Глава 4

Date: 2015-10-07; view: 427.

ної сутності) генерується своєрідний «противажний» — «позитивний» — процес становлення матеріального фундаменту потенціального збалансування природного та суспільного буття. В даному контексті йдеться лише про потенціальну гармонізацію останніх, оскільки дійсним та усвідомленим, раціональним буття людей в природі може стати лише за умови (і тут навряд чи можна заперечити Ф. Енгельсові), коли «закони їх власних суспільний дій... будуть підпорядковані їх плануванню» [635, с. 294]. В іншому разі засоби підкорення природи синхронно виступатимуть у такій своїй альтернативній іпостасі, як стимулятори та «підсилювачі» антигуманної спрямованості суспільно-культурного розвитку і, відповідно, поглиблення прірви відчуження між індивідом та суспільством.

До того ж процес поляризації гуманістичної та технологічної орієнтацій в культурі не може бути безмежним ще й тому, що у її власних створіннях перманентно збільшується загроза самознищення, котре може стати результатом саме протитуманного використання техногенного потенціалу культури.

Підсумовуючи наведені міркування з логіко-історичної точки зору, можна спробувати накреслити принципову картину найбільш «онтологічно доцільної» перспективи розвитку культурної історії новітньої епохи, що є продовженням загальної логіки всієї попередньої історії. При цьому нагадаємо, що міра даної доцільності визначається мірою сприяння культури відновленню рівноваги в системі «людина — суспільство — природа», оскільки саме з порушенням зазначеної рівноваги пов'язані мотиви культурно-історичного процесу.

Практично для будь-якої цивілізації (принаймні всі відомі нам історичні культури починали свою генезу саме з цієї фази) є характерною першопочаткова орієнтація на концентрування родоплемінної общини навколо спільних «архетипів» поклоніння силам природи. Навіть коли ці сили перестають набувати міфологічних уособлень та містифікацій і здобувають форму логосу, дана фаза триває доти, поки буття людини в культурі не вичерпує характеру «слухняного учня природи». Інакше кажучи, «новий час» в історії будь-якої культури бере свій початок, з цієї точки зору, тоді, коли описана тенденція досягає своєї екстремальної точки і переростає на свою реверсивну врівноважуючу протилежність. Мається на увазі наступна інверсія ролей: вже не стільки людина навчається у природи, котра в самій своїй сутності не може бути недосконалою, скільки природний світ виявляє свою «незавершеність» та неспівмірність, взаємодіючи з олюдненим світом культури. Відповідно, культура кардинально змінює свій цільовий статус, перероджуючись із засобу «прагнення природності» в людському бутті на засіб «окультурення» природи людиною.

Отже, простежується універсальний системодинамічний закон, згідно з яким будь-яка тенденція, ініційована порушенням рівноваги в системі (за умови непорушності при цьому цілісності її організації),

Становлення феномену культурогенезу

генерує свій врівноважуючий динамічний антипод — певну «антитен-денцію», котра, мірою вичерпання первинного дисбалансуючого імпульсу, стає домінантною в системі і тим самим започатковує нову фазу її динаміки.

Стосовно історичної логіки культурогенезу, ця «антитенденція» виявляє себе в раніше згаданих взаємопов'язаних моментах: з одного боку, вона передбачає масовий «контрнаступ» суспільства на природу з метою перетворення останньої на техногенний артефакт, а з іншого — виявляється в порушенні «первозданної» єдності людини та суспільства, що породжує феномен дегуманізації та відчуження в культурі. Коли і ця «антитенденція» сягає критичної межі, тим самим вичерпуючи свій домінантний культурнопарадигмальний статус, то можна констатувати початок ери новітньої історії. Остання означає завершення великого логіко-історичного циклу становлення та відносно автономного функціонування більшості існуючих у світі культур і, отже, перехід культурної динаміки до наступної — «синтетичної» — фази, протягом якої формується організація більш високого порядку — світова культура.

Онтологічний зміст останньої (тобто ті об'єктивно-буттєві чинники, що зумовлюють доцільність її утворення в контексті універсальної самоорганізаційної ієрархії) полягає в тому, що дана форма організації культури (принаймні теоретично) дозволяє реалізувати «зняття» імпульсів двох попередніх взаємопротилежних циклів, що вичерпали себе (первісного та антагоністичного), через повернення людині її родової сутності на базі досягнень культурно-технічного прогресу. Саме така орієнтація подальшої історії повинна стати базовим вектором новітньої епохи генезису «олюдненого світу», оскільки лише на цьому напрямі вбачається можливість встановлення нової рівноваги в межах критично дисбалансованої системи «природа — людина — суспільство». Можливо, через зазначену причину «явище «людина» у всій його історичній різноманітності являє собою рух до єдиного; не виключено, це — наслідок спільного походження, в будь-якому випадку, воно не є таким існуванням, котре б виражало всю глибину своєї сутності в розсіяності певної множини» [155, с. 254].

Докладніший аналіз глобальних кризових тенденцій сучасної культури та потенційних шляхів «онтологічно-доцільного» їх подолання буде предметом подальшого розгляду в даній роботі. Зараз поки що можна стверджувати, що вищездійснена логіко-філософська рефлексія культурно-історичного процесу свідчить про наявність цілком об'єктивних підстав для оцінки стану та суспільної функціональності культури в тих чи інших конкретноісторичних умовах. Крім того, підпорядкованість цього процесу загальним закономірностям та механізмам динаміки системних утворень дозволяє принципово окреслити оптимальні напрями «епохальних» змін в історії розвитку культури. Даний аналітичний аспект, безумовно, належить до тих галузей дослідження, завдяки яким історія по праву здобуває статус теоретичної науки.

•V

Глава 4

Однак, разом з тим, не слід також забувати і про те, що в кінцевому '№'<• підсумку «історія — це велике питання, яке ще не одержало свого вирішення, яке буде вирішене не думкою, а лише самою дійсністю» [155, с. 74]. Але, як доводить логіка попередньої історії, демонструючи вичерпаність прогресивного потенціалу всіх стихійних модусів культурного буття, перспективний розвиток культури як самостворення «соціальної сутності людини» є невід'ємним відтеоретико-рефлексивної та раціоналізуючої діяльності, зорієнтованої на гармонізацію буття людини у світі.

Розглядаючи процес становлення феномену культурогенезу, було проаналізовано явище культурогенезу та альтернативи його дослідження на сучасному етапі, досліджено механізм еволюції культури як іманентного продовження динаміки матеріального світу

Таким чином, підводячи підсумки аналізованих методологічних проблем сучасних досліджень культурно-історичного процесу, зазначимо, що навіть у тих дослідженнях, де оптимістично розглядаються питання логічної рефлексії культурної історії, саме поняття даної рефлексії переважно зводиться до «телеологічного» (або «постдетерміна-ційного») змісту. Йдеться про те, що в цьому відношенні «осмислення історії є детермінізм ex post facto» [734, с. 189], тобто «після події». При цьому встановлення такої логічної кореляції культурно-історичних подій передбачає лише можливість ретроспективного епістемологіч-ного руху в процесі з'ясування причинно-наслідкових зв'язків даних подій. Щодо «перспективної» гілки зазначеної рефлексії, то вона зазвичай вважається теоретично неможливою (через те, що траєкторія розвитку історії будь-якого явища має саме висхідне, а не низхідне розгалуження на альтернативно-потенційні напрями). Як зауважив Ж.-П. Сартр, «те, чим я буду, не має ніякої підстави в тому, що я є, ...і ніщо актуально існуюче, точно кажучи, не детермінує мене, яким я буду» [735, с. 69].

Однак окрім «суворої детермінації» існує ще й принципова, яка в силу вищенаведених аргументів вже не може ігноруватися, коли йдеться про можливість прогностичної логіко-методологічної рефлексії історії культури. Аналіз останньої в контексті універсального онтологічного прагнення системних утворень до рівноваги дозволяє не лише ретроспективно встановити місце культурогенезу в еволюційній ієрархії форм буття (у цьому відношенні становлення культури, як було з'ясовано, є одночасно і наслідком нерівноважності в системі «природа — людина — суспільство», і фактором відновлення рівноваги в ній), а і накреслити контури онтологічно-оптимального перспективного розвитку культурної історії. Отже, історія вже, навпаки, стає не стільки «мистецтвом», скільки теоретичною наукою.

Становлення феномену культурогенезу

З іншого боку, практично для будь-якої цивілізації (принаймні всі відомі нам історичні культури починали свою генезу саме з цієї фази) є характерною першопочаткова орієнтація на концентрування племінної общини навколо спільних «архетипів» поклоніння силам природи. Навіть коли ці сили перестають набувати міфологічних уособлень та містифікацій і здобувають форму логосу, дана фаза триває доти, поки буття людини в культурі не вичерпує характеру «слухняного учня природи». Інакше кажучи, «новий час» в історії будь-якої культури бере свій початок з цієї точки зору тоді, коли описана тенденція досягає своєї екстремальної точки і переростає на свою реверсивну врівноважуючу протилежність. Мається на увазі наступна інверсія ролей: вже не стільки людина навчається у природи, яка в самій своїй сутності не може бути недосконалою, скільки природний світ виявляє свою «незавершеність» та неспівмірність, взаємодіючи з олюдненим світом культури. Відповідно, культура кардинально змінює свій цільовий статус, перероджуючись із засобу «прагнення природності» в людському бутті на засіб «окультурення» природи людиною.

Отже, тут простежується універсальний системодинамічний закон, згідно з яким будь-яка тенденція, ініційована порушенням рівноваги в системі (за умови непорушності при цьому цілісності її організації), генерує свій врівноважуючий динамічний антипод — певну «антитен-денцію», яка, мірою вичерпання первинного дисбалансуючого імпульсу, стає домінантною в системі і тим самим започатковує нову фазу її динаміки.

Стосовно історичної логіки культурогенезу, ця «антитенденція» виявляє себе в раніше згаданих взаємопов'язаних моментах: з одного боку, вона передбачає масовий «контрнаступ» суспільства на природу з метою перетворення останньої на техногенний артефакт, а з іншого — виявляється в порушенні «первозданної» єдності людини та суспільства, що породжує феномен дегуманізації та відчуження в культурі. Коли і ця «антитенденція» сягає критичної межі, тим самим вичерпуючи свій домінантний культурнопарадигмальний статус, то можна констатувати початок ери новітньої історії. Остання означає завершення великого логіко-історичного циклу становлення та відносно автономного функціонування більшості існуючих у світі культур, а отже, перехід культурної динаміки до наступної — «синтетичної» — фази, протягом якої формується організація більш високого порядку — світова культура.

Онтологічний зміст останньої (тобто ті об'єктивно-буттєві чинники, що зумовлюють доцільність її утворення в контексті універсальної самоорганізаційної ієрархії) полягає в тому, що дана форма організації культури (принаймні теоретично) дозволяє реалізувати «зняття» імпульсів двох попередніх взаємопротилежних циклів, що вичерпали себе (первісного та антагоністичного), через повернення людині її родової сутності на базі досягнень культурно-технічного прогресу. Саме така орієнтація подальшої історії повинна стати базовим вектором

Глава 4

^' ,. новітньої епохи генезису «олюдненого світу», оскільки лише на цьому .. "'*' напрямі вбачається можливість встановлення нової рівноваги в межах критично дисбалансованої системи «природа - людина — суспільство». Можливо, через зазначену причину явище «людина» у всій його історичній різноманітності «являє собою рух до єдиного; не виключено, це — наслідок спільного походження, в будь-якому випадку, воно не є таким існуванням, котре б виражало всю глибину своєї сутності в розсіяності певної множини» [155, с. 254].

Докладніший аналіз глобальних кризових тенденцій сучасної культури та потенційних шляхів «онтологічно-доцільного» їх подолання буде предметом подальшого розгляду в даній роботі. Зараз поки що можна стверджувати, що вищездійснена логіко-філософська рефлексія культурно-історичного процесу свідчить про наявність цілком об'єктивних підстав для оцінки стану та суспільної функціональності культури в тих чи інших конкретноісторичних умовах. Крім того, підпорядкованість цього процесу загальним закономірностям та механізмам динаміки системних утворень дозволяє принципово окреслити оптимальні напрями «епохальних» змін в історії розвитку культури. Даний аналітичний аспект, безумовно, належить до тих галузей дослідження, завдяки яким історія по праву здобуває статус теоретичної науки. Однак, разом з тим, не слід також забувати і про те, що в кінцевому підсумку «історія — це велике питання, яке ще не одержало свого вирішення, яке буде вирішене не думкою, а лише самою дійсністю» [155, с. 74]. Але, як доводить логіка попередньої історії, демонструючи вичерпаність прогресивного потенціалу всіх стихійних модусів культурного буття, перспективний розвиток культури як самостворення «соціальної сутності людини» є невід'ємним від теоретико-рефлексивної та раціоналізуючої діяльності, зорієнтованої на гармонізацію буття людини у світі.

Глава5

Історико-культурологічний

вимір еволюції цивілізації

у добу глобалізму

5.1. Генеза та еволюція цивілізаційно-культурних основ техногенної цивілізації

Сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого змісту внаслідок зростаючого загострення протиріч і проблем глобального порядку. Йдеться про збереження сучасної цивілізації при безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, у зв'язку з чим соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерній війні, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, вирішенні енергетичної, демографічної, продовольчої і сировинної проблем — усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації [14; 23; 32; 46; 73; 158; 172-190; 217; 221; 486-490; 505; 510-513; 517-526; 535-558].

Формування цивілізаційно-культурних основ людства. Індустріальне століття людства розпочалося в Європі у другій половині XV ст. Каталізатором створення індустріальної цивілізації стала поява гуманістичних теорій. Вони визначали: місце людини у світі, науковий метод пізнання навколишнього світу, теорію прогресу людства, ідею удосконалення світу, ідею визначення самою людиною способу життя і свого місця в ньому. Але гуманістичний світогляд спирався переважно на окремі погляди і теорії, не мав сталих концепцій і скоріше вказував на напрям руху людської думки, а не на підсумковий результат. Він був ідеалістичний і споглядальний за характером і мав на меті розкріпачити розум людини гуманістичного століття від релігійних «пут».

Глава 5

Прогрес матеріальної культури звичайно розглядається як найваж- ливіший засіб впливу на динаміку продуктивних сил і тому становить «каркас» сприятливих нововведень в економічному і соціальному розвитку етносу або нації. Враховування потенційних можливостей, пов'язаних з освоєнням передових досягнень науки і техніки різними ланками матеріальної культури, визначає найближчі й перспективні завдання підвищення її ефективності.

Орієнтація на технічні джерела розвитку вперше голосно заявила про себе в другій половині XVIII ст. в епоху індустріальної революції. Систематичне, свідоме і цілеспрямоване удосконалення знарядь і предметів праці дозволило забезпечити в країнах, охоплених цим процесом, вражаючі зміни у всіх сферах життєдіяльності людини і суспільства і ввійти в сучасну цивілізацію. Однак знадобилося пройти важкий і тривалий шлях перед тим, як наука і техніка перетворилися в надійний інструмент цілеспрямованого удосконалення суспільного виробництва [183; 184; 188; 190; 221; 510; 746].

У розвитку науки можна виділити певні періоди перетворення всіх компонентів її основ, які привели людство до сучасної техногенної цивілізації. Зміна наукової картини світу супроводжувалася корінною зміною нормативних структур дослідження, а також філософсько-культурологічних основ науки. Ці періоди правомірно розглядати як глобальні революції, які приводять до зміни типу наукової раціональності. В історії природознавства можна виявити чотири таких революції. Перша з них — революція XVII ст., зміст якої полягав у становленні класичного природознавства.

Його виникнення нерозривно пов'язане з формуванням особливої системи ідеалів і норм дослідження, де, з одного боку, виражалися установки класичної науки, а з іншого — здійснювалася їхня конкретизація з урахуванням домінанти механіки в системі наукового знання даної епохи. її корені - у далекому минулому. Суспільні потреби різних культур викликали розвиток науки - цього двигуна, що штовхає вперед технологію. Найдавніші корені науки ми знаходимо у вавилонян і греків. Розвиток науки почався з астрономії, з вивчення механіки неба. Греки створили аксіоматичні системи (геометрія Евкліда), а вавилоня-ни — незалежну від геометрії арифметику. Першість астрономії серед природничих наук відзначається істориками науки і понині.

Через усе класичне природознавство починаючи з XVII ст. проходить ідея, відповідно до якої об'єктивність і предметність наукового знання досягається лише тоді, коли з опису і пояснення виключається все, що має відношення до суб'єкта і процедур його пізнавальної діяльності. Ці процедури вважалися вічними і незмінними. Ідеалом була побудова істинної картини природи. Головна увага приділялася пошуку очевидних, наочних, «обумовлених досвідом» онтологічних принципів, на базі яких можна будувати теорії, за допомогою яких пояснюють і пророкують досвідні факти.

Історико-культурологічний вимір еволюції цивілізації у добу глобалізму

У XVII—XVIII ст. ці ідеали і нормативи дослідження сплавлялися з цілою низкою додаткових положень, суть яких становили принципи механістичного розуміння природи. Пояснення тлумачилося як пошук механічних причин і субстанцій — носіїв сил, які детермінують явища. У розуміння обгрунтування включалася ідея редукції знання про природу відносно фундаментальних принципів і уявлень механіки. Відповідно до цих установок утворювалася і розвивалася механічна картина природи, що виступала одночасно і як картина реальності стосовно сфери фізичного знання, і як загальнонаукова картина світу.

Нарешті, ідеали, норми й онтологічні принципи природознавства XVII—XVIII ст. спиралися на специфічну систему філософських основ, де домінуюча роль належала ідеї механіцизму. Як епістемологічні складові цієї системи виступали уявлення про пізнання як спостереження й експериментування з об'єктами природи у процесі розкриття таємниці свого буття розуму. Причому самий розум наділявся статусом суверенності. В ідеалі він трактувався як дистанційований від речей, як їх сторонній спостерігач і дослідник, не детермінований ніякими передумовами, крім властивостей і характеристик об'єктів, що досліджувалися.

Ця система епістемологічних ідей поєднувалася з особливими уявленнями про об'єкти, що досліджувалися. Вони розглядалися переважно як малі системи (механічні пристрої), і відповідно до цього застосовувалася «категоріальна сітка», яка визначала розуміння і пізнання природи. Нагадаємо, що мала система характеризується відносно невеликою кількістю елементів, їхніми силовими взаємодіями і жорстко детермінованими зв'язками. Для їх освоєння достатньо вважати, що властивості цілого визначаються станом і властивостями його частин, річ уявляли як відносно стійке тіло, а процес — як переміщення тіл у просторі протягом певного часу, причинність трактували в лапласівському смислі. Відповідні смисли саме і виділялися в категоріях «річ», «процес», «частина», «ціле», «причинність», «простір» і «час» і т. ін., що утворили онтологічну складову філософських основ природознавства XVII— XVIII ст. Ця категоріальна матриця забезпечувала успіх механіки і визначала редукцію до ЇЇ уявлень усіх інших галузей природознавчих досліджень.

Розвиток науки і техніки цього часу заклав основу майбутніх культур і цивілізації. Історико-культурологічну ретроспективу хронологічних засобів майбутньої цивілізації можна представити в такому порядку: мозок, мова, друкарство.

Зародження і розвиток техногенної цивілізації. Радикальні зміни в Цій цілісній і досить сталій системі основ природознавства відбулися наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. За свою бурхливу історію індустріальне століття породило велику кількість теорій, гіпотез, філософських і світоглядних концепцій, але цілісний і всесвітній світогляд, як струнка і логічно взаємозалежна система знань, традицій

Глава 5

і настанов до дії, почала утворюватися тільки в XIX ст. їх можна розцінити як другу глобальну наукову революцію, яка визначила перехід до нового стану природознавства - дисциплінарно організованої науки.

У цей період механічна картина світу втрачає статус загальнонауко-вої. У біології, хімії та інших галузях знань формуються специфічні, не редуковані до механічної, картини реальності. Одночасно відбувається диференціація дисциплінарних ідеалів і норм дослідження. Наприклад, у біології і геології виникають ідеали еволюційного пояснення, у той час як фізика продовжує будувати свої знання, абстрагуючись від ідеї розвитку. Але й у ній, унаслідок розробки теорії поля, починають поступово розмиватися раніше домінуючі норми механічного пояснення. Всі ці зміни торкалися головним чином третього шару організації ідеалів і норм дослідження, тобто специфіки об'єктів, що досліджувалися. Що ж стосується загальних пізнавальних установок класичної науки, то вони ще зберігаються вданий історичний період. Усе більшого значення набуває освіта.

Відповідно до особливостей дисциплінарної організації науки видозмінюються її філософські основи. Вони стають гетерогенними, включають досить широкий спектр змістів тих основних категоріальних схем, згідно з якими освоюються об'єкти (від зберігання у певних межах механіцистської традиції до включення в розуміння «речі», «стану», «процесу» та ін. ідеї розвитку). В епістемології центральною стає проблема співвідношення різноманітних методів науки, синтезу знань і класифікації наук. Висування її на передній план пов'язане з втратою колишньої цілісності наукової картини світу, а також з появою специфіки нормативних структур у різних галузях досліджень. Пошук шляхів єдності науки, проблема диференціації та інтеграції знання перетворюється в одну з фундаментальних філософських проблем, зберігаючи свою гостроту протягом усього наступного розвитку науки.

Перша і друга глобальні революції у природознавстві відбувалися як процес формування і розвиток класичної науки і її стилю мислення. Другу глобальну революцію можна назвати віком пари, хоча, зауважимо, що в цей період виникли перший електромагнітний телеграф (П. Шил-лінг, 1832 р.) та прообрази перших телекомунікацій. З цього часу інформація стала об'єднувати різні культури земної цивілізації. Ми підійшли до поняття «цивілізація - це континуум культур» [183—188].

Історико-культурологічну ретроспективу хронологічних засобів нової цивілізації можна представити в такому порядку: мозок, мова, друкарство, телекомунікації.

Третя глобальна наукова революція була пов'язана з перетворенням стилю мислення класичної науки і становленням нового, некласичного природознавства. Вона охоплює період з кінця XIX до середини XX ст. У цю епоху відбувається своєрідна ланцюгова реакція революційних змін у різних галузях знань: фізиці (відкриття подільності атома, становлення релятивістської і квантової теорії), космології (концепція

Історико-культурологічний вимір еволюції цивілізації у добу глобалізму

нестаціонарного Всесвіту), хімії (квантова хімія), біології (становлення генетики). Виникає кібернетика і теорія систем, яким належить найважливіша роль у розвитку сучасної наукової картини світу і становленні цивілізації.

У процесі всіх цих революційних перетворень формувалися ідеали і норми нової, некласичної науки. Вони характеризувалися відмовою від прямолінійного онтологізму і розумінням відносної істинності істо-рико-культурологічних теорій і картини природи, досягнутих на тому чи іншому етапі розвитку суспільствознавства. На противагу ідеалу єдино правильної теорії, яка «фотографує» об'єкти, що досліджуються, визнається істинність декількох відмінних один від одного конкретних теоретичних описів однієї і тієї ж реальності, оскільки в кожному з них може міститися момент об'єктивно-істинного знання. Осмислюються кореляції між онтологічними постулатами науки і характеристиками методу, за допомогою якого освоюється об'єкт. У зв'язку з цим приймаються такі типи пояснення й опису, де у певному виді містяться посилання на засоби й операції пізнавальної діяльності.

Змінюються ідеали і норми доказовості й обгрунтування знання. На відміну від класичних зразків, обґрунтування теорій у квантово-релятивістській фізиці, наприклад, припускало експлікацію при викладі теорії операціональної основи конкретної системи понять (принцип спостережності) і з'ясування зв'язків між новими і попередніми теоріями (принцип відповідності).

Нова система пізнавальних ідеалів і норм забезпечувала значне розширення поля об'єктів, що досліджуються, відкривала шлях до освоєння складних саморегульованих систем. На відміну від малих систем такі об'єкти характеризуються рівневою організацією, наявністю відносно автономних і варіабельних підсистем, масовою стохастичною взаємодією їх елементів, існуванням керуючого рівня і зворотних зв'язків для забезпечення цілісності системи.

Саме залучення таких об'єктів до процесу наукового дослідження викликало різкі перебудови в картинах реальності головних галузей природознавства. Процеси інтеграції цих картин і розвиток загальнонау-кової картини світу стали здійснюватися на базі уявлень про природу як складну динамічну систему. Цьому сприяло відкриття специфіки законів мікро-, макро- і мегасвіту у фізиці і космології, інтенсивне дослідження механізмів спадкоємності в тісному зв'язку з вивченням надорганізменних рівнів організації життя, виявлення кібернетикою загальних законів управління і зворотного зв'язку. Тим самим створювалися передумови для побудови цілісної картини природи, в якій простежувалася ієрархічна організованість Всесвіту як складної динамічної єдності. Картини реальності, які вироблялися в окремих науках, на цьому етапі ще зберігали свою самостійність, але кожна з них брала участь У формуванні уявлень, які потім включалися до загальнонаукової картини світу. Остання, у свою чергу, розглядалася не як точний і остаточний

7 5-660

Глава 5

портрет природи, а як система, що постійно уточнюється і розвивається відносно істинного знання про світ [184-187; 221].

Всі ці радикальні зрушення в уявленнях про світ і процедури його дослідження супроводжувалися формуванням нових філософських основ науки. Ідея історичної мінливості наукового знання, відносної істинності вироблюваних у науці онтологічних принципів об'єднувалася з новими уявленнями про активність суб'єкта пізнання. Він розглядався вже не як дистанційований від досліджуваного світу, а як суб'єкт усередині нього, детермінований ним. Настає розуміння тієї обставини, що відповіді природи на наші запитання визначаються не лише устроєм самої природи, а й способом постановки запитань, а це залежить від історичного розвитку засобів і методів пізнавальної діяльності. На цій основі виникає нове розуміння категорій істини, об'єктивності, факту, теорії, пояснення іт. ін. [184; 221].

Радикально видозмінювалася і «онтологічна підсистема» філософських основ науки. Розвиток квантово-релятивістської фізики, біології і кібернетики був пов'язаний з додаванням нового смислу до категорій частини і цілого, причинності, випадку і необхідності, речі, процесу, стану тощо. Можна показати, що ця «категоріальна сітка» створювала новий образ об'єкта у вигляді складної системи. Уявлення про співвідношення частини і цілого стосовно таких систем містять ідеї неможливості зведення станів цілого до суми станів його частин. Важливу роль у характеристиці динаміки системи починають відігравати категорії випадку, потенційно можливого і дійсного. Причинність не може бути зведена лише до її лапласівського формулювання — виникає поняття «ймовірнісна причинність», що розширює зміст традиційного розуміння даної категорії. Новим змістом наповнюється категорія «об'єкт»: він розглядається вже не як собі тотожна річ (тіло), а як процес, що відтворює деякі сталі або мінливі в інших випадках стани. Всі згадані перебудови основ науки характеризували глобальні революції в природознавстві й були викликані не тільки його експансією до нових предметних сфер і виявленням нових типів об'єктів, але і змінами місця і функцій науки і людини в громадському житті.

За цей період відбулося становлення і розвиток телекомунікацій, цілком об'єднавших людство (застосування телефону, А. Белл, 1877 p.; звукозаписуючий пристрій — фонограф, Т. Едісон, 1882 p.; винахід радіозв'язку, О. Попов, 1895 p.; початок регулярних радіопередач, перша половина XX ст.). З іншого боку, відкриття нових джерел енергії створило загрозу подальшому існуванню і життю цивілізації (ядерна зброя, перший ядерний вибух у 1945 p.). Створені за цей період засоби визначили подальші шляхи розвитку цивілізації: перша ЕОМ (1946 p.), транзистор (1948 p.), локальні багатотермінальні інформаційно-стільникові мережі, що є інформаційними осередками цивілізації. Після запуску штучного супутника Землі в 1957 р. виникли системи космічного зв'язку. На базі їх і локальних інформаційно-стільникових мереж

Історико-культурологічний вимір еволюції цивілізації у добу глобалізму

у 80-х pp. XX ст. народилася всесвітня інформаційна мережа «Інтернет», яка започаткувала єдине світове розподілене інформаційно-стільникове співтовариство. З цієї межі починає відлік світова історія інформатизації суспільства, інформаційних ресурсів і технологій[184; 186; 187].

Історико-культурологічну ретроспективу хронологічних засобів техногенної цивілізації можна представити в такому порядку: мозок, мова, друкарство, телекомунікації і телерадіозв'язок, електронно-обчислювальна техніка, локальні інформаційно-стільникові мережі, всесвітня інформаційна мережа.

Структура техногенної цивілізації показана на рис. 5.1. її основу становить «тріада» (засоби зв'язку (телекомунікації і телерадіозв'язок) о інтернаціоналізація і глобалізація економіки <=> глобальні проблеми цивілізації),занурена у континуум культур із своєю поліетносферою [23; 524].

Повертаючись до «тріади» (рис. 4.1),бачимо, що одна з основних ознак і тенденцій світового розвитку — це інтернаціоналізація і глобалізація економіки. Техногенна цивілізація, а потім інформаційна революція викликали прискорення процесу залучення країн до міжнародного поділу праці й обміну продукцією та інформацією. Це стало основою для виникнення в другій половині XX ст. феномену відкритої економіки. Вже на початку нашого сторіччя існували міжнародні підприємства, що разом із застосуванням сучасних засобів зв'язку стали перетворюватися в багатогалузеві комплекси. Ці об'єднання одержали назву транснаціональних і багатонаціональних корпорацій. Нині вони є головною рушійною силою світових господарських зв'язків. Розміщуючи капітал і створюючи численні закордонні філії, ці корпорації формують розгалужену систему світового виробництва. Вони не визнають національних кордонів і через оптимальне розміщення виробництва врізних країнах, з урахуванням їх порівняльних переваг (наявність джерел сировини, кваліфікованих працівників, технічного рівня виробництва і т. ін.), досягають високої економічної ефективності. Розвиток міжнародних підприємств і об'єднань в умовах інформаційної революції другої половини XX ст. поряд із нечуваним розширенням світових ринків товарів, капіталів, робочої сили сприяє формуванню ринків інформації, ноу-хау, патентів, ліцензій і науково-технічних послуг.

Ще однією розвиненою формою інтернаціоналізації останнього десятиліття стала міждержавна інтеграція національних господарств. Найбільш розвиненою формою міжнародної інтеграції є Європейський Союз (ЄС). Рішення про його створення було прийнято ще в 1957 р. Головна мета цього об'єднання — створення єдиного ринку товарів, послуг, робочої сили, а також рішення про їх вільне пересування. Сьогодні на частку ЄС припадає 1/3 світового товарообігу. Експорт ЄС перевищує експорт США в 3,6 раза, а експорт Японії — в 3,8 раза. ЄС за показниками промислового виробництва перевершив США і володіє сьогодні половиною світових валютних резервів [747; 748]. Настільки динамічний розвиток держав спільного ринку обумовлений багато в чому побою-

ванням європейських країн перетворитися на технологічну периферію США і Японії.

У 90-ті pp. XX ст. інтеграційні процеси в Європі одержали подальший розвиток. З 1 січня 1993 р. в Європі функціонує єдиний внутрішній ринок, азі листопада 1993 р. набула чинності Маастрихтська угода 12 країн ЄС, відповідно до якої до кінця 90-х pp. ЄС мав перетворитися у валютний, економічний і політичний союз з єдиною зовнішньою політикою, громадянством і валютою. З початку 90-х pp. ЄС змінив свою політику по відношенню до країн Східної Європи [747; 748].

У 80-ті pp. XX ст. тенденції до інтеграції намітилися і серед держав Північної Америки (інтеграція США, Канади, Мексики). Аналогічні процеси спостерігаються і в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Ініціатором інтеграційних процесів тут виступає Японія. У листопаді 1989 р. була створена Організація економічного співробітництва (ОПЕК). Крім Японії до ОПЕК увійшли Бруней, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Фі-ліппіни, Австралія, Гонконг, Китай, Нова Зеландія. Мета альянсу -створення зони вільної торгівлі протягом 15 років з одночасним розвитком інтеграції в інших сферах співробітництва [535; 748].

Таким чином, інтеграція залучала всі розвинені країни світу і більшість країн із середнім рівнем розвитку. Можна відзначити, що інтеграція як провідна тенденція світового розвитку супроводжувалася конкуренцією між трьома головними центрами світового господарства (США, Японія і Західна Європа).

Історико -культурологічний вимір еволюції цивілізації у добу глобалізму

Процес світовоїдинаміки поставив перед людством низку так званих глобальних проблем. Вони виникли переважно як результат неконтрольо-ваного розвитку і принесли усвідомлення серйозної загрози цивілізації. Появу глобальних проблем передбачав ще В. Вернадський, який попереджав, зокрема, про «геологічну силу» суспільства, яка може мати руйнівний характер.

Оскільки для більшості глобальних проблем характерний взаємовплив, їхня класифікація досить складна. Дуже умовно і приблизно ці проблеми можуть бути розділені на природні, демографічні, економічні, екологічні, соціально-біологічні, соціально-політичні, соціально-економічні, культурні й етико-моральні [46; 158; 217; 221; 505; 510; 522; 525; 526; 535-558].

Кожна невирішена, нездолана глобальна проблема створює загрозу у відповідних сферах людської життєдіяльності. Знання цієї загрози дозволяє вживати превентивні заходи по зниженню потенційної небезпеки. Це може досягатися через вирішення проблеми в цілому (це іноді неможливо або дуже важко досягти), ослаблення негативного впливу окремих її складових, запобігання конкретним катастрофам, що виникають унаслідок невирішення проблеми.

Як у техногенних, так і в інформаційних цивілізаціях значна увага приділяється пошуку позаземних цивілізацій [585—587]. Для нашої цивілізації контакт із дружньою позаземною цивілізацією може відіграти визначальну роль у вирішенні багатьох тупикових проблем людства. І тоді макроцивілізація планети можливо увійшла б у нову енергетичну фазу розвитку, що зумовило б формування нової поліет-носфери [221; 524].