Класична парадигма транзиту в політологічній теорії.

Date: 2015-10-07; view: 587.

“Батьком” транзитології вважають американського політолога Д. Растоу. У 1970 році у своїй відомій статті “Переходи до демократії: спроба динамічної моделі” він вперше сформулював таку проблему: яким чином (як?) країни переходять від одного устрою до іншого, і в зв'язку з чим (чому?) одні ліберальні демократії розпадаються, а інші залишаються стабільними та продовжують розвиватись? Науковець відкинув уявлення про обумовленістьпереходу до демократії в різні історичні періоди в різноманітних країнах одними і тими самими факторами або їх сукупністю. Єдиною загальною попередньою умовою демократії, за словами Растоу, є “національна єдність”, оскільки тільки вона виключає ситуацію, за якої в суспільстві можливий латентний розкол. Враховуючи це, політолог запропонував підхід, альтернативний до функціонального, який він назвав “генетичним” (тобто такий, що відноситься до вивчення генезису, процесу походження та становлення певного явища, у даному випадку демократії – Г.Ш.). Отже, в центрі уваги цього підходу опинився пошук факторів, що впливають безпосередньо на сам процес зародження та становлення демократії, тобто її генезис.За словами Растоу, процес переходу від авторитаризму до демократії (а отже, і перша фаза транзиту – Г.Ш.) запускається за допомогою тривалої та безрезультатної боротьби, учасники якої представляють інтереси різноманітних соціальних груп, а спірні питання мають першочергове для всіх значення. Важливо зауважити, що на цьому етапі транзиту становлення демократії не є ціллю, а постає у майбутньому лише як побічний продукт цієї боротьби. Основним же результатом підготовчої фази є поляризація суспільства, обмежена національною єдністю. Під час другої фази частина політичних лідерів країни ухвалює свідоме рішення визнати наявність багатоманітності у єдності та інституціоналізувати з цією метою деякі фундаментальні механізми демократії (всезагальне виборче право, вільні вибори тощо). Це є досягненням певного консенсусу щодо правил гри. Як зауважує Растоу, перший основоположний компроміс, який досягається на цій фазі переходу, стає ключовим моментом демократизації, оскільки є доказом ефективності принципу примирення та узгодження, відкриваючи перспективу вирішення існуючих та майбутніх проблем демократичними за своєю суттю методами. Нарешті, в ході фази звикання відбувається засвоєння політичними силами та суспільством нових демократичних правил, процедур та цінностей. Така трифазова періодизація перехідного процесу стала свого роду матрицею для багатьох подальших досліджень суспільно-політичних трансформацій – вона лягла в основу цілої низки інших диференціацій фаз транзитного періоду, які ми можемо віднайти в цих дослідженнях. Наступний визначальний етап у розвитку транзитології (а саме – період утвердження транзитологічної парадигми) пов'язаний з іменами Г. О'Доннелла, Ф. Шміттера та Л. Уайтхеда, під редакцією яких в 1986 році вийшло в світ чотиритомне видання “Переходи від авторитаризму: перспективи демократії”, присвячене комплексному порівняльному дослідженню політичних трансформацій в країнах Південної Європи та Латинської Америки. Його автори виходили з того, що жодні об'єктивні соціально-економічні, культурні та інші фактори не можуть пояснити та спрогнозувати хто, які політичні сили та актори в певній ситуації стоятимуть на недемократичних позиціях та відстоюватимуть старий порядок, а хто виступатиме за його повалення.

Отже, стверджують вони, лише суб'єктивний вибір акторів створює політичні можливості. У четвертій частині цього дослідження “Переходи від авторитарного правління. Попередні висновки про непевні демократії” О'Доннелл та Шміттер запропонували свій підхід до трактування перехідного процесу та його періодизації. Перехід вони визначають як інтервал між одним політичним режимом та іншим. За їхніми словами, він обмежується, з одного боку, початком процесу розпаду авторитарного режиму, а з іншого, – встановленням певної форми демократії, поверненням до авторитарного правління або появою революційної альтернативи.

Процес переходу вчені розділяють на три етапи: лібералізацію, демократизацію та соціалізацію. Загальну логіку перехідного періоду, згідно з їхнім підходом, з нашого погляду можна відобразити в такий спосіб: перші два етапи загального транзиту – лібералізація та демократизація – становлять так званий “перший” транзит від авторитарного правління до політичної демократії. Встановлення останньої відкриває дорогу для третього етапу – соціалізації, або “другого” транзиту, який охоплює зміни в соціально-економічній сфері та складається з двох частин. Перша з них пов'язана із встановленням соціальної демократії (і в цьому аспекті соціалізація є ідентичною з третьою фазою транзиту в підході Д. Растоу), а друга – зі встановленням економічної демократії, суть якої полягає у впровадженні принципу соціальної справедливості при розподілі благ та послуг, вироблених суспільством (і саме це, на нашу думку, є характерною ознакою цього підходу, яка відрізняє його від багатьох інших подібних досліджень). Отже, в ідеалі результат переходу від авторитарного правління постає тут у тривимірному перерізі: це – встановлення політичної, соціальної та економічної демократії. Розвиток цієї ідеї у більш викристалізованому варіанті ми знаходимо у теоретичному підході американського дослідника А. Пшеворського. Саме його праця “Демократія та ринок. Політичні та економічні перетворення у Східній Європі і Латинській Америці” отримала найбільшу популярність в ході третього етапу становлення транзитології, для якого характерними є перші спроби тестування транзитологічної парадигми для пояснення східноєвропейських та пострадянських трансформацій. В частині другій зазначеного дослідження “Переходи до демократії” Пшеворскі визначає перехід як процес, що перебігає від ancien regime (старий режим – Г.Ш.) до Нової Республіки. Відправним пунктом перехідного процесу, таким чином, є попередній авторитарний status quo, ancien regime та соціальні умови, які сприяли його виникненню, а для позначення його кінцевої точки Пшеворскі використовує бразильський термін “Нова Республіка” (в такий спосіб в Бразилії позначено період від вересня 1988 року, якому передувало повалення військового режиму, обрання національного конгресу та ухвалення Конституції. Сам процес переходу вчений розділяє на два великі етапи: лібералізацію та демократизацію, в межах якої він виділяє два аспекти: вивільнення з-під авторитарного режиму та конституювання демократичного правління. Ознакою початку лібералізації, свідченням утворення тріщин в монолітному блоці авторитарної влади, на думку дослідника, є той момент, коли в якийсь період часу група, що належить до авторитарного істеблішменту, починає виявляти терпимість до незалежних організацій, даючи знати громадянському суспільству, що принаймні деякі форми цих організацій не будуть подавлятись. Лібералізація, за словами Пшеворського, або завершується, приводячи до похмурих періодів, які лицемірно називають нормалізацією, або продовжується та переходить в демократизацію. Отже, розглянувши перші три етапи становлення та утвердження транзитологічної парадигми, ми можемо констатувати, що протягом 70–80-х років ХХ ст. в її рамках була сформована так звана “класична” модель переходу, яка розглядає цей процес як послідовність трьох наступних етапів: 1) лібералізації авторитарного режиму; 2) встановлення демократичного правління; 3) консолідації демократичного режиму. Головною особливістю цієї моделі, з нашого погляду, є заданість результату переходу, як єдино можливий кінцевий пункт суспільно-політичних трансформацій розглядається встановлення демократії (демократичного режиму). Тобто перехід в рамках цієї моделі є виключно “переходом до демократії”.