Легітимність політичної влади.

Date: 2015-10-07; view: 667.

Влада (політична) – реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

Влада – здатність і можливість здійснювати свою волю, чинити вирішальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів, зокрема авторитету, права, насильства. Легітимність – поняття, що використовується для характеристики визнання політичної влади підвладними. Легітимною є політ влада, яку підвладні визнають правомірною. Легітимність влади означає визнання підвладними права суб'єктів влади встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження. Обєктами легітимності виступають органи держ влади, вищі посадові особи держави, політичні еліти в цілому, правові норми. Легітимність є обов'язковою ознакою демократичної влади. Найважливішим засобом легітимації влади вважаються вибори. Легальна влада – це влада, що встановлена і діє відповідно до закону. Легальна влада може бути як легітимною, так і нелегітимною, залежно від визнання її авторитету і правомірності підвладними.

Примусовий характер політичної влади, негативний відтінок у сприйнятті її суспільною свідомістю породжують проблему легітимності влади.

Вимога легітимності влади виникла як реакція проти насильницької зміни влади й насильницького перегляду державних кордонів. Але потреба в легітимності влади формувалася задовго до французької революції, в епоху монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, свавіллям і порушенням загальновизнаних норм. Поступово склалося розуміння легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Об'єктами легітимності виступають органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми.

Нині легітимність вважається обов'язковою ознакою цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством у кожній країні та світовим співтовариством ЇЇ правомірності. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному курсові, а також різного роду правопорушники та анархісти, що не ладнають із законом і владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб'єктів влади встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Для характеристики політичної влади використовується також термін «легальний» (лат. legalis, від legis — закон), що означає «законний». Легальна влада — це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього.

Якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність — соціокультурною характеристикою влади. Це означає, що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися, наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.

Знання про легітимність політичної влади істотно поглиблює її типологія, котра передбачає виокремлення і з'ясування особливостей різних типів легітимності. Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний7.

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників.

Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності, М. Вебер використав розроблену ним методологію так званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому стала широко використовуватись у політології при класифікації різноманітних політичних явищ і процесів.

На відміну від звичайної класифікації, яка передбачає розподіл усіх предметів сукупності за спільними ознаками з утворенням певної системи класів даної сукупності, мета типології полягає в тому, щоб відобразити в сукупності найважливіше, типове. При цьому використовується особлива абстракція — тип, яка надає змогу відобразити найважливіші складові сукупності у «чистому» вигляді, без другорядних деталей. Класифікація «чистих», або «ідеальних», типів і позначається терміном «типологія». Термін «ідеальний тип» увів до наукового вжитку М. Вебер. «Ідеальний» у нього означає не «досконалий», як це випливає з етимології цього слова, а «чистий», «простий», позбавлений другорядностей.

Типологія є важливим методом наукового пізнання. Вона використовується з метою порівняльного вивчення істотних ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. Реальний світ політики значно багатоманітніший, ніж знання про нього, набуті в результаті типології. Проте типологія дає можливість з'ясувати найважливіше, типове у цьому світі, опускаючи другорядне.

В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи. Різновидом ідеологічної легітимності є ідентифікація об'єкта влади з її суб'єктом. Такий вид легітимності притаманний тоталітарному суспільству й досягається завдяки інтенсивній пропаганді з використанням гасел типу «Держава — це ми, трудящі», «Народ і партія єдині», «Плани партії — плани народу» тощо.

Одним із різновидів ідеологічної легітимності влади є етнічна легітимність, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії — влади націоналістично налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках». Не уникла цього явища й незалежна Україна, про що свідчать, зокрема, заклики й намагання деяких політичних сил призначати на державні посади «патріотів», «свідомих українців» тощо.Етнічна легітимність не має історичної перспективи, бо провідною тенденцією світового розвитку є утвердження раціонально-легального типу легітимності. На відміну від раціонально-легальної легітимності, розрахованої на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність грунтується на впливі не тільки на свідомість, а й на підсвідомість людей за допомогою методів переконання й навіювання. Вона є результатом односпрямованого процесу впливу влади на маси, який не передбачає зворотних зв'язків, активної участі мас у розробці тієї ж ідеології.

Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.

Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу. Перша грунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати. Технократична легітимністьгрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.

Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії. З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення. Головним об'єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян. Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим виший є її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє.

19. Соціальні відносини як відносини політичні.

Соціальне призначення політики полягає в тому, що вона виступає засобом вираження, задоволення та узгодження соціальних інтересів, розв'язання соціальних суперечностей і конфліктів, забезпечення цілісності та стабільності функціонування суспільства. Для розуміння сутності та змісту політики в суспільстві необхідно з'ясувати, з яких саме спільностей, передусім соціальних, вона складається, в чому полягають корінні інтереси цих спільностей, як розв'язуються суперечності між ними. Суспільство — це сукупність зв'язків між певними елементами. Для того щоб з'ясувати, хто виступає соціальними елементами цієї системи й, відповідно, соціальними суб'єктами політики, необхідно спочатку визначити значення терміна «соціальний» та зміст поняття «соціальні відносини».

Термін «соціальний» (від лат.) означає «суспільний», тобто такий, що належить до суспільства. Проте в науковій літературі обидва ці терміни вживаються для позначення не лише одних і тих самих, а й різних суспільних явищ і процесів. В одному разі соціальне ототожнюється з суспільним. Звичайно це робиться тоді, коли характеризуються ті явища і процеси, які наявні в суспільстві, коли наголошується на відмінності суспільних явищ і процесів від природних і техніко-технологічних. За такого — широкого — підходу соціальними називаються і економічні, і політичні, й ідеологічні явища і процеси, а соціальними відносинами вважаються всі суспільні відносини.

В іншому разі поняття «соціальне» тлумачиться вужче — соціальне вважається лише частиною суспільного, а соціальні відносини виокремлюються як особливі в системі суспільних відносин, що існують поряд з економічними, політичними, ідеологічними та іншими видами.

У політології поряд із соціальними розрізняють ще й інші суб'єкти політики, наприклад інституціональні та функціональні, а це означає, що соціальне тут розуміють у вузькому значенні — як частину суспільного. Завдання, отже, полягає в тому, щоб визначити, хто ж саме є соціальними суб'єктами політики у цьому розумінні. Зробити це можна шляхом з'ясування сутності та особливостей соціальних відносин.

Суспільні відносини багатоманітні і можуть класифікуватись за їх об'єктами, суб'єктами та характером відносин між ними. Першою особливістю соціальних відносин як виду суспільних відносин є те, що вони виокремлюються на основі їх суб'єктів. Якщо основою виокремлення, наприклад політичних чи економічних відносин, є їх об'єкти (відповідно — політична влада і власність на засоби виробництва), то основою виокремлення соціальних відносин є їх суб'єкти — соціальні спільності людей. Однак щодо цих спільностей як суб'єктів соціальних відносин серед науковців немає однозначної думки.

В одному разі соціальними вважаються всі спільності людей: як ті, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку (суспільні класи, соціальні верстви і групи, нації, народності тощо), так і ті, що є результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей (політичні партії, громадські організації та ін.). В іншому разі під соціальними спільностями і відповідно — суб'єктами соціальних відносин розуміють лише історичні спільності людей, тобто ті, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку. Очевидно, що для політології прийнятий саме другий підхід, який надає змогу розмежовувати соціальні (суспільні класи, соціальні верстви і групи, нації, народності тощо) та Інституціональні (політичні партії, громадські організації і рухи) суб'єкти політики, які відіграють неоднакову роль у політичному житті.

Отже, другою особливістю соціальних відносин є те, що їх суб'єктами виступають не всі спільності людей, а лише ті, які виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку. Саме ці спільності є соціальними й відповідно — соціальними суб'єктами політики. Є п'ять основних груп соціальних спільностей:

1) соціально-класові (суспільні класи, внутрікласові та міжкласові соціальні верстви і групи); 2) соціально-етнічні (племена, народності, нації);

3) соціально-демографічні (сім'я, чоловіки, жінки, молодь, особи пенсійного віку та ін.);

4) соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, спеціалісти, службовці та ін.);

5) соціально-територіальні (населення окремих адміністративно-територіальних одиниць, регіонів, жителі окремих міст і сіл, міське й сільське населення).

Суб'єктом соціальних відносин, отже, і соціальним суб'єктом політики, виступає й окрема людина — як індивід чи особа — представник тієї чи іншої соціальної спільності (класу, верстви, нації, міський чи сільський житель тощо).

Третя особливість соціальних відносин полягає в тому, що вони мають двоїстий характер. Між соціальними спільностями людей вони складаються з приводу якихось об'єктів і проявляються як інші види суспільних відносин. Так, складаючись із приводу політичної влади, вони проявляються як політичні відносини, з приводу власності, виробництва — як економічні тощо. Відповідно, їх так і називають: соціально-політичні, соціальне-економічні, соціокультурні відносини.

Таким чином, соціальні відносини — це відносини між історично і об'єктивно сформованими спільностями людей. Суб'єктами соціальних відносин, відповідно соціальними суб'єктами політики, є класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні спільності людей. Інтереси цих спільностей є соціальними засадами політики, а відносини між ними визначають сутність політики і складають її зміст.