Глава 8

Date: 2015-10-07; view: 368.

такі, що перетворилися в переживання «Воно», які зберігаються та пе- редаються у спадок. Інакше кажучи, хоча «Я» черпає «Над-Я» (совість) із «Воно», однак це свідчить лише про те, що на поверхню спливають старі утворення, які первісно зберігаються в самому «Я», а спадкові несвідомі потяги у своїх конкретних проявах виявляють осадки деякого апріорного морального закону.

Тобто Фрейд дійшов висновку про наявність моральних основ психічного життя людини, із яких виростають всі культурні та соціальні досягнення людства. Але таке розуміння природи моральності не узгоджується з первісними установками психоаналізу, згідно з якими прогрес людства пов'язаний з діяльністю несвідомих психічних сил людини, які орієнтовані на «Едіпів комплекс».

Щоб звільнити своє вчення від цього внутрішнього протиріччя, Фрейд мав відмовитися від одного з двох посилань. Але у нього, очевидно, не вистачило на це мужності або наукової об'єктивності. Почавши з розгляду історії розвитку первісного суспільства, Фрейд спробував зробити ескіз історичного розвитку культури і цивілізації в цілому. Одним із основних чинників культурного розвитку він вважав поступову відмову від природних несвідомих пристрастей та потягів, притаманних первісній людині. Онтогенетично перша така відмова, на його думку, відбулася в первісній орді, коли, вбивши батька і відчувши провину, сини відмовилися від права володіння жінками. Наступний розвиток культури і процес олюднення живої істоти відбувався в руслі її свідомої відмови від моментального задоволення бажань на користь отримання відстроченого, але надійнішого задоволення. При цьому свідома відмова від безпосереднього задоволення природних пристрастей, яка первісно грунтувалася на зовнішньому примусі з метою зберігання людського роду, поступово перетворилася на внутрішню установку особистості, яка додержувалася моральних норм відповідної культури. Таким чином, уся культура уявлялася Фрейду такою, що побудована на зовнішньому або внутрішньому придушенні несвідомих потягів людини, яка поступилася частиною свого природного надбання, піддавши сублімації свої первісні сексуальні потяги.

У працях 20-30-х pp., досліджуючи історію культурного розвитку людства, Фрейд враховував уже і соціальні чинники існування людини, намагався розкрити матеріальні та духовні аспекти культури у їх взаємному переплетінні. Такий підхід до осмислення історії культури був пліднішим [123].

Посилилася критична тенденція його теорії. Фрейд зазначив, що в той час, як людина досягла значних успіхів у пізнанні закономірностей явищ природи і підкоренні природних сил, «...у сфері регулювання людських стосунків не можна встановити такого ж прогресу». Разом з тим, оскільки матеріальні досягнення цивілізації не усунули негативних наслідків як для окремого індивіда, так і для цивілізації загалом, то вони призводять до психічних розладів особистості, остільки теоре-

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

тичні та практичні дослідження мають бути зосереджені передусім на психіці людини [388].

Цю позицію Фрейда принципово не змінило навіть звернення до трудових процесів людини в суспільстві, що було значним кроком уперед порівняно з його ранніми працями, в яких він концентрував увагу на сексуальній діяльності індивіда [47; 150; 545].

Фрейд визнавав, що ніяка інша діяльність людини не пов'язує її з соціальною реальністю так, як захоплення роботою. Професійна діяльність може дати таке задоволення людині, яке вона не може одержати у сфері сексуальних стосунків. Але це можливо в тому разі, коли професійну діяльність людина вибирає вільно. У сучасному суспільстві, констатує Фрейд, більшість працює лише за необхідністю, отже, не одержує від роботи ніякого задоволення, за виключенням грошової винагороди.

Намагаючись розглянути культурні та соціальні інститути людства крізь призму протікання психічних процесів, Фрейд відштовхувався від створеної ним моделі особистості. Він вважав, що механізми психічної взаємодії між різними інстанціями особистості знаходять свій аналог у соціальних та культурних процесах суспільства. Оскільки людина не існує ізольовано, у її психічному житті завжди присутня «інша», з якою вона контактує, остільки і психологія особистості в розумінні основоположника психоаналізу є одночасно і соціальною психологією. Звідси висновок про те, що психоаналітичний метод може бути використаний не тільки при вивченні індивідуально-особистісних, а і культурно-соціальних проблем, тобто цей метод Фрейд невиправдано підносить до рангу універсального [349; 403; 857; 868].

Розглядаючи з психоаналітичних позицій історичний процес культурних та соціальних утворень, Фрейд вдається до науково необгрунтованих узагальнень: антагонізми між індивідом та суспільством, які він спостерігав у буржуазній культурі, вважає невід'ємною частиною всієї людської цивілізації. Неправомірність перенесення закономірностей розвитку буржуазного суспільства на інші суспільні системи тим більше очевидна, що аналіз Фрейда в даному разі обмежувався виявленням лише тих «культурних та соціальних втрат», які накладалися буржуазним суспільством на людину, викликаючи в неї душевні переживання та травми.

Людина уявлялася Фрейду не сердечною, люблячою істотою. Серед її інстинктивних потягів є вроджена схильність до руйнування та пристрасть до мордування себе самої та інших. Саме через ці внутрішньо-психічні ознаки людини культура і цивілізація постійно знаходяться під загрозою знищення.

Цей висновок Фрейда багато в чому ґрунтувався на емпіричних спостереженнях подій Першої світової війни, а також на його особистих міркуваннях, пов'язаних зі смертю близьких людей. Приголомшений людською жорстокістю та трагічною розв'язкою будь-якої життєвої

Глава 8

долі людини, він містить у своє психоаналітичне вчення поняття про агресивність людської істоти і притаманний їй «інстинкт смерті». Відтоді розвиток культури Фрейд розглядав з точки зору приборкання агресивних схильностей людини і безперервної боротьби між «інстинктом життя» та «інстинктом смерті». Досягнення культури покликані, на його думку, сприяти приглушенню агресивних інстинктів. Культура, як відомо, є надбанням не однієї людини, отже виникає проблема «колективних неврозів» [868]. Кажучи про психоаналіз «соціального неврозу» як допустимий засіб лікування соціальних хвороб суспільства, Фрейд, проте, залишив свої питання без відповіді. Він лише проводить аналогію між розвитком культури і окремого індивіда, між природою соціального та індивідуального неврозу, висловлюючи надію, що можливо коли-небудь представиться можливість вивчення патології культури. Фрейд завжди мріяв «мати пацієнтом увесь рід людський», дослідження історії розвитку людства підводило його до цього. Однак істинні причини та шляхи усунення «соціальних неврозів» Фрейд так і не зміг виявити.

Основною і одночасно фатальною проблемою людства Фрейд вважав установлення доцільної рівноваги між несвідомими потягами людини і моральними вимогами культури, між психічною організацією особистості і соціальною організацією суспільства. В останні роки життя він ставив під сумнів багато завоювань цивілізації, вважаючи, що неможливо передбачити, чи можна досягти такої рівноваги, чи конфлікт між даними встановленнями залишається.

Високо оцінюючи досягнення людства в підкоренні природи, основоположник психоаналізу бачить і інший бік історичного прогресу: «Люди мають таку владу над силами природи, що, користуючись нею, легко можуть знищити одне одного, аж до останньої людини. Вони це знають — звідси значна частка їх теперішнього неспокою, смутку, тяжкого передчуття» [399].

Релігієзнавча концепція Фрейда. Проблема розвитку культури тісно переплітається у спадщині Фрейда з висвітленням питань про походження та суть релігії. Він намагався з психоаналітичної точки зору пояснити релігійні вірування, обряди, обґрунтувати роль релігії в розвитку загальнолюдської культури та життєдіяльності людини.

Суть та походження релігії первісно розглядалися Фрейдом у зв'язку з порівняльним аналізом неврозів нав'язливості та відправленням віруючими релігійних обрядів. У праці «Нав'язливі дії та релігійні обряди» (1907) він висловив думку, що обидва ці явища при всій їх різноплановості у прихованій формі несуть функції придушення несвідомих потягів людини. Інакше кажучи, в основі цих явищ — утримування від безпосереднього задоволення природних пристрастей, що і визначає їх схожість. Звідси його висновок, що нав'язливі дії, нав'язливий невроз можна розглядати як патологічну копію розвитку релігії, визначивши «невроз як індивідуальну релігійність, релігію як загальний

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

невроз нав'язливих станів» [394; 398]. Таким чином, у психологічному трактуванні Фрейда релігія стає захисною мірою людини проти несвідомих потягів, які в релігійних віруваннях одержують алегоричну форму задоволення, завдяки чому внутрішньопсихічні конфлікти особистості між свідомістю та несвідомим втрачають свою гостроту. Таке розуміння релігії збігається з раннім трактуванням Фрейда культурного розвитку людства, згідно з яким в основі прогресу культури — зовнішнє та внутрішнє придушення сексуальних потягів людини. Фрейд вважав, що частина процесу придушення людських інстинктів здійснюється на користь релігії, різноманітні обряди та ритуали якої символізують зречення людини від безпосередніх чуттєвих задоволень, щоб у подальшому одержати умиротворення та блаженство як нагороду за утримування від плотської насолоди. У релігії, за Фрейдом, саме і відбивається місія зміщення функціональної діяльності психіки людини від «принципу задоволення» до «принципу реальності»: релігійні обряди орієнтовані на відстрочку задоволення бажань та перевід несвідомих потягів у соціально прийнятну площину поклонінню божеству.

Таким чином, релігія у Фрейда набуває суто психологічного (а точніше — психоаналітичного) пояснення, в основі якого — здатність людини до сублімування несвідомих потягів, проеціювання їх назовні та символічного задоволення соціально неприйнятних, заборонених бажань. У всякому разі протягом своєї наукової діяльності він додержувався тієї думки, що релігійне марновірство, віра в бога та міфологічний світогляд є «психологією, проеційованою на зовнішній світ» [370].

Не виходить за межі психологізму і те інтерпретування виникнення релігії, яке Фрейд надав у праці «Тотем і табу». Як і при розгляді історії первісного суспільства та людської культури загалом, він виходить із постульованого ним «Едіпова комплексу». Хід його міркувань аналогічний психоаналітичному поясненню історичного розвитку. Усвідомивши свою провину після вбивства батька в первісній орді, сини начебто опинилися в такій психологічній ситуації, коли під дією амбівалентних почуттів самі наклали заборону на те, чого так несамовито добивалися раніше. У результаті здійснення так званого психологічного зрушення сини на місце батька поставили тотем. Так із усвідомлення провини та розкаяння виникла релігія, яка первісно виступала у формі тотемізму. Отже, тотемістська релігія сприймалася Фрейдом як своєрідний спосіб заспокоїти суперечливі почуття людини, загладити провину за здійснений злочин пізнішим послухом заступникові батька - тотему. Всі подальші релігії він розглядав як різнорідні спроби вирішення тієї самої проблеми: вони отримують різні форми залежно від культури, в Межах якої створюються, але всі вони виступають як реакція на «велику подію, з якої почалася культура і яка з тих пір не дає спокою людині» [350]. Цей, здавалося б новий, для Фрейда погляд на виникнення релігії по суті не суперечить його психоаналітичним установкам. Тільки загальні міркування про відмову людини від своїх бажань та