською думкою, поширення корупції тощо. Спадання інтересу до політики та довіри до політиків найвиразніше проявляється в абсентеїзмі – ухиленні виборців від участі в голосуванні на виборах різного рівня. Частка людей, які відмовляються брати участь у виборах, є значною в більшості країн світу, у тому числі і з стабільною демократичною системою. На виборчі дільниці, наприклад у таких країнах, як США, Франція, Великобританія, у дні виборів рідко приходять більше 50–60 відсотків тих, хто має право голосу. У багатьох колишніх соціалістичних країнах, а також колишніх радянських республіках, які стали незалежними державами, через низьку активність громадян у багатьох виборчих округах вибори часто не відбуваються, переносяться, проводяться повторно. Однак якщо в країнах з розвиненою демократією байдужість громадян до політики пов'язана з високим ступенем незалежності від неї їхнього особистого життя, розвитку громадянського суспільства, то в постсоціалістичних країнах ухилення від виборів є, насамперед, результатом розчарування людей у політичних лідерах і тих соціально-економічних перетвореннях, які здійснюються під їхнім керівництвом. Оскільки політична поведінка, політика в цілому мають стичний аспект, то доцільно докладніше розглянути проблему співвідношення політики і моралі, яка є основною в політичній етиці – галузі наукових знань, що виникла на межі етики й політології.