Які є сучасні концепції демократії? Назвіть особливості.

Date: 2015-10-07; view: 515.

Учасницька демократія

Теорія партисипаторної (від англ. participate — брати участь), учасницької демократії, найбільш наближена до уявлень про демократію як владу народу, що здійснюється ним безпосередньо. В основі цієї концепції — переконання про здатність громадян не лише брати участь у виборах, референдумах, плебісцитах, а й безпосередньо у політичному процесі — у підготовці, прийнятті та впровадженні владних рішень. її прихильники вірять у те, що людям притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, що вони здатні свідомо ухвалювати розумні рішення (це заперечували прибічники елітарної концепції). Ірраціоналізм та спонтанність поведінки мас, на що посилаються елітаристи, можна подолати у процесі підвищення освітнього рівня та компетентності народу. Оскільки в сучасному складному суспільстві неможливе здійснення прямої демократії в повному обсязі, то пропонувалося створити таку політичну систему, яка б поєднувала принципи прямої та представницької демократії.

На низовому рівні — у трудовому колективі, закладі освіти, за місцем проживання, низових ланках управління, — має застосовуватися пряме народовладдя, тобто участь усіх громадян у прийнятті рішень, а на вищих рівнях доцільно покладатися, здебільшого, на принцип представництва. За таких умов відбуватиметься подолання політичного відчуження громадян, розвиток їх громадської активності, забезпечення ефективного контролю за політичними інститутами та посадовими особами.

Такими були сподівання й очікування авторів теорії партисипаторної демократії. Проте в цій концепції, до речі, як і в інших, є чимало недоліків. Її критики небезпідставно вважають, що ухвалення важливих рішень широким колом нефахівців, які не несуть за ці рішення відповідальності, неминуче призведе до зниження їх якісного рівня та рівня інституційної відповідальності посадових осіб. Автори цієї теорії переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі в політиці без примусу, тобто без порушення їх свободи, адже відомо, що основна маса населення добровільно не бажає займатися політикою.

Теорія елітарної демократії. Інших поглядів щодо суті політичної демократії дотримуються прибічники елітарної демократії, які наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Вони стверджують, що в будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не лише як верства, котрій притаманні необхідні для управління якості, а й як захисниця демократичних цінностей, здатна стримувати властиві для мас ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм.

Демократію елітаристи розглядають як конкуренцію потенційних керівників за довіру виборців; народові ж має належати лише право періодичного, здебільшого електорального, контролю за складом еліти. Саме такий тип правління, стверджують вони, є реальністю в сучасних суспільствах. А тому треба не боротися з ним, а запроваджувати в політичну практику такі механізми й інститути, які б забезпечили максимальну суспільну ефективність діяльності політичної еліти, її підконтрольність суспільству; сприяли б подоланню тенденції до її замкненості, олігархізації, відчуження від мас, формували б відкритість доступу і вступу до еліти представників усіх соціальних верств, можливість своєчасного й якісного її оновлення. Без цього неминуча поява в суспільстві таких негативних явищ як бюрократизація влади, переважний вплив на політику найпотужніших груп інтересів, наростання авторитарних тенденцій, послаблення легітимності влади внаслідок її відриву від громадян.

Теорія плюралістичної демократії. Ця концепція є певним компромісом між теоріями учасницької й елітарної демократій. Критично переглянувши постулати класичної теорії демократії, плюралісти переконливо довели, що, за винятком загальносистемних процесів (національно-визвольні рухи тощо), народ не може бути єдиним суб'єктом політичної дії. Він складається з конкуруючих між собою груп інтересів і є вкрай неоднорідним. Тому неможливо досягти єдиного розуміння «народного блага» та сформувати «спільну волю» для його досягнення. За умов, коли в кожної людини та соціальної групи є власне розуміння добра й щастя та бачення шляхів їх досягнення, сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення. Вона має бути складним механізмом артикуляції, представництва та узгодження інтересів і здійснюватися компетентними людьми.

Призначення демократії, на думку плюралістів, полягає насамперед у тому, щоб надати всім групам змогу висловлювати й захищати власні інтереси, створювати чимало незалежних центрів політичного впливу та соціальних противаг, які б не допускали узурпування влади найбільш могутніми суспільними групами, зокрема й політичною більшістю.

Отже, плюралістична теорія розглядає демократію як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими економічними, соціальними, етнічними та іншими групами інтересів. Саме їх визнають генератором політики, центральним елементом демократичної політичної системи, що забезпечує реалізацію прав і свобод конкретної особи. Державу розглядають як арбітр, що забезпечує баланс інтересів і в такий спосіб здійснює вплив на все суспільство.

Критики концепції плюралістичної демократії відзначають, що вона не змогла уникнути низки суперечностей. Йдеться, зокрема, про уявлення щодо рівноправності основних соціальних груп та їх впливу на прийняття політичних рішень і пов'язане з цим ідеалістичне трактування держави як нейтрального арбітра. Насправді, за словами критиків, держава завжди перебуває під впливом не всіх, а здебільшого найпотужніших групових інтересів. Окрім того, концепція не враховує потреби в подоланні відчуження мас від політики через розширення їх участі у прийнятті важливих рішень.

У такій критиці є чимало правди, хоч вона, можливо, й не стосується найбільш популярної, і водночас, найбільш самокритичної з-поміж теорій плюралістичної демократії — теорії поліархії, запропонованої відомим дослідником демократії Робертом Далем. Саме поняття «поліархія» він впровадив для того, аби відтінити відмінність між демократичним ідеалом і демократичною практикою, й показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних складних суспільств. Р. Дал наголошує, що «поліархія» — це політичний устрій, який полягає в поширенні громадянства на відносно велику долю дорослого населення та внесенні до громадянських прав можливості бути в опозиції й голосувати проти найвищих посадових осіб. Необхідними для поліархії є такі інститути:

— здійснення влади виборними урядами;

— загальне виборче право;

— вільні та чесні вибори;

— право змагатися за здобуття урядових посад;

— свобода висловлювань;

— альтернативна інформація;

— наявність асоціацій, що діють автономно;

— наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом.

Тобто, на думку Р. Даля, поліархія виявляється в реалізації права громадян на всебічну інформацію, отриману з альтернативних джерел, та права на утворення незалежних від держави (автономних) асоціацій. З допомогою цих об'єднань (центрів впливу) громадяни можуть реалізувати свої інтереси. Через загальне виборче право і вільні та чесні вибори громадяни (в умовах демократичної «поліархії») можуть сформувати уряди з-поміж представників елітних груп, що конкурують за урядові посади, тобто забезпечити реалізацію ключової вимоги демократії — влада має формуватися за допомогою виборів. І врешті, що вкрай важливо, в поліархічному суспільстві діють механізми, що роблять владу відповідальною перед народом.

Однак ці позитиви ще не означають, що вказані інститути поліархії є достатніми для найповнішого втілення демократії. Як наголошує Р. Дал, ці механізми мають певні недоліки:

— не гарантують «легкої й енергійної громадянської участі в політиці»;

— «не дають певності, що уряди перебувають перед суворим контролем громадян»;

— «що політичні курси завжди відповідають бажанням більшості».

І все ж, шукаючи шляхів удосконалення демократії, необхідно, на думку Р. Дала, враховувати вже наявні досягнення поліархії. Найвагомішим є те, що, попри недосконалість, інститути поліархії все ж не допускають, аби уряд упродовж тривалого часу провадив політику, яка завдає шкоди інтересам більшості.

Усі досі відомі спроби замінити поліархію на більш демократичний режим призводили не до розширення демократії, а, навпаки, до деспотизму. Жодна країна, наголошував Р. Дал, не змогла перейти від поліархії до «вищої стадії демократії, не створила демократичнішого від неї режиму».

Питання для дискусії: яка з сучасних концепцій демократії є ідеальною\найкращою, на вашу думку?

Які типи політичного режиму «пережила» Україна? Наведіть приклади.Порівняно із 2010 роком насамперед стало менше свободи слова. Встановлюється «керована та дозована» свобода слова.

Більшість експертів відзначили погіршення ситуації із правом на мирні зібрання, походи, мітинги, демонстрації. Кількість заборон та порушень мирних зібрань за 2010 рік значно перевищує кількість таких порушень за весь період 2005–2009 рр.

Погіршилася ситуація із незалежністю суддів. У результаті ухваленого закону про судоустрій відбулася монополізація судової системи виконавчою владою. Втрачається принцип рівності перед законом, судами, право на захист від судового переслідування.

Звузилися економічні свободи, свободи підприємництва. Помітно відчувається тиск податкових перевірок інстанцій. Помітно зменшилися прозорість місцевих виборів. Звузилася свобода вибору, а головне – право бути обраним.

Внаслідок політизації діяльності СБУ, органів МВС, прокуратури звузилося право захищеності від сваволі влади, свавільних арештів, право на оскарження незаконних дій службових осіб, відшкодування завданої цими діями збитків.

Звузилася свобода опозиційної діяльності – починаючи з порушень парламентських процедур і завершуючи обмеженнями прав проведення акцій. Ігноруються права опозиції,питання не обговорюються в комітетах, як це передбачають процедури, відбувається переслідування політичної опозиції і обмеження її прав на пересування. З'явилися перші політичні в'язні.

Відчувається натиск на право віросповідання і світогляду. Фактично відбувається державне привілеювання московського православ'я, переслідування УПЦ-КП, експансія московського патріархату.

Україна є «частково вільною» країною, так як на сьогодні ще залишається у певних сегментах ЗМІ свобода слова, насамперед в Інтернеті. В ефірах низки каналів також зберігаються політичні ток-шоу (попри певну тенденційність добору спікерів, все-таки опозиції дають змогу брати участь у цих ток-шоу). Залишаються відносно вільні від влади і друковані ЗМІ.

Від «повністю невільних» країн Україну відрізняє можливість свободи мирних зібрань, право обирати і бути обраним, свобода думки, совісті, можливість діяльності для громадських організацій, право на інформацію та доступ до неї (Ухвалення Закону про доступ ЗМІ до інформації,) свобода підприємницької діяльності, можливість опозиційної діяльності, право вільно пересуватися, обмеженість масштабу репресій сотнями, а не тисячами осіб, певне зважання влади на громадську думку.

Головний дефіцит української демократії – ігнорування законів та непрацююча Конституція. «Законослухняність» – це ані про політичну верхівку, ані про політичні низи. Низьку якість політики у державі експерти пояснюють низькою якістю так званих еліт – дефіцит фаховості, порядності та культури. Вразливим місцем демократії в Україні є відсутність верховенства права і рівності усіх громадян перед законом. Дефіцит демократії спостерігається у порушенні балансу системи влади. Розподілгілок влади де факто відсутній, відбувається шалена концентрація влади у президента і як наслідок – “ручне” управління країною. Вразливим місцем української демократії є відсутність реальних важелів впливу на владу, а також тотальна корупція державного механізму на всіх його рівнях.

Вразливим місцем сьогоднішньої демократії є слабка, дезорієнтована, роз'єднана опозиція та відсутність лідера – морального авторитета,який би відповідав питанням сучасності.

Дефіцитом демократії в Україні є слабкість, соціальна апатія та збайдужіння (суспільство не реагує на порушення прав та обмеження свобод) громадянського суспільства. Слабкість громадянського суспільства полягає у відсутності традицій демократичної культури, залишку патерналізму, «радянського менталітету» у значної частини суспільства.

Дефіцитом демократії є «здорові», самодостатні медіа та ЗМІ. До слабких місць української демократії експерти віднесли й недосконалу виборчу систему.

Головними чинниками, які заважають просуванню Україні у напрямі до демократії, абсолютна більшість експертів вважає нерозвиненість, байдужість і пасивність громадянського суспільства, його розпорошеність, нездатність до об'єднаних дій. Другим за значимістю чинником експерти вважають неефективність судової системи, залежність судів від влади, далі – тотальна корупція у суспільстві, недемократичність влади, олігархічний характер економічної та політичної системи, вплив олігархів на ухвалення політичних рішень.

На 10 бальній шкалі, яка пролягає від повністю диктаторського до повністю демократичного режиму, експерти розмістили Україну на позначці 4, 75 бала.

Більшість експертів згодні з тим, що головним рушієм, який може вивести Україну на демократичний шлях розвитку, має стати громадянське суспільство. Важливими чинниками демократизації суспільства мають стати також незалежні медіа, трансформована партійна система.

Freedom House (скорочено FH; буквальний переклад — «дім свободи») — міжнародна неурядова організація, яка проводить дослідження для підтримки демократії, політичних свобод і прав людини. Публікує щорічний звіт з оцінкою ступеня демократичних свобод по кожній країні світу, який використовується в політичних дослідженнях.

Заснована в жовтні 1941 року. Організація стала відома завдяки дослідженнями стану політичних та громадянських свобод, що почали проводитися з 1978.

Freedom House описує себе як «чіткий голос за демократію і свободу в усьому світі» (a clear voice for democracy and freedom around the world). Для багатьох держав «американське лідерство у міжнародних справах має важливе значення для захисту прав людини і свободи» і, в першу чергу, це може бути досягнуто за допомогою «аналізу, пропаганди і дії».Критики організації звинувачують її в заангажованості та ідеологічній упередженості, а також у просуванні інтересів американського уряду. З 1972 (1978 у вигляді книги), Freedom House публікує щорічну доповідь, «Свобода у Світі», про ступінь демократичних свобод в країнах і спірних територіях по всьому світу, в якій прагне оцінити поточний стан громадянських і політичних прав за шкалою від 1 (найбільш вільні) до 7 (найменш вільні). Ці звіти часто використовується політологами при виконанні досліджень.

На визначення рівня свободи впливають зокрема питання: "чи є главою держави і / або уряду чи іншого головного органу, людина обрана в ході вільних і справедливих виборів", "чи існує незалежна судова система", «чи є вільні профспілки і селянські організації або їх еквіваленти, а також чи є ефективними колективні переговори?", "чи є вільні професійні та інші приватні організації?" Freedom House стверджує, що обстеження прав і свобод опирається значною мірою на Загальну декларацію прав людини.

У процесі дослідження і рангування беруть участь два десятки аналітиків і більше десятка наукових консультантів високого рівня. Аналітики використовують широкий спектр джерел інформації, в тому числі закордонні та територіальні новини, аналітичні роботи вчених, неурядових організацій, аналітичних центрів, окремі професійні контакти та візити в регіон у підготовці доповідей.

Україна, яка у доповіді 2010 року значилася як вільна, поступово опускається в рейтингу і зараз балансує на межі частково вільних і не вільних територій.