Держава як регулятор конкурентних відносин. Антимонопольна політика держави.

Date: 2015-10-07; view: 585.

Форми конкуренції і моделі ринків

Формами конкуренції економічна теорія виділяє 4 моделі ринку:

1. чиста конкуренція :

· кількість фірм – дуже багато,

· тип продукту - стандартизований

· контроль над ціною – жодного контролю

· умови входження у галузь – дуже легкі, жодних перешкод

· нецінована конкуренція - відсутність

· приклад – с\г

2.монополістична:

· кількість фірм – багато

· тип продукту – диференційований

· контроль над ціною – деякий, проте, у вузьких межах.

· умови входження у галузь – відносно легкі

· нецінована конкуренція - значна з акцентом на рекламу, торгові марки

· приклад – роздрібна торгівля, в-во жіночого одягу, взуття

3. олігополія.

4.чиста монополія:

· кількість фірм – одна

· тип продукту – унікальний немає близьких замінникив

· контроль над ціною – значний

· умови входження у галузь – входження заболкована

· нецінована конкуренція - здебільшого реклама зв'язку з громадянськими організаціями

· приклад - місцеві підприємства комуні кальних послуг.

Сучасна конкуренція державне регульована. Державне регулю-вання конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання монопольно-регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках. Засобами державного впливу є законодавство про правила створення, функціонування й припинення діяльності під-приємств і регулярний вибірковий контроль з боку виконавчої вла-ди, в тому числі через аудиторську систему.
Законодавчу заборону чи обмеження картельних галузевих угод, інколи трестівської організації галузі, вперше було впроваджено у 1891 р. в США. Антитрестівське законодавство за типом амери-канського було прийняте у Великобританії в 1848 р., у Франції в 1963, в Італії в 1964 р. У країнах Східної Європи антимонопольне законодавство почали розробляти наприкінці 80-х років. Амери-канське антитрестівське законодавство ефективно регулює проце-си горизонтального об'єднання і не допускає надмірної внутрішньо-галузевої монополізації. У країнах Західної Європи антикартельне законодавство лібе-ральніше, ніж у США. Зі сфери його дії виключені націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господар-ство, видобуток вугілля, зв'язок, страхування тощо. Є винятки щодо деяких типів міжфірмових угод, таких як угоди між малими й се-редніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов'язані з раціо-налізацією. У Німеччині підтримка конкуренції державою є першочерговим завданням внутрішньої економічної політики. Закон проти обме-ження конкуренції забороняє утворення картелів та інші види при-ватних угод, він діє в більшості галузей обробної промисловості та в будівництві. Сьогодні держава контролює цінову конкуренцію у вугільній промисловості, соціальній інфраструктурі, приватних ор-ганізаціях некомерційного характеру, через регулювання обсягу виробництва підтримує конкуренцію в електро-, газо- та водоза-безпеченні, на водному транспорті й у зв'язку, стимулює боротьбу за доступ до ринку збуту у вуглевидобувній промисловості, чорній металургії, в оренді житла.

Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим, ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв'язок, страхування тощо. Є винятки, що стосуються деяких типів міжфірмових угод, таких як угоди між малими й середніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов'язані з раціоналізацією .
Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так статті 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄЕС, теж містять заборони монополістичних угод та створення монополій. Вони є також об'єктом міжурядових договорів, регулюються документами Комісії ООН з питань промисловості і торгівлі та ін.
Антимонопольна політика не має на меті ліквідацію чи заборону крупних монопольних утворень, бо у суспільстві давно склалося розуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку не може бути “приборкана”. Тому основним завданням є поставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.
Можна назвати такі дві основні форми боротьби з монополіями: 1) попередження створення монополій; 2) перешкоджання використання монопольної влади.