Проблема демократії в суспільному розвитку

Date: 2015-10-07; view: 349.

Спочатку наведемо кілька зауважень загального порядку щодо демократії як суспільно-політичного явища.

Демократія(від грецьк. йетоз — народ і кгаіоз — влада) — це влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, базується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язанні проблем і питань суспільного врядування [138, с. 92].

Водночас можна навести й таке визначення демократії. Демократія — це система правління, в якій правителі публічно підзвітні громадянам.

Загальновідомі такі історичні типи демократії:

• соціальна, або загальна (суцільна);

• буржуазна;

• феодальна;

• рабовласницька;

• антична.

Демократія існує у двох основних формах:

• безпосередня;

• представницька.

Для того щоб визначити демократичні параметри політичної життєдіяльності суспільства, слід звернути увагу на основні принципи та процедури, що зумовлюють демократіювзагалі.

Принципи:

• виборність органів влади;

• розподіл влади;

• політичний плюралізм;

• гласність;

• єдність свободи і відповідальності;

• верховенство закону;

• урахування громадської думки;

• право меншості на власну позицію. Процедури:

• виборність, звітність, відкликання обраних;

• всенародні обговорення проектів і пропозицій;

• референдуми, плебісцити, опитування громадської думки;

• мітинги, збори, дискусії, симпозіуми;

• з'їзди, пленуми, конференції;

• демонстрації, маніфестації;

• сесії, засідання;

• страйки, пікети.

Як політичний режим, форму управління демократію можна визначити за певними ознаками.

Найпопулярнішою і визначальною ознакою демократії є ре­гулярні вибори, які проводяться відкрито і чесно.

Демократію уявляють також не інакше, як волю більшості з наявністю легітимної меншості.

Демократія неможлива без відповідних демократичних сво­бод (свобода слова, дискусій, критики, демонстрацій та ін.).

Зрештою, усі політичні режими мають керівників і публічну сферу. І саме громадяни визначають міру демократичності керівників. Відтак саме громадяни й становлять найхарактер­ніший елемент демократії. Асамі собою демократичні керівни­ки відрізняються від недемократичних нормами, завдяки яким прийшли до влади, а також практичною звітністю за власні дії.

Навряд чи правильно, як це іноді робиться, зводити демок­ратію до певного набору окремих інститутів, а по суті таких інс­титутів доходити висновку про наявність громадянського сус­пільства.

Відомий політолог Р. Даль запропонував кілька найприйнят-ніших умов "процедурного мінімуму", що характеризують, за­безпечують демократію (він називає її "поліархією"):

1. Контроль за урядовими рішеннями конституційно покла­дений на обраних представників.

2. Представники обираються шляхом регулярних виборів, під час яких утиск, як правило, забороняється.

3. Практично все доросле населення бере участь у виборах.

4. Практично будь-хто з дорослого населення може бути об­раний на виборну посаду.

5. Громадяни мають право виражати власні погляди без за­грози суворого покарання за політичними мотивами в ши­рокому розумінні слова.

6. Громадяни мають право на пошук альтернативної інфор­мації. Мало того, альтернативні джерела інформації захи­щені законом.

7. Громадяни мають також право утворювати відносно неза­лежні політичні партії і групи інтересів.

Практично до кінця XX ст. існували різні модифікації визна­чення демократії, зокрема "народна", "правляча", "буржуазна", "формальна". Поступово від цих визначень відмовляються, по-заяк у політиці їх використовують доволі кон'юнктурно, на до­году часу і ситуації.

Ідеали демократії, як і уявлення про неї взагалі, не сталі та не однозначні. Можна визначити лише головне: за демократич­ного устрою життя людей основним, домінуючим джерелом вла­ди визначається і відповідною мірою є народ. Однак суть такого джерела так само розуміють по-різному.

Ліберальна демократіябере основою професійні знання, про­фесійну підготовку громадян, керівників держави, еліти, а та­кож вважає, що в державі повинні бути такі інституції і умови, які не дадуть можливості демократії трансформуватися в олігар­хію, охлократію.

Авторитарна демократіявважається своєрідною моделлю, етапом переходу від тоталітарних режимів до ліберально-демок­ратичних і за відповідних умов та обставин вона може перероди­тися в олігархію чи тиранію.

Плебісцитарна демократіябазується на механізмах звернен­ня і апеляції до народу шляхом плебісцитів, опитування громад­ської думки, референдумів, мітингів тощо. Проте це переважно емоційні засади, надмірна "експлуатація" яких так само може призвести до охлократії.

Як багато не йшлося б про найкращу форму правління, вла­штування життя людей, демократія так само не може претенду­вати на виключність, еталон свободи. Найскоріше демократія — це, образно кажучи, цікавий експеримент свободи. Навіть в Афінському полісі, що вважався демократією найвищого рівня, право голосу мала щонайбільше десята частка населення міста. За підрахунками, які здійснив у 1989 р. політолог А. Лійпгарт, зі 180 країн світу країнами стабільної демократії можна було на­звати лише 21. Відтак демократична конституційна держава не є утопією, однак і не взірцем чистої, ідеальної демократії, поза-як такої в ідеальному вигляді просто не існує. Та оскільки лише вона виходить із потреб людини, здатна максимально їх задо­вольнити, демократія є справді жаданою і очікуваною.

Перевага демократії над іншими політичними системами по­лягає в тому, що громадяни мають право обирати політичні представництва на основі вільного виборчого права за таємного голосування, а відтак вони самостійно вирішують, на кого на певний час покласти відповідальність за власну державу, спіль­ноту. Мало того, вони делегують свої повноваження відповідним представникам в органах влади і мають можливості робити ос­танніх підконтрольними.

В останні десятиліття XX ст. у світі дедалі активніше точилися розмови про нове політичне мислення.Його поява пояснюється насамперед інтенсивним розвитком у світі саме демократичних процесів, суттєвою демократизацією суспільної життєдіяльності взагалі.

Як складна політична соціальна сентенція нове політичне мислення базується на усвідомленні того, що вижити в цьому світі людство зможе лише за умов консолідації, єдності, згурту­вання сил, вирішення спільними зусиллями так званих глобаль­них проблем людства, а також проблем війни, екології, СНІДу, наркоманії, тероризму тощо.

Фактично існують традиційне та нове політичне мислення.

Традиційне політичне мисленнябазувалося і базується на ус­відомленні того, що кожна країна може вижити самостійно, без підтримки, допомоги інших країн.

До основних належать такі ознаки традиційного політичного мислення:

• примат класових, групових, національних інтересів над інтересами насамперед особи;

• експлуататорське ставлення до природи, навколишнього середовища як таких, що повинні повною мірою підпоряд­ковуватися людині, суспільству;

• намагання силовими методами вирішувати окремі пробле­ми, у тому числі й міждержавні відносини (при цьому вій­на вважається припустимим і нормальним засобом розв'язання політичних проблем);

• неприпустимість інакодумності, недовіра як основна фор­ма спілкування класів, народів, країн;

• турбота про безпеку власної країни — понад усе.

Нове політичне мислення, навпаки, стверджує, що прогрес людського розвитку базується на колективізмі, єдності країн і народів у їх стратегічному плані.

Основними ознаками нового політичного мислення є такі:

• постійний примат загальнолюдських цінностей та інтере­сів;

• бережливе ставлення до природи, навколишнього середо­вища, турбота про їх раціональне використання та віднов­лення;

• вирішення будь-яких політичних проблем шляхом балан­су інтересів, дискусій, домовленостей, консенсусу, виклю­чення війн з життя суспільства;

• терпиме, поважне і довірливе ставлення до політичних опонентів, максимальна деідеологізація міжнародних від­носин;

• загальна, неподільна безпека країн і народів.
Найзначнішим надбанням демократії вважаються вибори.

Вибори надають громадянам право і можливість обирати й бути обраними; обрати того, кому вони довіряють; обрати політичну силу, угруповання, напрям, якому вони найбільшою мірою сим­патизують і довіряють; впливати на розподіл влади; підтвердити повноваження правлячих осіб або позбавити їх влади; контро­лювати діяльність окремих політиків, державних, громадських діячів, влади загалом.

У демократичній державі народ є джерелом влади, однак без­посередньо владу він не здійснює, а обирає відповідних пред­ставників — партії, окремих громадян (депутатів) — посередни-

ків між урядом і народом, а відтак між державою і народом. Для того щоб така процедура була максимально демократичною, діє­вою, необхідно мати досконалі виборчі процедури, за якими від­буваються вибори.

Існують дві основні системи виборів — пропорційна та ма­жоритарна, а вже потім мішана та куріальна.