Політичні відносини можна визначити як взаємозв'язки та взаємодію суб'єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за політичною владою.

Date: 2015-10-07; view: 447.

Політичні відносини як процес узгодження суспільних інтересів

Особистість, якщо вона бажає жити у правовій демократичній державі, мусить займати активну життєву позицію й намагатися бути не лише об'єктом, а й суб'єктом політики.

Політична сфера суспільства функціонує як цілісне утворення завдяки політичним відносинам, що з'єднують вертикальними та горизонтальними зв'язками політичні структури суспільства. Політичні відносини реалізуються через політичну діяльність, мотиваційним підґрунтям та рушієм якої є політична свідомість.

Таке розуміння політичних відносин зумовлює відповідну типологію політичних відносин за такими параметрами:

1) рівнями влади:

• вертикальні (наприклад, сільська рада - районна рада - обласна рада - Верховна Рада);

• горизонтальні (президент - Конституційний Суд - парламент);

2) “політичною вагою” суб'єктів політики:

• симетричні (наприклад, Україна - Польща);

• асиметричні (Україна - Росія, громадянин - держава);

3) характером і рівнем співпраці:

• консенсусні;

• компромісні;

• конфліктні та ін.

Зміст конфліктних політичних відносин визначають суспільні суперечності між різними суспільними групами, їхніми потребами, інтересами, суспільними сподіваннями, побажаннями, мріями, напрямами соціальної активності і т. ін. Ці суперечності постійно виникають на всіх етапах суспільного розвитку, хоча і в різних формах та з різною мірою активності. Взагалі суспільні суперечності є рушійною силою розвитку суспільства та його політичної системи.

Основні суперечності можуть бути пов'язані, скажімо, з поглядами на питання власності (приватна чи колективна), державного устрою (президентська чи парламентська республіка, диктатура чи монархія і т. ін.).

До неосновних можна зарахувати суперечності в поглядах, наприклад, монархістів (конституційна чи абсолютна монархія) або прихильників президентської форми правління (міцна чи слабка модель президентства).

Будь-який суб'єкт політики (як і будь-яке суспільство) має повний набір суперечностей.

За марксистською доктриною, антагоністичних суперечностей можна позбутися, лише ліквідувавши привілейований стан у процесі революції. Але тоді з'являється новий привілейований стан - і все починається спочатку. Отже, шлях революцій, постійного насильства не найкращий. Набагато привабливішою є ідея еволюційного вичерпання антагоністичних та інших суперечностей, постійної модернізації суспільних відносин правовим, демократичним шляхом.

Розглянемо наступні базові категорії - суспільний (політичний) конфлікт, компроміс і консенсус.

Суспільний (політичний) конфлікт – форма вияву суперечностей сторін, що пов'язана з відмінностями поведінки учасників суспільних процесів.

Такий конфлікт може виникати в різних сферах і набирати різних форм. Це може бути конфлікт між суспільними станами (наприклад, робітничим і буржуазним), які протистоять один одному, між інститутами, створеними останніми для реалізації власних потреб та інтересів, і т. ін.

Багато фахівців тлумачать політичний конфлікт як протистояння різних політичних сил з тих чи інших питань.

Правлячі групи не зацікавлені в різкому протистоянні суспільно-політичних сил, намагаються пом'якшити конфліктні ситуації через узгодження позицій і обмеження взаємних політичних вимог.

Аналіз суспільного конфлікту дає змогу виокремити в ньому такі соціальні функції:

• розрядки напруженості;

• комунікативно-інформаційну, яка дає змогу краще розу-міти один одного, а відтак зблизитися, маючи загальну платформу;

• стимуляції соціальних змін;

• переоцінки цінностей і норм;

• підсилення лояльності спільнот, консолідації суспільства;

• гарантії розвитку суспільства завдяки зіткненню протилежних інтересів, їх аналізу та виробленню шляхів вичер-пання умов конфліктів.

Суспільний компроміс –порозуміння суб'єктів політики на основі взаємних потупок, яке є характеристикою рівня розвитку суспільства, його політичної цивілізованості.

Він може бути досягнений лише тоді, коли всі політичні сили, які беруть участь у конфлікті, “грають за однаковими правилами” і досягають угод щодо спірних питань через взаємні поступки. У противному разі конфлікт не можна розв'язати мирним шляхом, як наслідок - конфронтація, ворожнеча, революційне право правлячих кіл і т. ін.

Досягнення суспільного консенсусу (збігу в поглядах і діях суб'єктів політики) з тих чи інших питань є надзвичайно важливою проблемою для будь-якого суспільства.

Треба знайти такі механізми його досягнення, які б запобігали гострій конфліктній стадії політичного процесу. Для цього необхідно постійно працювати у двох напрямах:

• удосконалювати механізми виявлення та кристалізації суспільних настроїв, соціальних настанов і потреб;

• створювати механізми запобігання перетворенню неанта-гоністичних суперечностей (конфліктів) в антагоністичні і відповідні суперечності (конфлікти).

Перший напрям передбачає насамперед постійне вивчення громадської думки (моніторинг). Для цього потрібно регулярно проводити вибори, референдуми, опитування громадської думки з найважливіших питань суспільного життя, аналізувати соціальну інформацію, що надходить через державні канали інформації, засоби масової інформації, а також звернення громадян до органів представницької, виконавчої та судової гілок влади. Найважливішу інформацію можна дістати з допомогою соціологічних і соціопсихологічних досліджень.

За чітко налагоджених технологій збирання й аналізування соціальної інформації, її вірогідності створюються об'єктивні умови для врахування реалій під час розв'язання суспільних суперечностей.

Сприяють цьому й відповідні суспільні інститути, які акумулюють соціальну інформацію, аналізують її та передають по щаблях ієрархії влади. Такими інститутами є представницькі та виконавчі органи, партійно-політичні, громадські, професійні структури та ін. При цьому не варто забувати, що окремі концепції розв'язання політичних суперечностей і конфліктів віддзеркалюють різні інтереси широкого спектра суспільних груп.

Отже, вибір суспільством конкретних способів розв'язання суперечностей і конфліктів залежить від рівня політичної культури, орієнтацій різних політичних сил і характеру політико-ідеологічної боротьби.

Суб'єкти політики (індивіди, соціальні групи, партії, народи, етноси, держави та ін.) у процесі політичних відносин об'єднуються в певні організаційні структури. Це дає їм змогу каналізувати певні суспільні інтереси через політичні відносини, а отже, утримувати певний баланс у функціонуванні політичної сфери суспільства, зокрема її невід'ємної складової - політич-ної системи.

Звідси й важливість соціальних функцій політичних відносин.

1. Об'єднувальна - полягає в поєднанні політичних структур (державних, місцевого самоврядування та суспільно-політичних) і політичної культури (політичної свідомості та стандартів політичної діяльності) в єдину політичну систему.

2. Координаційна - координує діяльність різних органів і організацій, що сприяє нормальному функціонуванню політичної сфери суспільства.

3. Соціально-політичного творення - сприяє оновленню організаційних структур і наповненню новим змістом суб'єктів політичного життя суспільства.

4. Діяльнісна - забезпечує функціональну активність політичної системи суспільства, її вдосконалення та збагачення форм і змісту політичної діяльності.