Глава 8

Date: 2015-10-07; view: 374.

$ , через демонстрацію безпорадності. Неповноцінність органів також W0 приводить до двох типів реагування. Перший тип полягає в заміні неповноцінного органу іншим, як у випадку розвитку у сліпого гострого слуху. Другий тип реагування представляє тривалу концентрацію на неповноцінному органі, що приводить до переборення неадекватності. Ілюстрацією може бути заїка, який в подальшому став оратором. Так давньогрецький оратор Демосфен в дитинстві страждав дефектом мови, а багато видатних полководців—люди невисокого росту (Наполеон, Суворов).

Адлер особливо підкреслює можливість скористатися почуттям неповноцінності, коли стверджує, що навіть геніальність можна інтерпретувати як вияв пристрасного бажання компенсувати індивідуальний дефект.

Західна культура виставляє чоловіка як символ влади. Під мужністю розуміється верховенство, під жіночістю — підлеглість. Тому кожний прагне досягти ідеалу мужності (це так званий «чоловічий протест»). Така поведінка часто спостерігається у жінок, але зустрічається і в чоловіків, особливо у невдах. Сексуальна активність завжди має розглядатися в аспекті стилю життя, який ґрунтується на ранніх дитячих прототипах. Людина з суспільним прототипом лояльно відноситься до партнера в любовних ситуаціях, а та, що в дитинстві мала боротися за перевагу, схильна сексуальні стосунки використовувати в цілях маніпулювання. Любов є однією з трьох головних проблем; дві інші — це відношення до роботи та стосунки з людьми. Центральною з них є ставлення до оточуючих.

Здавалося б, це мало б свідчити про кардинально нові установки «індивідуальної психології» Адлера. Але він не здійснює революційного перевороту у психоаналізі, оскільки його розуміння «соціального» не виходить за межі несвідомих потягів людини. Розгляд відносин між індивідами замикається у Адлера на розкритті начебто притаманних кожній людині несвідомих «прагнень до влади». Тому вивчення соціальних потягів особистості зводилося по суті до розшифрування витіснених бажань володарювання, перевершення над іншими [420].

Додержуючись цілісного підходу, Адлер вважав, що людину завжди слід розглядати в контексті її оточення і що знання про людину неможливе без з'ясування «відношення людини до своїх соціально встановлених завдань». Людина живе в суспільстві, і оточуюча культура завжди встановлює певні межі для реалізації її прагнення до переваги. Окрім прагнення до переваги у людини є також «почуття спільності»: «...її тілесність потребує від неї єдності; мова, мораль, естетика, розум прагнуть до загальноприйнятості, передбачають її; любов, робота, людська співпричетність є реальними вимогами спільного людського життя» [422]. Ці реальності, які неможливо розірвати, атакує або намагається хитро обійти «прагнення до особистої влади». Почуття спільності та прагнення до переваги є основними чинниками поведінки

людини: перше стає її обмежуючим принципом, друге — направляючим. Прагнення до переваги має численні форми проявлення. Залежно від конкретних сфер його застосування воно може виявлятися в антисоціальній поведінці, а також іноді перетворюватися на джерело високих художніх досягнень, потужний чинник культурного прогресу.

Відкидаючи біологізм Фрейда і Юнга, Адлер одночасно наділяє особистість такими потягами, які, будучи соціальними, носять все ж таки вроджений характер. Подібне трактування соціального є також в інших філософів, відкидаючих окремі теоретичні положення класичного психоаналізу, але поділяючих загальні ідеї Фрейда. В даному разі розуміння соціальних потягів, зокрема «прагнення до влади», які первісно притаманні людській природі, — одне із запозичень із філософських ідей Ніцше [399] і Шопенгауера [863; 864] про «волк, до влади» — відтворює центральну ідею Фрейда про вродженість несвідомих інстинктів людини. На місце біологічних несвідомих інстинктів підставляються соціальні потяги, які також виявляються вродженими. У цьому відношенні поняття «соціальних прагнень» Адлера споріднене уявленням Фрейда про «первісні потяги» та Юнга про «архетипи» [375; 400—402; 838; 846; 851; 855-862].

Власне саме визнання наявності соціальних потягів ще не пояснює, чому особистість у певній соціальній ситуації діє таким або іншим чином. Якщо Фрейд у пошуках мотиваційної поведінки особистості зосередив увагу на виявленні причини дії людини, то для Адлера причинність відіграє незначну роль, оскільки, як він вважає, не може дати задовільного пояснення діяльності людини. Для пояснення дій індивіда необхідно знати кінцеву ціль його прагнень; тільки вона може пояснити поведінку людини, «несвідомий життєвий план, за допомогою якого вона намагається перебороти напруження життя і свою незадоволеність» [422].

Намагаючись відповісти на питання, в чому ж полягає кінцева мета, яка обумовлює діяльність людини, Адлер довго не міг прийти до однозначного рішення. Спочатку кінцевою метою людської діяльності він проголосив «прагнення до влади», потім — «прагнення до переваги», яке вже не пов'язувалося з престижем, першістю та іншими соціальними атрибутами могутності людини, а відносилося до сфери завершеності, цілісності та тотальності особистості. Зрозуміти людину, тобто розкрити смисл її життя, значення її психічних актів, на думку Адлера, можливо лише в тому разі, якщо індивід розглядатиметься як такий, що прагне до «особистого ідеалу», «досконалості». Таким чином, кінцевою метою розвитку людини, за Адлером, є «прагнення до досконалості», «саморозгортання» своєї суті, досягнення «самості». У цьому смислі Адлер постулює активний принцип людського життя, акцентуючи увагу не тільки на діяльності, а і на самодіяльності людини.

Розгляд особистості як продукту її власної творчості відкривало шлях до розуміння діяльної сторони суб'єкта, який не пасивно сприймає світ, а створює його. Однак, залишаючи без уваги взаємовідносини

між особистістю і суспільством, Адлер лише констатує, що людина від природи є соціальною істотою. Певна річ, одного цього замало для розуміння істинних зв'язків і відносин у суспільному житті. Оскільки розкриття соціальних детермінант людської поведінки проводиться Адлером на несвідомому мотиваційному рівні розвитку психіки, то і результати такого розгляду мають психологічну обмеженість. Проте саме від Адлера, який звернув увагу на соціальні детермінанти поведінки людини, починається оформлення і розвиток «соціологізованого психоаналізу» [39; 45; 47; 58; 122; 123; 131; 133-135; 150; 154; 260; 276; 372; 400; 545; 823-825; 830].

Соціально-психологічний ухил психологічних концепцій Адлера вплинув на теоретичні концепції неофрейдистів (Саллівен, Хорні, Фромм та ін. [423; 427]), однак сама «індивідуальна психологія» як діюча наукова школа після 20-х pp., на які прийшовся пік її відомості та популярності, практично втратила свій вплив.

Отто Раж і неофрейдизм. Інший учень Фрейда, який виступив проти поглядів свого вчителя та був одним із основоположників становлення неофрейдизму, — Отто Ранк (1884—1939) [423]. У теорії характеру Ранка центральне місце має концепція «волі». Воля розглядається як «основне позитивне начало, яке здійснює організацію та інтеграцію «Я» (самості), що дозволяє творчо використовувати, гальмувати і контролювати інстинктивні потяги». Первісно вольовий процес формується як «внутрішня опозиційна сила, направлена проти примусу» [423]. Примус може бути зумовлений зовнішніми чинниками (вимоги батьків) або внутрішнім тиском сексуальних потягів. Неминучі перешкоди та обмеження викликають у дитини опір і тренують «контрволю». Другий ступінь у розвитку волі пов'язаний з прагненням одержання речей, які є в інших. Йдеться не про заздрість, а про сумірність власної волі з волею групи. Третій ступінь долається, коли людина перестає мірити себе загальними мірками і стає по-справжньому відповідальною за свої вольові прояви. Заборони в дитинстві призводять до недовіри власній волі як лиху. Тому дорослі мають волю, зміст якої почасти благонамірений або схвалений батьками і суспільством, почасти — неблагонамірений або несхвалений. Опір авторитетам є своєрідним проявом контрволі.

Окрім волі, особистість характеризується потягами та емоціями. Потягам необхідне миттєве задоволення через моторну розрядку. У разі блокування виникають емоції. Воля на відміну від емоцій «представляє потяг, який знаходиться в активному слугуванні у Его, і не блокується». Его в певному розумінні є автономним представником волі. Сексуальна функція існує не лише для виведення потомства і насолоди, а забезпечує емоційну розрядку і є інструментом волі. Секс — єдиний «природний» спосіб зменшення конфліктів волі. Однак одночасно сексуальні бажання несуть загрозу підкорення чужій волі. Різниця між чоловіками і жінками полягає в їх відношенні до сексу. Чоловіки не здатні примиритися з неминучістю смертності, тому секс, який означає для них

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

смертність, провокує страх. Натомість, вони прагнуть управляти і творити, оскільки егоїстичні потреби Его спонукають їх до цього. З іншого боку, жінки сприймають секс у значенні безсмертя через народження потомства і відчувають страх перед більш сильною волею чоловіків.

Ранк підкреслює в розвитку людини важливість «відокремлення». Первісна травма фізичного відокремлення від матері при народженні супроводжується різними формами психологічної залежності та втратою почуття «цілісності». З метою досягнення незалежності, щоб зробити своє Его «реальним», індивід має ініціювати відокремлення як виявлення його власної волі всупереч пасивному і травматичному досвіду, який відповідає волі інших. У становленні звільнення є три стадії: на першій людина сама бажає того, до чого раніше була примушена зовнішніми або внутрішніми вимогами; на другій проявляється внутрішній конфлікт між волею і контрволею, у процесі якого у людини формуються ідеали і стандарти, які відрізняються від соціально санкціонованих; третя характеризується цілісним гармонійним рішенням, яке втілюється у вищу творчість. Трьом стадіям відповідають три типи, представлені нижче.

Середня людина. Середня, або нормальна, людина — це така, яка зневажає своєю волею і керується волею групи. Культурні норми дійсності стають власною «істиною» людини. Вона здатна стримувати фантазії, зміст яких розглядається оточуючими як лихо і, відповідно, почуває провину перед іншими. Уявлення про себе — ілюзорне, оскільки в дійсності людина лише уявляє, що є сама собою, вона взагалі не відіграє соціальної ролі, а сама зводиться до сукупності соціальних ролей. Згода з волею групи не обов'язково представляє пасивне підкорення, це може бути здорове, активне пристосування. З іншого боку, середня людина не повинна завжди відрізнятися хорошим психічним здоров'ям. Конформізм буває зумовлений страхом несхвалення. Загалом, нормальна людина не дуже піддається конфліктам і не має суттєвих творчих можливостей.

Невротик. Невротик не здатний підкоритися волі групи, але недостатньо вільний, щоб ствердити власну волю. Він не може досягти позитивної ідентифікації з групою і не може залишитися без сторонньої допомоги, оскільки обтяжений почуттям неповноцінності та вини. Невротик має боротися з внутрішнім і зовнішнім тиском, він перебуває у стані війни з самим собою. Фантазії витісняються, приховуються від себе та інших не стільки із-за їх змісту, скільки тому, що виявлення фантазій розцінюється як власна лиха воля. Тому почуття провини направлено проти самого себе.

Творча людина. Подібно художнику, досягає успіхів у ствердженні власної особистості. Вона перебуває в гармонії зі своїми силами та ідеалами. Ранк стверджував, що у данному разі має місце не компроміс, не проста сумація, а зароджується нове творче ціле, сильна особистість з автономною волею, яка представляє вище створіння через інтег-

367~

Глава 8

рацію волі і духу [433]. Ідеали формуються не через просте запозичення, а через свідому перевагу сприятливих чинників. Реалізуючи свою волю, творчий тип виходить «за межі природи», оскільки сексуальний інстинкт поставлений на слугування волі. В певному смислі він шукає власну «істину», яку потім втілює у своїх творах. Таким чином, фантазії обов'язково розкриваються оточуючим. Почуття провини перед іншими і собою стимулює подальшу творчу роботу. Саме тому творча людина одночасно стверджує власні ідеали і здатна жити у світі, не вступаючи з ним у конфлікт.

У 30-х pp. по відношенню до біологічної зумовленості людської психіки в групі постфрейдистів виділилося два напрями: «праве крило»; прибічники якого орієнтувалися на поглиблене проникнення в інфантильні переживання пацієнта, і «ліве», орієнтоване на розкриття соціальної та культурної основ людської індивідуальності.

Прибічники другого (К. Хорні [432; 428-431; 861], С. Саллівен [371; 375; 400; 427], Е. Фромм [450; 452; 435-449] та ін.) відкидали постулати про однозначно анатомічну детермінацію відмінностей між статями, стадії психосексуального розвитку та «Едіпів комплекс» і зробили упор на важливість міжособистісних взаємовідносин та соціокультур-ного впливу на особистість.

Психолого-культурологічні постулати Карен Хорні та Гаррі С. Саллі-вена. Після еміграції в США в 1932 р. Карен Хорні (1885—1952) виявила, що причина невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому світі суттєво відрізнялася від такої у пацієнтів Німеччини та Австрії. Осмислення цих фактів змусило Хорні відмовитися від фрейдівської теорії інстинктів і визнати соціокультурну обумовленість психопатології. Хорні стала відомою завдяки своїм книгам, а не терапевтичній роботі та прямому впливу на своїх послідовників у ролі викладача. Фактично, за межами США її вплив на аналітиків не позначився.

Хорні починає зі ствердження, що універсальних психічних норм просто не існує: поведінка, яка вважається невротичною в одній культурі, може бути цілком нормальною в іншій, і навпаки. Про те, що є нормою, а що ні, ми можемо судити лише, розглядаючи індивіда в контексті тих конкретних культурних умов, в яких він функціонує. Між тим Хорні виділяє два моменти, якими характеризуються, на її думку, всі невротики: ригідність реакцій і невідповідність між потенціями та досягненнями. Під «ригідністю реакцій» вона розуміє те, що там, де здорова людина проявляє гнучкість та адаптується до вимог об'єктивної ситуації, невротик схильний до певних дій, зумовлених ідеєю, на яку він зафіксований. Нормальна особистість ставиться до ситуації відповідно до обставин. Певна річ, таку ригідність можна вважати невротичною тільки в тому разі, якщо вона відхиляється від культурної норми тієї групи, до якої належить індивід. Наприклад, поширене в сучасному західному суспільстві прагнення багато працювати та накопичувати багатство на Близькому Сході розглядається як ексцентричне.

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

Невідповідність між потенціями та досягненнями може пояснюватися об'єктивними причинами, індивід може стати жертвою обставин, однак невротик часто сам є причиною всіх своїх невдач. Він фрустру-ється тими тенденціями, які всередині нього знаходяться у конфлікті між собою. Невроз, за Хорні, — це «психічнийрозлад, викликаний страхами та захистом проти цих страхів, а також спробами знайти компроміс між конфліктуючими тенденціями».

Окрім надмірної біологічної орієнтації, до важливіших методологічних помилок Фрейда Хорні віднесла схильність до дуалістичного і механіко-еволюціоністського мислення. На творчість Хорні також серйозно вплинула ситуація соціальних потрясінь у період Другої світової війни, пов'язаних зі встановленням фашистського панування в Німеччині та фашистською окупацією Європи. Як і інші послідовники Фрейда, вона надавала важливого значення несвідомим процесам у психічному житті особистості. Своєрідність Хорні виявилася в тому, що основним спонукальним мотивом вона вважала прагнення до безпеки, яке постійно народжувалося із стану боязні та страху індивіда. Почуття тривоги та неспокою, які Хорні вважала базовими для поведінки індивідів, на її думку, супроводжують людину протягом усього життя. Воно може бути викликаним недостатністю поваги, ворожою атмосферою та насильницьким придушуванням бажань через владу або авторитет. У книзі «Наші внутрішні конфлікти» (1945) Хорні формує три типи направленості поведінки особистості відносно оточуючих її людей: 1) до людей; 2) від людей; 3) проти людей. При стійкому домінуванні в поведінці індивіда одного з цих векторів складаються три типи невротичної особистості: 1) послужлива, яка шукає любові та схвалення за будь-яку ціну; 2) така, що намагається відректися від суспільства; 3) агресивна, яка прагне престижу та влади. Оскільки всі ці форми реакцій є неадекватними, створюється порочне коло: тривожність не зникає, а посилюється, породжуючи нові конфлікти.

Називаючи людину «пасинком сучасної культури», Хорні підкреслювала недосконалість соціальної системи та суспільної ідеології, але відкидала уявлення про первісний антагонізм людини і культури. Вона не визнавала наявності руйнівної за своєю природою сили глибинних інстинктів людини. Хорні наполягала на оптимістичному характері створеної нею теорії, яка висловлювала віру в позитивне самоздійс-нення людини, великий творчий потенціал якої надає можливість під час особистісного розвитку перебороти і життєві випробування, і складні внутрішні конфлікти.

На теоретичних поглядах Хорні відбилися такі впливи: 1) опір анти-фемінізму Фрейда; 2) марксизм і соціалісти; 3) індивідуальна психологія Альфреда Адлера; 4) той факт, що формування Хорні як особистості і психолога відбувалося в американській культурі. Відмінність з Європою (її меншою свободою та більшою схильністю до догматичних вірувань) Упевнили Хорні в тому, що багато невротичних конфліктів, у кінцевому підсумку, визначаються культурними умовами [423].

Гаррі С. Саллівен (1892—1949), колега Хорні та Фромма, корінний американець, здобув широку відомість як психотерапевт, лікуючи шизофренію у молодих людей [427]. Теорія Саллівена найповніше об'єднує погляди тієї течії у психіатрії, яка поділяє точку зору соціальних психологів, що самість (self) індивіда є відбиттям оцінок оточуючих і ролей, які він приймає на себе під впливом суспільства. Хоча самість і є «місцем зустрічі всіх взаємовідношень», це не означає, що вона містить лише первісні установки, які з часом розвиваються в систему міжособистісних зв'язків. Самість — це і є актуальна система цих зв'язків. Людина — не самодостатній індивідуаліст, який сидить у замку за товстими стінами й іноді робить екскурси у зовнішній світ для задоволення своєї будь-якої фізичної, емоційної, інтелектуальної потреби або бажання. Люди помиляються, вважаючи, що вони не залежать від оточуючого світу і не змінюються, взаємодіючи з ним. На думку Саллівена, ми не просто маємо переживання, ми є ці переживання.

Всі «проявлення людини», зазначає Саллівен, можуть бути поділені на дві категорії: одержання задоволення та забезпечення безпеки. Мається на увазі задоволення потреб у їжі, сні та сексі, тобто фізіологічні. Діяльність, яка направлена на забезпечення безпеки, має культурні коріння. Це — всі дії, мова, думки та мотиви, які відносяться більше до індивідуальності особистості та її культури, ніж до організму людини. З перших днів свого життя, спочатку шляхом емпатії, а потім через навчання дитина входить у контакт з культурним середовищем. Вона вчиться поводитися так, як у даній культурі вважається правильним, та уникати неправильних, «поганих» вчинків, боячись покарання або втрати поваги з боку оточуючих. Це призводить до того, що досягнення задоволення відповідно до соціально схвалених норм поведінки (соціально прийнятними способами) асоціюється з почуттям «я — хороший» та почуттям безпеки. Коли ж задоволення потягу неможливе шляхом, який прийнятний у даній культурі, виникає відчуття небезпеки і дискомфорту, почуття «я — поганий», що і є тривожністю.

Тривожність, вважає Саллівен, завжди переживається у зв'язку з певною ситуацією у процесі міжособистісних взаємовідносин. А те, що він називає «мотивом влади» (power motive), грунтується на індивідуальній здатності звільнятися від тривожності і досягати та підтримувати в собі почуття власної значимості, відчування спроможності вирішувати необхідні завдання, досягати певних цілей. Здатність досягати задоволення та безпеки рівнозначна обладанню владою в міжособистісних відносинах і веде до поваги себе та інших. Самоповага первісно складається зі ставлення до нас тих, хто піклується про нас у ранні роки нашого життя, визначаючи в подальшому наше ставлення до оточуючих. Важливість емпатії полягає в тому, що вона продукує у дитини різні полярні стани — тривогу й ейфорію, напруження і релаксацію, комфорт і дискомфорт — через емоційне «зараження» від батьків, якому, наприклад, хронічно ворожа або депресивна мати запобігти просто не

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

спроможна, як би вона не намагалася, — її дитині гарантована тривожність.

Самість характеризується тим, що, розвинувшись, вона намагається зберегти свою форму і направленість як система, базовою функцією якої є переборювання тривожності. Незважаючи на те, що найбільш ранній досвід схвалення або несхвалення своєї поведінки дорослими дитина набуває задовго до появи у неї здатності до міркування та аналізу, установки, які формуються у неї в цей період життя, виявляються жорсткими та довговічними. На наступних стадіях розвитку індивід набуває здатності задавати питання та порівнювати свої відчуття, однак він так ніколи і не звільняється від тягаря впливів, яких він зазнавав, коли ще не вмів мислити та аналізувати.

Будь-яке переживання, яке входить у конфлікт із самістю, викликає тривожність та зумовлює таку поведінку, яка направлена на нівелювання її істинного смислу. Переживання може бути проігнороване, дисоційо-ване або «не зрозумілим». За термінологією Фрейда, в дію вступають Его-захисти. Саме це має на увазі Саллівен, коли зазначає, що самість прагне зберегти відносно фіксовану форму, навіть якщо вона здається жалюгідною та убогою: «Вона затримуватиме та перекручуватиме будь-яке смутне відчуття дружності відносно оточуючих так само, як і будь-яке зустрічне проявлення дружньої прихильності... Переживши в ранньому дитинстві негативний досвід, люди стають «жалюгідними карикатурами на тих, ким вони могли би бути» [427].

Наріжним каменем в системі Саллівена є прагнення індивіда звільнитися від тривожності, забезпечити власну безпеку і зняти напругу будь-якими засобами; він пояснює даний феномен, оперуючи цими категоріями. Самість, яка ненавидить, не менше люблячої замотивована потребою уникнути відчуття тривоги, однак у цьому разі тривога виникає, коли прагнення дитини до ніжності зустрічає опір батьків. Виникає асоціативний зв'язок «ніжність — тривога». І в подальшому, почуваючи ніжність, вона відчуває погіршення стану. Виникає загроза розвитку параноїдальних страхів переслідування.

Істинна самість (true self) у Саллівена — це ядро потенціалів людини. Вона їх має від народження, але не завжди розвиває. Це залежить від культурних чинників, оскільки людину формує культура. Спроби діяти врозріз з останньою призводять до посилення тривожності. Однак деякі модифікації можуть бути внесені і конкретними людьми (до кращого або поганого), зокрема батьками, друзями та наставниками — У цьому розумінні самість є «сумою відбитих оцінок». Незважаючи на це, міжособистісні взаємовідношення не зводяться лише до того, що відбувається між двома або декількома реальними людьми. Можуть мати місце «фантастичні персоніфікації» або ідеальні фігури, з якими індивід «взаємодіє», а також приписування оточуючим особливостей, характерних для значущих фігур із минулого (реакції переносу, за Фрейдом). Лікування у зв'язку з цим полягає в усуненні таких перекручувань у