Форми парламентського контролю

Date: 2015-10-07; view: 999.

Парламентський контроль – контроль парламенту за діяльністю державних органів , установ і посадових осіб. Парламентський контроль є однією з найважливіших функцій парламенту . Функція контролю та зумовлені нею повноваження притаманні практично всім парламентам, а обсяг контрольних повноважень залежить від форми державного правління .

Парламентський контроль означає нагляд законодавчої гілки влади над виконавчою. Він накладає певні обмеження на органи виконавчої влади, забезпечує захист свобод окремих громадян проти зловживання владою, звертає увагу громадян на важливі проблеми, підтримуючи постійний діалог або дискусію, та зміцнює роль представницького уряду у політичній системі. Оскільки ситуація у кожній країні різна, відрізняється і спосіб розподілу політичної влади та організація контролю.

Важливість контролю. Контроль має особливе значення для нових європейських демократичних країн, оскільки контроль притаманний не тільки поліцейським урядам. Він також допомагає демократичним змінам у суспільстві, оскільки завдяки контролю:

1. Майбутні законодавці зможуть адекватно реагувати на здобутки і недоліки попередніх парламентів;

2. Досягається цілеспрямоване та ефективне впровадження законодавства;

3. Урядова політика залишається відкритою до потреб та турбот народу;

4. Можливе виявлення та зміна проблемних законів. Громадяни країн, що проходять період демократизації, часто мають дуже високі очікування щодо своїх нових урядів. У такій ситуації парламентський контроль набуває особливої ваги.

Стимули контролю. Політичні стимули контролю відрізняються у президентській і парламентській системах. У президентських системах конституційний розподіл влад стимулює конкуренцію між законодавчою та виконавчою гілками влади. Законодавці у президентських системах можуть мати більший стимул до здійснення контрольних дій для покращення своїх інституційних позицій. Це особливо важливо у періоди існування розділених урядів — цей феномен дуже поширений у Сполучених Штатах Америки та Франції.

Такими формами контролю можуть бути депутатський запит, питання постановки вотуму довіри уряду, діяльність уповноваженого з прав людини, діяльність рахункової або лічильної комісії, питання звіту уряду або окремих міністрів, створення тимчасових слідчих комісій.

1) Запитання до гл.уряду або окремих міністрів з боку пар-рів. Хоча ця практика вперше була розроблена у Палаті общин Великобританії у 1849 р., зараз вона застосовується по всьому світу.

Юридичний засіб запитань означав право депутата на звернення до члена уряду з метою отримання певної інф-ії, що упереджувало прийняття певних рішень урядом. Таким чином запитання як форма п.кон-лю були ефективним у випадку оприлюднення небажаної для уряду інф-ії, на підставі якої приймалось рішення.

Найбільш відомою є усна форма парламентських запитань, коли члени опозиції задають питання вищим урядовцям з політичних питань під час зустрічей, які називаються “час для запитань”. Час для запитань — це динамічний та дуже відкритий процес. Широкий загал та ЗМІ також виявляють підвищений інтерес до цього аспекту роботи парламенту, особливо у випадку британської Палати общин. Однак це справедливо не для всіх держав. У Франції трансляції часу запитань збирають дуже вузьку аудиторію та мають мінімальний політичний вплив.

Час для запитань виконує дві основних цілі. Одна ціль — це контроль. Примушуючи керівників парламенту відповідати на запитання, рядові депутати та широкий загал можуть вивчати (і згодом приймати відповідні рішення) урядову політику. Друга мета є політичною. Запитання дають нагоду і правлячим, і опозиційним партіям відстояти свої погляди з того чи іншого питання, часто від імені зацікавленої громадськості.

Усні питання — це не єдина форма парламентських запитань; письмові питання також стали важливою частиною процесу. Формати письмових запитань відрізняються

Дні уряду дозволяють членам парламенту вчасно отримувати необхідну інформацію про напрямок та ефективність урядових програм, включаючи роботу урядових агентств та адміністрацій

2) Запити (або інтерпеляції –лат. «переривання промови»). Особливості – тягне за собою загальні дебати в парл-ті, тягне за собою пол..санкцію, оскільки будь-які запити депутатів є наслідком прийняття певної резолюції, наслідком інтерпеляції може бути застосування до уряду питання про недовіру. Подібні до усних парламентських питань, що задаються у ході часу для запитань. Однак, тоді як запитання є скоріше формою миттєвої взаємодії, покликаною підкреслити відмінності між урядом та опозицією, запити мають викликати повне обговорення питання або окремого випадку неналежного виконання посадових обов'язків міністром. Запити час від часу приводять до видання офіційної постанови парламенту. У цих випадках депутат, який направив запит, робить подання про невиконання посадових обов'язків міністром та про його звільнення. Однак зазвичай про-урядова більшість голосує проти таких пропозицій. У Німеччині існує як письмова, так і усна форма запитів. Остання форма, яка називається “загальними запитами”, стосується питань загальної політичної ваги і направлена на ініціювання відкритого обговорення. На відміну від цієї форми, “специфічні запити” стосуються деталізованої інформації щодо конкретного політичного питання. Обидві форми має підписати парламентська група у складі не менше 34 депутатів. В Індонезії для подання запиту вимагаються підписи принаймні 10 депутатів з двох партійних фракцій. У Бельгії депутатський запит може подати один депутат.

3) Пропозиція – за юр.змістом як форма парлюконтолю-проект резолюції, який готується пар-ом стосовно того чи іншого питання, що готується урядом. Дається позиція шляхом обговорення в п-ті проекту данної пропозиції.

4) Постанова питання про довіру уряду або внесення резолюціх про недовіру- досить складна конят.закріплена процедура, не може бути з будь-якого питання і прводу. Ця процедура більш поширена у країнах з коаліційними урядами, фракційна природа яких час від часу змушує одну або більше партій виходити зі складу та голосувати проти уряду. Успішне голосування по вотуму недовіри, природно, викликає політичне потрясіння. Успішне голосування по вотуму недовіри може викликати значну нестабільність, оскільки уряди постійно змінюються (яскравим прикладом є Італія). Щоб уникнути цих ускладнень, деякі країни пішли за прикладом Німеччини та встановили “конструктивний вотум недовіри”. Згідно з цим положенням, передбаченим статтею 67 Основного Закону Німеччини, вимагається, щоб у пропозиції про вотум недовіри також наводилося ім'я нового прем'єр-міністра (або Канцлера). У деяких країнах, таких як Канада, кожне голосування з політичних питань потенційно може перетворитися на голосування про недовіру уряду. Іншими словами, традиція жорсткої політичної лояльності вимагає, щоб партія більшості підтримувала усі урядові пропозиції. Якщо цього не відбувається, уряд втрачає довіру парламенту. Ця практика не подобається деяким рядовим членам парламенту як така, що “розхолоджує” парламентську критику.

В Угорщині та Польщі вотум недовіри може бути висловлений окремому міністру, і таке рішення буде оцінкою не загальної урядової політики, а скоріше ефективності роботи конкретного посадовця.

5) Регулярні звіти урядів та окремих міністрів за свою діяльність. Сюди також відносять послання президента до пар-ту і тронні промови монархів.

6) Створення постійних, спеціальних та тимчасових слідчих комісій та комітетів. Предметом розслідування є резонансні справи стосовно діяльності уряду чи гл.д-ви стосовно того чи іншого питання.

7) Парламентські слухання – на них, як правило,запрошуються представники вик. Влади. А також громадськості стосовно необхідності змінити політику уряду стосовно окремого питання.

8) Фінансовий контроль – контроль за дохідною і видатковою частиною держ.бюджету. Ця функція передбачає звіт уряду за виконання бюджету або фінансовий контроль спец.створеним фінансовим органом (лічильна, рахункова палата, генеральний аудитор).

9) Діяльність уповноваженого з прав людини. Ця посада вперше виникла у Швеції у 1809 р. Уповноважений з прав людини є незалежним та незаангажованим службовцем, який розслідує скарги на дії уряду та напряму звітує парламенту. Омбудсман - посадова особа, на яку покладено функції здійснювати контроль за дотриманням прав і інтересів громадян.

10) Діяльність за здійсненням делегованих поановажень

Україна

1.Загальний парламентський контроль, що здійснюється Верховною Радою України.

2.Парламентський контроль, що здійснюється комітетами, тимчасовими та спеціальними слідчими комісіями Верховної Ради України. Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України (далі - слідча комісія) - колегіальний тимчасовий орган Верховної Ради України, що утворюється із числа народних депутатів України, завданням якого є здійснення парламентського контролю шляхом проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес. Спеціальна тимчасова слідча комісія Верховної Ради України (далі - спеціальна слідча комісія) - колегіальний тимчасовий орган Верховної Ради України, що утворюється у складі народних депутатів України, спеціального прокурора і спеціальних слідчих, завданням якого є проведення розслідування обставин щодо вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину, викладених у підписаному більшістю народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України поданні про ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

3.Парламентський контроль, що здійснюється Уповноваженим Верховною Радою України з прав людини. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини — орган Верховної Ради України, що здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина в Україні (омбудсмен). Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" визначив метою парламентського контролю наступні пункти:

• захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

• додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб'єктами, зазначеними у статті 2 вищезгаданного Закону;

• запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

• сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

• поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

• запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

• сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Парламентський контроль, що здійснюється Рахунковою палатою.

Рахунко́ва пала́та — постійно діючий орган контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.

Рахункова палата згідно закону «Про Рахункову палату України» виконує такі функції:

• Організує та здійснює контроль за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;

• Здійснює контроль за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначає ефективність та доцільність видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів;

• Контролює фінансування загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

• Контролює дотриманням законності при наданні Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України;

• Контролює законність та своєчасність руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках;

• Аналізує встановлення відхилень від показників Державного бюджету України та готує пропозицій про їх усунення, а також удосконалює бюджетний процес в цілому;

• Регулює інформування Верховної Ради України, її комітетів про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргів України, про результати здійснення інших контрольних функцій;

• Виконує інші завдання, передбачені для Рахункової палати чинним законодавством України. Рахункова палата здійснює контроль на засадах законності, плановості, об'єктивності, незалежності та гласності.

Контрольна функція парламенту зводиться до контролю парламенту за іншими органами влади. Такими формами контролю можуть бути: Депутатський запит, постановка питання вотуму довіри Уряду, діяльність уповноважених з прав людини, діяльність рахункових або лічильних комісій, питання звіту уряду або окремих міністрів.

Довіра Уряду зазвичай виходить від самого парламенту (як правило опозиції). Різниця між вотумами довіри(ініціатор – уряд) і недовіри(ініціатор – парламент), у тому що перший висловлюється Уряду, а другий П-ту.

Головною формою парламентського контролю нерідко називають постановку питання у представницькому органі про довіру уряду. Однак такі дії мають контрольний характер у випадку, якщо перед голосуванням у парламенті про довіру уряд звітує. А це буває далеко не завжди. Результатом постановки питання про довіру уряду може бути його відставка.

Во́тум довіри у режимі парламентської демократії — голосування парламенту, на якому депутати вирішують, висловлювати чи ні свою довіру чинному урядові. Це голосування часто закінчується позитивно, оскільки чинні уряди переважно мають більшість у парламенті. країнах британської парламентської традиції, включаючи Сполучене королівство, Канаду, Австралію або Нову Зеландію, до вотуму довіри може призвести пропозиція або поправка опозиції або прийняття фінансового законопроекту, наприклад бюджету. Після обговорення питання ставиться на голосування. У випадку негативного рішення уряд має подати заяву про відставку, парламент розпускається, и у найкоротший термін організуються дострокові загальні вибори.

У 2005 у Палаті общин Канади пройшло два вотуму довіри. Перший, у травні 2005, стосувався бюджету. Уряд меншості Ліберальної партії Канади зберіг довіру Палати, вчасно об'єднавшись з Новою демократичною партією і призначив до Кабінету міністрів консервативного депутата.

Другий, що пройшов 28 листопада 2005, був вотумом недовіри, запропонований трьома опозиційними партіями. Прийнятий 171 голосом проти 133, вотум змусив прем'єр-міністра Пола Мартіна подати у відставку від імені свого уряду і вимагати розпуску парламенту та оголошення загальних виборів, які було проведено 23 січня 2006.

У Німеччині

У німецькому парламенті бундестазі існує лише можливість «конструктивного вотуму недовіри» (нім. Konstruktives Misstrauensvotum), тобто, вибори іншого канцлера за абсолютної більшості. Однак канцлер завжди має право підняти питання про довіру. Якщо бундестаг відмовляє канцлерові у довірі, федеральний президент може розпустити його за пропозицією канцлера через 21 день, якщо лише тим часом бундестаг не обрав іншого канцлера. Цей механізм багаторазово використовувався канцлером, який насправді володіє більшістю, для того, щоб оголосити нові вибори.

У Франції

Перший абзац статті 49 конституції 5-ої республіки передбачає, що Уряд Франції може вимагати проведення голосування з питання про довіру у Національних зборах і ніде більше. Це питання може стосуватись урядової програми або загальнополітичної декларації. Це одна з трьох форм використання політичної відповідальності уряду поряд звотумом недовіри і прийманням тексту без голосування, що передбачено статтею 49, абзацом 3[3]. Питання про довіру — класичний механізм парламентарного режиму: він покликаний забезпечити існування взаємних способів впливу у виконавчої та законодавчої влад. Він відповідає праву розпуску Національних зборів, яке має президент Франціїна підставі статті 12 Конституції. На практиці питання про довіру може переслідувати дві мети: або щоб на початку терміну впевнитись, що програму нового уряду підтримає більшість, або щоб закріпити більшість Національних зборів навколо уряду у випадку розбіжностей у думках або крупної політичної події.

З 1958 всі уряди, що піднімали питання про довіру, отримували підтримку Національних зборів. Уряд Франсуа Фійона отримав її 17 березня 2009 на свою декларацію про зовнішню політику (стосувалась, зокрема, відновлення Франції у сполученому військовому командуванні НАТО) при 330 голосах «за», 238 «проти» та 9 утримались. УрядДомініка де Вільпена також отримав підтримку 8 червня 2005 363 голосов проти 178. Вотум довіри необов'язково забезпечує прем'єр-міністрові збереження його уряду: у1972 Жак Шабан-Дельмас змушений був вручити заяву про відставку Жоржу Помпіду лише через декілька тижнів після отримання підтримки від своєї більшості. Цей приклад ілюструє одну з особливостей французької конституційної системи: прем'єр-міністр, законність якого залежить від Національних зборів і який відповідає перед ними, повинен також впевнитись у підтримці президента Республіки, за виключенням періоду спільного існування уряду і голови держави, що належать до різних політичних напрямків, коли президент втрачає свої основні прерогативи. Ця форма режиму називається дуалістичним парламентаризмом.

Вотум недовіри — вияв шляхом голосування палатою парламенту (здебільшого нижньою палатою) несхвалення політичної лінії, певних дій або законопроекту уряду країни або окремого міністра.

У політичній практиці вираження вотуму недовіри призводить:

 до виходу у відставку уряду і формування нового уряду;

 до розпуску парламенту і проведення дострокових парламентських виборів.

Ініціатива висунення питання про вотум недовіри може виходити від уряду, від парламентських фракцій чи груп депутатів.

Серед форм парламентського контролю за урядами можна також назвати прийняті в деяких країнах регулярні обговорення їхніх звітів.

Різновидом подібних звітів є так звані тронні промови монархів, які готуються урядами і проголошуються на початку сесій парламентів. Після проголошення такої промови у нижніх палатах

В умовах парламентських та змішаних республік невід'ємним від поняття відповідальності є підзвітність. Часто у конституціях цих країн закріплюється лише підконтрольність уряду, оскільки вважається, що вона обов'язково супроводжується підзвітністю. У Греції Парламент та парламентські комісії можуть вимагати присутності компетентного в питанні, яке вони обговорюють, міністра або заступника міністра. Парламентські комісії можуть через міністра викликати будь-якого державного службовця, якого вважатимуть корисним для виконання ними своїх функцій. Парламент також може надсилати адресовані та надіслані йому доповіді міністрам та їх заступникам, які зобов'язані надати необхідні пояснення. Конституцією закріплено, що парламентський контроль здійснюється парламентом на пленарних засіданнях не рідше двох разів у тиждень, в порядку передбаченому Регламентом. Разом із тим, міністри та їх заступники мають право вільного входу на засідання Парламенту, на їх першу вимогу, їм надається слово.

Найпоширенішою формою такого контролю в країнах з парламентарними і змішаною республіканською формами правління є запитання депутатів, звернені до глави уряду або окремих міністрів. Запитання можуть бу-ти як усні, так і письмові.

Щодо письмових запитань, то порядок їх подання і підготовки відповідей на них є складнішим. Насамперед для відповіді на письмові запитання члени уряду завжди мають певний час. Наприклад, у Бельгії, Франції та Фінляндії відповіді на письмові запитання належить давати не пізніше, ніж через тридцять днів.

Більш ефективним засобом впливу парламенту на уряд є інтерпеляція і наближені до неї процедури. інтерпеляція — це сформульована одним або групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремого міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дій або з питань загальної політики. У ряді країн відповідні процедури офіційно визначаються як запит.

Парламентська практика Великобританії та інших англомовних країн не знає процедури інтерпеляції. Своєрідним її замінником тут є так звана пропозиція. За формою пропозиція — це проект резолюції, в якій визначається позиція нижньої палати з певного питання. Вона створює можливості для критики уряду.