Функції парламентів.

Date: 2015-10-07; view: 965.

Загальний вияв компетенція парламенту знаходить у його функціях : законодавчій , фінансовій , установчій ,кадровій ,контрольній ,судовій , зовнішньополітичній.

Установча функція парламентів полягає у тому , шо вони тією чи іншою мірою формують інші державні органи , обирають чи призначають їх посадових осіб. Роблять це парламенти або самостійно, або затверджуючи кандидатуру ,запропоновану іншим вищим органом державної влади , або надаючи згоду на її призначення . До установчих повноважень парламентів можна відннести і їх право призначати вибори до органів державної влади та органів державного самоврядування . У парламентарних республіках парламент обирає президента і формує увесь склад уряду.

Установча функція спрямована на здійснення первинного юридичного оформлення найважливіших соціальне - економічних і політичних інститутів суспільства. За допомогою установчих норм визначається устрій держави, впроваджується в життя передусім політичні та управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів, визначаються їх повноваження.

У змішаних президентсько-парламентських системах механізми парламентського контролю над призначення посадових осіб виконавчої влади зазвичай обмежений окремими положеннями. Наприклад, в Німеччині парламент призначає виконавчих осіб судових органів, перш за все, Конституційного Суду. Кандидатури на посади останнього пропонує Міністр юстиції, а їх затвердження відбувається в обох палатах парламенту. Комісія з питань висунення кандидатур, що допомагає Міністрові юстиції у призначенні на суддівські посади судів загальної юрисдикції, також обирається парламентом.

В Перу Сенат призначає або затверджує призначення суддів Верховного суду, Генерального прокурора, Уповноваженого у справах банків і страхування, Генерального ревізора з перевірки рахунків, а також вищих офіцерів збройних сил. Судді обираються на спільних засіданнях обох палат.

В Мексиці Сенат санкціонує призначення міністрів, дипломатичних представників, керівників збройних сил і суддів Верховного суду. Сенат Аргентини має аналогічні повноваження.

У Швейцарії обидві палати спільно обирають членів Федеральної ради (кабінету), ЗО суддів Федерального трибуналу (Верховного суду) і дев'ять суддів Федерального суду у справах страхування.

Роль парламенту у призначенні посадових осіб виконавчої влади відрізняється залежно від того, який державний устрій існує в країні - парламентська чи президентська республіка. Загалом, в парламентських системах прем'єр-міністр і кабінет можуть у будь-який момент бути відправлені у відставку більшістю голосів членів парламенту. Там зазвичай голови уряду повинні заручитися належною підтримкою з боку парламенту і політичних партій ще до свого призначення. Фактично це дає можливість членам парламенту і особливо представникам партій більшості отримувати істотний вплив на наступні рішення прем'єр-міністра на своїй посаді.

В президентських системах голова виконавчої влади обирається на основі загального виборчого права, перебуває на посаді протягом визначеного терміну, має можливість бути незалежним у своїх діях, тому для балансу міжвладних відносин дуже важливо, щоб парламент мав певні важелі впливу на посадових осіб виконавчої влади, яких призначає президент.

В Південній Америці устрій більшості країн базується на президентській системі, а процес затвердження парламентом кандидатур на урядові посади як засіб парламентського контролю часто відсутній. Така система встановлювалась там на протязі довгого часу за домінування виконавчої влади, що часто спиралася на потужну підтримку армійських формувань. Таким чином, президенти не відчували потреби дослухатися до думки законодавчих органів.

Особливо складною є система контролю Конгресу США за призначенням посадових осіб виконавчої влади. Тут цей процес став надзвичайно важливим елементом парламентського контролю. Близько 2500 урядових чиновників підлягають перевірці і затвердженню Сенатом, що є частиною процесу призначення. До них належать 800 вищих посадових осіб виконавчої влади (міністри, їхні заступники й помічники), 150 послів, 800 федеральних суддів, 200 прокурорів та керівників системи судових виконавців і приблизно 500 членів рад, що функціонують на непостійній основі. Повноваження відхилення кандидатур є достатньо реальним, і Сенат часто застосовує його у випадках, коли має вагомі підстави для сумнівів щодо адекватності запропонованої кандидатури відповідній посаді. Затверджені члени кабінету є підзвітними голові виконавчої влади, президенту країни.

Важливим напрямом діяльності парламентів є їхня участь у формуванні уряду і судової влади. У країнах із парламентською і змішаною формами державного правління існує два способи формування уряду:

1) парламент формує його з партії парламентської більшості або коаліції партій (Великобританія);

2) глава держави призначає прем'єр-міністра за згодою парламенту і на пропозицію останнього — інших членів уряду (Італія, Франція, Греція).

Позапарламентський спосіб формування уряду застосовується у всіх президентських республіках. Парламент тут не бере безпосередньої участі в процесі формування уряду або його роль щодо цього обмежена. Прикладом можуть бути США, де президент призначає членів уряду за порадою і згодою сенату.

В Україні Верховна Рада має наступні установчі функції відповідно до статті 85 Конституції:

• надання згоди на призначення Президентом України прем'єр-міністра України;

• призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

• призначення на посаду та звільнення з посади Уповнова женого Верховної Ради України з прав людини;

• призначення на посаду та звільнення з посади Голови Націо нального банку України за поданням Президента України;

• призначення та звільнення половини складу Ради Націо нального банку України;

• призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

• призначення на посади та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента Ук раїни;

• надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна Украї ни, Голови Державного комітету телебачення і радіомов лення України;

• надання згоди на призначення Президентом України на по саду Генерального прокурора України; висловлення недо віри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

• призначення третини складу Конституційного Суду України;

• обрання суддів безстроково;

• призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України.

Важливою державотворчою функцією Верховної Ради є призначення виборів Президента України, який обирається громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Верховна Рада має право також усунути Президента України з поста з застосуванням процедури імпічменту у випадку вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Відповідно до статті 92 Конституції України Верховна Рада може виключно через закони унормовувати структуру і діяльність органів виконавчої влади, національної безпеки, суду, прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань, адвокатури, статистики та інформатики.

Верховна Рада України визначає територіальний устрій України, статус столиці України, спеціальний статус міст України.

Верховна Рада України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим за висновком Конституційного Суду про порушення нею Конституції України або законів України.

Верховна Рада України затверджує структуру, чисельність, функції Збройних Сил України, Служби безпеки України і Міністерства внутрішніх справ України.

Закондавча функція – проявляється у монопольному праві приймати, скасовувати вносити зміни до Законів. Основною функцією парламенту є здійснення законодавчого процесу, який втілюється під час проведення сесій Парламенту. Законодавчі повноваження парламент здійснює відповідно до процедури, передбаченої регламентами палат.

Конституції різними способами закріплюють компетенцію парламентів у законодавчій сфері: а) через перелік питань, за якими парламент може здійснювати законодавчу діяльність; б) без закріплення будь-яких питань, з яких парламент може здійснювати законодавчі функції; в) через встановлення відносно визначеної компетенції у сферах, що стосуються взаємовідносин законодавчих органів федерації та її суб'єктів. До конституцій, що закріплюють точний перелік питань, з яких парламент законодавствує, належать, наприклад, конституції США, Австрії, Болгарії, Франції. Деякі конституції (Великобритании Нової Зеландії, Португалії, Польщі та ін.) дуже широко закріплюють повноваження парламенту в законодавчій сфері. У Великобританії верховна влада в галузі законодавства доручається парламенту в цілому. За Конституцією Японії парламент є вищим органом державної влади та єдиним законодавчим органом держави. Отже, за характером конституційної регламентації цю групу парламентів можна віднести до парламентов з абсолютно необмеженою законодавчою компетенцією.

Існують парламенти з відносно визначеною компетенцією. До цієї групи належить Конституція Індії, яка встановлює три види повноважень: а) виключну компетенцію союзу, за якою може законодавствувати лише федеральний парламент; б) компетенцію законодавчих органів штатів; в) спільну компетенцию федерального парламенту та законодавчих зборів штатів. Основний Закон Німеччини та Конституція Швейцарії встановлюють виключну компетенцию федеральних органів і конкуруючу законодавчу компетенцію земель або кантонів. У сфері конкуруючої законодавчої компетенції землі наділяються правом законодавства лише тоді й остільки, коли й оскільки федерація використовує свої права законодавства.

Стадії законодавчого процесу: 1. Законодавча ініціатива (внесення законопроекту до парламенту); 2. Розгляд законопроекту (в парламентських палатах і комітетах (комісіях); 3. Прийняття закону парламентом; 4. Промульгація (підписання та оприлюднення главою держави).

У сфері зовнішньої політики парламентам, як правило , надається правило ратифікації і денонсації міжнародних договорів. Вони наділяються широкими повноваженнями з питань війни і миру, перебуванні військ іноземних держав на території держави, використання збройних сил за межами країни, входження держави до воєнних союзів тощо.

Ратифікація- затвердження вищим органомдержавної влади укладеного її уповноваженим міжнародного договору , який з цього моменту набирає юридичної сили для данної держави . Повноваження ратифікації міжнародних договорів традиційно належало до компетенції глави держави, який робив це за санкцією парламенту або без такої . По мірі того , як укладені міжнародні договори почали стосуватися внутрішнього законодавству країни, визнання приорітету норм міжнародного права над нормами національного права, повноваження ратифікації міжнародних договорів ставало обовязковою складовою компетенції парламенту. Як правило, парламенти здійснюють Р міжнародних договорів або дають згоду на них у формі закону . У більшості країн під час Р міжнародних договорів парламентарії не можуть пропонувати поправки до текстів міжнародних договорів , що ратифікуються. Вони можуть лише голосувати за Р або проти неї . У деяких країнах(США) парламент може вносити до тексту мінародного договору якісь зміни чи доповнення . Іноді договір може бути ратифіковано частково . Є країни, де парламенти ратифікують тільки найважливіші мінародні договори.

Денонсація міжнародного договору – відмова однієї зі сторін міжнародного договору від виконання його , що призводить до дострокового припинення дії договору; Вихід держави із багатостороннього міжнародного договору.

Квазісудові функції парламентів (КсФП) – вплив на формування судових органів і контроль над ними стосовно прав людини . Судові повноваження парламентів виявляються передусім у тому, що в біьльшості країн вони наділені правом вирішувати питання про притягнення до суової відповідальності вищих посадових осіб держави за скоєні ними тяжкі злочини в порядку імпічменту . Імпічмент – у деяких країнах конституційно встановлений порядок притягнення парламентом до відповідальності вищих посадових осіб держави (президента,міністрів,суддів вищих судів) за порушення ними завконів. Підставами для притягнення президента чи іншої посадової особи до відповідальності в порядку І конституції передбачають державну зраду , посягання на конституцію ,вчиненн я злочину , порушення законів. Порядок імпічменту не однаковий у різних країнах. В одних країнах справа порушується нижньою палатою , а верхня палата для її розгляду перетворюється в судову колегію. Рішення верхньою палатою приймеється кваліфікованою більшістью голосів. У країнах із парламентарними формами правління можливість застосування імпічменту мало значення в період о введення політичної відповідальності уряду перед парламентом . Після введення такої відповідальності імпічмент у цих країнах практично не застосовується. У країнах із президентською та змішаною формами республіканського правління загроза імпічменту може використовуватися як досить ефективний засіб впливу парламента на президента.

У багатьох країнах парламенти беруть участь у формуванні органів судової влади, наділені правом оголошувати амністію . Амністія- повне або часткове звільнення від відбування покарання або помякшення покарання певних каегорій осіб, засдужених за вчинення злочинів, припинненя порушеного кримінального переслідування, а також зняття судимості з осіб, які відбули покарання або звільнені від нього . Амністія оголошується актом, що видається вищим органом державної влади. В одних країнах повноваження оголошувати амністію належить до компетенції парламенту, в інших- глави держави. В деяких країнах парламент і глава держави при оголошенні амністії повинні діяти спільно. Як правило, акт про амністію видається у звязку зі святкуванням певної знаменної дати в житті держави і поширюється на індивідуально невизначене коло осіб.

Характер відносин між виконавчою та законодавчою гілками влади визначається принципом відповідальності уряду перед парламентом. Відомо, що основною функцією парламенту є законотворча. Проте реалізація законів у більшій мірі залежить від діяльності уряду. Саме тому передбачені конституцією та іншими нормативно-правовими актами механізми контролю парламенту за діяльністю уряду визначають його реальну роль у системі гілок влади в державі. Власне від контрольних повноважень залежить ефективність роботи як парламенту, так і уряду.

Парламентський контроль – контроль парламенту за діяльністю державних органів , установ і посадових осіб. Парламентський контроль є однією з найважливіших функцій парламенту . Функція контролю та зумовлені нею повноваження притаманні практично всім парламентам, а обсяг контрольних повноважень залежить від форми державного правління .

Парламентський контроль означає нагляд законодавчої гілки влади над виконавчою. Він накладає певні обмеження на органи виконавчої влади, забезпечує захист свобод окремих громадян проти зловживання владою, звертає увагу громадян на важливі проблеми, підтримуючи постійний діалог або дискусію, та зміцнює роль представницького уряду у політичній системі. Оскільки ситуація у кожній країні різна, відрізняється і спосіб розподілу політичної влади та організація контролю.

Важливість контролю. Контроль має особливе значення для нових європейських демократичних країн, оскільки контроль притаманний не тільки поліцейським урядам. Він також допомагає демократичним змінам у суспільстві, оскільки завдяки контролю:

1. Майбутні законодавці зможуть адекватно реагувати на здобутки і недоліки попередніх парламентів;

2. Досягається цілеспрямоване та ефективне впровадження законодавства;

3. Урядова політика залишається відкритою до потреб та турбот народу;

4. Можливе виявлення та зміна проблемних законів. Громадяни країн, що проходять період демократизації, часто мають дуже високі очікування щодо своїх нових урядів. У такій ситуації парламентський контроль набуває особливої ваги.

Стимули контролю. Політичні стимули контролю відрізняються у президентській і парламентській системах. У президентських системах конституційний розподіл влад стимулює конкуренцію між законодавчою та виконавчою гілками влади. Законодавці у президентських системах можуть мати більший стимул до здійснення контрольних дій для покращення своїх інституційних позицій. Це особливо важливо у періоди існування розділених урядів — цей феномен дуже поширений у Сполучених Штатах Америки та Франції.

Такими формами контролю можуть бути депутатський запит, питання постановки вотуму довіри уряду, діяльність уповноваженого з прав людини, діяльність рахункової або лічильної комісії, питання звіту уряду або окремих міністрів, створення тимчасових слідчих комісій.