Музичне і театральне мистецтво Київської Русі

Date: 2015-10-07; view: 1937.

История культуры Великобритания

По тематическому плану внутривузовских изданий учебно-методической литературы на 2011 г.

Формат 60х90

Тираж 100 экз.

Государственная академия славянской культуры (ГАСК)

125373, Москва, ул. Героев Панфиловцев, д. 39, корп. 2

Музика складала невід'ємну частину культури Київської Русі. Умовно можна виділити три основні напрями тогочасного музичного життя — народну музику, професійну інструментальну музику і професійні церковні співи.

Важливим елементом давньоруської духовної культури була музика. Великого поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри, гуслярські розспіви. При дворі Святослава Ярославича жив славетний співець Боян. "Славетним співцем" називає літопис під 1241 р. галичанина Мітуса. Про розвиток музично-театрального мистецтва Русі розповідають фрески Софії Київської, мініатюри "Радзивилівського літопису". В "Житії Феодосія Печорського" розповідається, що при дворі Ярослава Святославича існувала трупа музикантів і скоморохів. Археологи під час розкопок знайшли музичні інструменти — гудки, гусла, сопілки, кістяні кастаньєти.

Найдавніші форми народної музики пов'язані з календарною обрядовістю, зі змінами в житті природи, трудовою діяльністю людини, хліборобським культом, скотарством. Це обряди, пов'язані із закликом весни, пробудженням природи, з літнім і зимовим сонцестоянням, осінніми польовими роботами, збиранням врожаю, весільні, поховальні обряди тощо. З введенням християнства обряди зазнали певного впливу, в них почали переважати християнські елементи і символи, утворився певний симбіоз язичницьких і християнських рис. Такими, зокрема, стали Різдвяні свята з колядками, щедрівками, Купальські свята та ін. Наспіви, що мають дуже давні корені, звучать і сьогодні в нашому бутті. Літописи називають язичницькі обряди "Ігрища". Вони згадують, наприклад, про звичаї східнослов'янських племен радимичів, вятичів і сіверян: "І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок..." .

Подібні ігрища зображені на одній з мініатюр Радзивилівського літопису: це багатофігурна сцена, в центрі постать танцюристки, поруч троє музик, ще сім чоловік плещуть у долоні. Танцюристка у довгому підперезаному одязі з дуже довгими опущеними рукавами, які підкреслювали пластику рухів танцю. Подібні зображення жінок трапляються на браслетах XI—XIII ст., що походять з князівських та боярських скарбів. Вважають, що це язичницькі русальні ритуальні танці на честь русалок, танці родючості, коли жінки немовби перетворювалися на русалок з довгими рукавами-крилами 2. Поруч нерідко зображувалися музики-гуслярі.

У християнській літературі "ігрища" називають не інакше як "бісівськими", тому що вони справді пов'язані з дохристиянськими віруваннями. Боротьба християнської церкви з "ігрищами" була не боротьбою з народною музикою як такою, а з її язичницьким змістом як виразником культу. Відома розповідь про ченця Києво-Печерського монастиря Ісакія Затворника, якого спокушали біси, представлені як ансамбль музик, що грали на сопілках, бубнах, гуслях і танцювали 3. Саме в таких ігрищах містилися зародки української народної музики (вокальної та інструментальної) і танцю. У текстах літописів і на мініатюрах, де зображено язичницькі ритуальні ігрища, постає певний перелік музичних інструментів; бубни, сопелі, гуслі та ін. Бубном називали круглий або конусоподібний барабан. На згаданій мініатюрі "Ігрища" видно, що інструмент висить через плече на ремені над лівим коліном музики; обидві руки вільні в рухах, у правій — спеціальний пристрій для удару по мембрані у вигляді палиці-ручки, на кінці якої висить кулька на ремінці. Сопелі — це дерев'яні духові інструменти (пізніші народні дудки-сопілки). В літописах згадуються насамперед як сигнальні інструменти сурми і роги (ймовірно, типу знаменитих рогів, знайдених в кургані Чорна Могила). На мініатюрі "Спокушання Ісакія" зображено біса з металевими тарілками — ударним інструментом.

Особливе місце серед інструментів посідали гуслі, їх ще називали "псалтеріум" (псалтир) — від грецького "бряцати по струнах" 6. Струни натягувались на резонаторний ящик прямокутної, трапецієподібної або трикутної форми. Залишки гусдІв часів Київської Русі знайдені в Новгороді. Бони мали 5—6 струн і були прикрашені різьбленими зображеннями. На одному з інструментів на корпусі вирізане слово "Словнша" (тобто "соловейко"), яке, ймовірно, було ім'ям-прізвиськом гусляра 7.

Гуслі — це інструмент широких виконавських можливостей і гра на них вимагала певного вміння. В "Слові о полку Ігоревім" є свідчення про деякі прийоми гри на цьому інструменті: Боян"...своя віщія пръсты на живая струны въскладаша, они же сами князем славу рокотаху". (До речі, "рокотання" — звучне перебирання струн — характерний прийом гри українських кобзарів-бандуристів). Очевидно, Боян тримав гуслі горизонтально на колінах і грав двома руками, як і біс-гусляр, якого зображено на мініатюрі "Спокушання Ісакія".

На підставі архаїчних рис в українському фольклорі можна припустити, що народна музика часів Київської Русі включала переважно невеликі наспіви обмеженого діапазону. Широко був вживаний речитатив. Танці мали чітку ритмічну побудову, про що яскраво свідчить зображення на мініатюрах музик, що б'ють у бубни й тарілки, а також людей-глядачів, які плещуть у долоні. Давні ігрища-обряди включали не тільки співи і танці, а й магічні дії, рядження, елементи міміки, тобто виразні зародки театрального мистецтва.

До останнього часу незаперечним джерелом про народну музичну культуру Київської Русі вважалася відома фреска "Скоморохи", яка збереглася на стіні південної башти собору Св. Софії в Києві (XI ст.). Цю композицію неодноразово друкували у численних науково-популярних виданнях, де вона трактувалась як гурт народних місцевих музик і танцюристів. І тільки окремі дослідники зазначали, що інструменти, які зображені на фресці, не належать до народних 8, і що зображення не можна пов'язати зі східними слов'янами 9. Більшість авторів давала вільні необґрунтовані назви інструментам. Наприклад, у М, Закревського читаємо: "...здесь представлены музыканты, плясуны, шуты, фокусники. У музыкантов видны трубы, сопели, гусли, арфа, гитара, сурмы и тарелки" 10. Тобто автор подає сім найменувань інструментів, з них три — у множині, хоча на фресці видно лише шість чоловік з інструментами. Причиною подібних непорозумінь було те, що всі, хто раніше писали про "Скоморохів", бачили не зображення XI ст., а олійний живопис XIX ст., яким було переписано фреску.

Візантійська церква мала багатий обряд богослужіння, органічною складовою частиною якого були співи. Літопис розповідає, яке враження справила на послів князя Володимира святкова служба, яку справив для них константинопольський патріарх.

Із уведенням християнства на Русі поширився хоровий спів — одно- і багатоголосий. Наші пращури знали нотну систему, так звану крюкову, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Народна музика за тих часів не записувалася (принаймні такі записи науці невідомі). Уявлення про неї черпаємо з літописів та інших писемних джерел, з давніх малюнків, зображень на ювелірних виробах тощо, але головне — на підставі окреслення архаїчних рис у фольклорі східних слов'ян, насамперед в українському фольклорі. Тому народну музику часів Київської Русі можна відтворити лише у загальних і приблизних рисах. Зародилася музика ще за язичницьких часів, протягом тисячоліть зазнала певних змін і заховалася в сучасному слов'янському фольклорі. Тому виділити києворуський шар досить складно.

На відміну від народної пїсні, яка існувала винятково в усній традиції, церковні співи записувались. Це була невменна (тобто знакова) нотація, поширена у Візантії й інших країнах. На Русі ці знаки називали "крюками" або "знаменами", звідки й самі церковні співи Київської Русі, записані "крюками", дістали назву "знаменного співу". З XI— XIII ст. збереглося близько 80 крюкових рукописів 20, Більшість "крюків" спільні із грецькими невмами, що викликано схожістю мелодії наспівів. Це було безлінійне письмо. Знаки ("крюки") ~ їх понад 70 — писали безпосередньо над текстом. "Крюки" не позначали точної висоти або тривалості звуку, за кожним з них стояли різноманітні значення (напрям руху мелодії, характер видобування звуку, емоційне забарвлення тощо). В цілому знаменна система нотації набула вигляду складного організму. Окремі знаки також мали певний зв'язок з християнською символікою, що надавало їм сакрального змісту.

Християнство принесло на Русь систему богослужбових жанрів, які склалися на той час в християнській гімнографії (кондаки, ірмоси, канони, тропарі тощо). Ці жанри витримали випробування протягом майже 2000 років і в більшості своїй дожили до нашого часу. На Русі сприйнято близько 70 візантійських жанрових різновидів, які переважно зберегли свої назви, призначення, місце в службах, духовний зміст 2?. Церковні співи були одноголосними, рух мелодії спокійний, урочистий, суворий. Метричного розподілу на такти (в сучасному розумінні) не було, метрику визначав сам текст.

В основі знаменних співів лежала музична система з восьми ладів (гласів) — так зване осьмогласіє. Ця система існувала у Візантії і була пов'язана з особливостями календаря. Рік ночинався з 1 вересня, тижні лічили від Великодня до Великодня. Вісім тижнів становили стовп, для кожного тижня стовпа були створені особливі співи, які виконувались у певному музичному ладу. Постійна зміна ладів вносила в церковну музику різноманітність і додавала певного естетичного забарвлення. Київська Русь запозичила з Візантії разом з християнством і її календар. Однак на Русі в процесі розвитку мистецтва церковного співу було створено ориґінальне осьмогласіє, яке базувалося на місцевих традиціях. Нескладні мелодійні наспіви-погласиці визначились як мотиви певних гласів, на основі яких створювались мелодії на той або інший глас.

Номер ладу числове парне позначення номінативне позначення

I перший автентичний дорійський

II перший плагальний гіподорійський

III другий автентичний фригійський

IV другий плагальний гіпофригійський

V третій автентичний лідійський

VI третій плагальний гіполідійський

VII четвертий автентичний міксолідійський

VIII четвертий плагальний гіпоміксолідійський

Мелодії давніх церковних співів вважались священними, отже, недоторканними. Однак поступово в Київській Русі розпочався процес пристосування грецьких норм до місцевих умов, взаємовплив візантійських співів і місцевої народної музики. Згодом це привело до певних змін знаменного розспіву і виникнення нових його різновидів, зокрема славетного Київського розспіву.

На Русі, як і у Візантії, також існувала кондакарна нотація, близька до невменної, але із вживанням додаткових особливих знаків. Цій нотації відповідав особливий стиль церковних співів, який відзначався пишністю, широким вживанням мелодійних прикрас, і здобув назву "калофонічного" ("прекраснозвучного"). Його розквіт припадає на XII—XIII ст. 27 Для нового стилю застосовувались нові прийоми. Порушується давній принцип "склад-звук" (відповідність кожного звука конкретному складові). Окремі склади починають розспівувати на кількох звуках, з'являються складні мелодійні побудови. Через це слова тексту штучно розривалися вставними складами, які нічого не означали, а слугували для опори звуку співака.

Говорячи про музику Київської Русі, необхідно також зазначити, що на території держави жили окремі угрупування різних народів — половців, іудеїв, вірмен та інших, які мали власні храми, де звучали відповідні відправи. Ці невеликі струмочки музичної культури інших народів також влилися в загальну музичну культуру Київської Русі, для якої були притаманні: різноманітність змісту, звучання, жанрів, стилістики, форм і видів, яка відбивала загальносвітові музичні процеси.

Музика Київської Русі стала тим підґрунтям, на якому розвивалася подальша українська музика і яка вплинула на мистецтво східних слов'ян у цілому.

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже йшлося. Основою княжого театру були скоморохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Проте ні скоморохи, ні шпільмани, ні свистільники, хоч і лишивши по собі широку популярність (досі маємо навіть такі назви сіл в Україні), були чужі сценічному духові Русі. Вони театру не створили. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, подавалися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів. Тематично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З занепадом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина — військо) тощо.

Перші прояви елементів театрального мистецтва в Києві прийнято відносити до епохи Київської Русі, такими проявами називають виступи скоморохів. В часи середньовіччя елементи театру були присутні в народних обрядових іграх, церковних «дійствах» — містеріях, що проводились під час релігійних свят.

Скоморóхи, професійнi мандрівні співці й актори (лицедії), учасники свят, обрядів, ігор.

Скоморохи вперше згадані в літописах Київської Русі 1068 та зображені на фресках Софійського собору в Києві датованих 1037 роком. Є дві думки про походження назви слова «Скоморох».

За першою, назва походить від грецького skōmmarchos, тобто «майстер жарту» (skōmma «жарт, глузування» та archos «начальник, майстер»);

За другою, це запозичення з арабської, де mascara — це і «жарт», і «блазень».

Скоморохи («веселі люди») розважали народні маси співом, дотепами, музикою, танцями, драматичними сценками, акробатикою, дресированими тваринами, користуючись у виступах масками (машкари) та втягуючи у гру глядачів. Репертуар скоморохів складався з жартівливих пісень, п'єсок, соціальних сатир («глум»), виконуваних в масках і «платті скомороха» під акомпанемент гудка, гусель, балалайки, домри, волинки, бубна. За кожним персонажем був закріплений певний характер і маска, які не змінювалися роками.

Жартівливі пісні та приказки, які виконували скоморохи, були далекі від вимог християнських чеснот. Записані вірші та тексти пісень скоморохів дивують сучасного слухача і дослідника ненормативною лексикою. Під час створення художнього фільму «Андрій Рубльов» кінорежисер Тарковський Андрій Арсенійович (1932—1986) вивчали тексти скомороших пісень, соромицьких віршів та жартів, які зберігає особливий фонд Російської національної бібліотеки у Москві. Їх використаня у фільмі визнали абсолютно неприйнятним через цензурні обмеження у СРСР та через сучасні настанови кіномистецтва, які засуджують немотивоване використання соромицької стилістики.

Подібна тематика текстів скоморохів обумовлена тогочасною низовою сміховою культурою жартів та нерозвиненістю слов'янської літератури тих часів, літератури, що була зосереджена на літописанні, виданні церковної чи богословсько-полемічної літератури. Театральних літературних жанрів в слов'янських літературах ще не існувало.

Місте́рія (грец. musterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) — західноєвропейська середньовічнауточнити про несередньовічні і неєвропейські містерії релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства.

В основу містерії різдвяної та великодньої покладено біблійні сюжети. Виникнувши у 13 ст., вона поширилась у 14-15 ст. в Італії, Англії, Німеччині, Нідерландах, Франції у вигляді масових видовищ.

Містерія інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Ці три події християнської історії були їх композиційними центрами, навколо яких компонувалися безліч інших євангелійних епізодів (про прикликання апостолів, вилікування хворого, зцілення німого, тайну вечерю).