Японський підхід

Date: 2015-10-07; view: 393.

Багатьох вражає той факт, що японські діти майже ніколи не плачуть. Дехто пояснює це знаменитою японською ввічливістю, яка провляється мало не з дитинства. Але причина тут інша.

У чому секрет? Малюк плаче, коли йому хочеться пити або їсти, коли він відчуває незручності, коли його до чогось примушують. Японська система виховання прагне уникати всього цього. Перші два роки дитина ніби залишається частиною тіла матері, яка цілими днями носить малюка прив'язаним до себе за спиною, вночі кладе його спати поряд з собою і дає йому груди в будь-який момент, як тільки він цього побажає. Навіть коли малюк починає ходити, його практично не залишають без нагляду. Ніхто з батьків чи вихователів не обмежує його поривів. Від рідних, які постійно доглядають за ним, він чує лише застереження: «небезпечно», «погано», «брудно»... І ці слова входять у його свідомість як щось однозначне. Дітей у Японії, з нашої точки зору, неймовірно балують. Їм не дають приводу поплакати або покапризувати. Їм, особливо хлопчикам, майже ніколи нічого не забороняють. До шкільного віку дитина має право робити майже все, що їй тільки заманеться.

Шкільні роки. Виховання більшості японських дітей починається з прийому, який можна назвати «загрозою відчуження». «Якщо ти будеш поводитися неналежним чином, всі будуть сміятися над тобою» – ось типовий приклад батьківських повчань дітям, які досягли семирічного віку. Страх бути осміяним, приниженим западає в душу японця. Шкільні роки – це період, коли дитяча натура пізнає перші обмеження. Однак свобода, якою японець користується в ранньому дитинстві, залишає незгладимий слід і формує його життєву філософію.

(From the Internet)