Львівського Національного Аграрного Університету

Date: 2015-10-07; view: 772.

Стрийський коледж

ABTOHOMHA

РЕСПУБЛІКА

12.2011 - 02.2012

Видавництво: СК+3К

Привіт всім жителям Автономної Республіки П-41! Представляю Вашій увазі свою міні-книгу, яка описує наше студентське життя під час другого семестру четвертого курсу. Цей текст призначений виключно для 24 осіб, які навчались в групі П-41 - інші просто не зрозуміють.

За жанром це інформаційна хроніка, оскільки тут є більш-менш послідовне викладення подій за певний час. Ще можна подумати, що це репортаж, огляд або мемуари. Тут немає діалогів, нецензурних слів, зображень, цитат та статусів. Події наведені не в хронологічному порядку. Граматичні помилки не виключені. Текст сподобається не всім, бо писав його такий же студент, як і кожен з Вас, в якого є свої симпатії та антипатії. Подана тут інформація не може розцінюватись як достовірна, об'єктивна і неупереджена. Зауваження та погрози надсилати немає сенсу, адже це кінцевий текст і редагуванню автором не підлягає.

Я розумію, що не написав про все цікаве та «чудове», що в нас сталося. Я не все пам'ятаю, а ще не все що сталось, хочеться згадувати. Якби знав, що буде створюватись така «хроніка», то хоча б записував головні події, але тоді було не до того. Тоді просто плив за течією, отримуючи задоволення від того що роблю і особливо не напрягався, щоб отримати хороші бали та позитивні відгуки в свою адресу .

Я впевнений, якщо Ти схочеш написати свою версію або доповнити мою, то у Тебе, скоріш за все, вийде краще: Ти зможеш згадати більше, правдоподібніше висвітлиш ці та інші події, зрештою цікавіше напишеш сам текст, включивши в нього цікаві факти та приклади з життя.

В додатках Ти знайдеш: короткий перелік подій, цитат, які запам'ятались і мають відношення до мене або групи, а також буде опубліковано декілька простих і примітивних рядочків у віршованій формі про студентів, викладачів та коледж загалом.

(с) грудень '11 – лютий '12 р.р. Авторським правом не захищено. Розповсюдження та редагування дозволяється та рекомендується.

Приємного читання!

«…посадила огірочки»

Р.Й. Струк

Літо. Немає спеки, немає опадів. На небі тільки сонце. На календарі початок липня, в голові початок канікул. А чому? Тому, що настав «той» день, ключовий момент. Звичайно, кожен уявляв його по-своєму і у всіх були різні очікування від самого Випускного та від вручення дипломів, зокрема. Ось тільки гроші на це все одно довелося збирати і чотири роки чекати.

Цьому дню передували багато питань і проблем, в т.ч. щодо місця проведення свята, а також де і з ким ми хочемо святкувати? Якщо одночасно відзначати декількома групами, треба замовити ресторан, або навіть дискотеку. До того ж не обійдеться без танців, тож бажано обирати заклад із великою танцювальною залою та живою музикою.

Але всі хороші ресторани замовлено на півроку вперед. У Стрию їх вистачає. Ціна за місце коливається від 150 до 300 гривень з особи. Більш-менш хороший ресторан із великою залою можна знайти за 200-250 грн./особа. Існує ще один варіант, поєднати природу з рестораном, тобто святкувати в одному з закладів, а природа під боком (в нашому випадку це річка), але треба пройтися.

Оскільки затверджена нами Корчма не пройшла схвалення батьками, то вони взяли справу під свій контроль, вважаючи що нам не можна довірити таких відповідальних справ. Серед них найактивніше свою думку відстоювала мама Марії Коваль. Хоча ніхто особливо й не сперечався, але все ж лунали несхвальні вигуки. Врешті-решт, після тривалої дискусії, вирішили змінити варіант, запропонований Мар'яною Матвіїв, на ближчий «варіант» в місті Стрию. Головний недолік Корчми - те, що він розташований поза містом, тому доведеться замовляти транспорт.

До речі, це обговорення проходило в Актовому Залі – найурочистішому і найгарнішому місці в коледжі, крім 3К11 звичайно ж, в якому пройшли найяскравіші події. В тому числі були й Батьківські збори, на щастя, останні для групи П.41. Через те, що вони були такими важливими, то було необхідно, щоб зібрались всі батьки, бабусі й дідусі, тітьки й дядьки наших студентів, на цьому наголошувала й сама Світлана Ярославівна. Очевидно, це було потрібно для масовості заходу й створення цільової аудиторії для «ораторів». Студентів також попросили бути присутніми поруч. Саме в цьому актовому залі починалась наша офіційна історія, коли ми ще юні 17—18-річні хлопці та дівчата слухали результати екзаменів. Тоді більшість з нас знала про роботу у правоохоронних органах і за спеціальністю юриста лише з кінофільмів, розповідей знайомих.

Ці збори мені сподобались найбільше, бо, по-перше, вони вже фактично останні, по-друге, був дуже насичений «порядок денний», і, по-третє, всі охочі мали змоги висловити свою думку і мали гарантію, що їх буде почуто . А ще там виступала Оксана Парута, викладач з залізною витримкою і з залізною ручкою в кабінеті, яка в своєму виступі встигла сказати про всіх студентів з групи П-41, і про кожного розказала свої враження від співпраці. Я був вражений тим, як вона правдоподібно й реалістично змалювала наше ставлення до неї та до предметів, які вона в нас викладає. Когось нахвалювала (дівчата-відмінниці), розказуючи про те, що вони завжди активні, підготовані, «мають клепку в голові» і що з них «будуть люди», когось нещадно критикувала і детально розказувала чим займаються в неї на парах, присоромлюючи тих хамів. Особисто мене похвалила. Було приємно слухати. Всім приємно, коли їх хвалять, тим більше коли це робить викладач і це чують інші одногрупники і батьки. Добре що після її виступу не з'явилася Петринець чи Струк. Також слова підтримки звучали від Анни Петрівни Чайки. Мені було складно зрозуміти її доброзичливу поведінку, мотив, яким вона керувалась, роздаючи ці слова похвали на адресу групи. Можливо вона хотіла висловити вдячність за презенти, подаровані їй за увесь час нашою групою, квіточки і солодощі, які вона невтомно приймала на свята. Можливо хотіла щоб її запросили за святковий стіл на Випускний. Можливо вона засумувала за нами, згадала приємні хвилини, схотіла подякувати за привітне ставлення до її Особи з боку активу групи.

В списку тем було декілька питань, які потрібно було вирішити максимально оперативно. Сподобалось також, що ця зустріч була розділена на офіційну (формальну) та неформальну (обговорення), друга, звичайно ж, продуктивніша. В офіційній: виступ Анни Чайки, Василя Дмитришина, Світлани Яцентюк, Оксани Парути, Іванни Левкович; в другій – дата проведення екзаменів, ярмарки, випускного, а ще витрати на це. Висловлювались пропозиції, погрози, претензії, скарги, побажання, вказівки і т.д. Ще хочу відзначити, що більшість наших студентів сиділи біля своїх батьків, у сусідніх кріслах, що виглядало досить дивно, але чудово і якось навіть приємно було на це дивитись.

Після монологів адміністрації, аудиторія знову розформувалась на 2 табори: ми, на щастя, залишались на своїх місцях, а паралельна команда перемістилась в Чумачечий кабінет. Перші ряди були заповнені, наче на концерті. Батьки слухали, а студенти розмовляли, звісно, крім тих хто опинився біля батьків, там за розмови - одразу ж зауваження або штраф, тому вони були змушені терпіти і робити вигляд, що слухають.

Хоча до Дня, який був відмічений на календарі яскраво червоним кольором, залишався ще не один день, але в повітрі вже відчувалась святкова атмосфера, майже така, як перед Новим Роком або Днем народження, або перед сесією чи Студентськими зорями. А в голові вже почали з'являтись думки, які чомусь викликали різні емоції: від хвилювання і страху, до радості і ностальгії.

Що одягти? Яка зачіска? Яке плаття? З ким прийти? Що брати? Де ночувати? Скільки пити? Біля кого сидіти? Звичайно, ці питання виникали здебільшого в наших чарівних дівчат, але хлопців це теж хвилювало.

Четвертий курс, а особливо його другий, зимово-весняно-літній період, так званий ІІ семестр, виявився ну дуже емоційно насиченим. Чого варті одні тільки фото-сесії, яких було проведено більше семи. Це враховуючи і в фотостудії, і на фоні коледжу, і взимку, і навесні, і влітку. А ще мала бути осіння, на фоні гнилого темного листя в парку, коли вітер і сирість. А так, все охопили. В фотостудії, як завжди, було шумно і весело. Шкода не всі мали бажання і змогу прийти. А ті хто прийшов отримали порцію доброго настрою і нові ави на свої сторінки вк, а ще якісні фото на пам'ять.

Неважливо: зелень, каміння, сніг, стіни, автомобілі – це все фон. Головне це перший план. Всі такі гарні, розумні, дорослі, стильно одягнені, засмаглі, самостійні, але чомусь вже не такі, якими були на Першому дзвонику далекого 2007-го, коли це все тільки починалось. Багато води утекло з того часу…

Митне право. Ковцун. Блондинка. Мало таких людей, в яких ці слова не викликали хоча б посмішки чи спогаду. А згадати таки є що. Взяти, наприклад, відтворення митного контролю. Пародія, скетч, епіграма-шпигачка, уривок з якоїсь комедії, сатира, сценка на СтудЗорях або КВН, але аж ніяк не процедура митного контролю. Дійові особи: Лагодич, Матвіїв, Савчин – копи (комісари) , Войтків – водій, Цабан – підозрюваний, Витрикуш – підозрювана, Кудла – затриманий, Тунська – староста, Ющенко – президент, Яцентюк – куратор, Дмитришин – директор, 3К «діловодство» - митниця, парти з кріслами – маршрутка, решта або пасажири або глядачі. Нашвидкуруч зроблений реквізит, бажання повеселитись, отримати бали – ось чим ми керувались. Нам пообіцяли оцінки, це головний стимул. Тим більше коли керує цим процесом симпатична блондинка. Кожне її слово на парах, її рухи, жести, міміка, поза були виразними, артистичними, природними. За нею було цікаво спостерігати. Вона не вміла кричати. Нікого не сварила, а коли намагалася - то це було смішно і зовсім не образливо. Їй складно було сформулювати довге складне речення, тому вона рідко пояснювала складний матеріал з кодексу чи підручника, а швидко диктувала нову тему, незважаючи на реакцію студентів. Часто життєрадісно посміхалась, і цим підвищувала освітлення та настрій. Здавалось, що в неї не було ворогів. Серйозно її сприймати було складно. Чи то їй так комфортно було, чи вона насправді була такою веселою і позитивною. Я цього так і не збагнув. Вона старалась кожному студенту допомогти, з кожним поспілкуватись. Любила жарти і сама часто веселила наших студентів. Стильно одягнена - блискітками і мішурою одяг не прикрашала, яскравих аксесуарів не одягала, але завжди мала чудовий вигляд. Світла голова: модня зачіска і коротке світле волосся чудово поєднувались.

Всі учасники цього театралізованого дійства отримали винагороду. А причина поганої демонстрації була, на мою думку, відсутність відеоматеріалу, який би міг істотно допомогти і додав би достовірності нашій «грі». Ми вже хоча б приблизно знали сценарій і послідовність операцій, і по можливості відтворили б на «майданчику».

Залік. Як і будь-який інший залік, цей був обов'язковим і вимагав підготовки. Хоча ні, цей був особливим. Сонячна тепла погода сприяла оптимістичному настрою. Всі сили були направлені на отримання результату, в моєму випадку це заслужена 4-ка за залік. Мінімум поточних оцінок, мінімум знань по темі, мінімум тексту в зошиті - все по-мінімуму, бо будеш багато знати – будеш ппц яким розумним і буш погано дома спав. Залік проходив у формі співбесіди, з демонстрацією практичних, навиків ораторського і своїх знань з митного. Головне було не переборщити з приколами і жартами. Образ студента, який хоче краще знати предмет, його цікавить митне право, він старається, веде конспект, робить практичні сам, але він сором'язливий, погано запам'ятовує і йому важко відповідати на парах і семінарах, тому він часто не підготований. Завданням було викликати довіру і трошки співчуття, отримати бали, здати практичні, попрощатись…

Митні декларації. Перший з двох етапів пройшов без особливих ускладнень: перексерили зразок, занесли букви і цифри, і за зразком оформили, так само «автоматом» здали. Все за планом, прогнозовано і без ускладнень. Друга митна декларація була «не дуже». Два аркуші, 20 пунктів для заповнення, і ще більше питань. Як і перша, переважно, заповнена невірно, але це не являється причиною, щоб її не прийняти.

«… я й сама не знаю як то має бути правильно», «… як напишете так і буде». Слова були сприйняті як матеріальна і моральна підтримка. В результаті всі хто мали хоча б ксерокопію декларації обміняли її на оцінку. Вигідна пропозиція.

Висновок: під час цього курсу з митного права України я на практиці засвоїв практичні і теоретичні навички, навчився заповняти вантажні та інші митні декларації, познайомився з чарівною викладачкою, купив і оформив звіт, весело і з користю провів час, отримав «добре» в залікову навпроти запису «Митне право», здобув досвід у спілкуванні, був присутнім на відкритій парі, подивився медіа файли на мультимедійній-інтерактивній дошці і взагалі з користю провів студентські дні. Здоров'я Тобі, Ковцунко!

Було в нас комп'ютерне незалежне тестування ( Далі – КТ). Страшне, велике, чорне й волохате, як ба байко в моєму дитинстві. Багатьох воно залякало і довго не давало спокою. День, коли повинно було відбутись це випробування чекали з побоюваннями і нечітко складеним планом дій. До розробки незаконних схем, махінацій, планів обходу безсердечного та жорстокого комп'ютера було залучено кращих спеціалістів – студентів з обох груп. На чолі цієї афери стояла людина з вищою юр.освітою, викладач, яка знає де живуть слоні гумові, як виглядають людиська і скільки практичних потрібно здати з господарського і цивільного процесу – Левкович Іванна Стефанівна. Цілком таємно друкувались тести та одночасно готові відповіді на них. Нікому не дозволялось розголошувати секретну інформацію про КТ, що лунала під час лекцій та в коротких перервах між ними. За розкриття таємниці, згідно з Постановою самої Іванни Стефанівни, передбачалось позбавлення конспекту, бейджика, ручки, права брати участь в обговоренні плану і права користуватись готовими відповідями, плюс «двійка» із занесенням в журнал. Ніхто не повинен був дізнатись про цю підпільну діяльність. Кожна пара в І.С. розпочиналась з останніх новин про КТ, доповідачі виступали зі своїми інформаційними звітами, кожен хто що-небудь чув нового про КТ інформував саму Іванну Стефанівну, а вона аналізувала і приймала необхідні заходи. Хто ж знав, що більшість фактів про КТ – вигадки та міфи. Мало хто очікував, що подія, до якої готувались не один тиждень, пройде так рівно і без ускладнень. І тільки після самого КТ можна було зрозуміти тих, хто навіть не взяв собі переліку тестів з відповідями. Але сміялись не всі. Прогнози не справдилися. Результати були, м'яко кажучи, неочікуваними і вражаючими: найвищі бали отримали ті, хто за поточними оцінками в журналі були не найуспішнішими в навчанні. Як з'ясувалось пізніше, цьому було логічне пояснення. Деталі – в Матіїшина Ігоря.

Так як практика з підприємницького права була з однією з найскладніших і, відверто кажучи, найтупіших завдань навчального плану, то ля-лякати на цю тему немає ніякого сенсу: лише навіює поганий настрій і спогади про реєстраційні бланки і Господарський кодекс, брррррррр. Скажу лише що ця фігня стала неприємною несподіванкою, наче Чайка під-час пари. Підготовка до неї і сама практичка забрала немало емоцій і фізичних сил, студенто-годин, мегабайтів інтернету, нервів, об'єктів матеріального світу: гривни, папери, ручки, файли, папки і нарешті недоспані пари та ночі, а принесла лише головний біль, скарги та мати, невтішні бали, десятки одинакових і обписаних сторінок … Це справді була найбільша практика не тільки з тої «ВеселоїТрійки», а й з усіх практичних занять, за увесь час навчання. Фу мля, тупа шняга….

Запланована акція протесту так і не відбулася. На щастя, чи на жаль? Однозначну відповідь дати складно. Хотілось, звичайно, погаласувати, покричати, але палитись в центрі з плакатами й кричалками було неохота. Тим більше в сиру холодну погоду після пар.

Демонстрація мала б показати, що студенти коледжу є проти того, щоб третій корпус був переданий у власність іншим, третім особам. Потім вже стало відомо що нас просто хочуть використати як людський ресурс в боротьбі між двома «дядьками». Погодьтесь, близько тисячі осіб на вулицях Стрия – видовище, яке обов'язково приверне увагу і населення, і ЗМІ, і місцевої влади. На це, мабуть, і розраховув Містер. В той же час, між студентами «ходили» різні чутки, щодо цієї проблеми: тим, кому навчатись залишалось декілька місяців пропозицію йти протестувати сприйняли без особливого ентузіазму, подумаєш заберуть один корпус, головний та ще два чи три залишаться у фонді коледжу – там і довчимося до літа. Інші ж наполягали на тому, щоб негайно вжити заходів щодо запобігання прихватизації «рідного» корпусу. Дехто бажав щоб повернули дитячий садок, яким раніше являвся 3К. Наша група теж розділилась в своїх висновках, але всім хотілось щоб навчальний корпус все ж таки залишили коледжу.

Версії про майбутнє 3К були різноманітними. На його місця мав бути і готель, і розважальний центр, і житловий будинок, і навіть новий навчальний заклад. Залежить від фантазії людей та аргументів, якими вони володіють. Наша Марічка, як завжди, знала найбільше про події в коледжі, тому саме вона стала головним джерелом інформації про хід подій навколо 3К. Вона говорила - ми слухали. З її слів було зрозуміло, що це все серйозно, хоча часто дії адміністрації виглядали як провокація або жарт – не хотілось вірити, що хтось може претендувати на наш корпус, ось так серед «білого дня» взяти і забрати.

Підготовка до акції виглядала як політичний мітинг: готувались плакати (правильно наголос ставте), неоднозначні лозунги, складались кричалки. І студенти, і викладачі готувались. Готувались до чого? До новосілля, свавілля, погроз?

Напруження з кожним днем зростало. Була вже затверджена дата й час. Дороги назад вже не було. І в найбільш відповідальний момент… все було скасовано. Зітхнули з полегшенням, спалили плакати, швиденько все забули і продовжили навчання. Як прийшло, так і зникло… Причину ніхто не озвучив. Начебто, боси домовились мирним шляхом і 3К ніхто чіпати не буде. Поки що.

Ще одна світла подія, яка безпосередньо пов'язана з підприємницьким правом пройшла в другому семестрі. Це, звичайно ж, остання пара. На звичайну пару вона, звісно, схожою не була, зате ми неабияк корисно і весело провели відведений для неї час. Починалось все без особливих ознак тупізму, але через якихось десять хвилин атмосфера змінилась. Почався рух. Не тому що, хтось вигадав якусь кльову фігню, а тому що, нікому не хотілось сидіти й писати чи здавати залік. Всім хотілось свята. Добре що під рукою було декілька фотоапаратів. Чи не добре? Декорації та реквізити були люб'язно надані самою викладачкою, потім її дії сприймались ще більш насторожено, і виглядали дивними. Хоча, ще під час знайомства, на першій парі, більшість відчула неординарне мислення і деяку дивакуватість викладачки Лазор. Вона, наприклад, витягнула зі свого диво-сундука памперс розміру XXXL, і… дала приміряти всім бажаючим. Добре що він не був використаний за призначенням, хоча дехто намагався втілити цю дику ідею на практиці і остаточно підірвати наш авторитет сУрйозної і стабільної групи. Приміряли, Войтків Роман навіть позував для камери – сміливо. «Гінеколог Ваших душ носить спецодяг і засоби захисту», мабуть в наших душах твориться багато непередбачуваного і дивного, страшного і неймовірного. Приблизно такі думки. Добре що він не «вклеїв» у своє досьє вк. Повеселивши народ і піднявши собі настрій Роман підкинув декілька ідей і продовжив святкувати. Далі робились пам'ятні знимки з одногрупниками. А фотографувати було що і де…

«Араб і дівчата». В ролі шейха – Юрців Андрій, в ролі дівчат – дівчата, логічно. Він сидить на кріслі, на голові кусок тканини з «секунду», поруч дівчата в різних конфігураціях. Ну, хто бачив зрозуміє.

«Лопата». Як видно з заголовку, основним реквізитом в цій серії виступила звичайна пластмасова лопата. Її використали як стіл, як знаряддя праці, знаряддя удару, як ложку, як щит, як стовп, як лопату, врешті-решт. Гонорар за зйомки лопата не отримала, проте дехто отримав від лопати, а також лопатою по лопатках та інших частинах свого лінивого і дерев'яного, гнучкого і пластичного тіла.

«Голови на партах» - задум хороший, реалізація так собі, вигляд мало дивний. Такий самий як, бої догори ногами. Дійові особи: 4 хлопці (два великих і два не дуже). Великий перекидає малого вниз головою, малий в свою чергу повинен зафіксувати своє тіло, своїми худими ногами- «обійняти» шию чувака, що його тримає і до того ж махати руками, імітуючи бойові удари. Видовище, звичайно, не для слабкодухих. І коли вже кадри зафіксовані і відео зняте можна відпускати і викидати малих. Коли великий, тобто Корпесьо Любомир, опускав малого, тобто Цабана Віталія, то малий зазнав сили земного тяжіння і лупнувся круглим тупим предметом, тобто головою, об брудну дерев'яну горизонтальну поверхню, тобто підлогу. Ніхто не постраждав, крім тих хто за цим всім спостерігав: вони від сміху надірвали собі животи і ще довго не могли заспокоїтись, знову і знову згадуючи це падіння 45-кілограмового тіла на тверду поверхню. Як тут не «заржати». Викладачка ледве стримувалась, щоб не образити постраждалого.

Далі «масовка» висунулась з кабінету і попрямувала шукати фон. Все що мало більш-менш приємний вигляд та мало якесь смислове навантаження ставало об'єктом для об'єктива, пробачте за тавтологію. Стенд з зображеннями науковців, стінгазета про Інтернет залежність, сходи, розклад, двері, стіни, вікна, дзеркало, пожежний кран – все це надало фотокарткам особливого змісті, бо це все таке знайоме і звичне, що вже майже не привертає уваги, але через рік, при перегляді фото на комп'ютері ви обов'язково звернете увагу на ці деталі.

Як ви вже зрозуміли, дорогі друзі, більшість часу було приділено фотозйомці на третьому поверсі Стрийського коледжу.

Коли пролунав дзвоник, на вихід поспішали не всі. Декілька людей ще залишались на своїх місцях, усвідомлюючи те, що це фактично остання пара з цією групою, з цими рідними одногрупниками. Від чого ставало сумно. Але сумувати довго не довелося, адже на календарі був лише квітень, і все найцікавіше залишалось попереду, і це всі чудово усвідомлювали. Незважаючи на те, що пар вже не залишилось, відвідувати коледж було необхідно. Залікова чекала коли будуть нарешті заповнені решта порожніх рядків, довго чекала, дуже довго, тижнів зо два. Сили були спрямовані на максимальний результат, а якщо його було складно досягти, або довго чекати, то від нетерпіння і непередбачуваного «завтра» ентузіазм зникав і з'являлись легкодоступні відмітки «задовільно». Це частково задовольняло, бо з'явилось більше часу, який можна віддати для підготовки до інших предметів, екзамену та своїм справам поза коледжем (такі теж були в списку справ). Наприклад, для Левкович. Час і логіка тут безсилі, як і самі студенти. Складні алгоритми захисту практичних, недописані завдання або неправильно зроблені, ще більше забирали сили і впевненість у результаті. Кодекси, розданий матеріал, чужі практичні, інформація з Ін-ту, власні конспекти з практичними ще більше заплутували, часто гублячись і змішуючись між собою, вони наче змовлялись проти мене. Все це виглядало як якась логічна гра, головоломка: знайти потрібні елементи, скласти до купи, дописати пропущені слова, а вже потім вивчити тему, щоб захистити цю практичну і після того можливо отримаєш винагороду три або чотири бали в свою клітинку. Цю процедуру потрібно було повторити не один і не два рази. Врешті-решт, об'єднавши зусилля, гроші і ксерокопії було досягнуто позитивного результату: практичні підписані, бали виставлені, до екзамену допущено. Здавалось, що в галактиці знову парад планет, адже все склалось. Екзамен, а зрештою і вся сесія це вже абсолютно інша стаття та інші слова.

Приємно здивувала практика з фінансового права України, яка проходила під керівництвом Оксани Парути в її ж затишному кабінеті. Свіжий, недавно прийнятий Податковий кодекс, на щастя, не став тим страшним документом, який би міг зіпсувати нам життя на фінансовому, як прогнозувалось раніше. Копіювати всі сторінки не було потреби, адже оперативно були внесені зміни в «хід роботи». Додатки з відповідями були розповсюджені разом із завданнями. Це було вдалим ходом, бо відразу ж були наведені статті з ПКУ: необхідно просто вибрати і списати в свій Новий документ - практичну. О, цей чарівний момент, коли ти пишеш і починаєш розуміти про що саме ти пишеш, таке неповторне відчуття. Потребувалось тільки правильно і коректно, за допомогою ручки і слів на зразок: «згідно з…», «посилаючись на…», «відповідно до…», перенести текст і оформити її згідно з ДержСтандартомУкраїни. На відміну від підприємницького, фінансове було проведене в кращих традиціях практикантства: нескладні й невеличкі завдання, наявність готових джерел, мінімум документів і сторінок, приємна і комфортна робоча атмосфера, добрі і комунікабельні «співробітники» по варіанту, зручні парти і крісла, правильне розташування ланок, безліч вільного часу… Все це зробило роботу приємною і результативною. Для захисту виділилась достатня кількість часу, тому оцінки були відповідними. Куплялись файли, папки, титульні – формувались звіти. Здав звіт – отримав оцінку в залікову – сидиш радісний і задоволений. Одним словом: практика була, такою, якою вона повинна бути. За це Ксюха отримала слова подяки і цукерочки.

Фінальним акордом цієї трагікомедії стало написання Директорської Підсумкової Контрольної Роботи – дирпідконроб. Завдання включали в себе три пункти – по пункту для кожного предмету, а отримана оцінка мала стати підтвердженням чи спростуванням поточних оцінок. Кожен з трьох викладачів повинен був перевірити відповіді у відповідному розділі і виставити оцінки за знання студента, потім бали додаються і діляться. Приблизно так все й виглядало. А писати нам довелося в нашому рідному 3К11. Благо «основні фонди» залишались під рукою. Також в наявності були телефони, кодекси, підручники, практичні, конспекти, шпаргалки, постанови та інші НПА. Але, як часто це буває, списувати було ризиковано і незручно. Якщо спалять треба буде перездавати, але навіщо перездавати, якщо більше від поточного балу все одно не вийде. Продзвенів дзвінок і всі роботи потоком линули на стіл до Світлани Ярославівни. Наче написали – можна й відпочити. Результати повідомлять викладачі, через тиждень. Кожен вже приблизно знав, що йому скажуть – тому не дуже й хвилювався. Так і вийшло. При оголошенні балів було чути вигуки: «я так і знав», «а я шо казав», «нуніфігасобі», «за шо?» та інші. Результати повідомленні, студенти втомлені, оцінки з підписами розставлені, залікові заповнені, ручки списані, ксерокопії спалені, емоції не стримані, гроші витрачені, бейжики сховані, сумки спаковані… п'ятниця на дворі, тим більше ще не вечір. Після такого виснажливого дня треба й відпочити. А де і з ким відпочивати наші студенти, як ніхто інший, вибрати вміють. Як не крути, ми повсюди.

Після виснажливих пар і перед практикою була проведена найбільш відповідальна подія – Ярмарка кар'єр 2011 серед правознавців четвертих курсів. Наша хвилина слави, наш обмін, наш шанс на успіх.

У своїх 10-ти або 15-хвилинних виступах студенти намагалися продемонструвати всі свої таланти і знання, помножені на гумор і дотепність, майже як на Студентських зорях, тільки тут кожен сам за себе. І слід відмітити, що це нам вдавалося зробити на досить пристойному рівні. А деякі виступи просто вражали своїм професіоналізмом. Не дивно, що цей захід пройшов з повним аншлагом – актовий зал був переповненим (студенти інших спеціальностей та курсів, викладачі, батьки, родичі).

Цьому виступу передували довго- та короткотривала підготовка, залежно хто на що претендував. Також проводився ретельний підрахунок балів та формування рейтингу студентів. Об'єктивний, законний, чесний, всебічний, прозорий, ґрунтується виключно на фактах, не співпрацює з жодним із студентів, зроблений виключно за кошти Світлани Ярославівни та адміністрації коледжу. Робота довга і складна, але зробити її необхідно. Першим двом студентам бали вираховувались в присутності всього колективу, решті – в позаурочний час. Всі показники було враховано. До уваги бралось більшість якісних та кількісних елементів і в результаті виставлявся бал по кожному з пунктів, яких нараховувалось біля двох десятків. Кожен пункт в свою чергу мав свою шкалу оцінювання: від мінімального до максимального результату. Мінімальний – 0, а максимальний, наприклад, 50 очок (балів). Хто «заробив» максимальну кількість балів від першого до четвертого курсів, той і буде очолювати «Білий» список і першим буде «зацікавлювати покупців». Все просто і зрозуміло.

Ось декілька з полів, обов'язкових для заповнення: успішність (середній бал), наявність пропусків пар без поважних причин, ступінь активності в громадському, спортивному, суспільному, політичному, культурному, творчому, інформаційному, трудовому житті групи, виконання доручень керівників (адміністрації, куратора, старости, активу групи), наявність водійських прав, медичної картки, практичних, партійного та студентського квитків, алкогольної, тютюнової чи іншої залежності, відсутність попереджень, доган, довгого волосся, татуювань, ідентифікатора, пірсінгу, чорного поясу, розряду, депресивних станів, сторінки вк чи в однокласниках. А також інші, не менш важливі, дані про особу. Рейтинг визначав місце і порядковий номер серед 50 правознавців з обох груп 2011 року випуску, які хочуть отримати престижну роботу з добрим керівником, окремим кабінетом, власним робочим місцем, комп'ютером з Інтернетом, хорошим колективом та високою заробітною платнею. Забагато? Ні, достатньо. Вони заслужили, повірте мені)

Першими в списку були найуспішніші люди четвертого курсу – надія юридичного бізнесу Львівщини, майбутні правозахисники та правоохоронці, судді, адвокати, прокурори, юрисконсульти та секретарі, а також офіціанти-бармени і продавці. На їх рахунку жодного н/б, жодної трієчки, бездоганна репутація, максимальна активність та продуктивність. Їхні сторінки вк користуються найбільшою популярністю, фото та аватари мають найбільше «лайків» та переглядів. Завжди перші, завжди на видноті. Сидять на перших партах, допомагають одногрупникам з предметами, організовують позаурочні культурні заходи, самі активно беруть участь у всіх конкурсах та олімпіадах. Їхні фото на стенді «Ними пишається коледж». Їхні практичні першими отримують оцінки, і першими підлягають копіюванню одногрупниками. В народі – «відмінники», між собою – звичайні студенти та студентки, які мають бажання навчатись та бути активними.

Резюме. Як говорила Світлана Михайлівна Бунько: «Резюме – це документ, який демонструє наші професійні навики, досвід та досягнення, і ще багато корисної інформації у стислому вигляді та хронологічному порядку, або без нього». До речі, їй подяка, за те, що вона допустила мене до екзамену, забула перевірити мій зошит, а також твір «про хліб». В нашому випадку це просто зображення на білому екрані, спроектованому за допомогою проектора, який за допомогою світлових променів передає зображення на великий клаптик матеріалу, закріпленому за допомогою штативу у лівому куті актового залу, щоб всім зручно було переглядати це резюме, милуватися професійними, зробленими на студії, світлинами, а також читати одноманітні тексти, неймовірні досягнення студентів, які скористались правилом «сам себе не похвалиш – ніхто не похвалить». Тому щедро оформили свою «візитну картку» і наділили себе чудовими та надлюдськими якостями. Кожен повинен сам скласти резюме і готовий результат передати старості, яка в свою чергу віддасть його комп'ютерному спеціалісту і саме він перенесе і відтворить на моніторі копію паперового резюме. От до чого техніка дійшла, поки ми вчились. Хоча, на практиці все виглядало трішечки інакше. Мінімум самостійної роботи: ПІБ, телефон, адреса, інтереси, сімейний стан, адреса сторінки вк. Все. Далі все за правилом «копіювати-вставити».

Один примірник, збільшений в декілька разів, на стіні, інший, паперовий аркуш, в руках чи в кишені. Він виступав у ролі підказки, раптом хто забуде де він народився або як його звати або ким він хоче стати в майбутньому. Тому кожен беріг цей аркуш наче недописану практичну з кримінального.

Актовий зал. Багато вільного простору. Ззаду, біля стіни розсілися глядачі, сидіння яких, максимально стиснуті – тому люди здивовані та згорблені, справа, біля вікон та батарей – правознавці: 50 людей, кожен зі своєю історією, всі молоді, перспективні, гарні, чубаті, не жонаті (ну майже всі), готові до нових пригод в старому стилі. Навпроти нас зручно вмостилось журі – запрошені роботодавці зі Стрия та району, в народі – «покупці». Вони представляли всі основні державні установи: юстиція, паспортний стіл, суди, прокуратура та інші люди з юр.освітою, які займають керівні посади або працюють в закладах, які знає пан Дмитришин. Посередині трибуна з мікрофоном, епіцентр енергії. Також посередині, але трішки ближче до сцени розташувались дві Петрівни: просто-Софія, і Чайка, та що Анна, а компанію їм склала Маркова Ліліана – фізик, заступник директора, білявка. Вони були ведучими, принаймні вони так думали і увесь час нас в цьому переконували. Саме вони озвучували вихід кандидатів, задавали питання, підказували, робили вигляд що підтримують та добре знають нас як студентів. На сцені вивіска «Ярмарок Кар'єр 2011» і декілька кольорових кульок для настрою та урочистості, таке в 2-му класі на Перше вересня бачив.

Починалось це дійство спокійно й передбачувано, без особливих спец ефектів. Відкрила свято Наталя Петрівна Тунська. Яка своїм виходом потішила народ. Потім Оксана Курта… Словом лідери обох груп. Формат був простим: один з лівого табору (п-42), потім з правого(п-41). Ну або навпаки. Не важливо.

Хтось хотів вразити своїм знанням закону, хтось без кінця «сипав» чужими цитатами та висловами, хтось відверто хвалився своїми досягненнями в навчанні, дехто монотонно пробурмотів весь текст, так, що нічого не було зрозуміло зі сказаного, але більшість підійшла до виступу менш підготована. Одинакові слова, одинакові характеристики, одинакові виступи. Але чим ближче до кінця списку – тим цікавіші виходи і презентації. Приємніше дивитись на щиру людину без особливої підготовки і знань, ніж на ту, яка зазубрювала філософські статуси про життя і про людську психологію. Зависока матерія.

Журі уважно слухало кожного, часом запитуючи виступаючих, але це їм швидко набридло, тому далі вони просто сиділи і слухали.

Наприкінці кожен з них (роботодавців) висловив свою думку щодо виступів загалом та про організацію самої події. Дехто з них залишився незадоволеним підготовкою студентів. Зокрема, це стосувалося складання резюме – надто всі схожі - більше креативності! Пролунала пропозиція щоб в майбутньому кожен самостійно створив для себе презентацію, резюме в тому числі. Вислухали. Зробили висновки. Пообіцяли… І пішли бухати за наших батьків кошти.

Чи не єдиним мінусом стала повна відсутність будь якої пропозиції працевлаштування. Але чувак з Юстиції гостинно запросив до нього в офіс для проходження літньої практики, чим сповна скористались студенти, які ще не обрали місця практики, або просто хотіли разом проходити практику, оскільки місць було достатньо, ця пропозиція була позитивно сприйнята в т.ч. нашими студентками.

Також до мінусів можна віднести бойкот двох студентів, які відмовились брати участь в ярмарку. Це Сворень Віталій та Кудла Андрій. Обидва наші одногрупники. Незважаючи на те, що Андрій провчився з нами всі чотири курси, а Віталій тільки перший курс. Але в цьому немає його вини все одно починав він шлях разом з нами.

Кудла Андрій - гордість групи П-41, так би мовити, талісман. Нам заздрили всі групи, особливо IV курс. Тільки йому вдавалось роздратувати і зіпсувати настрій половині групи, а це, до речі, 13 осіб за одну півпару або і за п'ятихвилинну перерву. Часта відсутність одного з елементів студентського набору, чи то бейджика, чи то ручки перевіряла на дратівливість, стресостійкість та матеріальні запаси одногрупників. Наша група правознавців без нього була б не такою колоритною та популярною, Кудла, як та родзинка додали до гарячої страви "П-41" чогось особливого та оригінального, зробивши її ще смачнішою.

Його поява ВКонтакті тривалий час була найпопулярнішою темою для обговорення як серед студентів (до речі, не тільки одногрупників), так й серед деяких викладачів коледжу. Жваву дискусію викликало ім'я та зовнішній вигляд сторінки. "Неймовірно, але факт: Андре Кудла ВКонтакті" - майоріли заголовки.

Звичайно, як і будь-яка неординарна і творча особистість Андре схильний до мистецтва. Згадати хоча б його участь у студентському хорі, де Андрій проявив свої вокальні дані, студентських зорях - акторську здібність, на сцені і у повсякденному житті він невтомно демонстрував, і, надіюсь продовжує це робити, милозвучну ораторську майстерність.

Без сумніву, за ці 4 роки студентства він не проявив повною мірою свої таланти та здібності. Протягом всього цього часу про нього формувалось враження, на жаль, не завжди правильне, скоріш поверхневе. Окремо хочу виділити той факт, що при самій згадці про Андрія Кудлу в більшості з нас на обличчі з'являється посмішка, а цим мало хто може похвастатись.

Я переконаний, що їх участь в цьому «конкурсі» була б не зайвою, навпаки – принесла б яскраві враження всім, хто спостерігав за цим дійством і цілком можливо – їх би запросили на роботу. Але це їх право – відмовитись від участі, і вони зробили свій вибір. Незважаючи на попередження, що участь в цьому «кастингу» є обов'язковою, вони знайшли в собі сміливість проігнорувати це повідомлення. На щастя, все пройшло мирно і нікого до відповідальності не притягнули. Майже як завжди. Це +. Однозначно.

Виступ тих, хто взяв участь у Ярмарку, оцінювало журі, до складу якого входили здебільшого роботодавці. Результати виступів сподобалися, звісно, не всім, але потенційні роботодавці брали до уваги певні вимоги, з якими учасники не були попередньо ознайомлені. При підборі кадрів бралися до уваги не тільки рівень навчання, а й активність у суспільно-громадській діяльності та інтереси студентів.

Думаю, головним результатом цього заходу варто вважати чудову можливість для студентів коледжу продемонструвати свій потенціал, свої здібності.

Далі. А далі в нас були місячні канікули – ні, не канікули на місяці, а навчально-виробнича діяльність з 9 травня по 3 червня. Кожен повинен був обрати місце практики, де він буде робити вигляд що працює і демонструвати що щось вміє або знає. Потім пройти формальності: принести довідку, укласти договір познайомитись з колегами по роботі, але це все потім. Спочатку ж потрібно знайти це чарівне місце і домовитись з керівником підприємства/установи/організації про можливість цієї співпраці на взаємовигідних умовах. Комусь було легше – його просто влаштували знайомі/батьки/родичі, інші ж самотужки проводили пошук і моніторинг потенційних роботодавців на наявність вільних робочих місць або хоча б проходження обов'язкової навчально-виробничої діяльності. До 9 травня кожен повинен був здати правильно заповнений договір зі всіма реквізитами і отримати один примірник «в подарунок» від коледжу і продемонструвати його юрисконсульту бази практики і вже після цього надійти в розпорядження безпосереднього керівника на новому місці. Всі так і зробили. Хто раніше, а хто пізніше, але ніхто не залишився без «роботи». Важливо було відразу ж знайти спільну мову з новими колегами, бо без цього, в принципі, неможлива подальша співпраця. Кожен використовував власні методи, у всіх вони різні і у всіх власний рецепт успіху. Головне щоб ефективно. Спектр широкий: від жорстокої п'янки в перший же день до простого і щирого діалогу з співробітниками і керівником. А дехто просто виконував вказівки і особливою активністю не виділявся, таких теж люблять. Скільки людей – стільки й думок. Головне налагодити контакт, не, не той що вк, а робочий. Наші студенти були залучені в різноманітні галузі економіки, бізнесу і державного управління. Суд, центр зайнятості, приватні підприємці… Приватні і державні, відомі і скромні, крупні і малі – все це юридичні особи. За ці дні значно розширився не тільки практичний досвід й список друзів вк, але й кругозір та життєвий досвід. Також це дало змогу відчути себе учасником команди, побачити свою роль в діяльності підприємства, на практиці засвоїти ключові моменти діяльності юридичного відділу. Наша дислокація не обмежувалась лише Стриєм та районом – це і Дрогобич, і Трускавець, і Львів, і Борислав і навіть Сколе. Після «відрядження» більшість поверталась з добрими враженнями, моментами жалкуючи, що це всього-на-всього один календарний місяць, а не більше. Приємно коли оточуючі з розумінням відноситься до твоєї роботи і помилок, які в тебе виникають під час тої самої роботи і без зайвих криків і нервових вигуків пояснять що так не правильно і продемонструють як треба, особливо під час перших невпевнених кроків на новому робочому місці. І коли ти все гарно і правильно робиш – то хвалить, навіть якщо це якісь дрібнички. Останні дні навчально-виробничої діяльності були часом навіть сумними, бо потрібно було прощатись з людьми, з якими недавно познайомився, а з деким навіть подружився. З іншого боку хотілось вже повернутись до звичайного розпорядку дня і продовжувати насолоджуватись сонячними літніми днями. І все ж незважаючи на конфлікти і неприємності «на роботі», більшість зараз згадує про практику з посмішкою.

Захист практики передбачав декілька етапів: формування звіту (купити папки з файлами, набрати і роздрукувати титульні сторінки, щоденник практики, щоденник-звіт, графік роботи й таке інше). А ще потрібно було додати документи з якими ти безпосередньо працював, нормативно-правові акти, якими керувався, ще Посадова інструкція і Статут або Положення (залежно від форми юридичної особи). В кінці цей звіт мав вигляд науково-практичного коментаря з цивільного кодексу України, з додатками і задачами. Біля сотні сторінок, вагою понад кілограм ця папка була прямим підтвердженням нашої практичної бездіяльності, в моєму випадку - так точно. Той факт, що відповідальна за практику в коледжі виявилась наша Світлана Ярославівна став для нас приємним подарунком. Захист, про який так неоднозначно говорили, теж не виявився чимось космічним і був пройдений без ускладнень. Звичайно це стосувалось лише тих, хто правильно склав і оформив свій звіт. Сам захист проходив у СТРУКтурованому кабінеті, у формі трикутника: Свтлана Ярославівна-студент-звіт. Декілька простих коротких запитань про базу практики, про зміст виконаної роботи, про враження і в кінцевому результаті всього три «четвірки» за практику: решта – «п'ятірки». Фантастика. Відмінний результат. Нарешті залікова отримала свою довгоочікувану незаслужену відмітку у формі «5». Є чим похвалитись перед батьками.

З позитивними оцінками і добрим настроєм ми продовжували готуватись до головної події місяця – до Комплексного екзамену. Тепла травнева погода змінилась дощовими червневими днями, які швидко набридли. Це був знак. Все навколо лише й говорило про те, що треба сидіти вдома і зубрити статті. Трудове право, організація роботи з кадрами, основи підприємницької діяльності, аграрне право. 5 предметів – 1 оцінка! Тому підготовка мала бути відповідною. Підручники, кодекси, НПК і НПА, закони і підзакони, конспекти і зошити, практичні і курсові, шпаргалки і ксерокопії. Плюс мобільний телефон з інтернетом і блютус, холодний розум, кмітливість, винахідливість, акторська майстерність, ораторське мистецтво, міміка і жести, знання психології, практичні і теоретичні навики, вміння знаходити вихід з будь якої ситуації, жуйка, алкоголь в крові, ручка в кишені, дим в голові. Весь цей арсенал в нас був і чекав моменту, коли стане в пригоді. Він настав не одразу.

При підготовці були використані: сотні гривень, сторінок тексту, студенто-хвилин; десятки папок, варіантів, тем; дві ручки - один ідентифікатор, 5 завдань - один варіант, 5 членів комісії, 25 студентів і один шанс, один-єдиний. За алфавітом студенти зникали за дерев'яними білими дверима. Кожен терпляче чекав своєї черги, але кожен думає що він не «кожен» і тому дехто намагався пробитись без черги. Виходили з посмішками, мовляв було легко, дали списати, не «заганяли», всі такі милі і доброзичливі, посміхаються, допомагають, підказують, як в школі на випускних екзаменах. Ех, викладачі, де ви раніше ховали своє істинне его, справжній внутрішній світ. А то все крики, консультації, скарги, лампочки в кабінет, вазони, реферати, носи бейжик, не запізнюйся, здай гроші, трійка за практичну, два в голові три на папері, я доповідну напишу, посадила огірочки, людиська …

Те, що було під час оголошення Містером називається no comments. Розпродаж. Останній в цьому році. Не очікувано, але похвально. П'ятірка на комплексному екзамені – залізний аргумент батькам у боротьбі за безхмарне і безтурботне літо. А разом з іншими фактами це мало стати чудовим доповненням до «Літнього свята ‘11». Хоча вони (батьки) чітко розуміли за які заслуги ця «відзнака» в додатку до диплому.

Через декілька моментів кабінет діловодства перетворився на кафе-бар і гостинно прийняв студентів-правників-випускників-молодших спеціалістів, які декілька хвилин тому закінчили свою офіційну навчальну програму і на деякий час звернули на обочину перепочити і відновити сили. Група П-41, 2011 року випуску, яка пройшла безліч неприємностей і складних моментів, отримала Перше місце в фестивалі «Студентські зорі», перемогла в КВН, група, яка багатьох дивувала, дратувала і викликала неоднозначні думки, її ставили за приклад, хвалили і критикували. Це ті студенти, які щодня тішили викладачів і щодня намагались бути кращими, студенти, чиї обличчя були відомими не тільки серед студентів коледжу, а й далеко за його межами. Кожен робив внесок у популяризацію й рейтинг групи. Самовідданість, кмітливість, комунікабельність, вміння працювати в команді – якості, притаманні нашим студентам. Тому думка, що така група в наш час це рідкість є цілком обґрунтованою, адже британські вчені довели, що сумарний рейтинг нашої групи перевищую рейтинг Віктора Януковича.

Уже скоро настав день, якого всі чекали 3 або й 4 роки. Про нього співали пісні, писали вірші, складали статуси, знімали фільми. Це Випускний. Але перед ним був не менш важливий захід – роздача дипломів.

29 червня 2011 року на стіні в групі з'явилося повідомлення від Старости: «Вручення дипломів відбудеться 1 липня о 14:00 в актовому залі. Прохання всім з'явитися 1 липня о 13:00 в 3к11.» Це повідомлення викликало хвилювання, адже вже через декілька днів будуть відбуватись особливі події і збуватися мрії.

Дата: 1 липня 2011 року

Час: 14 година 00 хвилин 41 секунда

Мета: отримання дипломів молодшого спеціаліста

Завдання:

1. Вчасно з'явитися
2. Зручно вмоститися
3. Уважно вислухати монологи
4. Не розмовляти
5. Не курити
6. Не смітити
7. Голосно аплодувати одногрупникам та друзям
8. Почути своє прізвище та ім'я – чемно підвестись – підійти до директора – потиснути йому руку – подякувати залу за підтримку – щиро і життєрадісно посміхнутись – повернутись на своє місце – красиво присісти – уважно спостерігати за розвитком подій.

Обладнання: сорочка (сведер, піджак), штани, туфлі (сандалі, черевики, чоботи), посмішка, 2 гривні (рубль, долар, євро)

Хід роботи: прийти-послухати-посміятись-забути-встати-взяти-піти.

Адреса: 82400, Україна, Львівська область, місто-герой Стрий, вулиця Львівська, 183, головний корпус, третій поверх.

Місце дії: актовий зал.

Офіційна назва дійства: урочисте вручення дипломів студентам-випускникам.

Статус: мега-подія.

Масштаб: 3 людини/м².

Дійові особи: адміністрація, студенти.

Висновок: на цьому врученні я отримав диплом, хвилину слави, порцію аплодисментів.

На годиннику рівно 14-та. Проводяться останні налаштування, перевірка апаратури. Перевірка документів. Куратори перевіряють студентів: студенти прибули і розташовані в кріслах. Все готово. Шум поступово зникає і нарешті всі замовкають. Слово бере Містер. Говорить наче ми його слухаємо востаннє, так і сталось, хто ж знав, що ми вже випускаємось)

Починається основна частина. Хлопці і дівчата з нетерпінням очікують своєї хвилини слави, але поспішати немає куди: вдома без диплому не приймуть, в кафе/ресторан - ще скоро, на зелене – брудно.

Всі так святково одягнені. Гладенько випрасувані костюми. До блиску начищене взуття. Правильно підібрані краватки і «метелики». Свіжа, модна зачіска. Блискуче, чи то від гелю, чи то від жиру волосся. Приємно порадували дівчата, дехто відверто здивував своїм образом. Зважаючи на вражені лиця хлопців, можна зробити висновок, що вони, тобто хлопці, були задоволені і горді за дівчат. Рівний макіяж, розкішна зачіска з салону, шикарне плаття з базару чи з бутіка, чіткий манікюр, привітна посмішка. Було відчуття, що ми на Червоній доріжці або в когось на Днюсі. Одногрупники і одногрупниці виглядають приголомшливо, адже в цих нарядах і на Випускний. Ніколи раніше таких дівчат та хлопців в коледжі не зустрічали, хіба що на Новий рік, День народження або під час урочистих заходів або фото сесій.

Перший диплом вже знайшов свого власника. Першими були електрики. Софія називає прізвище, студент встає, зал гучно аплодує, іноді з оваціями. До речі, про підтримку залу. Не знаю хто аплодував мені, коли я виходив за дипломом, але цю мить я добре запам'ятав і надовго, бо в свою адресу я отримав яскраву підтримку і порцію овацій. Тому я ЩИРО ВДЯЧНИЙ тим людям за підтримку, мені дуже приємно. Дякую.

Йде час, йдуть дипломи. Головне швидко. Потік студентів, як трамвай по колії: всі виходять по одному маршруту, і по ньому ж повертаються. На кінцевій всіх зустрічає містер Дмитришин. Тисне руку. Посміхається. Деколи коментує щось. Всі хто отримав свій «товар» з нетерпінням чекає на Яворського Володимира – останнього в списку, але не останнього за рейтингом в групі. І ось коли вже Володя виходить за дипломом всі з полегшенням видихають, значить дочекались. Скільки часу ми провели в актовому залі. Кожен місяць по декілька годин. Фестивалі, конкурси, виступи, ігри, офіційні заходи та репетиції.

Офіційна частина добігла кінця. На старті гуляння. В передчутті чогось особливого ми рушили в 3К11, щоб потім вирушити до місця призначення – в «Перлину».

Правознавці 2011 року випуску – гордість коледжу. Ми майже на всіх фотокартках в коледжі: наші відмінники на дошці пошани, фото з туризму біля спортзалу, наші в студентському самоврядуванні, наші перемогли в олімпіаді з літератури, з інформатики, з історії, наші вихідці зі Стрийщини, наші догани та попередження біля розкладу занять. Словом – ми всюди.

Яка група? - П-41(31,21,11)! - Ааааа, знаю-знаю) Марічка Коваль – староста? Гарна група, активна. То ваш Кудла? – Наш! - О, прикольно.

Тінь на нашу репутацію ризикувала кинути Вибори, які нас реально розділили на два табори. Третьої сили не було: або за Марію, або за Наталю. Утримався, проти всіх, не голосував – такого варіанту чи графи передбачено не було.

Кандидати 1. Тунська Наталя Петрівна

2. Коваль Марія Ярославіна

Передвиборча агітація відсутня

Результати екзитполу на три голоси лідирує Тунська Н.П.

Результати виборів Тунська Н. - 55%, Коваль М. – 45%

Всі ці перегони тривали близько тижня. Хто до нас тільки не приходив. Що тільки нам не говорили. Наводили різноманітні аргументи на користь того чи іншого кандидата. Але більшість давно вже зробила свій вибір, і змінювати його під тиском чи просто так не хотіла. Нас лякали. Нам «рекомендували» голосувати за правильних людей. В нас в гостях була Чайка. Говорила про важливість цього процесу. Підтримувала Марію, оскільки працювала з нею від першого курсу, і за той час побачила її в дії, оцінила її досягнення. Не дивно чому вона підтримувала саме її. Протилежної думки дотримувалась інша викладачка, наша в.о. куратора на час відсутності Світлани Ярославівни, – викладачка німецької мови. На її думку перемогу повинна була здобути Наталя. Я не берусь сказати що саме стало причиною її вибору.

В результаті Тунську Наталю офіційно обрано Старостою групи П-31 і вона негайно приступає до виконання своїх обов'язків. Також, крім обов'язків, їй надаються певні права на час перебування на посаді Старости. Повний перелік чи Посадову інструкцію ніхто не бачив, але всі розуміють (або принаймні мають уявлення) чим повинна займатись Староста групи. Цю посаду можна порівняти тільки з головою (мером) або Президентом. Велика відповідальність, безліч обов'язків, зв'язки з народом (студентами), зв'язки з іншими керівниками та викладачами. Основне це відстоювання інтересів та прав студентів своєї групи в різних «інстанціях» та під час якихось конфліктів чи суперечок, а ще рутинна робота пов'язана з успішністю та відвідуваністю занять студентів.

Мабуть в кожній групі є студент або навіть декілька, які мають «імунітет». Їм не зараховуються прогули, сесія проходить без ускладнень, викладачі бояться, студенти поважають. Ми не були виключенням. В нашому складі теж були такі студенти.

В коледжі, так само як і в школі, «вибитись» в начальство мені не пощастило, тому потрібно було обирати серед вже затверджених кандидатів або спробувати запропонувати іншого достойного представника. Робити це не було змісту, зібрались і так найсильніші, а просунути «свою людину» було вельми непросто. Хоча я особливо й не прагнув брати участь в «місцевому самоврядуванні», мені подобалась роль студента, який активну участь в житті групи не брав. Якщо вже «обов'язково» або куратор попросить, або ж якась весела подія – то можна й активізуватись. Так і протікали пари, дні, місяці, семестри, курси. Час-від-часу залучали до культурної роботи, проводились культурні заходи, змагання. Починаючи з третього курсу дещо змінив своє ставлення до студентського життя, до його змісту, мети. Хоча саме третій курс у плані навчання став для мене найменш вдалим, зі всіх – лише один позитивний бал. Це четвірка з англійської мови. Решта відміток в заліковій – «задовільно». Але це не стало причиною щоб не отримати добрі оцінки на четвертому, випускному курсі. Так як, залишати коледж з поганими враженнями від нього в мої плани не входило, то я взявся реалізувати більшість своїх задумів щодо цього відрізку часу. В тому числі була й успішність в навчанні й суспільна активність. Зараз можна вже сказати що більшість планів мені вдалося виконати, і від цього ще радісніше. Це був період коли потрібно було надолужувати згаяний час, і я усвідомлював, що це нереально. Але я старався. Чесно. Запитайте у викладачів. Сам писав практичні, читав кодекси та підручники, відвідував консультації після пар, часто залишався в коледжі, щоб здати те, що повинен був здати ще під час проведення пар. Але я не жалію, адже я наздогнав деякі дисципліни і продемонстрував викладачам своє бажання отримати хороші бали в залікову.

Враховуючи вище перелічені факти, я можу з впевненістю стверджувати, що саме четвертий курс, а особливо його друга зимово-весняно-літня половина, були для мене сприятливими і принесли безліч цікавих подій, не тільки в рамках студентського життя, а поза його межами.

Починаючи з другого курсу, коли на горизонті з'явилась ще одна група правознавців, ми почали відчувати конкуренцію майже на всіх фронтах: від навчання і до позаурочних заходів. Нам не вдалось уникнути порівнянь. Але ми кожного разу намагались довести нашу перевагу над паралельною групою. Це стосувалось багатьох пунктів життя групи, за якими йде оцінювання групи як такої. Взяти хоча б конкурси, участь в яких брали тільки дві групи правознавців, тобто внутрішні змагання з певної дисципліни. Тут вже від початку було зрозуміло, що на кону стоїть не лише перемога з грамотою, але й престиж групи. Тому всіма силами наші студенти бажали перемогти і показати свою єдність та волю до перемоги.

«Лінійка». Перше вересня. Як грім серед ясного неба, прозвучало повідомлення, що деяких студентів буде переведено з однієї групи в іншу. Слюсар, Дзендровський, Сворень, Терлецька, Садловська, Кліменчук. Ці прізвища фігурували в списку запланованих переходів. Після літніх «трансферів», участь в яких взяли біля десяти студентів, стало зрозуміло, що ці переходи ще більше ускладнять і без того не прості стосунки між групами. Офіційною версією було те, що у одній групі більше студентів, які вивчають німецьку як іноземну, тому потрібно збалансувати цю кількість між двома групами, щоб співвідношення було приблизно 50%х50%. Оскільки студенти були дуже не задоволені такою реформою, то було прийнято рішення залишити «все як є», хоча декілька студентів все ж змінили своє місце прописки. Виглядало це так наче Світлана Ярославівна домовилась з «верхом» і отримала позитивну відповідь на прохання більше нікого не переводити без їхньої (студентів) згоди, тим самим припинивши «страйки» всередині груп. Які ж пропозиції були, щоб знайти ту «слабку ланку» і витіснити її за межі групи. Голосування: поіменне, анонімне, руками, бюлетенями, листочками. Жеребкування. Чу-ва-чі. Тягнути сірники. Крутити барабан. Сліпий жереб. Тупий жереб!!!

В кожного було по декілька варіантів, хто б міг поповнити лави паралельної групи. Згадувались давні образи, випливали неприязність та дратівливість. Кого б «позбутись»?. Врешті-решт все вгамувалось. Декого визволили, інших не вдалось. Не біда, все одно продовжували спілкуватись між собою, і не важливо хто в якій групі: ця ворожнеча була лише в головах та була часто штучною. Всі вітались, спілкувались, сиділи за однією партою на спарених лекціях, а чвари залишали в далекому ящику.

Настав час розказати про сам Випускний. Навіть не уявляю з чого б розпочати. Писатиму як пам'ятаю, без всіх деталей, а те що мене вразило і залишилось в голові, бо пройшов не один місяць від того славетного дня. І так, вийшли ми з актового залу головного корпусу на вулицю. А там сонечко, всі нам посміхаються, ми посміхаємось. Зробивши декілька фото для альбому вк, покрокували до третього корпусу, а саме до свого рідного кабінету – до 3К11.

Якщо коледж наша хата, то кабінет - наша власна кімната, чи не так...

3к11 з нашим приходом у 2007 році розпочав новий етап свого існування, нове щасливе життя. Він напевне і не підозрював, що його спіткає стільки перевтілень, стільки оновлень і змін. Та всі зміни й доповнення, які були внесені вже не пригадати, хоча можна спробувати. Витрачали гроші, витрачали свій час... прагнули зробити його кращим, світлішим, затишнішим, приємнішим... а навіщо це все було потрібно? щоб сидіти там 5 пар в тиждень + виховна?

Мій дім - моя фортеця. Наш 3к11 був "наш" довгі чотири, хоча ні, бо якщо придивитись - то видно що два з чотирьох. Його заміною виступав кабінет з скрипучими дверима, ґратами на вікнах, комп'ютером на столі, «вагонкою» на стінах, дивною жінкою за столом, а як потім вияснилось - викладачкою німецької мови, і за сумісництвом куратор. В народі просто "бункер". "Все пізнається в порівнянні" - говорять в народі. Це можна було підтвердити, оскільки порівняння саме лізло в голову. Інший корпус, інший маршрут, інші стіни, інша куратор, але ми все ті ж - і це тішило.

За той період перебування під нашим управлінням, а це майже пів-десятиліття, 3к11 приймав, мабуть, не одну сотню студентів, які щодня від вересня до липня шліфували ногами його червону дерев'яну підлогу, бачив не одну репетицію, "брав участь" у застіллях, допомагав у підготовці до сесії, ховав від сторонніх очей. Він бачив хто з ким і де сидить, в кого поламана парта, хто бавиться телефоном, а хто активно слухає і записує, знав під ким стілець скрипить найчастіше, знав хто буде виступати з-за трибуни, але головне - він знав що до нього ще не раз прийдуть, не раз його згадають. Він нам заміняв їдальню, гардероб, лекційний зал, кінотеатр, кафе, сцену, зал для очікування та багато чого ще.

В перший рік він відкривав для нас свої двері лише у двох випадках:

1. виховна година, 2. прибирання. Але і цього було достатньо для знайомства. Дещо змінилось на наступний рік (ІІ курс). В нашому розкладі з'явився він, 3к11. І до звичного маршруту було додано ще один шлях, який був також нанесений на нашу карту. Ми вже окупували всі будівлі, які були "територією коледжу", крім майстерні. ГОЛОВНИЙ корпус, корпуси 2, 3, та 4, їдальня, гуртожитки, які активно відвідувались не тільки їхніми мешканцями, туалет. Ми вже почувались господарями, що сприяло адаптації, хоча вона вже успішно "пройшла" на третій тиждень навчання.

Отже, йдучи з коледжу з високо піднятими головами та дипломами в кишенях ми залишили йому не тільки спогади, гроші, масу незадоволення, обгортки від цукерок в квітах та за батареями, а ще й відремонтований 3к11, наш кабінет №11. В принципі, залишили Світлані Ярославівні і третьому корпусу. В ньому назавжди залишилась частинка нас, нашого світу. І може через деякий час ми знову повернемось туди, щоб знову відчути ту неймовірну атмосферу, привітатись і подякувати за дні проведені разом, згадати хто де сидів, хто в кого списував, як проходили практики та пари. Хочеться вірити, що він ще буде таким, яким залишився в моїй... можливо і в ці хвилини там лунає сміх, можливо викладач диктує нову тему і студенти записують, а може перерва і триває обговорення вихідних, можливо в момент перегляду цих слів вечір або вихідний і там нікого немає. Можливо. В будь якому разі це краще ніж пустий холодний кабінет, в якому не почуваєшся затишно і комфортно, а не коли стіни «тиснуть», погано пахне, стільці старі і часто скриплять, парти пописані й гойдаються. Цих проблем не було в 3К11 і скоріш за все не буде. Ти не один - 3К1+1:)

Дякую тобі, 3к11. Ми тебе пам'ятаємо...

В ньому нас вже чекав символічний стіл та сюрприз від Світлани Ярославівни. Разом з батьками емоційно наповняємо склянки шампанським - хвилюючий і світлий момент. Знову фото – вже точно останні в кабінеті №11. Тішимось, як діти. Всі сі зібрали, дипломи в руках, руки в чужих руках, всі на ногах, ноги в руках. Вилітаємо з корпусу наче на крилах: молоді, енергійні, перспективні, життєрадісні, гарні й щасливі. В такі моменти з'являється впевненість, що все вийде, ми зможемо, все буде. І все буде класно. ОБОВ'ЯЗКОВО!

Йшли групами, кучками, парами… Маршрут зовсім не складний: 3К11 сходами вниз, потім через двері на вулицю, там виходимо на головну або другорядну дорогу, нею прямо до кінця по Галицькій, біля брами поворот вліво, а вже навпроти бурси крутий ще один поворот. Пункт призначення знайдено.

Добре, що мене супроводжувала Оля, в іншому випадку я б ризикував заблукати.

Ми на місці. Мальовниче місце: м'яка червона бруківка під ногами, зліва альтанки, гойдалка, «живий куток». За гойдалку окрема подяка дизайнерам. Праворуч лавочки, які відразу ж були окуповані мною та ще декількома бовдурами. Посиділи, відпочили. Пролунала пропозиція, поки ще всі тверезі, провести фото сесію. Довго не думали – приступили. Місця також не дуже прискіпливо обирали: біля дерева, на сходах, в альтанках, на лавці, під нею, біля паркана, на гойдалці, біля квітів. Всюди, де можна було хоч якось отримати фон. Тільки й звучали фрази фотографа та звук затвору.

Після зйомок, група дипломованих спеціалістів разом із «делегатами» приступили до святкового столу. В довгій кімнаті з великими вікнами по всій довжині щедро накритий, він вже втомився чекати. В кінці столу двері, які ведуть на танцювальний майданчик: з вікнами і дверима з усіх сторін. Але це не заважало, оскільки площа була цілком прийнятною, навіть коли там збиралися всі студенти з батьками плюс викладачі.

Світланою Ярославівною було запропоновано формат «хлопчик-дівчинка-хлопчик-дівчинка». Почули не всі. Але це й на краще. Мені особливо пощастило, адже моїми сусідами були дві чарівні дівчини. Ліворуч знаходилась Наталя, ефектна білявка, Староста нашої групи. Праворуч від мене місце зайняла Оля, красуня-сестричка, яка цього вечора виглядала просто приголомшливо в своїй рожевій сукні. А її модна зачіска нікого не залишила байдужим. Добре. Тому на Випускному в мене було ідеальне місцезнаходження: і весело, і приємно, і зручно.

Час спливав. Все за сценарієм: наливають – п'ємо, їмо; тости – слухаємо, самі проголошуємо; музика – танцюємо, підспівуємо; спілкуємось. В один момент ми знайшли джерело музики – музичний центр з пластинкою, яка містила композиції українських виконавців в стилі поп та рок. За мить на танцмайданчику вже «двіжували» енергійні парубки та дівчата. Музика, на жаль, не електронна і не танцювальна, але це не заважало вигинатись на всі боки, стрибати та махати руками й ногами. Більш ритмічні й динамічні рухи були зафіксовані після 5 чарки, яку щедро «розфасовували» пацанчики. Контрольну закупку робив Андрюха Юрців, тому алкогольний стан групи – був його обов'язком на цей вечір)

«С.К.А.Й. – Тебе це може вбити». Перший повільний танець. Хлопці запрошують дівчат.

Більшість часу, як мені здається, я провів в оточенні Олі. Це й не дивно, бо з нею завжди приємно проводити час. Вперше я про це дізнався коли ми готували файли та папки для шпаргалок на екзамен. За 30 хвилин встиг те, що пропустив за три роки. Але я щасливий, що навіть на четвертому курсі можна знайти «рідну» людину, яку до цього часу просто не помічав.

Не мало часу було проведено й на вулиці (це вже коли було темно). Альтанки, лавка, качелі й гойдалка… Кожен обирав для себе найкомфортніше місце для спілкування, відпочинку й розваг. В альтанках, оскільки їх найбільше, завжди хтось був: лежали, сиділи; на лавці, на столі. Можна було сховатись від всіх. Відпочити від алкоголю, енергійних танців, яскравого світла, літньої спеки і поглядів.

Повернувшись на майданчик для танців, я побачив там справжній танцювальний вибух, який просто поглинав всіх на площадці. Електронна музика – це вам не ля-ля, це «піу-піу» і «тиц-тиц». Тут ноги вже самі танцювати просяться. Цікаво було спостерігати, особливо за Фецяком Андрієм, який просто підірвав моє уявлення про енергійні танці і неабияк потішив своїми «вибриками».

Не замітили, як стрілка годинника перевалила за 23-тю позначку, тим самим наближаючи ранок та схід сонця.

Цього вечора мало хто задумувався над тим, що це по суті наші останні дні разом, що вже ніколи так не зберемось і не будемо так весело разом проводити час. Завтра вже всі розійдуться по своїх домах і вже вдома будемо перетравлювати «вчора». Але це буде завтра, а поки святкуємо Випускний вечір.

Ми ще доплатимо музиканту за годину його дорогоцінного часу. Потанцюємо ще під один класний трек. Вип'ємо ще один раз «за нас». Ще раз поглянемо в небо і загадаємо бажання. Всього раз. І почнемо збиратись. А перед цим до нас в гості завітали наші колеги з П-42: Зубаль та Онищенко. Привітали. Випили. А нам час вирушати зустрічати сонячні промені, а за той час, поки сонце буде з'являтись завітаємо на річку. Більшість йшли пішки. Я знову був серед своїх сусідів по столу: з Наталею та Олею. Цьому факту я зрадів.

Чомусь йшли довго, хоч відстань була короткою. Спочатку по дорозі рухались «стінкою», потім, перейшовши на стежку, перегрупувались в «змійку» і «тролейбус» - так зручніше. Дорога складна, незвична. Спочатку асфальт, потім трава, а за нею ґрунтові дороги з камінням та перешкодами.

Діставшись місця призначення, ми були вельми здивовані – там нас вже чекали… П-42. Нашвидкуруч був приготований стіл приємно здивував: хліб, горілка, печиво та вишеньки. На пам'ять групове фото. Всі біля столу. З машини лунає музика. На небі хмари, але дощ нас пожалів. Почали танцювати. Повільний танець на березі Стрийського «моря». На годиннику 4-та ранку. Дехто вже збирається нас покинути, викликає таксі, прощається. Ті, хто залишились, ще декілька разів перекинули пластмасові стакани з паливом, з'їли соковитих вишень, почали ділитись враженнями про вчорашній вечір та ніч. Автомобіль вже був приготований. Тато Андрюхи Юрціва люб'язно погодився підвезти мене. Також на борту були Ромко, Наталя й Оля. Турботливий шофер виконав всі прохання та висадив пасажирів там, де вони просили: Олю – біля 35-го училища, Наталю - на вокзал. Ми, погодившись на пропозицію Андрюхи, продовжили святкувати. Посиділи, побазікали, дегустували домашнього вишневого напою, і в годині шостій-сьомій я потопав в напрямку свого п'ятиповерхового будинку. Благо, йти мені хвилин п'ять. Не п'яний, але хочеться спати, вражений і щасливий відкриваю двері. Увійшов, переодягнувся і заснув. Спав годин десять. Прокинувся. Повечеряв. Зайшов у вк, подивився фото, почитав нові статуси, пригадав щось. П'ятеро он-лайн. Подивився, посміхнувся, закрив Оперу.

З цього дня це вже нова сторінка. З новими дійовими особами, новими маршрутами та пригодами. А наш час в коледжі підійшов до свого логічного завершення. Всім гароного настрою. До зустрічі…