Етнонаціональні спільності як суб'єкти та об'єкти політики.

Date: 2015-10-07; view: 398.

Соціальні спільності - історичні спільності людей, тобто ті, що

виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку.

Одна з груп соціальних суб'єктів політики — це соціально-етнічні спільності. Ними є племена, народності, нації.

Плем'я — це тип етнічної спільності й соціальної організації докласового суспільства.

Головна відмінна риса племені полягає в існуванні кровнородинних зв'язків між його членами, поділі на роди. Для племені характерні також наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина племінна мова чи діалект, племінна самосвідомість і самоназва. Племінні спільності характерні головним чином для докласового суспільства. В результаті майнового розшарування племені, появи племінної знаті відбувається перехід до класового суспільства.

У пережиткових формах племена можуть зберігатися на периферії рабовласницького, феодального і навіть капіталістичного суспільства. В наш час родоплемінні відносини збереглись, зокрема, в багатьох країнах Африки, де вони справляють відчутний вплив на політику.

В поняття «нації» в науковій літературі та політичному вжитку вкладається різний зміст. Спочатку латинське слово “natio” мало в основному етнічне забарвлення і тлумачилось як «рід», «плем'я», «народ». Етнічне розуміння цих спільностей грунтувалось на спільності таких об'єднуючих людей ознак, як мова, культура, традиції, побут, звичаї, особливості свідомості тощо.

Поступово слово «нація» почало набувати також іншого — державно-політичного — сенсу. Ним стали позначати сукупність громадян тієї чи іншої держави. Особливо наочно це проявилось під час Великої французької революції XVIII ст., коли терміном «нація» позначали все населення Франції. Державно-політичне значення слова «нація» відтоді стає переважним у французькій, а згодом і англійській мовах. У німецькій та російській мовах, як і в більшості мов інших східноєвропейських народів, переважним залишилось первинне — етнічне значення цього слова.

Отже, націю можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація — це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності.

Визначення нації як етнічної спільності дав Й. В. Сталін: «Нація — це історично сформована стійка спільність людей, яка виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психічного складу, що виявляється в спільності культури».

Дослідники доповнюють його ще й іншими ознаками, як-то:

соціальна структура, самосвідомість та самоназва.

Нації сформувалися в період виникнення капіталізму на базі народностей.

Народність — це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка пере дує нації.

Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народностей істотно відрізняються. На відміну від нації у народності немає промисловості і відповідно — «свого» робітничого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Терміни «нація» і «народність» не охоплюють усіх людей однієї національної (етнічної) належності. Поряд з компактно розселеною в межах певного територіально-політичного утворення основною масою осіб однієї національної належності звичайно наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи, наприклад росіяни, євреї, німці, греки та інші в Україні, етнічні українці в інших державах. Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають іще національними меншинами.

Нація є головним соціальним суб'єктом державотворення. Кожна нація прагне до самовизначення та утворення власної державності. Держави можуть формуватися на базі однієї або декількох націй, відповідно вони вважаються мононаціональними або полінаціональними. Можливі й такі варіанти взаємодії нації і держави, коли спочатку на базі різних національних груп виникає держава, а вже потім формується нація, як це сталось, наприклад, у США. Нація, від назви якої походить назва держави, називається титульною.

До представництва своїх інтересів на державному рівні прагнуть і народності. Це представництво може здійснюватись по-різному, наприклад у формі надання в представницьких органах влади певної кількості місць (квоти) для тієї чи іншої народності або створення їх власної державності у формі автономних областей, районів тощо.

Взагалі ж концепцій щодо розуміння сутності націй, шляхів її формування дуже багато. Але майже всі вони можуть бути зведені до двох основних підходів.

Згідно з першим підходом — етнічним, нація утворюється на основі великого етносу з його культурно-мовними ознаками і являє собою, по суті, політизовану етнічну спільність. Відомий представник цього підходу Ентоні Сміт робить таке узагальнене визначення: «Нація — це сукупність людей, що має власну назву, спільну І історичну територію, спільну історичну пам'ять та міфи, масову громадську культуру, спільну економіку та однакові для всіх членів юридичні права і обов'язки».

Другий, політичний підхід, теоретична основа якого — суб'єктивістська концепція нації, створена Е. Ренаном. На його думку, належність до нації визначається І насамперед усвідомленням індивідами, визнання себе членами єдиної спільноти, громадянами єдиної держави, тобто фактично усувається жорстка залежність між І етнічним походженням та лояльним ставленням до держави.

Деякі політологи, які керуються етнічними засадами при визначенні нації, вважають, що у своєму розвитку національний процес проходить три стадії: академічну, культурну й політичну. На першій із них певна національна група збирає й публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники. До культурної стадії віднесено становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, широке впровадження мови в науку, технічну літературу, політику, громадське життя, побут і т. ін. Третій, політичний, етап — це той період, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності.

Кожний етап націотворчого процесу має свої особливості, розгортається специфічно.

Етатистська теорія походження націй визнає націями лише такі етносоціальні спільності, які створили власну державу і тому, мають сформовані нею ознаки — державну організацію життя, єдине право, загальнонаціональну мету тощо, і відмовляють в усьому іншим етносоціальним спільностям, які через різні причини (насильницька асиміляція чи поневолення) не мають власної держави. Політичний етап націотворчого процесу, на думку одного з прихильників етатистської теорії націй, англійського вченого Р. Грильо, може розвиватися двома шляхами: «політизацією етнічності», коли нація створює державу (нація-держава), й «етнізацією політики», коли держава створює націю з груп (держава-нація). Визначити, який шлях правильний, неможливо, як неможливо визначити, якій з концепцій — «нація-держава» чи «держава-нація» — належить провідна роль.

Загалом у західних країнах ставлення до словосполучення «нація-держава» неоднозначне, а в ряді випадків навіть обережне, тому що пов'язуються з подальшою політизацією нації й формуванням ідеології. А саме ці процеси й розглядаються окремими дослідниками як украй небезпечні, а отже, й небажані. Концепція ж «держава-нація» розглядається як новий культурний синтез, що ігнорує усталені етнічні відмінності, а національна належність розглядається як приватна справа кожного. Така держава покликана створити всі необхідні умови для формування нації, повинна мати свої інститути політичного управління, а вже вони зобов'язані дотримувати нові політичні почуття, усунути наявні етнокультурні відмінності.

Реальний стан сучасного суспільного розвитку дає вагомі аргументи для висновку, що, незважаючи на різні підходи до визначення поняття «нація», вона є основним елементом сучасної самоорганізації людства. Саме на етнічній основі, і вона, є результатом розвитку етнонаціональних процесів.

Треба зазначити, що суперництво, в деяких випадках протиставлення етнічного і політичного підходів що до утворення націй спирається на переконання про якісні трансформаційні зміни яким підвладен етнос як історичне явище. Ці зміни, в науковій літературі набули назви етнотрансформаційних процесів, які поділяються на два основні типи.

Першим типом етнотрансформаційних процесів є інтеграційні. Це такі процеси коли етнос зберігає свою власну мову, але під впливом політичної реальності змінює свій етнонім на інший. Так сучасний французький етнос виник завдяки асиміляції менших народностей на півдні країни (етнічна асиміляція — повна втрата етносом своїх ознак). Прикладом таких процесів можна вважати утворення канадської чи швейцарської націй.

Другим типом етнотрансформаційних процесів є дезінтеграційні. Прикладом можуть бути країни Латинської Америки, де більшість населення є нащадками колонізаторів. Але вони внаслідок територіальної віддаленості своєї історичної батьківщини втратили зв'язок з нею і ідентифікують себе як «бразильці», «аргентинці», «перуанці», «болівійці» тощо. Громадянська приналежність трансформувалася в новий етнонім.

Етнос, що сформувався на певній території, називається автохтонним (по відношенню до певної території). З точки зору міжнародного права такі етноси вважаються етнічними націями і мають право на самовизначення аж до утворення власної державності, хоч і не обов'язково у формі незалежної держави.

Етнічна група, яка вже має власну державу поза межами певної країни проживання, називається національною меншиною, не вважається частиною нації, з якою вона безпосередньо етнічно пов'язана, і по відношенню до останньої вона отримує назву «діаспора». Етнонаціональні відносини — це відносини між суб'єктами ет-нонаціонального розвитку (націями, народностями, етнічними групами та національними меншинами) та їх державними утвореннями, а також між людьми різних національностей, які складаються в процесі життєдіяльності і взаємодії етнонаціо-нальних спільностей.

Міжнаціональний мир та злагода між етнонаціональними спільностями залежить від політики і політиків, обов'язком яких і є розроблення науковообгрунтова-ної етнонаціональної політики.