Глава 8

Date: 2015-10-07; view: 366.

поведінку. Будь-який аналіз поведінки з точки зору намірів, цілей та завдань Скіннер кваліфікує як донауковий і як даремне гаяння часу. Психологія має вивчати механізми, які стимулюють поведінку, і те, як вони можуть використовуватися з метою досягнення максимального результату. «Психологія» Скіннера — це наука маніпулювання поведінкою; її мета — виявлення механізмів «стимулювання», які допомагають забезпечувати необхідну «замовникові» поведінку.

Замість умовних рефлексів моделі І. Павлова Скіннер запропонував модель «стимул-реакція». Інакше кажучи, це означає, що безумовно-рефлекторна поведінка вітається та винагороджується, оскільки є бажаною для експериментатора. Тобто Скіннер вважав, що похвала та винагороджування — сильніші та ефективніші стимули, ніж покарання. В результаті така поведінка закріплюється і стає звичною для об'єкта маніпулювання. Наприклад, Джонні не полюбляє шпинат, але він все ж таки його їсть, а мати всіляко винагороджує його за це (хвалить, пригощає шматочком улюбленого пирога та ін.), тобто застосовує позитивні «стимули». Якщо стимули працюють послідовно та планомірно, то врешті-решт Джонні починає їсти шпинат із задоволенням. Скіннер та його однодумці, провівши численні експерименти, довели, що через правильне застосування «стимулів» можна значною мірою змінювати поведінку як тварини, так і людини, навіть усупереч тому, що дехто надто сміливо називає «природженими схильностями».

Довівши це експериментально, Скіннер набув визнання та популярності. Одночасно він підтвердив думку тих американських антропологів, які на перше місце у формуванні людини висували соціокуль-турні фактори. При цьому важливо додати, що Скіннер не відкидає повністю генетичні передумови. І, нарешті, характеризуючи в цілому його позицію, слід підкреслити, що Скіннер, незважаючи на генетичні передумови, вважав, що поведінка визначається набором «стимулів». Останній може створюватися двома шляхами: або під час нормального культурного процесу, або за заздалегідь наміченим планом [876—889].

Таким чином, експерименти Скіннера не передбачають певної мети виховання. Піддослідній тварині або людині під час експеримен¹ створюють такі умови, що вони поводяться досить визначеним спосо-! бом. Саме від керівника експерименту залежать умови і мета дослідження. Крім того, практика-експериментатора майже не цікавить питання мети дослідження, його більше приваблює сам процес доказів свого вміння та вибору методів, адекватних поставленій цілі. Якщо перейти від лабораторних до умов реального життя індивіда і суспільства, то постає закономірне запитання: «Навіщо людину піддають маніпуляції і хто є замовником проекту?».

У цілому ж складається враження, що Скіннер, згадуючи соціум, його культуру, все ще має на увазі свою лабораторію, в якій психолог-експериментатор діє без урахування соціально-культурних цінностей; не відчуваючи ніяких незручностей, оскільки мета дослідження для

нього не має значення. Звичайно, можна було б стверджувати, що автор не обтяжує себе проблемою соціальних смислів, цілей та морально-культурологічних цінностей. Можливо, саме тому складається враження, що науково-прикладні розсуди рухаються по замкненому колу: ми дивуємося оригінальності, бо єдине, що ми здатні зафіксувати, — це те, що ми дивуємося.

У такому разі може виникнути питання: а чи слід приділяти увагу в культурологічному дослідженні такому явищу, котре не має належної соціально-культурної мети. Сам Скіннер не ставить такого питання, хоча ціннісні характеристики дослідження психології поведінки різних соціальних та професіональних груп мають першочергове, ключове значення для подальшого розвитку як людини, так і суспільства в цілому. Це питання стає особливо важливим у сучасних умовах, коли глобалізаційні процеси охопили світ і загрожують самому існуванню людства (проблема можливої уніфікації культур різних народів або стандартизація творчих художніх процесів та ін.).

Зауважимо, що з точки зору психології в цілому і психології поведінки людини зокрема історичний досвід свідчить, що прагнення до творчості, оригінальності має глибокі коріння у природі людини. Зі свого боку нейрофізіологи підтверджують гіпотезу, що це прагнення «вмонтоване» у структуру мозку. Можна припустити, що Скіннер попадає у скрутне становище зі своєю концепцією тому, що не надає ніякого значення пошукам і знахідкам психоаналітичної соціології. Він переконаний, якщо біхевіоризм не знає відповіді на якесь питання, то відповіді не існує взагалі.

Цікаво простежити декларативні роздуми вченого стосовно його психолого-культурологічної ідеї. Так, він стверджує: «Якщо ми гідні нашої демократичної спадщини, то, природно, будемо готові чинити протидію використанню науки в будь-яких деспотичних або егоїстичних цілях. І якщо ми ще цінимо демократичні досягнення та цілі, то не маємо права зволікати і мусимо негайно використовувати науку у справі розробки моделей культури, при цьому нас не може засмучувати навіть та обставина, що ми в певному смислі можемо опинитися у положенні контролерів» [889, с. 1065]. Виникає закономірне запитання: «А що ж є основою для подібного ціннісного поняття всередині біхевіористичної теорії? І до чого тут контролери?».

Несподівано знаходимо відповідь у самого Скіннера: «Усі люди здійснюють контроль і самі знаходяться під контролем» [889, с. 1060]. Начебто це звучить заспокійливо для людини, яка демократично настроєна. Однак подальший аналіз дає змогу з'ясувати, що йдеться лише про несміливе формулювання: «Коли ми з'ясовуємо, яким чином господар контролює раба, а роботодавець — працівника, ми залишаємо поза увагою зворотну дію і тому сприймаємо проблему контролю однобічно. Звідси виникає звичка розуміти під словом «контроль» експлуатацію або принаймні стан однобічної переваги; насправді ж

Глава 8

контроль здійснюється обопільно. Раб контролює свого господаря в тій же мірі, як і господар раба, — у тому смислі, що методи покарання, що застосовує господар, начебто визначаються поведінкою раба. Це не означає, що поняття експлуатації втрачає будь-який сенс або що ми не маємо права спитати, кому це вигідно. Але коли ми ставимо таке питання, то абстрагуємося від самого конкретного соціального епізоду та оцінюємо перспективи діяння, які цілком очевидно пов'язані з ціннісними судженнями. Подібна ситуація складається і при аналізі будь-яких способів поведінки, котрі утворюють інновації у практиці культури» [889, с. 541].

Виходячи із концепції Скіннера, можна зробити висновок, що експлуатація не є частиною самого соціального епізоду. Цією частиною є лише методи контролю. Така позиція нагадує людину, для якої соціальне життя не відрізняється від епізоду в лабораторії, де експериментатора цікавлять тільки його методи, а зовсім не «епізод» як такий. Це пояснюється тим, що у штучному світі зовсім не має значення, чи є піддослідний щур агресивним чи миролюбним. До того ж Скіннер додає, що за поняттям експлуатації «легко простежуються» ціннісні культурологічні судження. Подібне можна тлумачити як таке, що будь-які психологічні та соціальні феномени втрачають характер фактів, доступних науковому дослідженню, за умови спроби їх характеризувати на предмет ціннісно-культурологічного змісту.

Слід зауважити, що ідею про господаря, раба та експлуатацію можна пояснити тільки тим, що він використовує слово «контроль» у подвійному значенні. У тому смислі, в якому воно вживається у реальному житті, коли безсумнівно господар контролює раба, при цьому не може бути й мови про «взаємність», якщо не враховувати, що за певних умов раб має мінімум зворотного контролю — наприклад, він погрожує бунтом. Але Скіннер не це мав на увазі. Він розумів контроль в абстрактному смислі лабораторного експерименту, який не має нічого спільного з реальним життям.

Таким чином, як ми пересвідчилися, біхевіоризм не володіє психо-лого-культурологічною теорією розвитку особистості. Він аналізує її лабораторну поведінку в умовах експерименту і не може моделювати діючу особу в реальному житті, у соціумі. Отже, для біхевіориста немає ніякої різниці між посмішкою друга і посмішкою ворога. Однак важко і навіть неможливо повірити, що самому Скіннеру в його повсякденному особистому житті це також байдуже. Якщо ж у реальному житті ця різниця для нього все ж має значення, то як могла виникнути теорія, яка повністю спростовує цю реальність?

З точки зору можливостей психолого-культурологічного впливу на людину біхевіоризму неможливо пояснити, чому більшість людей, яких навчали переслідувати й катувати інших, стають душевнохворими, хоча «позитивні стимули» продовжують свою дію. Очевидно, в людині існують якісь потяги, котрі сильніші, ніж виховання. Дуже важливо з наукової точки зору аналізувати факти провалів у вихованні як перемогу цих

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

потягів. З'ясовується, що кожна особа реагує на методи і систему виховання в цілому по-різному, але, якщо виховання суперечить її основним потребам, вона поводиться певним чином, відповідно до своїх схильностей та іманентних властивостей.

Фактично в теорії біхевіоризму Скіннер — прагматичний раціоналіст, який ігнорує культурологічні особливості людини, її пристрасті й нахили. На відміну від Фрейда Скіннера не хвилює проблема пристрастей, бо він вважає, що людина завжди поводиться так, як їй корисно. Насправді, загальний принцип біхевіоризму полягає в тому, що ідея корисності вважається найголовнішою детермінантою поведінки людини. Людина постійно апелює до ідеї власної користі, але при цьому намагається поводитися так, щоб завоювати прихильність і схвалення з боку оточуючих. У кінцевому підсумку біхевіоризм бере за основу прагматичну аксіому та примат егоїзму власної користі над усіма іншими пристрастями людини.

Скіннер вважав, що якщо будувати розуміння людини на її видимій поведінці, то зовсім не слід зосереджуватися на питанні внутрішніх духовно-культурологічних процесів людини. Таким чином, особистість як така, її духовні, культурні особливості не фігурують у його теорії. Вона розуміється як набір поведінкових шаблонів: ситуація—реакція (остання залежить від попереднього досвіду та генетичної історії). У теорії Скіннера, як уже зазначалося, відсутнє уявлення про особистість — її немає, а є лише поведінка і почуття, які непостійні.

Зауважимо, що відомі теоретики біхевіоризму для визначення поведінки людини вживають, зазвичай, такі терміни, визначення та положення:

— надумані пояснення — терміни, до яких Скіннер позначає свободу (доказує її відсутність на прикладі гіпнотичних дослідів), особистість, творчість (вона не є спонтанним процесом, а її джерела не знаходяться за межами життєвого досвіду творця; доказ: гіпноз, 25 кадр у рекламі та ін.);

— респондентна поведінка — фактори, які змінюють чи не змінюють поведінку (класичний приклад — досліди І. Павлова з собакою);

— оперантна поведінка (обумовлювання) — поведінка, що виникає спонтанно. Вона посилюється або послаблюється залежно від подальших подій (приклад: дівчинка боїться води; якщо зайдеш у воду по коліна, отримаєш цукерку; і таким чином крок за кроком. У цьому випадку батько обумовлював поведінку доньки тим, що давав їй цукерки після певних дій з її боку. Але це обумовлювання може залежати від попереднього досвіду людини);

— підкріплення — будь-який стимул, що надається після певних дій та посилює ймовірність його подальшої появи (у прикладі з дівчинкою, яка боялася води, цим підкріпленням була цукерка);

— позитивне підкріплення посилює ймовірність повторення дії, після котрої воно виникло (при спразі ми п'ємо склянку води; наступного разу ми також візьмемо склянку, бо це нас задовольнило в перший раз);

— негативне підкріплення — небажання піддаватися дії інших людей, що зумовлюється не логікою реалізації власних завдань, а негативним до них ставленням. Негативізм зумовлений дією психологічного захисту у відповідь на дії, що суперечать внутрішнім смислам суб'єкта. Найчастіше проявляється у дітей до вимог дорослих, які не враховують їхні внутрішні потреби, передусім таких, що пов'язані з формуванням! самосвідомості. Негативне підкріплення може виявитися як у відмові І виконати певні вимоги, так і у виконанні прямо протилежних дій; (

— первинне підкріплення — закладені в нас з народження стимули, про які зазначалося вище.

Популярність Скіннера можна пояснити тим, що він поєднав елементи традиційного ліберально-оптимістичного мислення з духовною та соціальною реальністю. Скіннер вважав, що людина формується під впливом соціуму і що у «природі» людини немає нічого, що могло б завадити становленню мирного та справедливого суспільного устрою. Таким чином, система Скіннера виявилася привабливою для всіх психологів, які належать до лібералів і знаходять у цій системі аргументи для захисту свого політичного оптимізму. Однак Скіннер приваблює не тільки цим, а й тим, що він вдало вмонтував у традиційно ліберальні ідеї елементи запеклого негативізму.

У століття інформаційної цивілізації індивід дедалі частіше стає об'єктом маніпулювання. Його праця, споживання та вільний час — усе перебуває під впливом реклами, негативного інформаційного впливу від технологій PR до різноманітних злочинів та вбивств у щоденних трилерах по телебаченню, ідеології та всього того, що Скіннер називав позитивним стимулюванням. Крім того, теорія Скіннера видається переконливою, оскільки (майже) точно «попадає» в сучасного обивателя.

Крім того, принципи біхевіоризму мали суттєвий вплив на розвиток соціальних наук у XX ст. Біхевіористські теоретичні моделі (особливо теорія повчання), разом з психоаналітичними, активно використовувалися в першій половині століття представниками напряму «культура та особистість». Радикальна трансформація моделі (S—R), введення в неї як проміжної ланки символів та інтерпретацій стали основою «соціального біхевіоризму» (символічного інтеракціонізму) [890]. На відміну від європейської, американська психологія (біхевіоризм), що слугувала монополіям, які тільки-но зароджувалися, мала чітку, прагматичну направленість на те, щоб, вивчивши людину, максимально використати її психофізіологічні можливості.

Таким чином, біхевіоризм, який виник як реакція на ідеалістичні або дуалістичні напрями в європейській психологічній традиції, на межі XIX—XX ст. вийшов на цілком жорсткий, операціональний прагматичний рівень дослідження. Слід підкреслити вагомість самого факту: біхевіоризм став важливою складовою доктрини маніпуляції свідомістю, що розробляється в галузі психологічних наук [890-903]. При цьому

Формування історико-культуралогічних засад психоаналізу

робиться спроба відірвати свідомість і поведінку людини від цінностей соціуму, культури, традицій, духовності, помістивши людину в лабораторні умови експерименту.

8.4.2. Необіхевіоризм

У ЗО—40-ті pp. XX ст., коли були переосмислені деякі принципи теорії біхевіоризму, сформувався новий напрям — необіхевіоризм. Він ставив за мету вивчення поведінки людини з урахуванням «проміжних перемінних»* — пізнавальних та мотиваційних процесів, які опосередковують зв'язок між стимулом і реакцією. Крім того, на протилежність механічному трактуванню поведінки як суми найпростіших реакцій у необіхевіоризмі утвердилося розуміння поведінки як цілісного та цілеспрямованого акту. Школа психологів США, яка була надто ідео-логізованою, розвивала «поведінкові науки», що представляли людину як механічну або кібернетичну систему, яка детерміновано відповідає на стимули зовнішнього середовища. У сучасній версії необіхевіоризму ставиться навіть питання про «проектування культури» таким чином, щоб вона формувала людину такою, якою її хоче бачити «суспільство». У біхевіористську схему «стимул—реакція» (S—R) необіхевіоризм увів опосередковуючу ланку, так звані проміжні перемінні психологічного плану і ускладнив схему (S—О—R, подразник — внутрішні фактори — реакція). В іншому необіхевіоризм поділяв принципи класичного біхевіоризму.

Поява необіхевіоризму свідчила про певну кризу «класичного» біхевіоризму, нездатного пояснити цілісність і доцільність поведінки, можливість її регулювання завдяки інформації про оточуючий світ та залежність від потреб організму. Використовуючи ідеї гештальтпсихології** та фрейдизму (Е. Толмен [891], а також учення І. Павлова про

* «Проміжні перемінні» — поняття, що було введено необіхевіоризмом з метою перебороти обмеженість трактування поведінки як процесу, який зводиться до формули «стимул—реакція». Під проміжними перемінними розумілись недоступні прямому спостереженню психічні компоненти («значення», «ціль», «мотив», «когнітивна карта» та ін.), котрі відіграють роль посередника між стимулом як незалежною перемінною та відповідною реакцією як залежною перемінною. Разом із суто психологічним трактуванням проміжних перемінних висувалося вчення про їх представленість в організмі у вигляді доступних фізіологічному аналізу чинників.

** Гештальтпсихологія (від нім. Gestalt — образ, форма) — напрям у західній психології, що виник у Німеччині у першій третині XX ст., представники якого висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур (геш-тальтів), первинних по відношенню до своїх компонентів. Гештальтпсихологія виступила проти висунутого структурною психологією принципу розчленування свідомості на елементи та побудови із них за законами асоціації або творчого синтезу складних психічних феноменів. Ідея про те, що внутрішня системна організація цілого визначає ознаки та функції частин, які його утво-