Особливості політичної боротьби в країнах регіону.

Date: 2015-10-07; view: 431.

Авторам "Союзу заради прогресу" не вдалося послабити соціальну напругу в регіоні, програма викликала гостру критику як з боку крайньо правих місцевих кіл, що виступали проти реформ і вбачали в них загрозу своїм позиціям, так і з боку лівих сил, які вимагали негайного здійснення радикальних перетворень. Олігархічним кола здійснили низку правих військових переворотів: у 1963 р. - в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, наступного року - в Бразилії та Болівії, в 1966 р. - в Аргентині. Як правило, вони супроводжувалися фактичним скасуванням чинності конституції, "призупиненням" демократичних гарантій і політичних прав громадян, розпуском усіх політичних партій і забороною непокірних профспілок, арештами й стратами противників диктатури.

Ліворадикальні угруповання, користуючись фінансово-матеріальною підтримкою Куби, активізували партизанську війну, особливо широкого розмаху вона набула у Гватемалі, Бразилії, Венесуелі, Колумбії та Перу. На початку листопада 1966 р. до Болівії прибув відомий теоретик і практик партизанської боротьби Ернесто Че Гевара, щоб у рамках свого “Андського проекту” очолити Армію національного визволення і перебрати на себе координацію боротьби в континентальному масштабі. До початку 70-х рр. урядовим силам за активного сприяння США вдалося подолати першу хвилю герильї (іспанською - "партизанська війна"), але вона спричинила глибокі зрушення в суспільній свідомості.

У середовищі латиноамериканської католицької церкви виникли ліві течії, чиї представники виступали за глибокі соціально-економічні перетворення і нерідко брали безпосередню участь у революційному русі (Рух імені Каміло Торреса). Друга Генеральна асамблея Латиноамериканської ради єпископів у Медельїні у серпні-вересні 1968 р. визнала невідкладну потребу глибоких суспільних змін у Л.А. Найрадикальніше налаштовані служителі культу відверто виступали проти "офіційної" церкви, ратуючи за її кардинальне оновлення шляхом повернення до принципів раннього християнства.

Характерною рисою суспільного життя Л.А. другої половини 60-х - 70-х рр. стало зміцнення позицій і вихід на перший план лівонаціоналістичної течії у збройних силах. Феномен активної участі латиноамериканської армії в державно-політичному житті (до початку 80-х рр. збройними силами було здійснено біля 580 державних переворотів, більше 100 з них припало на час після Другої світової війни) пояснюється тим, що після Визвольної війни початку XIX ст. нові південноамериканські держави, розв'язавши кілька міжусобних війн, не стикалися із зовнішньою загрозою. Тому їхні армії взяли на себе роль внутрішньополітичної сили, а не виконання функцій із забезпечення національної оборони. Офіцери з властивими їх касті консерватизмом і власними соціальними амбіціями, що підмінили більш відповідальне несення військової служби, бачили в собі хранителів, "хресних батьків" держави, причому держави непорушної, яка зберігає статус-кво.

Але з ростом чисельності збройних сил відбувалася демократизація офіцерського складу, військові почали розуміти всю неблаговидність своєї участі у так званих "антипідривних діях", під прикриттям котрих нерідко здійснювалася розправа з патріотичними силами. Цьому сприяло і неупереджене вивчення проблем національної дійсності у військово-дослідних центрах. У гострих суспільно-політичних конфліктах 60-70-х рр. військо нерідко ставало на бік демократичної опозиції, вперше це сталося наприкінці квітня 1965 р., коли підрозділи домініканської армії на чолі з полковником Деньо Кааманьо виступили проти проамериканської хунти на захист демократичної конституції. Лише відрядивши на острів 30-тисячний корпус і так звані "міжамериканські збройні сили", США вдалося утримати Домініканську Республіку під своїм контролем.

Але невдовзі військові режими лівореформістської орієнтації прийшли до влади у жовтні 1968 р. в Перу на чолі з генералом Хуаном Веласко Альварадо (1909-1977 рр.) та в Панамі на чолі з генералом Омаром Торріхосом (1929-1981 рр.), у вересні наступного року - в Болівії (генерал Овандо Кандія, в жовтні 1970 р. президентом країни став генерал Хуан Торрес), в 1972 р. - в Еквадорі (генерал Родрігес Лара) та Гондурасі (генерал Лопес Арельяно). Протягом недовгого часу свого існування вони здійснили низку заходів, спрямованих на поліпшення умов життя народних низів і захист національних інтересів.

Так, Революційний уряд збройних сил Перу законом 1969 р. встановив максимум землеволодіння у 15-150 га зрошувальних земель (в залежності від природно-кліматичних зон) і ліквідував усі форми феодальної експлуатації, включно з відробітковою рентою і особистими послугами за користування угіддями. За невелику плату, а з початку 1973 р. -безкоштовно, вилучена земля передавалась безземельним і малоземельним селянам, які об'єднувалися в кооперативи або общини. Згідно Основного закону про промисловість були одержавлені її головні галузі, а закон про промислову общину передбачав участь представників трудящих в управлінні крупними і середніми підприємствами. У відповідності з планом "Інка" нафтопромисли, телефонно-телеграфна мережа і залізниці були націоналізовані, здійснена "перуанізація" банківської системи і встановлений державний контроль над валютними операціями.

Аналогічні соціально-економічні перетворення відбулися і в Панамі, а у вересні 1972 р. її Національна асамблея ухвалила нову конституцію, в котрій зафіксовано, що "територія країни ніколи не може бути віддана чи вивласнена, тимчасово або частково, іноземній державі". Тоді ж розпочався новий тур американо-панамських переговорів, котрі увінчалися підписанням 7 вересня 1977 р. Договору про Панамський канал і Договору про його постійний нейтралітет та функціонування. Вони передбачали відміну всіх раніше укладених угод щодо каналу, перехід його з 1 січня 2000 р. під повний контроль Панами і ліквідацію американської зони каналу. Щоправда, Вашингтон зберіг право втручання у випадку виникнення загрози судноплавству Панамським каналом.

Помітний слід в історії Л.А. минулого століття залишив уряд блоку Народної єдності в Чилі (вересень 1970 - вересень 1973 рр.) за участю соціалістів, комуністів, соціал-демократів і радикалів під керівництвом президента Сальвадора Альєнде (1908-1973 рр.). Це була досить смілива, проте економічно не прорахована, спроба конституційного, парламентського і поступового переходу до соціалістичних відносин. Але кривавий військовий переворот, здійснений головнокомандувачем сухопутними військами країни генералом Аугусто Піночетом (1915р. нар.), поклав їй край. У цілому ж на кінець 70-х рр. майже % населення Л.А. проживало під владою військових диктаторських режимів, переважно правоконсервативних, - Бразилія, Аргентина, Чилі, Болівія, Уругвай, Парагвай, Нікарагуа, Гватемала, Сальвадор і Гаїті. Зрозуміло, що така ситуація була аномалією суспільного розвитку і рано чи пізно мала змінитися.

87.Традиції державотворення на терені Бразилії.

На час панування Португалії у Бразилії їй випала роль посередниці між колонієй-виробницею і споживчими економічними центрами Європи. Важливим є той факт, що Англія залишалася основним торговельним партнером Португалії на цьому етапі. Між двома урядами були підписані різні угоди (1642, 1654, 1661, 1703, 1810, 1826), завжди більш вигідні для англійської сторони. Монополізувавши усю торгівлю з Бразилією, Португалія утримувала в руках істотну частину прибутків, отриманих від колонії, що призводило до зростання невдоволення серед колоністів. Починаючи з голландського і французького нашестя у райони північного сходу на початку ХVII століття, національна самосвідомість бразильців постійно зростала і міцніла у боротьбі із загарбниками.
Особливо серйозні виступи, продиктовані прагненням народу зберегти свою політичну незалежність, сталися на початку ХVIII століття. Хоча уявлення про незалежності носило досить примарний характер, виступи охоплювали цілі регіони. Змова у Мінасі (Conjuraзгo Mineira), найбільш значна подія з цих окремих виступів, сталася у центрі золотоносного району. На чолі змови стояв прапорщик кавалерії Жоакім Жозе да Сілва Шавьєр, на прізвисько "Тірадентес" ("Вирвизуб"). Тірадентес знайшов підтримку головним чином серед інтелектуалів, які пройнялися тими ж ідеалами свободи, які надихали Французьких Енциклопедистів і вождів Американської Революції. Змову розкрили, а його керівникам винесли суворі вироки. Тірадентес був повішений на площі у Ріо-де-Жанейро. Інші виступи, багато з яких отримали широку підтримку населення, сталися у Пернамбуку і Баїї, де занепад у цукровій промисловості загострив проблеми, породжені залежністю від Португалії. Однак жоден з виступів не зміг похитнути панування Португалії у цей період.

Переїзд португальського двора в Бразилію (1808 - 1821)
У 1808 році, коли армія Наполеона почала загарбницьку війну проти Португалії, було прийняте рішення перевезти короля і його двір до Ріо-де-Жанейро, де вони залишалися до 1821 року. У цьому переїзді пряму участь узяв британський уряд. Він скористався важким положенням Португалії і, маючи намір отримати ще більші привілеї в торгівлі, надав необхідні для переїзду королівської сім'ї кораблі.

Відкриття бразильських портів для Дружніх Націй у 1808 році відразу після приїзду Дону Жоау VI посилило англійське панування. Ця угода сприяла отриманню Англією монополії на нових ринках з гарантованими правами і торговими пільгами.

Переїзд королівської адміністрації у колонію прискорив просування Бразилії до незалежності. Португальською монархією, свідомо чи ні, були здійснені певні заходи, які пом'якшили перехід до незалежності. Серед чинників, що сприяли цьому, виділяється підняття у 1815 році статусу Бразилії від колонії до Об'єднаного з Португалією Королівства, і рішення Дону Жоау VI залишитися у Ріо-де-Жанейро навіть після звільнення Європи від Наполеона. Через 6 років, у 1821 році, король Дон Жоау VI був вимушений поступитися політичному тиску Португалії. Він повернувся у Ліссабон, залишивши у Ріо свого спадкоємця і наділивши його титулом віце-короля регента. Говорять, що в присутності членів колоніального двора король попередив його: "Педро, син мій, коли настане час, одягни корону сам, не чекаючи, поки це зробить який-небудь самозванець."

Проголошення незалежності (1822). Сильна політична опозиція Португалії у цьому питанні і вплив бразильських радників на королівського спадкоємця привели його у табір прихильників незалежності. Пройшло менше як рік після повернення короля у Португалію, як 7 вересня 1822 року спадкоємець престолу проголосив незалежність Бразилії як імперії, урочисто коронувавшись 1 грудня 1822 під ім'ям імператора Педро I. Духовним батьком бразильської незалежності був Жозе ді Андрада і Сілва, видатний геолог і письменник Бразилії, який став головною довіреною особою серед радників принца. У той час, як колишні віце-королівства Іспанії у Латинській Америці були вимушені вести важку боротьбу за незалежність (в результаті було утворено 18 окремих держав), Португалія і Бразилія вирішили питання, шляхом переговорів, використавши як посередницю Великобританію.
Після отримання Бразилією незалежності володарювання англійців, посилене політикою економічного сприяння, ще більш зміцнилося. Однією з умов визнання суверенітету Бразилії британський уряд добився повернення юридичної сили привілеям 1810 року і їх розширення, що повинно було укріпити залежність бразильської економіки від Великобританії. Після недовгого конфлікту (1822-1824) Бразилія стала імперією на чолі з Доном Педро I, який, проте, продовжував залишатися також спадкоємцем португальського трону.

Педро I (1822 - 1831). Перший правитель незалежної Бразилії був сильною особистістю, і його внесок у соціально-політичний розвиток суспільства ХIХ ст. важко переоцінити. Так, завдяки Педро I, спочатку у 1824 році у Бразилії, а через 2 роки у Португалії, були прийняті виключно передові для свого часу Конституції, у яких вже не було слів про божественне походження королів. Після смерті Жоау VI у 1826 році Дон Педро успадкував його корону. Однак, він відмовився від португальського трону на користь своєї доньки, у той час ще маленької дівчинки, Марії да Глорії, яка зійшла на престол під ім'ям королеви Марії II. У 1831 році Педро I відрікся від престолу на користь свого сина Дона Педро II, який на той час був ще неповнолітнім. Це рішення було прийняте частково через розбіжності з бразильським парламентом, частково завдяки його любові до ризику, яка примусила колишнього короля повернутися у Португалію, щоб скинути з престолу свого брата Мігеля, який узурпував трон малолітньої королеви Марії.

Педро II (1831 - 1889). На відміну від свого батька, Педро II був суворим, урівноваженим і поінформованим монархом. За час його півстолітнього правління Бразилія досягла політичної і культурної зрілості, а єдність її території була твердо гарантована. Соціальні і політичні інститути перебували в стадії спокійного розвитку і стабільності. Він створив компетентну адміністрацію, і рабство в країні поступово зживалося, аж до повного знищення у 1888 році. Продовжувалася притік імігрантів з Європи, програми зростання добробуту і охорони здоров'я приймалися у загальнонаціональному масштабі. Завдяки впливу, яким імператор користувався в народі й у "верхах", перехід країни від монархії до республіки стався пізніше і безкровно.

Кінець Імперії: скасування рабства (1888). Скасування рабства часто називають головною причиною падіння монархії. За відсутность імператора, який знаходився в Європі, його дочка, принцеса Ізабел, стала регентом. У країні сталася остаточна криза системи рабоволодіння, і під натиском аболіціоністів 13 травня 1888 року Ізабел підписала так званий "Золотий закон", за яким рабство у Бразилії відмінялося. Насправді, скасування рабства стало результатом постійного тиску Великобританії на бразильський уряд з метою покласти кінець работоргівлі. Проте, "Золотий закон" викликав негативну реакцію рабовласників, яка підточила політичні основи монархії. Через кілька місяців після парламентської кризи, 15 листопада 1889 року військові позбавили імператора влади і проголосили кінець монархії та встановлення республіки. Зміна ладу відбулася безкровно. До імператора і його сім'ї поставилися із заслуженою повагою, але запропонували їм покинути країну. У супроводі декількох найдовіреніших осіб вони відправилися у вислання до Франції. Допомогу і підтримку новому режиму запропонували такі видні державні діячі країни, як барон де Ріо Бранку. Його знання і дипломатична спритність допомогли Бразилії покласти кінець усім розбіжностям з приводу кордонів шляхом мирних переговорів.

Федерація і система президентського правління. Новостворена республіка прийняла федеративну систему правління, яка залишилася незмінною до сьогоднішнього дня. Відповідно до федерального устрою, провінції колишньої імперії були перетворені у штати. На зміну конституційній монархії прийшла президентська система правління. Був створений двопалатний Конгрес, що складається з Палати Депутатів і Сенату, а також незалежний Верховний Федеральний Суд. На рівні штатів діяла аналогічна система.

Революція 1930 року і "Estado Novo"("Нова держава")
Так звана "Repablica Velha"("Стара республіка") проіснувала до 1930 року, коли уперше уряд змістили внаслідок конфлікту. Головною метою революційного руху, очолюваного Жетуліо Варгасом очолюваного Жетуліу Варгасом, була зміна виборчої і політичної системи, відповідно до якої внаслідок відсутності сильних національних партій до влади приходили президенти, які підтримувалися губернаторами провідних штатів Сан-Паулу і Мінас Жерайс. У свою чергу, губернатори забезпечували обрання у Конгрес депутатів, згідних проводить політику центрального уряду. Жетуліо Варгас, який керував країною протягом 15 подальших років, завоював владу у важкий для країни час. Країна відчувала на собі наслідки світової економічної кризи, внаслідок якого різко впали ціни на каву.

Всередині країну потрясала фінансова криза, що супроводжувалася протягом всього десятиріччя сутичками між вороже нелаштованими угрупуваннями, що керувалися або ідеями, які прийшли з нацистської Німеччини і фашистської Італії, або комуністичною ідеологією, завезеною з Радянського Союзу.
Влада і зміни. У 1934 році, коли режим Жетуліо Варгаса зміцнів, була прийнята нова Конституція, яка розширила право голосу і дозволила голосувати жінкам. У кінці 1937 року, напередодні президентських виборів, гаряча політична ситуація та діяльність розкольницьких сил змусили Жетуліо Варгаса оголосити надзвичайний стан в країні. За цим оголошенням пішов розпуск Конгресу. Особливим декретом Варгас наділив себе надзвичайними повноваженнями для керівництва країною. Незважаючи на важкі часи, були вироблені деякі важливі політичні рішення, наприклад, прийняті лейбористське законодавство і прогресивна система соціального забезпечення, намічена реформа системи освіти; були здійснені заходи, які привели до істотних змін в індустріалізації країни (наприклад, побудований перший у Бразилії сталелеиварний завод (1942 - 1946). Коли почалася II Світова війна, уряд Варгаса не міг залишатися байдужим. Під тиском народних мас, обурених ворожими маневрами німецьких кораблів біля узбережжя Бразилії, президент був вимушений відійти від політики нейтралітету. У серпні 1942 року Варгас оголосив війну країнам Осі. Бразилія спорядила 25-тисячний експедиційний корпус, який разом з 5-ою Американською армією бився в Італії. Бразилія була єдиною латиноамериканською країною, яка відправила своїх солдат на війну в Європу.
Революція 1964 року. Політичний режим 1964 - 1985 років відрізнявся авторитарністю, що дещо пом'якшилася починаючи з 1979 року. За цей період змінилося п'ять президентів: всі вони були військовими генералами. Перший з них, Кастеллу Бранку прийшов до влади при підтримці великої частини населення, особливо середнього класу, що стояв на антикомуністичних позиціях. Його основною задачею була стабілізація політичної й економічної ситуації в країні. З цією метою, за допомогою додаткових поправок до конституції, уряд розширив свої повноваження і залучив додаткові механізми. У подальші 15 років, з 1968 по 1983, уряд випустив декілька Інстітуційних актів, які насправді були президентськими декретами. Багато колективних й індивідуальних прав тимчасово обмежувалися. Суворі заходи позначилися на політичному та економічному житті нації. Були відмінені колективні договори, право на страйк і заборонені демонстрації.

До 1968 року, періоду правління президента Артура да Кости і Сілви, стало видно, що плоди економічної стратегії військових виправдали її. З іншого боку, політична система в країні набувала все більш репресивного характеру. Генерал Еміліу Гаррастазу Медіси у 1969 році змінив президента Коста і Сілву. 1967-1974 роки характеризуються найвищим показником економічного зростання у світі з внутрішнім валовим продуктом (ВВП) - 14% в 1973.
В області політики з середини 70-х років при президентові Ернесту Гейзеле почався процес лібералізації режиму, який з 1979 року, коли президентом став генерал Жоау Батисту Фігейреду, поступово набирав силу. Під час цього процесу відновлювалися політичні права, було дозволено повернення в країну політичних засланих. Цей період характеризувався також посиленням тиску з боку народу, який вимагав відновлення демократії. У 1982 році, уперше після 1965 року, губернатори штатів були вибрані прямим голосуванням.

Період демократизації суспільства (1985 - 1989)
У 1984 році по всій країні прокотилися демонстрації на користь проведення прямих президентських виборів. У січні 1985 року Колегією виборців президентом був обраний Танкреду ді Алмейда Невіс. Його обрання стало знаменним фактом не лише тому, що він став першим цивільним президентом країни протягом 21 року, а також тому, що він був кандидатом від опозиційної коаліції в уряді. Напередодні урочистої дати вступу в посаду Танкреду Невіс був доставлений в лікарню з важким захворюванням. Після його смерті обов'язки президента перейшли до віце-президента Жозе Сарнею. Як пріоритет президент Жозе Сарней встановив скликання Національної Засновницької Асамблеї для розробки нової Конституції. У роботі над основним законом країни взяла участь велика частина населення, і, нарешті, через 18 місяців, 5 жовтня 1988 вона була проголошена.