Глава 1

Date: 2015-10-07; view: 388.

діалог з іншими національними культурами, висвітлюються етнокуль- турні взаємовпливи. Саме це змушує дослідників намагатися вийти за межі «галузевого» підходу до культури, реалізувати її інтегральне бачення світу [600—602].

Сучасне культурознавство розглядає культуру як універсальну характеристику всіх видів людської діяльності. Ступінь розвитку культури особистості виявляється, поміж іншим, і в тому, як вільно людина орієнтується в історично визначених способах сприйняття світу, вміє включати їх у діалог зі своїми потребами та розумінням світу, утрудненням буття в ньому. У понятті «культура» людина та її діяльність виступають як синтезуюча основа, оскільки культура — це витвір людини, результат її творчих зусиль.

Історія культури спирається на досягнення низки спеціальних дисциплін. Ось чому слід згадати чисельну літературу, присвячену різним видам і жанрам культури і мистецтва [600-602]. При цьому важливо вказати на існуючі праці з питань розвитку української філософії, цього своєрідного «цементу» всіх складових культури і мистецтва [603—607].

Аналіз вказаної літератури свідчить, що культура завжди виявляє певну внутрішню цілісність; культурно-історичний процес постає як рух від одних цілісних типів культури до інших. Кожен із цих типів має істотну специфіку, неповторне історичне обличчя. Визнання цілісності культури ставить питання про «дух культури», який пронизує всі її елементи, незважаючи на їхню специфічність і неповторність. «Дух», як визначав його видатний мислитель О. Лосєв, — це «сукупність і зосередження всіх функцій свідомості... він — активна діюча сила людини» [608]. Кант називав дух «живлющим принципом у душі». Отже, сутність «духу культури» полягає в його безпосередньо спрямовуючій, регламентуючій функції щодо діяльності людини та суспільства в цілому. Якщо вже ми аналізуємо «дух» культури, то нам слід вказати на серйозні дослідження, присвячені історії та теорії релігійної думки [346; 609; 610].

Особливо слабким місцем сучасної культурології є питання методології (див. розділ 2), понятійного апарату, розуміння самого поняття «культура». Слід підкреслити, що автори виходять із визнання культури фундаментальною базою творчості в усіх сферах діяльності людини, а орієнтацію на культуру розглядають як перспективний шлях соціального розвитку людства в XXI ст. (див. розділи 3 та 5) [611—616].

У своїх граничних виявах мислення сучасної людини — як у гуманітарній, так і в природничій, технічній сферах — з невідворотністю звертається до власних основ, які завжди вкорінені в певних історико-культурних феноменах. Виявляється нагальність переформулювання вихідних теоретичних понять. У XX ст. навіть ціннісні та духовні спектри різних форм культури концентруються в одному культурному просторі, в одній свідомості, вимагаючи від людини постійного духовного співвіднесення, глибинного сперечання в перетині неперехідних «пунктів подиву» й «одвічних проблем буття». У цьому вселенському діалозі

Культурологічні концепції цивілЬаційних процесів: аналіз джерел

різних культурних сенсш буття — суть сучасного наукового поняття, сучасної логіки мислення. В умовах глобалізації, прогресуючої науково-технічної, інформаційної революції першочерговою справою людини — організатора й учасника виробничих процесів — стає докорінна культурна видозміна провідних форм власної діяльності та мислення. Таким чином, у граничній перспективі процесів планетарної автоматизації та комп'ютеризації витворюється новий за своєю природою світовий «соціум культури», в якому житиме і прийдешня генерація українців. І, нарешті, однією з найпопулярніших у науковців в останні роки стала проблема вивчення історії української інтелігенції як важливого носія і творця того «духу» культури. Але і ця проблема з історії і теорії української культури все ще залишається недостатньо дослідженою [612-616].

Таким чином, культура у різних її проявах є об'єктом і предметом вивчення багатьох конкретних наук. Це породжує різні підходи до виділення предметного поля науки про культуру. Відсутність єдиної загальноприйнятої дефініції феномену культури спричиняє різноманіття поглядів на об'єкт та методи історії і теорії культури. Це різноманіття поглядів варіюється у діапазоні визначень культури від тотальної сукупності всіх позабіологічно набутих і позабюлогічно успадкованих форм (технологій і продуктів) будь-якої людської діяльності до локалізації розуміння культури лише як духовно-творчого начала в людському бутті.

На думку більшості сучасних учених, які вивчають проблеми культури, у структурі даного феномену можна виділити два класи елементів: перший — ідеї, цінності, які направляють і координують поведінку та свідомість людей у їх груповому та індивідуальному житті; другий складається із соціальних інститутів та установ культури, завдяки яким ці ідеї і цінності зберігаються та поширюються у суспільстві, доходять до кожного її члена.

Якщо перший клас елементів характеризує культуру як систему еталонів суспільної поведінки людей, то другий — як систему, що здійснює соціальний контроль над цінностями та ідеями. До останнього класу належать системи просвітництва та освіти, засобів масової інформації і комунікації, різні види культурного сервісу. Культуру поділяють на матеріальну й духовну. Першу створюють продукти матеріального, а ДРУ^ГУ - продукти духовного виробництва. Але їх відмінність ні в якому разі не можна перебільшувати хоча б тому, що предмети духовної культури завжди так чи інакше матеріалізуються, а матеріальна культура несе в собі людську думку, досягнення людського духу. Вони поєднані між собою так, як зазначені вище галузі виробництва — матеріального й духовного, причому перша, в кінцевому підсумку, відіграє у системі

суспільного життя провідну, визначальну роль. Будучи виявленням способів і норм соціальної організації та регулювання життєдіяльності суспільства, культура має низку функцій: соціально-регулятивну, комунікативно-репродуктивну, ціннісно-орієнтаційну та ін. Культура не зводиться лише до результатів діяльності, це і сама діяльність: саме так вона представляється нам як світоглядна, політична, технологічна, виробнича, культура людського спілкування, екологічна, правова, художня та ін. Культура є продуктом суспільної діяльності, незалежно від того, в якій формі - колективній чи індивідуальній - вона здійснювалася. Тому головна родова ознака культури — це неприродне, діяльнісне, суспільне джерело її походження та розвитку, яке має загальний характер. Таким чином, культура — це не тільки виробництво речей та ідей у їх відірваності від людини, це і виробництво самої людини в усьому багатстві та багатобічності її суспільних зв'язків та відносин, у всій цілісності її суспільного буття.

При вивченні історії культури багато вчених приділяли увагу розгляду предметного поля існування культурних регіонів і особливо — циклів в історії. Цю лінію розробляли найвидатніші вчені XX ст. — Г. Зедльмайр, А.Дж. Тойнбі, К. Ясперс, Л. Гумільов, Ю. Яковець, М. Да-нилевський, М. Кондратьєв, П. Сорокін, Ф. Бродель, І. Дьяконов, В. Кузьменко, М. Туган-Барановський, Й. Шумпетер, Г. Менш, С. Гла-зьєв, О. Чижевський, пізніше — Ю. Павленко та ін. На жаль, як з'ясувалося, цей один з найперспективніших напрямів дослідження антропології культури досі не знайшов застосування у сучасній глобально-цивіліза-ційній проблематиці.

Критичний аналіз основних історичних і культурологічних шкіл та напрямів, що розглядають антропологічні теорії культур, дав змогу виявити необхідні нам для подальшої розробки методології вивчення феноменів «культура» і «цивілізація». Це — культурно-історичний напрям (історична школа); історична антропологія; історична культурологія; еволюціоністські теорії культур і в межах цього напряму: концепція анімізму, концепція еволюціонізму Г. Спенсера, французька соціологічна школа, амстердамська школа, неоеволюціонізм; дифузіонізм і в межах цього напряму: історико-географічний напрям, теорія міграції, вчення про культурні кола, теорія культурних ареалів, геліолітична школа, морфологія культури, міфологічна школа, теорія загального та окремого розвитку, історично орієнтований напрям, американська історична школа, фінська школа; функціоналістський підхід до вивчення культур (функціоналізм, структурно-функціональний метод); біологічний напрям і в його межах: культурний релятивізм; марксистська теорія; психоаналітичний напрям (фрейдизм) і в його межах: власне фрейдизм; неофрейдизм.

Незважаючи на велику кількість наукових шкіл та напрямів, у методології дослідження культурно-історичних процесів можуть бути використані лише часткові їх результати. Відзначимо найцікавіші для нас висновки: еволюція людського суспільства відбувається поступово —

Культурологічні концепції цивілЬаційних процесів: аналіз джерел

від нижчого до вищого (відповідно від простого до складного або від гомогенного до гетерогенного); розвиток культури відбувається у напрямі її інтеграції та поєднання в певну цілісність; у динаміці розвитку культури спостерігається ритмічна періодичність соціокультурних змін; у реконструктивному моделюванні соціальних реалій минулого вичленяються — «мікроісторії» способу життя пересічної людини та «макроісторії» епохальних подій та ін.; основна проблематика вивченої літератури: культурогенетика; культурологічне народознавство; історія спеціалізованих галузей культури; культурна компаративістика; історіографія культури; історичні зв'язки між різними сферами суспільного життя; взаємостосунки між родиною та суспільством, батьками й дітьми тощо. Але досі ця тематика не знайшла достатнього загальнотеоретичного та методологічного пояснення у спектрі істори-ко-культурологічних концепцій глобальних проблем цивілізації.

Проведений авторами історико-критичний огляд цивілізаційного підходу до вивчення культур дав підстави стверджувати, що на сьогодні цивілізаційний підхід важко застосовувати для осмислення траєкторій розвитку будь-якого соціуму, оскільки у різних дослідників, які вивчали питання людського розвитку, саме поняття дефініції «цивілізація» набуває різних визначень. Не виявлено досліджень, в яких була б здійснена серйозна спроба розчленування еволюційних потоків розвитку культури й цивілізації. Часто дефініції «культура» і «цивілізація» вживаються як слова-синоніми. З іншого боку, є праці, в яких розглядаються тільки культури або тільки цивілізації для пояснення історичної динаміки розвитку тих самих соціумів. Останнім часом з'являється багато публікацій, в яких цивілізація розглядається як протилежний профанований негатив культури, з чим не можна беззастережно погодитися.

Нагадаємо, що нині багато говориться про кризу історичного знання та методологію дослідження історико-культурологічних процесів. Виходячи з умов, що склалися, необхідно розробити теоретико-мето-дологічні підходи й методи розгляду та пояснення історичних шляхів розвитку різних соціумів. Для цього слід: 1) виділити й розчленувати еволюційні шляхи розвитку культур і цивілізації у культурно-історичному процесі; 2) визначити місце культури й цивілізації та виявити їх закономірності в динаміці культурно-історичного процесу розвитку людства; 3) при виявленні закономірностей у розвитку історичних епох культури й цивілізації людства максимально залучити та розвинути поняття циклів в історії, які розглядали видатні вчені XX ст.

У процесі аналізу глобальних проблем людства автори поділили їх на природні, демографічні, економічні, екологічні, соціально-біологічні, соціально-політичні, соціально- економічні, культурні, етико-моральні та ін. XX ст. принесло людству не тільки нові інтерсоціальні загрози й ризики, а й дозволило намітити декілька загальних способів протистояння їм. Безсумнівно, головний з них — ідея сталого розвитку, що передбачає стабільний соціально-економічний розвиток, який не руйнує своєї природної основи та забезпечує безупинний прогрес суспільства.

Глава 1

Іншим важливим напрямом сьогодні вважають стратегію управлін- ня інтерсоціальними проблемами. Успіхи в стратегічному управлінні інтерсоціальними проблемами залежать від спільних зусиль країн, народів, їх інтелігенції. Якщо ми дійсно хочемо дотримуватися ідеї сталого розвитку й зробити наш світ максимально безпечним, нашу свідомість потрібно докорінно змінити. Аналіз багатьох аварій і катастроф свідчить, що найчастіше їх причиною, «слабкою ланкою» є не тільки стихія або техніка, а й людина. Зміна ставлення людини до себе й до інших — величезний ресурс і для вирішення глобальних проблем, і для підвищення усталеності нашого розвитку.

Щоб запобігати загрозі, необхідно передбачати майбутнє. Окремі країни й людство загалом поставлені перед необхідністю вибирати стратегію свого розвитку, проектувати майбутнє на термін більший, ніж життя двох-трьох поколінь. І важливою частиною цього майбутнього є визначення спектра інтерсоціальних проблем, які суспільство не вважає неминучими.

Більше того, масштабність проблем і невідкладність їх вирішення вимагають зміни наукової картини світу. Менталітет людини, яка живе в надійному, стабільному зі століття в століття світі, і людини, що бере на себе відповідальність за вирішення глобальних проблем стратегії майбутнього, істотно відрізняється.

Важливим напрямом, що сприяє ефективній науковій протидії глобальній загрозі, є використання міждисциплінарних підходів і перебудова системи освіти. Наш світ занадто складний, щоб укладатися у вузькі «цехові» наукові межі, коли йдеться про безпеку людства. Тому все більшого значення набувають міждисциплінарні підходи. Вони виконують важливу роль своєрідної системної інтеграції цілих галузей науки, допомагають бачити проблему в цілому.

До цього слід додати, що сьогодні як ніколи необхідна практична реалізація культурно-виховної тріади «екологічне виховання — екологічне просвітництво — екологічна освіта». Всі частини цієї тріади взаємопов'язані, вони є основою формування у населення екологічного світогляду, усвідомлення необхідності збереження оптимального для життя людства оточуючого середовища, яким нині, по суті, стала вся біосфера Землі.

Успіх ідеї сталого розвитку можливий лише при погоджених зусиллях усього світового співтовариства, тісному міжнародному і насамперед культурологічному співробітництві на двосторонній і багатосторонній основі, координуючій ролі ООН та інших міжнародних організацій.

Під час аналізу еволюції української культури автори звернули увагу на те, що розробка теорії та історії культури привертає увагу до проблеми внутрішнього діалогізму української національної культури. Необхідно з'ясувати, як у формуванні та розвитку культури українського народу схрещувалися місцеві традиції та різноманітні культурні впливи, якою мірою ці впливи були лише виявом залучення Русі-України до

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

кола світової цивілізації, а де вони зумовлювали внутрішню структуру української культури, неповторне поєднання її сторін та елементів. Історична спадкоємність і водночас «незнятість» культур репрезентовані в культурі України.

Для усвідомлення закономірностей історичного розвитку української культури треба розглядати її як цілісний феномен, який, незважаючи на внутрішні протилежності, складає неподільну єдність. Розробляючи науково обґрунтовану концепцію національної культури, ми повинні мислити не тільки категоріями конкретної наукової дисципліни чи галузі мистецтва, а й усвідомлювати українську культуру як систему. Розгляд української культури як цілого в її історичній динаміці, в контексті світової культури та цивілізації — одне з найважливіших завдань історико-культурологічної науки сьогодні.

Таким чином, детальний огляд джерел та літератури свідчить, що на сьогодні науковці напрацювали значний доробок у дослідженні складових культурології як такої — теорії та історії цивілізації, культури, людини, природи, Всесвіту. Однак і досі відсутній системний аналіз процесу формування історико-культурологічних концепцій еволюції планетарної цивілізації в умовах глобалізму, не розроблені методологічні підходи осмислення культуротворчих трансформацій різних етносів, включаючи й український, у кінці XIX - на початку XXI ст. Однак при наявності значної кількості наукових праць істориків і теоретиків культури, філософів, фахівців інших галузей науки з питань культури, цивілізації, глобалізації тощо і донині проблема формування основ культурології як науки залишається малодослідженою.