XVII ст.

Date: 2014-03-21; view: 1348.

Початок українського Державного архіву (термін “державний архів України” використав відомий український історик Іван Крип'якевич) дослідники пов'язують з зародженням козацтва.

Запорозька Січ – соціально-політична і військова організація козаків XVI-XVIII ст.

У військовому архіві козаки переховували важливі документи – козацькі привілеї.

Кіш Запорозької Січі –

центральний орган управління в Запорозькій Січі, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. Виник з часу заснування Січі (XVI ст.) і зазнав тієї ж еволюції, що й сама Січ.

Архів Нової Запорозької Січі сформувався в результаті діяльності військової канцелярії Коша. Велику частину архівних матеріалів становило зовнішнє листування з кримським ханом, султанами ногайських орд, польськими старостами, з гетьманами та Генеральною військовою канцелярією, з російською владою. В канцелярії Коша протягом року зосереджувалося від 10 до 12 тис. документів.

Архів Коша з часом був розпорошений і зазнав значних втрат. Під час реевакуації архівних документів у роки ІІ світової війни фонд Коша Нової Запорозької Січі привезли до Києва, де він зберігається і нині (ЦДІАК України, ф. 229).

2.4. АРХІВИ ТА АРХІВНА СПРАВА В УКРАЇНІ

КІНЦЯ XVIII- ХІХ ст.

Адміністративні зміни кінця XVIII-XIX ст. та утворення нових архівів

Новий період історії українських архівів починається з ліквідації автономії України та введенням загальноросійського адміністративного устрою.

У 1782 р. територію Гетьманщини було поділено на Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва, перетворені в 1796 р. на Малоросійську губернію. Остання існувала до 1802 р., коли з неї було утворено Чернігівську і Полтавську губернії.

Зміни в адміністративному управлінні українськими територіями впливали на долю архівних фондів. Архіви ліквідованих установ надходили у розпорядження нових адміністративно-територіальних органів.

У 1797 р. граф І.Салтиков, який управляв Малоросією на правах генерал-губернатора, в листі до малоросійського губернатора Я.Бакуринського порушував питання про організацію в губернському місті Чернігові “архива всех дел до Малороссии касающихся й в различных местах без призрения оставленных... позначенню в Чернигове дома прочного й способного ко вмещению всех тех бумаг”. Для “розбирания всех дел, приведения их в порядок” намісник призначав чиновників. Так, архів колишньої Малоросійської колегії було передано до Чернігівського губернського правління. В архіві Київського губернського правління зосереджувалися в різний час архівні документи Київського магістрату, справи Малоросійської колегії, архіви полкових канцелярій і судів. У Катеринославському губернському архіві було об'єднано архіви колишніх Новоросійської і Азовської губернських канцелярій (1764-1784 рр.) Катеринославського намісництва (1784-1796 рр.), другої Новоросійської губернії (1797-1802 рр.), генерал-губернаторських канцелярій, фортеці Святого Димитрія. На Правобережжі архіви губернських правлінь поповнювалися справами колишніх воєводських канцелярій, а казенні палати – вотчинними документами і грамотами монастирів. У 20-х роках XIX ст. в архіві старих справ Київської казенної палати в льохах та підвалах псувалися важливі матеріали, які потрапили туди після ліквідації монастирських вотчин. Великий за обсягом архів утворився при Полтавській казенній палаті, де зберігалися справи про монастирське землеволодіння, матеріали Рум'янцевського опису, документи Гадяцької полкової канцелярії.

У 1831–1835 рр. у містах України було скасовано магдебурзьке право, й були створені нові органи самоуправління – Міські думи (розпорядчі органи) та Міські управи (виконавчі органи), функціонування яких призвело до створення архівів. В архівах міських дум і управзберігалися документи про права і привілеї міст.

Міські думи в Російській імперії (виборні розпорядчі органи міського самоврядування) було засновано 1785 р. відповідно до "Жалуваної грамоти містам" імператриці Катерини II на засадах станового представництва. Населення міст поділялося на шість розрядів, кожний з яких посилав депутатів до міського зібрання. До складу дум входили представники заможних верств населення: дворяни, поміщики, багаті купці та інші. Після приєднання у 1793 р. Правобережної України до складу Російської імперії міські думи було створено і на Поділлі (зокрема, і в Кам`янці-Подільському). Виконавчим органом міської думи була міська управ. Міський голова очолював, одночасно і міську думу, і міську управу. Міські думи багато робили для розв'язання місцевих проблем: займалися упорядкуванням міст, розвитком системи охорони здоров`я, освіти, боротьбою з антисанітарією, епідеміями тощо.

Внаслідок реформ 1860-х років XIX ст. було ліквідовано багато установ – різні комітети і комісії, старі судові установи, “приказы общественного призрения”.

Діловодство ліквідованих установ стало заповнювати архіви губернських правлінь, казенних і судових палат. Надходження були настільки великі, що кількість справ в архівах збільшувалася вдвічі або й втричі.

Документи місцевих дореформених установ в Україні, які перетворилися на історичні матеріали, почали передавати до історичних відомчих архівів у Росії.

Порядкування у відомчих канцеляріях та архівах. Поточне діловодство і архіви. Нищення архівних матеріалів

Російські бюрократичні порядки, регламентація канцелярської служби сприяли зростанню документообігу. У XIX ст. поточне діловодство канцелярій було відокремлене від архівів. Канцелярії впорядковували документи, формували справи, надавали їм заголовки, наприклад: “Дело, состоящее из регистров бумагам, отправленным в Санкт-Петербург для доклада Г. генерал-губернатору. Начато 18 марта 1843 г.” В кінці кожного року на закінчені справи складали описи, в яких зазначали порядкові номери, дати початку і закінчення справи, зміст та кількість аркушів у кожній справі. “Решенные дела”, непотрібні для поточних справ, канцелярії передавали до архівів за описом. В архіві справи зберігали у в'язках, у шафах, на полицях. На обкладинці справи проставляли номери шафи, полиці, в'язки. Наприклад, “Дело об учреждении в Києве Временной комиссии для разбора Архива разных присутственных мест й монастырей тут и о мерах к открытию действий ея. Начато 30 апреля 1843 г. – кончилось 12 октября 1844 г. По судной части на 547 листах” зберігалося в архіві у в'язці 16, на 4 полиці, в 113 шафі.

Для знищення старих архівних справ створювали спеціальні комісії, які узгоджували питання з вищими установами.

Архівне законодавство і відомчі архіви

За указом 1798 р. усі закінчені в різних місцевих інстанціях судові справи в кожній губернії здавалися до архівугубернської судової палати. Згідно з указом 1800 р. “решенные дела” адміністративного характеру передавати до архіву губернського правління, а фінансово-економічні справи зосереджувати у казенній палаті.

Циркуляри та інструкції Міністерства внутрішніх справ передбачали впорядкування архівів судових місць, канцелярій прокурорів і стряпчих (1850р.), щорічний перегляд справ, яким минуло десять років, та перевірку архівів раз на рік (1852 р.). Перегляд справ мала проводити комісія, утворена з дозволу вищої влади. З 1867 р. такі комісії встановлювалися губернською владою.

Військове міністерство розробило Правила передання закінчених справ до архівів військових канцелярій. Усі справи і книги поточного діловодства було розділено на три категорії (“разряда”), відповідно до яких після закінчення справи документи призначалися або для знищення, або для зберігання в архівах. Справи, призначені для зберігання в архівах, було поділено на дві групи: справи, які зберігалися певний строк (1, 3, 5, 10, 35, 40 років) та справи, які необхідно “хранить всегда”, “хранить вечно”. До категорії “хранить всегда” відносилися “Описи делам й книгам, хранящимся в архиве”.

Упорядкування архівів духовного відомствастало в центрі уваги Святішого Синоду з середини XVIII ст. У 1865 р. було створено комісію для розбирання справ Синодального архіву. Крім справ власне цього архіву, комісія приділяла увагу і архівам консисторським.

На засіданні в грудні 1868 р. комісія прийшла до висновку, що архівні справи є цінними як писемні пам'ятки, дають багатий матеріал для статистики, історії, юридичної науки. Указом 1869 р. Святіший Синод заборонив єпархіальній владі знищувати старі архівні справи і передбачив заходи щодо упорядкування архівів духовного відомства.

У 1873 р. при Міністерстві народної освіти створено “особливу” комісію під головуванням сенатора М. Калачова з представників різних відомств для обговорення питання про влаштування архівів і зберігання в них документів. Для цього збирали дані про стан архівів усіх відомств. Департамент загальних справ Міністерства внутрішніх справ розіслав “вопросные пункты”, для з'ясування питання приміщень архівів, співробітників, кількості справ і хронології, способів зберігання, систематизації документів, наявності опису справ, існування фактів знищення і передання архівних матеріалів тощо.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. після неодноразових звернень істориків та архівістів уряд визнав за необхідне провести реорганізацію архівної справи.

Архіви адміністративних та судових установ Правобережної України

Перебування земель Правобережної України у складі Речі Посполитої

впливало на розвиток архівів адміністративних та судових установ. Усі акти, що торкалися українського Правобережжя, записувалися до КМ, що вели в Польщі і переховували спочатку в Кракові, а згодом у Варшаві (з 1765 р.).

У віданні коронного канцлера, як уже зазначалося, була Волинська метрика.

Важливу роль в управлінні внутрішніми справами відігравала місцева влада. В архівах місцевих судово-адміністративних установвідкладалися різні документи їхніх канцелярій: протоколи (чорнові записи), індукти (чистописи), фасцикули, допоміжні реєстри та індекси справ, сумаріуші (збірки коротких витягів із документів).

В архівах міських урядів – магістратів і ратуш важливими серед документів були актові книги, до яких вносили ухвали з адміністративних питань, записи про процеси міського суду, іншу цінну групу матеріалів міських архівів становили рахункові акти і книги, наприклад книги запису прибутків і видатків. У великих містах велися окремі радецькі книги (книги ради), у малих та приватних містечках – єдині міські книги.

Церковні архіви. Доля митрополичого архіву Греко-Католицької церкви

Церковні архіви Правобережжя XVIII ст. відображали релігійну ситуацію в регіоні, церковну організацію, підпорядкування церков, адміністративне управління та ієрархію Римо-Католицької, Греко-Католицької та Православної церков.

Характерною особливістю архівної системи в Правобережній Україні була широка мережа церковних архівів, до яких належали архіви церковної адміністрації, храмів та монастирів. Відповідно до церковної організації, формувалися архіви Греко-Католицької митрополії, Римо-католицьких єпископських кафедр та консисторій. Сюди відносять і архіви архієреїв, де зосереджувалася документація не лише про їхню особисту діяльність, але й документи окремих інституцій єпархій.

Важливість на той час архівів церковної адміністрації підтверджують факти упорядкування Архіву митрополитів Української Греко-Католицької церкви.

Ще з 1699 р. відомий опис (можливо, перший) архіву греко-католицької церкви. За наказом митрополита було систематизовано документи (з кожного предмета, наприклад про Брестський собор, про владу і права митрополита тощо, зібрані в одне місце), з`єднано у фасцикули. Опис документів складено за предметами, географічними і власними іменами. Роботи по розбиранню і описуванню митрополичого архіву здійснювали і в II половині XVIII ст. Митрополичий архівіст А.Война в 1763 р. склав “Реестр остатка найденных бумаг”. Згрупованим документам надавали заголовки, наприклад “про унію”, “про релігію”, були заголовки за характером документів: папські булли, присяги митрополитів, королівські привілеї.

Зберігалися фасцикули з різними змішаними документами. На групу документів, систематизованих за хронологією, складали описи. З часом, порядок у митрополичому архіві був порушений. Після смерті останнього митрополита і так званого акту з'єднання уніатів з православними (1839 р.) частину архіву з Радомишля було передано до Білорусько-Литовської колегії, у тюках, на вагу, без описів і “без всякого порядка, с совершенно перемешанными документами”. За постановою Святішого Синоду 1843 р. архів колишніх уніатських митрополитів передано до Синодального архіву “для надлежашего хранения”.

Архів уніатських митрополитів– найважливіше джерело реконструкції усієї архівної системи Греко-Католицької церкви в Україні.

Православна церква в Правобережній Україні після переходу в унію Перемишльської, Львівської і Луцької єпархій своїх єпархій до кінця XVIII ст. не мала. Для керівництва православними монастирями Правобережжя при Київській духовній консисторії було створено “окремий стіл” – “генеральне повиття”. Після включення Правобережної України до складу Російської імперії було проведено і церковно-адміністративну реформу, створювалися самостійні єпархії: Брацлавська (з 1796 р. – Подільська), Житомирська (з 1799р. – Волинсько-Житомирська). Київська єпархія остаточно оформилася до 1797р. З часу заснування православних єпархій на Правобережжі ведуть свою історію архіви духовних консисторій.

Архіви функціонували при Луцько-Житомирській та Кам'янецькій римо-католицьких духовних консисторіях (обидві засновані в 1798 р.).

Магнатські архіви

З діяльністю найбільших землевласників Правобережної України – князів Любомирських, Сангушків, графів Потоцьких, Браницьких та ін. пов'язано формування магнатських архівів. Одним з найбагатших, найдавніших і найбільших за обсягом магнатських архівів (займав двоповерховий будинок) був архів князів Сангушків у м. Славуті на Волині.

Значну частину магнатських архівів становили королівські грамоти на володіння, приватні акти на право власності, тестаменти, купчі, орендні контракти, інвентарі та люстрації маєтків, генеалого-родовідні матеріали (родовідні книги, метрики про хрещення, свідоцтва про шлюб, виписки із метричних книг та ін.).

Документи магнатських архівів збереглися до цього часу або у вигляді компактних комплексів (магнатських фондів), наприклад архівні фонди Любомирських, Потоцьких, Сангушків в архівосховищах Києва та Львова, або у складі наукових документальних колекцій.

Заснування історичного архіву у Львові

Важливим етапом у розвитку архівної справи на західноукраїнських землях XVIII ст. було заснування історичного архіву у Львові. Перші відомості про формування архіву за часів панування на цих землях австро-угорської монархії маємо з кінця XVIII ст., коли за розпорядженням крайового трибуналу в 1783р. австрійська адміністрація почала надсилати до Львова майже з усіх міст Галичини актові книги ліквідованих гродських і земських судів. Для розміщення цих книг крайова адміністрація виділила приміщення колишньої бібліотеки Бернардинського монастиря. Архів було засновано у 1784 р. як "Цісарсько-королівський уряд давніх галицьких гродських і земських актів і короборації документів".

Під архів віддали колишнє бібліотечне приміщення Бернардинського монастиря. Тому неофіційна назва архіву була „Бернардинський”. У 1919 р. архів отримав назву Земського архіву. У 1933 р. Земський архів ліквідували. Він увійшов до складу Львівського Державного архіву.

Розвиток архівної справи на Закарпатті

Адміністративно-територіальними одиницями на Закарпатті були комітати (жупанії), в результаті діяльності яких відкладалися різні документи, насамперед записи постанов жупних зборів. У 1733 р. угорська влада прийняла рішення про будівництво адміністративних будинків для жуп. У зв'язку з цим стало можливим заснування стаціонарних жупаністських архівів. В адміністративних будинках обов'язково передбачалося приміщення для комітатських документів. Тут зберігалося поточне діловодство: протоколи зборів, листи громадян, скарги.

Хранителем і упорядником документів у комітатських архівах був старший нотар, він завідував і комітатською печаткою. Архівні документи у фасцикулах розмішували у спеціально відведених кімнатах. Матеріали комітатських архівів використовували не лише для наведення довідок, але й в наукових цілях. Відомо, що документами Угочанської жупи користувалися у XVІІІ ст. закарпатські дослідники, зокрема історик Антон Сірмай.

Заснування Центрального архіву давніх актів у Києві

Заснування Центрального архіву давніх актів у Києвіпов'язане з діяльністю Київської археографічної комісії (КАК) під керівництвом професора М.Іванишева - відомого історика права (Тимчасова комісія для розгляду давніх актів з 1843 р.).

На початку свого існування КАК розгорнула широку евристичну діяльність у державних, церковних і приватних архівах.

Тяжкий стан архівів у Правобережній Україні у I половині XIX ст. пояснює важливість роботи комісії щодо створення особливого архівосховища у Києві для зберігання актових книг і використання їх у наукових цілях.

У 1852 р. було видано закон про заснування Центрального архіву в Києві і передання до нього актових книг. Штат архіву складався з завідувача, двох помічників і архівного служителя. Роботу архіву, крім охорони документів, проводили у двох напрямах – адміністративно-юридичному – видача завірених витягів з актових книг і науковому – складання каталогів і описів.

До архіву було завезено 5883 актові книги і 454979 окремих документів. Величезна колекція архівного матеріалу, що зберігалася в Центральному архіві давніх актів у Києві, стала основою для археографічного опрацювання і видання унікальної серії – “Архив Юго-Западной России”. З Центральним архівом давніх актів у Києві тісно пов'язана наукова діяльність видатних істориків України – В.Антоновича, О.Левицького, І.Каманіна, М.Владимирського-Буданова, М.Довнар-Запольського.

Створення Харківського історичного архіву

Створення Харківського історичного архіву пов'язане безпосередньо з діяльністю Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ) при Харківському університеті. Товариство піклувалося про придбання археологічних предметів та рукописів. Очолював архів завідувач, завданням якого було зберігання, поповнення і розроблення документів, складання і видання описів і систематичних покажчиків. Завідувач засвідчував і офіційні довідки, які видавав архів. При архіві була посада архіваріуса, якого вибирали за рекомендацією завідувача.

З ініціативи ХІФТ у 1880 р. до Харкова перевезли архів Малоросійської колегії, який зберігався в архіві Чернігівського губернського правління. Основу Харківського історичного архіву склали архівні документи Малоросійської колегії, що надійшли з Чернігову, справи Новгород-Сіверського повітового поліцейського правління і колишнього Новгород-Сіверського намісництва, документи Старої Гетьманщини, документи “Генеральной Малороссийской архивы”, матеріали Слобожанщини, справи ліквідованих установ: Харківської полкової канцелярії з 1703 р., гусарських полків з 1765 р; Слобідсько-Української губернської канцелярії з 1765 р., намісницького правління, 20 “столбцов чугуевской переписки” XVII ст..

Комплектувався Харківський історичний архів і документами особового походження. У 1890 р. при архіві виник третій важливий комплекс документальних джерел – Відділ рукописів місцевих діячів, де зосереджувалися фамільні папери, рукописи, листування, твори науковців і літераторів.

Історичні архіви Києва та Харкова відіграли важливу роль у збереженні багатої архівної спадщини, формуванні джерельної бази історії України.

Документальні колекції науково-історичних товариств в Україні

XIX – початку XX ст.

Важливе місце у створенні наукових архівів і документальних колекцій займає діяльність науково-історичних товариств. Збиранням писемних пам'яток плідно займалися Одеське товариство історії і старожитностей, Церковно-історичне і археологічне товариство при Київській духовній академії, Волинське та Подільське церковно-археологічні товариства, Історичне товариство Нестора-літописця, Київське товариство старожитностей і мистецтва, Київський відділ імператорського Російського воєнно-історичного товариства та ін.

Науково-історичні товариства значну увагу приділяли формуванню власних документальних колекцій та наукових архівів. Документальні колекції науково-історичних товариств поповнювалися матеріалами відомчих архівів.

Основним джерелом поповнення колекцій історичних товариств були пожертви їхніх дійсних членів, членів-кореспондентів та колекціонерів. Серед дарувальників документальних матеріалів – відомі вчені М.Мурзакевич, І.Каманін, К.Болсуновський, В.Ляскоронський, Ю.Сіцинський. Значна кількість цінних історичних документів до церковно-археологічних товариств надходила від вихованців духовних академій і семінарій, священиків.

Документальні матеріали, зібрані науковими товариствами, були різноманітні за змістом, охоплювали загальну історію, історію України та Росії, церковну і воєнну історію, історію права, філософію та літературні пам'ятки.

Приватні наукові архіви та колекції рукописних матеріалів

Колекціонування писемних пам'яток приватними особами, що зародилося в давнину, стало поширеним явищем в Україні у XVIII ст. Наприклад, є свідчення про збирача документальних джерел раннього українського історіофіла А.І.Чепу. Він служив у канцелярії П.Рум'янцева-Задунайського і захоплювався збиранням рукописів з історії Малої Русі.

Серед приватних документальних зібрань XIX ст. відомим і важливим у науковому відношенні був архів історика О. Лазаревського, в якому були зібрані матеріали XVII-XVIII ст. стосовно Чернігівської та Полтавської губерній. Остання велика праця 0.Лазаревського “Описание Старой Малороссии. Стародубовский полк” майже повністю написана на матеріалах його власного наукового архіву.

Українські акти і грамоти XVI-XVIII ст. зберігалися в колекції відомого історика України М.Маркевича. Історико-юридичні матеріали щодо українських земель були широко представлені в документальній збірці професора О.Кістяківського. Він систематично збирав писемні пам'ятки з історії цехів в Україні. Цехові книги, особливо київських цехів, становили найзначнішу частину колекції О.Кістяківського.

Цінною серед приватних наукових зібрань була колекція П.Дорошенка в Глухові, яка складалася з сімейного архіву і зібрання різних документів з історії України. Науковий архів П.Дорошенко формував близько 20 років. У ньому були папери роду Дорошенків з кінця XVII ст.: жалувані грамоти, купчі на землі, духовні заповіти, акти поділу майна. Але найважливішим у науковому відношенні, за визначенням колекціонера, був відділ varia. Він містив близько 50 оригінальних універсалів українських гетьманів, починаючи з Б.Хмельницького і до К.Розумовського, автографи М. Гоголя, М. Максимовича, Маркевичів, збірники оригінальних документів кінця XVII – початку XVIII ст.

Дослідник Новоросійського краю А.Скальковський вивіз з Катеринославського губернського архіву до Одеси значну кількість документів Січового архіву і зберігав їх в особистому архіві.

Характер писемних джерел, їхня тематика в приватних зібраннях значною мірою залежали від особистих і наукових інтересів збирача, відбивали вплив соціального середовища і виду занять власника колекції. Діяльність відомого колекціонера документальних пам'яток М.Судієнка в КАК допомогла йому сформувати багатий приватний архів. На початку 50-х років XIX ст. М.Судієнко придбав значну частину рукописів з архіву Полетик. Серед них були козацькі літописи та папери, що склали два томи “Материалов”, які він видав. Приватний науковий архів відомого воєнного історика, музеєзнавця та колекціонера П.Потоцького складався з фамільного архіву Потоцьких – козацько-дворянського роду з Полтавщини, колекції документів з історії України та цінного документального зібрання з воєнної історії.

Загалом характер писемних джерел та тематика приватних зібрань значною мірою зумовлювалися особистими науковими інтересами збирача, його соціальним оточенням, видом занять. Незважаючи на те, що приватне колекціонування мало і свої негативні сторони (руйнування архівних фондів, які історично склалися, розпорошення документів), воно відіграло позитивну роль, оскільки врятувало від загибелі багато цінних документів, сконцентрувало їх, надало можливість залучити до наукового обігу унікальні пам'ятки.

2.5. АРХІВИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ПРОЕКТІВ АРХІВНИХ РЕФОРМ У РОСІЇ XIX – початку XX ст.

Спроби реорганізації архівної справи

Необхідність реформування архівної справивиникла ще на початку ХІХ ст. Перша спроба реорганізації архівної справи, яка б усувала монополію відомств на документальні матеріали, мала місце ще на початку XIX ст. У 1820 р. барон Г.Розенкампф передав до Державної ради план щодо поліпшення упорядкування архівів. В основі його була ідея централізації архівів Москви і Петербурга, об'єднання їх у єдиний державний архів, створення єдиного Головного управління архівами, запровадження архівної освіти.

Новий проект архівної реформи запропонував начальник МАМЮ М.Калачов. Архіви, на думку вченого, мали поділятися на поточні, довідкові при кожній установі і центральні історичні. Останні передбачалося створити при центральних міністерствах та інших вищих урядових установах, а також у кожній губернії. М.Калачов пропонував створити в Петербурзі Головну архівну комісію, яка б відала всіма архівами Росії і визначала порядок розбирання і знищення архівних матеріалів. Для цього у 1873 р. при Міністерстві народної освіти було створено комісію під головуванням М.Калачова, яка проіснувала до 1885 р. Основними напрямами її діяльності були: врегулювання питань знищення архівних матеріалів, вироблення правил про порядок зберігання архівних документів, обстеження за спеціальними анкетами архівів, розгляд питань, пов'язаних зі створенням центральних історичних архівів у провінції, вивчення досвіду архівного будівництва за кордоном, підготовка спеціалістів для роботи в архівах.

Важливим результатом діяльності комісії М.Калачова було створення в Петербурзі Археологічного інституту як центральної наукової, установи в галузі архівної справи. Інститут готував фахівців для архівів. Курс навчання тривав два роки. Інститут, утворений на власні кошти (в приватній квартирі М.Калачова), позбавлений державних субсидій, немало зробив для вивчення архівної справи і підготовки досвідчених архівістів.

Після смерті М.Калачова ідеї централізації обстоював автор нового проекту архівної реформи І.Андрієвський. Це був план обмеженої централізації, що залишав поза сферою реформ найбільші історичні архіви Росії. Проект був нереальним, враховуючи неспроможність архівних комісій провести грунтівні перетворення в архівній галузі.

Послідовником ідеї реформування архівної справи було Московське археологічне товариство, яке в 1898 р. доручило своєму членові, начальнику МАМЮ Д.Самоквасову провести анкетування центральних і провінційних архівів. Нова хвиля нищення архівних матеріалів переконувала в необхідності проведення архівної реформи, проект якої Д.Самоквасов висував у доповіді Московському археологічному товариству (опублікована в 1899 р. під назвою “Централизация государственных архивов Западной Европы в связи с архивной реформой в России”). Він передбачав централізацію архівної справи, створення особливого (вищого) центрального органу. Окрім архівів центральних урядових установ, у центрах учбових округів, куди входило кілька губерній, мали створюватися центральні архіви давніх актів на зразок Київського, Віленського і Вітебського архівів. За проектом такі архіви зосереджували б матеріали місцевих урядових і громадських установ до 1800 р. (їх Д.Самоквасов назвав обласними). Діловодство губернських, повітових і волосних установ після 1800 р. відкладалося в губернських архівах, створених у кожній губернії.

Діяльність губернських учених архівних комісій

З ініціативи Археологічного інституту до архівної роботи залучались наукові сили в провінції. Результатом такої діяльності була організація губернських учених архівних комісій. За задумом М.Калачова, губернські учені архівн