ГІПОТЕЗИ ПОХОДЖЕННЯ ВОД СВІТОВОГО ОКЕАНУ ТА ЇХ ЕВОЛЮЦІЯ.

Date: 2014-03-11; view: 763.

ЛЕКЦІЯ 4.

Болезнь Тея-Сакса

Болезнь Тея-Сакса — это наследственное заболевание, при котором поражается цент­ральная нервная система (головной и спинной мозг, а также защитные менингиальные оболочки). В течение первых 6 месяцев жизни дети с болезнью Тея-Сакса развиваются нормально, но затем мозговые функции начинают страдать, и дети обычно погиба­ют в возрасте 3-4 лет. Болезнь Тея-Сакса обусловлена генетическим дефектом, вследствие которого не проис­ходит синтез гексозаминидазы А, фермента (химического посредника), необходимого для метаболизма некоторых веществ в центральной нервной системе.

(Метаболизм — это преобразование, хранение, использование веществ в организме, а также утилизация продуктов их обмена.) При отсутствии гексозаминидазы А эти вещества накапливаются в нервных клетках мозга, нарушая их работу и в конце концов разрушая их.

Ранним признаком болезни Тея-Сакса может быть повышенная чувствительность и необычная реакция

младенца на громкие звуки. Первым симптомом заболевания является задержка роста и развития.

Ребенок постепенно теряет интерес к окружающему и к членам семьи, пропадают приобретенные навыки, например, ребенок перестает сидеть. Через некоторое время ребенок с болезнью Тея-Сакса теряет способность отвечать на раздражения, слепнет и значительно задерживается в умственном развитии; пропадают мышечные функции, включая способность передвигаться, производить звуки, есть и пить. На поздних стадиях заболевания могут появиться припадки.

Диагностика

Педположение о болезни Тея-Сакса возникает, когда, наряду с терапевтическим осмотром, окулист (врач, специализирующийся на заболе­ваниях органов зрения) обнаруживает на глазном дне вишнево-красное пятно. Определение количества фермента в жидкостях и тканях больного необходимо для подтверждения диагноза или для выявления носительства. Необходимы анализ крови и биопсия кожи (анализ крошечных срезов кожи). Пренатальная диагностика возможна при амниоцентезе (аспирация и анализ амниотической жидкости, полученной проколом плодного пузыря).

Гіпотези утворення океанічних западин об’єднуються у дві групи – первинності океанічних западин і вторинності.

Гіпотеза первинності океанічних западин була сформульована американським геологом Дж. Дена. Він вважав, що океанічна кора ітворилася ще до утворення киснево-азотної атмосфери і покривала всю земну кулю. Первинна кора складалася із основних вулканічних і вивержених порід і послужила основою для утворення базальтового шару всієї Землі.

В цей дуже древній етап рельєф Землі не поділявся на западини і материкові виступи, існували лише плоскі зниження заповнені водою, яка виділялася з мантії разом з газами, що формували первинну атмосферу.

Вважають, що океанічна кора в цей час складалася з пемзоподібної силікатної речовини. Вода розмивала ці породи і в мілководних басейнах почали нагромаджуватися осадки. На початку архейської ери оформилися вулканічні товщі основних лав і туфів, глинисто-піщані та залізисто-кремнієві осадки. Внаслідок метаморфізму вони перетворилися в комплекси амфіболітів і гнейсів, якими складені фундаменти древніх платформ. Так виникли ядра майбутніх континентів. Дальше перетворення земної кори відбувалося через розвиток геосинклінального процесу. Почали закладатися великі геосинклінальні прогини, формування яких супроводжувалося складчастістю, вулканізмом та інтрузіями. Пізніше осадові й вулканічні породи піддавалися перекристалізації, ущільненню, гранітизації. Сама геосинклінальна область піднімалася і консолідувалася.

Процеси складчастості і гранітизації в протерозойських геосинкліналях призвели до того, що в цих областях виник гранітно-метаморфічний шар, який ніби спаяв окремі архейські масиви, утворивши фундамент древніх платформ. Простори океанічної кори в ці часи займали 85% земної поверхні. Проте, загальний об’єм води був меншим ніж у наступні геологічні епохи і океан був мілководним.

У мілководних морях відбувалися процеси хемогенного осадження заліза, фосфоритів, глауконітів, а також теригенне і біогенне нагромадження осадків. Роль останніх зростала в міру посилення розчленованості рельєфу і розвитку органічного світу.

Далі за цією гіпотезою відбувалося нарощування суходолу навколо платформ за рахунок океанічного дна під час байкальського, каледонського та герцинського горотворення.

В мезозої почали формуватися серединно-океанічні хребти. В Атлантичному океані такий хребет оформився в кінці мезозою, а в Тихому та Індійському – в палеоген-неогені.

На території Тихого океану в кайнозої виникають нові ділянки перехідних зон, що являють собою різні етапи розвитку геосинклінального процесу.

Ця гіпотеза походження океанічних западин досить логічна, за нею розвиток океанічного дна трактується від простого до складного, в неї вкладаються численні геологічні дані. Проте з нею не погоджуються дані про наявність на океанічному дні мікроконтинентів, нею важко пояснити розпад гондвани, про існування якої свідчить багатий фактичний матеріал. Ця гіпотеза співзвучна з гіпотезами фіксованого розвитку материкових платформ, розглянутих вище.

Гіпотезу вторинності океанічних западин вперше обґрунтував німецький геолог Г.Штілле. На його думку Атлантичний океан виник внаслідок занурення частини континенту, який існував між Європою і Північною Америкою. Він поділяв океани на дві групи: древні і молоді. До древніх він відніс Тихий океан, до молодих – всі інші.

Відомий російський геолог А.Архангельський вважав, що інтрузії основних порід настільки сильно розплавляють земну кору, що вона втрачає властивості материкової і перетворюється в океанічну. Далі ця гіпотеза розвивалася В.Білоусовим, на думку якого спочатку на всій земній кулі існував материковий тип кори. Утворення океанів почалося з кінця палеозою, коли розплавлений матеріал почав підніматися по розломах на поверхню у вигляді величезних діапірів. Вторгнення, виливання і наступне застигання магми основного та ультра основного складу перетворювало материкову кору в щільні метаморфічні породи, під вагою яких опускалися материки і утворювалися океанічні западини. Цей процес назвали газифікацією або океанізацією земної кори. На думку прихильників цієї гіпотези, океанічні западини остаточно оформилися в кінці крейди. Проте, В.Білоусов вважає, що процес океанізації земної кори продовжується і тепер в зоні серединних океанічних хребтів.

Перетворення потужної материкової кори в тонку океанічну заперечується геофізиками, які вважають, що легша материкова кора не може зануритися в щільну речовину мантії. Якби це і могло статися, то в першу чергу переробці повинен би піддаватися нижній базальтовий шар земної кори, а не верхній гранітний і океанічна кора мала б гранітний шар.

Інші прихильники гіпотез вторинності океанічних западин (Г.Штілле, М.Муратов) відзначають відмінності в утворенні западин Тихого й інших океанів. Вони звертають увагу на те, що западини Атлантичного, Індійського і Північного Льодовитого океанів не мають генетичного зв’язку з узбережними частинами материків, які їх оточують.

В Тихому океані, як зазначає М.Муратов, спостерігається концентричне розташування складчастих структур різного віку навколо центральної частини западини. Товщина земної кори в Тихому океані закономірно зменшується від периферії до центру. Така будова свідчить про зміну віку вулканічних утворень Тихого океану від молодих у центральній його частині, до древніших на периферії. На підставі цього В.Муратов вважає западину Тихого океану первинною, а западини всіх інших океанів – вторинними.

Крім цього, М.Муратов допускає, що острівні ланцюги центральної частини Тихоокеанської западини, де розвинений вулканізм із виливом лав основного складу, можуть свідчити про перехід цієї частини океану до геосинклінального типу розвитку.

Система зовнішніх острівних дуг (Алеутська, Рюкю, Маріанська, Тонга) характеризується виливами андезитових, кисліших лав, і їх можна вважати типовими молодими геосинклінальними областями.

Геосинклінальні області більш зрілої стадії розвитку, де поряд з глибокими прогинами утворені великі підняття-антиклінорії (Нова Гвінея, Філіппіни, Тайвань, Японія) утворюють периферійний внутрішній пояс Тихоокеанської западини. Ще дальше від центра простягається мезозойський пояс, де утворилися вже молоді платформи.

Таким чином, М.Муратов вважає, що Тихий океан у своєму розвитку проходив ряд стадій: від до геосинклінальної океанічної плити до материкової платформи, тобто відбувається скорочення площі океанічної кори і нарощення материкової.

Тому при розгляді історії розвитку Тихого океану багато прихильників вторинності океанічних западин переходять на позиції пер винників.