Світові цивілізації в глобальному вимірі.

Date: 2015-10-07; view: 490.

Хантингтон, Тойнбі Шпенглер. Протягом останніх 5 тисячоріч світової історії дослідник розрізняв близько 20 вищих суспільств, які отримали назву цивілізацій. О.Шпенглер виділяв лише 8 таких спільнот, які звав культурами. Сім цивілізацій А.Тойнбі не мали пращурів - єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індська, давньокитайська, майя. П"ять останніх породили дочірні цивілізації: індська - індуїстську, давньокитайська - далекосхідну китайську та далекосхідну корейсько-японську. Мінойська цивілізація породила сирійську та елінську. Від сирійської походять ісламські іранська та арабська. Елінська цивілізація була матір"ю західнохристиянської та східнохристиянської або православної за А.Тойнбі. Остання складається з двох споріднених цивілізацій - православно-візантійської та православно-руської.

За А.Тойнбі найдавніші цивілізації виникли як відгук суспільства на зовнішній виклик природного оточення. Дочірні цивілізації зароджувалися в тілі вмираючої материнської, як відгук на внутрішній або зовнішній соціальний виклик. Носієм життєвої сили, що породжує успішний відгук суспільства (тобто цивілізацію) є його творча меншість. Спочатку вона надихає і завойовує прихильність пересічної більшості суспільства завдяки чарам свого творчого дару. Однак, з часом останній згасає і нетворча більшість відвертається від колишніх надхненників і поводирів суспільства. Стверджуючи своє лідерство останні все частіше звертаються до сили і пере-творюються з творчої на панівну меншість суспільства, що домінує над його більшістю. А.Тойнбі називає останню внутрішнім пролетаріатом цивілізації. Паралельно з ним формується її зовнішній пролетаріат або варварська периферія, яка знаходячись під культурним впливом цивілізації, протистоїть її експансії. При всіх зовнішніх ознаках величі і блиску цивілізації на стадії світової держави, вона є її бабиним літом, що передвіщає скорий занепад і смерть суспільства. За А.Тонбі світова держава створюється панівною меншістю внаслідок її неспроможності побороти внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Всі ці внутрішні негаразди за кілька сот років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом в її існуванні є навала її зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари за А.Тойнбі виконують роль стервятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (перш за все її світову релігію) вони започатковують нову, похідну від попередньої дочірну цивілізацію.

Весь цей життєвий цикл цивілізації А.Тойнбі докладно дослідив на прикладі елінської та похідної від неї західнохристиянської цивілізацій, екстраполюючи висновки на інші вищі суспільства світової історії.

Елінська цивілізація постала як успішний відгук стародавніх греків на виклик суворої природи Елади. В несприятливих для землеробства горах Атики еліни винайшли ефективну господарську систему, яка вдало поєднувала елементи землеробства, ремесла, торгівлі, мореплавства. Однак, внутрішній розкол елінського суспільства у У ст. до н.е. призвів до Пелопонеської війни між Атикою та Спартою, що знаменувала собою початок тривалої доби лихоліть. Край цим негараздам поклала світова держава елінської цивілізації - Римська імперія, яку А.Тойнбі назвав "монументальним симптомом розпаду елінської цивілізації". У середовищині римського пролетаріату закоренилась, а потім поширилась на усю державу та її варварську периферію світова релігія елінської цивілізації - християнство.

З розпадом Римської імперії вмираюча елінська цивілізація породила дві дочірні - західнохристиянську та східнохристиянську або православну, які успадкували від їхньої матері її світову релігію. Однак, Західна Європа переймала духовні надбання античності швидше, повніше та інтенсивніше ніж православна Східна. Латина тісно пов"язала західнохристиянську цивілізацію з духовною спадщиною Риму. Адже знання латини давало змогу читати не тільки Святе Письмо, але й усіх мислителів Греції та Риму.

Інтелектуальний спадок елінської цивілізації довго залишався недоступним Русі, бо на той час не був перекладаний з грецької чи латини на церковнослов"янську. Це робило стартові можливості західнохристиянської цивілізації кращими порівняно з правословно-руською. Не випадково освіта, наука, європейська культура (ренесанс, бароко) закоринилися в Україні у зв"язку з її латинизацією у ХУІ-ХУІІ ст. Пізніше у ХУІІІ ст. вестернізація докотилася через Україну та петербурзьке "вікно в Європу" і до Росії.

За А.Тойнбі в наш час продовжують існувати 6 цивілізацій: західнохристиянська, православно-руська, китайська, японо-корейська, індійська та ісламьска. П"ять останніх проминули фазу своїх світових держав і знаходяться в стані згасання. Найвиразнішою ознакою їхнього занепаду є швидка асиміляція цих цивілізацій західнохристиянською. Повсюдно національний одяг витискується західноєвропейським, європейські канони краси перемагають місцеві естетичні традиції, європейський спосіб життя поширився по всьому світу, а європейські мови стають інтернаціональними.

Всесвітній тріумф цих зовнішніх ознак європейської культури зумовлений наявністю суттєвих, глибинних переваг західноєвропейської цивілізації над іншими. Вона виявилась найбільш економічно ефективним, динамічним, раціонально організованим і соціально комфортним суспільством нашого часу. Серед її визначальних, суттєвих особливостей слід назвати ефективну і динамічну ринкову економіку, що базується на приватній власності. Економічна незалежність виробника породила парламентську демократію з розподілом влади та високий статус вільної людини. Ринок зруйнував імперський державний устрій, який повсюдно замінюється національними державами європейського типу. Та ж ринкова економіка Європи здавна стимулює технічний прогрес, бурхливий розвиток якого породив сучасне індустріальне виробництво.

Отже, приватна власність, ринкова економіка, демократичний парламентаризм, гуманізм, національна державність, індустріалізм - визначальні риси сучасної західнохристиянської цивілізації. Саме вони забезпечують її переможну ходу по планеті в новітні часи.

В середні віки західнохристианська цивілізація поширювалась головним чином шляхом збройної експансії на землі мусульманської та православної цивілізацій (хрестові походи); в Америку, Африку та Азію під час завоювання заморських колоній у Ху-ХІХ ст. Іспанією, Португалією, Англією, Францією, Бельгією. В новітні часи розвиток ринкових відносин породив вищезгаданий комплекс переваг європейського суспільства над іншими, що зробило мирну експансію ефективнішою за збройну агресію.

З шести цивілізацій, які за А.Тойнбі дожили до нашого часу, лише західноєвропейська не увійшла в фазу занепаду, бо поки що не побудувала своєї світової держави. Як відомо її постанню передує розкол та надлам суспільства, що веде до збройних конфліктів - так званої доби лихоліть. На думку А.Тойнбі надлам західнохристиянського суспільства стався ще у середні віки. Добою лихоліть він важає релігійні війни ХУІ-ХУІІ ст. та національні конфлікти в Європі ХІХ-ХХ ст. Відомо три відчайдушні спроби створити світову державу західноєвропейської цивілізації, що потерпіли поразку. Маються на увазі спроба Наполеона на початку ХІХ ст. та німців у І та ІІ світових війнах. Нинішні зусилля по створенню єдиного Євросоюзу також можна розглядати як спробу побудови західноєвропейської світової держави. Однак, оскільки така держава ще не побудована, то західноєвропейська цивілізація знаходиться десь посередині свого історичного шляху і ще має певні перспективи.

Органічне існування православно-руської цивілізації заврешилося надламом Київської Русі у ХІІ ст. Добою лихоліть для неї за А.Тойнбі була феодальна роздрібність ХІІ ст. та аргесія татар, Литви, Польщі, Угорщини ХІІІ-ХУІ ст. Світова держава православно-руської цивілізації постала внаслідок зміцнення Московського князівства, завоювання ним Новгородської Русі у ХУІ та України в ХУІІ-ХУІІІ ст.

Східнохристиянська цивілізація розвивалася в умовах наростаючого тиску з боку більш ефективної через динамічну ринкову економіку західнохристиянської. Остання неодноразово здійснювала збройну експансію на Схід - агресія Лівонського ордену в Литву, на Псков та Новгород, Польщі в Україну та в Білорусію, похід Наполеона 1912 р., І та ІІ світові війни. Ось уже 1000 років збройні сутички християнських Заходу та Сходу точаться переважно на землях українців, білорусів та балтів, чим пояснюється драматизм історичної долі цих народів та їхня довга бездержавність.

Концепція "зіткнення цивілізацій" С.Хантінгтона. Теорія міжнародних відносин як розділ сучасної політичної науки сформувалася і розвивалася в умовах біполярного світу. Це не могло не відбитися на концептуальних підходах і проблематиці міжнародно-політичних досліджень. Всі значні прогнози розвитку міжнародних відношень припускали збереження й у майбутньому приблизно тієї ж ситуації, що існувала чотири десятиліття після закінчення другої світової війни. Хоча деякі політологи пророкували можливість змін у системі міжнародних відносин, її еволюцію убік багатополярності, але і вони виходили з того, що обидві наддержави - СРСР і США - як і раніше будуть грати найважливішу роль.

Реальні зрушення у світовій політиці виявилися наскільки радикальними, настільки і несподіваними для більшості дослідників міжнародних відносин. В один момент розсипалися багато теоретичних концепцій, що здавалися непорушними. Політична картина світу змінюється настільки стрімко, що наукова думка не завжди за нею встигає. Серед політологів спостерігається, з одного боку, деяка розгубленість, а, з іншого боку, прагнення хоч якось пояснити нові світові реалії і спрогнозувати динаміку подальших змін у світі.

Одна з перших спроб дати теоретичне обгрунтування пов'язаних із закінченням "холодної війни" змін була розпочата ще на рубежі 80-90-х років американським вченим і дипломатом Френсісом Фукуямою. У своїй голосній роботі "Кінець історії" він висунув тезу про повне вирішення конфлікту двох ідеологій -ліберальної демократії і комунізму, який лежав в основі "холодної війни". Комунізм потерпів поразку, і відкрилися перспективи для торжества принципів ліберальної демократії в усьому світі. Отже, на думку політолога, наступив "кінець історії", тобто стан безконфліктності. Точка зору Фукуями зазнала критики як ідеалістична і спрощена.

Більш серйозну дискусію викликала опублікована в 1993 році стаття авторитетного сучасного політолога С.Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій?". Вчений визначає цивілізації як соціокультурні спільноти самого вищого рангу і як самий широкий рівень культурної ідентичності людей. Для кожної цивілізації характерно наявність деяких об'єктивних ознак: спільність історії, релігії, мови, звичаїв, особливостей функціонування соціальних інститутів, а також суб'єктивної самоідентифікації людини. Спираючись на роботи А.Тойнбі й інших дослідників, С. Хантингтон виділяє вісім цивілізації: західно-християнську, православно-християнську, ісламську, конфуціанську, латиноамериканську, індуїстську, японську й африканську. З його точки зору, цивілізаційний фактор у міжнародних відносинах буде постійно посилюватися. Цей висновок обгрунтовує в такий спосіб. По-перше, відмінності між цивілізаціями, основу яких складають релігії, найбільше суттєві, ці відмінності складалися сторіччями і вони сильніші, ніж між політичними режимами. По-друге, посилюється взаємодія між народами різної цивілізаційної приналежності, що веде як до зростання цивілізаційної самосвідомості, так і до розуміння відмінностей між цивілізаціями і спільністю в рамках своєї цивілізації. По-третє, зростає роль релігії, причому остання виявляється нерідко вирішальною щодо пояснення цивілізаційних коренів. По-п'яте, культурні відмінності менше піддаються змінам, ніж економічні і політичні, і, отже, менше сприяють компромісним розв'язанням. По-шосте, політолог відзначає посилення економічного регіоналізму, нерозривно пов'язаного з цивілізаційним чинником - культурно-релігійна схожість лежить в основі багатьох економічних організації й інтеграційних угруповань.

Вплив цивілізаційного чинника на світову політику після закінчення "холодної війни" С.Хантингтон бачить і в появі синдрому "братерських країн". Цей синдром полягає в орієнтації держав у взаємовідносинах між собою вже не на спільність ідеології і політичної системи, а на цивілізаційну близькість. Крім того, як приклад реальності цивілізаційних відмінностей він указує на те, що основні конфлікти останньих років відбуваються на лініях розламу між цивілізаціями -- там, де проходить межа зіткнення цивілізаційних полів (Балкани, Кавказ, Ближній Схід).

Прогнозуючи майбутнє, С.Хантингтон приходить до висновку про неминучість конфлікту між західною і незахідними цивілізаціями, причому головну небезпеку для Заходу може представляти конфуціансько-ісламський блок -гіпотетична коаліція Китаю з Іраном і поруч арабських і інших ісламських держав. Політолог пропонує заходи, які, на його думку, повинні зміцнити Захід перед новою навислою над ним небезпекою. Серед іншого він закликає звернути увагу на так звані "розколоті країни", де уряди мають прозахідну орієнтацію, але традиції, культура й історія цих країн нічого загального з Заходом не мають. До таких країн С.Хантингтон відносить Туреччину, Мексику і Росію. Від зовнішньополітичної орієнтації останньої в значній мірі буде залежати характер міжнародних відносин доступного для огляду майбутнього, тому інтереси Заходу потребують розширення, підтримки і співробітництва з Росією.