Особливості державного регулювання національних відносин в умовах незалежної України.

Date: 2015-10-07; view: 813.

Довгий час, аж до проголошення державної незалежності Україна не мала можливості проводити самостійну етнонаціональну політику, так само як не мала традицій у розвитку етнонаціональних відносин в умовах демократії. Тому зараз Україні доводиться створювати заново не тільки систему регулювання етнонаціональних відносин, а й саму етнополітику.

Необхідність розробки етнонаціональної політики продиктована, насамперед, наявністю етнонаціональних проблем, що притаманні процесу націє- та державотворення в Україні. Серед потенційних конфліктогенних територій в Україні поки що залишається Автономна Республіка Крим. Значну частину її населення становлять переселенці з центральних областей Росії, які в переважній своїй більшості не бажають бути прихильниками незалежності України. Саме ця частина населення є політично найвпливові-шою на півострові. З іншого боку, на свою історичну батьківщину повертаються кримські татари, депортовані в післявоєнний період. Стосунки між цими двома національними групами відзначаються, у ряді випадків, взаємною ворожнечісттю.

Іншою проблемою є несформованість української політичної нації, незважаючи на те, що, як свідчить статистика, ще за часів СРСР українці були кількісно переважаючою етнічною спільністю в державі (табл. 18). Український народ фактично не мав тривалих політичних традицій державності. До того ж українські землі були поділені між різними державами. Ще сьогодні зберігається ідеологічний поділ українців на «східних» та «західних». Якщо перші значною мірою поділяють застарілі, радянські (з деякою корекцією) політичні цінності (зокрема етнонаціональну індеферентність), то другі вважаються класичною нацією, до того ж з загостреним почуттям ідентичності. Ця розбіжність найяскравіше проявилася під час референдуму з питання збереження СРСР 17 березня 1991 р.

Регулювання етнонаціональних питань в Україні забезпечується такими нормативними актами:

1) Закон України «Про мови в Українській РСР» (1989);

2) Декларація прав національностей України (1990);

3) Закон України «Про громадянство України» (1991);

4) Закон України «Про освіту» (1991);

5) Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992).

Крім того, важливе місце в цьому процесі займають міжнародні договори України. Але головні принципи все ж таки визначає Конституція України. Вона гарантує рівноправність усім громадянам, незалежно від національної приналежності. А при закріпленні статусу української мови як державної гарантується розвиток та функціонування мов національних меншин. Щоправда, треба зауважити, що через правовий нігілізм у суспільстві діюче законодавство навіть у цій галузі часто блокується.

Таким чином, основні проблеми етнополітики в Україні такі:

1) системне вивчення усіх факторів етнонаціонального життя в Україні та створення цілісної концепції етнонаціоанльної політики;

2) гармонізація міжетнічних відносин, формування атмосфери толерантності, взаємоповаги;

3) правове забезпечення рівних можливостей усім громадянам країни, участі в управлінні державними та громадськими справами, що виключило б національну дискримінацію;

4) забезпечення умов для збереження самобутності українського етносу як на батьківщині, так і за кордоном;

5) створення необхідних умов для всебічного розвитку національних меншин;

6) відновлення прав депортованих народів, забезпечення їх інтеграції в українське суспільство.

Отже, головна мета етнонаціональної політики в Україні — це подолання негативних наслідків минулого історичного розвитку при збереженні позитивних здобутків. Підсумком цієї складної справи повинно бути завершення формування єдиної української політичної нації як основи державної незалежності, територіальної цілісності та стабільності країни.

У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, вирішальними. Це зумовлено передовсім значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації, внутрішнім зв'язком національних і класових проблем. Безпосередньо до сфери політики належать такі питання національних відносин, як національне самовизначення, поєднання національних та загальнолюдських інтересів, рівність прав націй, створення умов для вільного розвитку національних мов та культур, підготовка й представництво національних кадрів у структурах влади і ряд інших питань. Водночас на формування політичних настанов, політичної поведінки, політичної культури помітний вплив справляють історичні традиції, соціальні почуття й настрої, географічні та культурно-побутові умови існування націй і народностей. Оскільки політика — це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, всі аспекти взаємовідносин націй і народностей носять політичний характер.

Національна нерівність, національна експлуатація та пригнічення є реальністю не тільки минулого, а й сучасного. Так зване національне питання зовсім не пішло в минуле. Це поділ націй на привілейовані та неповноправні, пригнічені, це неоднаковий рівень економічного та культурного розвитку різних націй, це атмосфера національної ворожнечі, національного розбрату, чвар на національному грунті тощо.

Кожний із названих елементів національного питання може мати різний ступінь напруження, масштабності виявів. Іноді на перший план виступають в основному політичні моменти. А іноді національні проблеми виявляють себе передовсім у питаннях економіки та культури, оскільки дискримінація за національною ознакою носить у таких випадках не тільки формально-правовий, а й фактичний характер. Зазначені проблеми можуть загострити ситуацію у сфері міжнаціонального спілкування, відновити ті негативні наслідки в свідомості й побуті, які склалися внаслідок тривалого впливу чинників, що становлять суть національного питання.

Важливим питанням національних та міжнаціональних відносин є проблема державно-правових форм об'єднання народів. Таких форм три: унітаризм, федерація та конфедерація.

Зміст і сутність національної політики у житті суспільства. Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації. Національні відносини разом із націями, народностями й іншими етнічними спільностями виступають як об'єкти національної політики. А суб'єктами національної політики виступають держава, її органи, політичні партії, громадські організації тощо.

У теорії і на практиці слід враховувати, що національна, соціальна, економічна, демографічна політика й інші види політичної діяльності взаємозв'язані між собою. В різних системах зв'язку вони співвідносяться як загальне й особисте, ціле й часткове. Соціальні, економічні, мовні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її у складову частину цих видів політики. Водночас національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, мовної, демографічної політики.

У національній політиці слід розрізняти стратегічні завдання та поточні. Стратегічні є спільними для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Що стосується політики поточного моменту, то вона визначає більш конкретні цілі та завдання, що випливають із сьогоднішньої ситуації. Відтак у механізмі національної політики дуже важливим є диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію даного регіону або національно-територіальної одиниці. Розробляючи регіональну національну політику, необхідно брати до уваги географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації або народності, її національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного та некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини даної республіки з сусідніми і т.д.

Політична практика засвідчує, що ефективною є така національна політика, яка відповідає демократичним принципам розв'язання національних проблем. Для цього треба не тільки впроваджувати в життя принцип рівноправності націй, а ще й доповнити проголошення юридично-правової рівності націй їх фактичною рівністю в економічній, соціальній та культурно-духовній сферах життя. Реалізація різноманітних заходів для розвитку націй та народностей, що живуть нині в Україні, має супроводжуватися також подоланням тих негативних наслідків, які принесла «національна політика», здійснювана сталінською тоталітарною системою.

Важливою функцією національної політики є розробка ефективних шляхів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів, їх прогнозування та запобігання їм. Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є специфічним конкретно-етнічним виразом загальносоціальних суперечностей, а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінованим соціальними суперечностями.

Доведення суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що намагання кожної зі сторін — учасниць конфлікту — «дістати перемогу» неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони. Прикладом цього можуть слугувати події на Кавказі, в Таджикистані, у колишній Югославії тощо.

Наукова концепція національної політики випливає з визначення національних цінностей та інтересів кожного народу, його діалектичного синтезу із загальнолюдськими. У сучасних умовах доцільно робити акцент не на підпорядкуванні національних інтересів загальнолюдським, а на їх погодженні. Це не відбувається само по собі, а досягається в результаті послідовної й активної національної політики, для проведення якої необхідно створити дійові державні, суспільні й економічні механізми, які б забезпечували таке органічне поєднання інтересів. Суть науково обгрунтованої національної політики в Україні — постійний баланс загальнодержавних, загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають.