Роль еліти в політичний модернізації України.

Date: 2015-10-07; view: 387.

*ПЕ – політ еліта; мод. – модернізація.

Роль еліти в суспільстві відображають її функції: 1) еліти відіграють найважливішу роль у визначенні політичної волі соціальної групи, усього суспільства й у виробленні механізмів реалізації цієї волі; 2) еліти покликані формувати політичні цілі своєї групи; 3) еліти регулюють діяльність з політичного представництва групи, дозуючи підтримку, посилюючи або обмежуючи її; 4) еліти є основним резервом керівних кадрів, центром добору й розміщення керівників на різних ділянках політичного й державного управління

З 1 боку, еліта є суб'єктом мод-ї, з 2 – сам мод-ий процес впливає на неї, визначаючи її тип, структуру, характер розподілу ресурсів, взаємовідносин, особливості рекрутування. З огляду на це дем. мод-ія може виступити фактором суспільно-політичної консолідації та демократизації ПЕ. Виклики мод-ї зумовлюють необхідність формування нового типу еліт – компетентних, гнучких, демократичних, функціональних, ефективних, консолідованих, які б виступили потужним мод-м фактором.

Внаслідок подій 1990 – 1991 років майже миттєво було зруйновано стару пол сис-му, а побудова нової зазнала чималих труднощів. З тих часів укр. ПЕ не вдалося створити демокр зв'язків та методів прийняття рішень. Рез-т: криза ПЕ, яка виявилася в загостренні протиріч між старою номенклатурною та новою національно-демократичною елітами. При цьому специфікою даного процесу в нашій державі було те, що і 1, і 2 виступили чинниками і S-ми змін. Ще 1 джерелом політ напруженності став конфлікт інтересів на рег. Рівні: загострення протиріч між тер та фін ел. угрупованнями.

Важливим показником мод-го потенціалу політ сис-ми є її відкритість. В визначає ступінь сприйняття сис-мою та її компонентами зовн імпульсів, мірою проникнення до неї ззовні будь-якої «речовини». Авторитарні системи тяжіють до закритості. Самоорганізація ґрунтується на постійних та безперервних обмінних процесах за нерівноважних умов, і відкритість є необхідною умовою мод-ї та існування демократичних систем. Вітчизняна еліта має виражений закритий характер, який багато в чому зумовлений історичними обставинами. Чинники: авторитарність, боротьба за владу як самоціль, відсутність демократичної політичної культури, правова неврегульованість діяльності опозиції, а головне – недемократичні механізми рекрутування еліти (пріоритет принципів клановості, клієнталізму, значення фінансового і соціального статусу над особистісними та професійними якостями, вузькість соціальної бази рекрутування). Як наслідок, знижується вертикальна мобільність, сповільнюються процеси циркуляції еліти, гальмуються модернізаційні процеси. Ще одним негативним чинником, що не сприяє демократичним змінам, є слабка партійна структурованість еліти. Значення її кланово-корпоративістської приналежності, як правило, домінує над партійністю. Партійність розглядається не як демократичний засіб представництва інтересів, а як інструмент досягнення тактичних, кон'юнктурних, партикулярних або особистих інтересів. За словами відомого вітчизняного політолога, доктора політичних наук Анатолія Дмитровича Пахарєва, результатом цього стало таке явище, як «хамелеономанія політичних еліт».

Важливим показником модернізаційного потенціалу політичної еліти є її роль у вирішенні конфліктів і протиріч модернізації. Американські політологи Леонард Біндер, Джозеф Лапаломбара, Сідней Верба, Люсьєн Пай, Джеймс Колман та Міран Вейнер у спільній праці «Crises and Sequences in Political Development» визначають п'ять криз політичного розвитку – ідентичності, легітимності, участі, проникнення, розподілу. Ід: Вітчизняні еліти часто провокують розколи та конфлікти, передумови яких уже існували через історичні, політичні чи економічні обставини. За даними Українського незалежного центру політичних досліджень регіональні розбіжності простежуються у визначенні та ставленні до питань, що мають «традиційно конфронтаційний потенціал». Це – мовна політика, ставлення до НАТО, оцінення історичних подій, взаємини з Європейським Союзом, зближення з Російською Федерацією. Вбачаємо, що найважливішим засобом подолання зазначеної кризи є формування адекватної, універсальної національно-державницької ідеї. Криза легітимності являє собою недостатню підтримку, недовіру громадян до влади через невідповідність, дисбаланс цінностей, цілей, завдань, засобів їхньої реалізації, що властиві політичній владній еліті та уявленням про них у громадян. Одним з головних показників легітимності, що піддається соціологічному вимірюванню, є рівень довіри до влади. Рівень недовіри, за результатами соц. опит-нь, проведених службою Українського центру Разумкова в 2011 році – 60%, 15,2% підтримують напрям розвитку країни, інші утримались.

З проблемою ефективності влади тісно пов'язане й таке протиріччя модернізаційного розвитку, як криза проникнення. Криза проникнення - це проблема «виходу», що виникає на етапі реалізації політичних рішень. Відсутність консенсусу породжує зростання напруженості між урядовими та опозиційними колами, різними елітними угрупованнями, національною та регіональною елітами тощо. Уч: Криза участі пов'язана з дієвістю функції «входу», а також процесу конверсії, за якого імпульси перетворюються на рішення. Еліта, як головний суб'єкт прийняття політичних рішень, відіграє провідну роль у даному процесі. Плюралістично організована еліта, що є нормою існування демократичного суспільства, являє собою «верхівку» різноманітних груп впливу, а тому виконує подвійну функцію артикуляції/ агрегації інтересів громадян. Гегемонійські або авторитарні тенденції, «закритість» еліти заважають цьому. Отже, механізми політичної участі порушуються. Іншою причиною кризи участі є недорозвиненість інститутів громадянського суспільства, слабкість і неврегульованість діяльності опозиції. Розп: В Україні склалась ситуація, за якої роль

політичних еліт є гіпертрофованою порівняно з рівнем і можливостями політичної участі громадян.

78. Роль менталітету, традицій у політичній модернізації.

Менталітет – це сукупність домінуючих установок конкр суспільства, яка характеризує його соц. психіку. = Ментальність - система переконань, уявлень і поглядів індивідууму або суспільної групи, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь. Ключовими словами в визначенні менталітету є картина світу, набір духовних цінностей, не завжди усвідомлена система життєвих координат та підсвідомих стереотипів. успех модернизации определяется менталитетом населения страны, отношениями в системе "человек-государство-общество", которые могут существовать в двух формах: "либо государство на службе общества, когда политико-экономические институты настроены на работу государства в пользу граждан, вызывая доверие и содействие ему; либо общество на службе государства, выполняя функции "тяглового сословия", поставляющего ресурсы ему и "служивому сословию", с понятным взаимным недоверием". Вопрос сегодня главный в том, как осуществить переход от второй модели к первой , каким должно быть соотношение технологической и институциональной модернизаций. Ментальность - это не то, что мы думаем, а то как мы думаем и как мы переживаем. Ментальность - это метаязык человеческого сознания. Менталітет відбиває специфічні особливості відповідного типу культури, особливий образ думок, які формуються в тих, хто до даної культури належить.

Традиционные общества рассматриваются как некие застывшие формы, которые изменяются только под воздействием внешних обстоятельств или причин экономического, политического и т.п. характера, но в любом случае вопреки самой сути традиционного общества. Понятие “традиция” определялся тем подходом, который был сформулирован Максом Вебером и сводился к жесткому противопоставлению категорий традиционного и рационального. Традиционные институты, обычаи и способ мышления рассматривались как препятствия к развитию общества. Собственно, интерес исследователей сосредотачивался на проблемах модернизации, и потому традиционные черты определялись главным образом в негативных терминах, как оппозиция модернизации. процессы модернизации всегда подрывают, ослабляют и вытесняют традицию. Традиция рассматривалась как явление отмирающее, неспособное ни реально противиться современным формам жизни, ни сосуществовать с ними. в первой половине шестидесятых годов взгляд на традицию как на застывшую форму был поставлен под сомнение. Сделали это в первую очередь не теоретики модернизации, а ученые-страноведы — востоковеды и африканисты. вместо того, чтобы приводить к общественному прогрессу “может вызывать широкий спектр очень глубоких разрушительных реакций, грозящих нарушением идентичности индивидов. В конце 60 — начале 70-х годов в востоковедческой литературе ставится вопрос наличии в традиции внутренней и внешней стороны, или можно так сказать, сути, которая относительно неизменна, и формы выражения, которая может меняться. Понятие “традиция” все четче отделяется от понятий “обычай” и “обряд” Такие выводы вели к созданию популярной и в наше время концепции “переходного общества”. Одним из первых ее основные идеи выразил Ф. Ригс. По его мнению, традиционное общество “под влиянием сил модернизации эволюционирует в социально-политическую систему нового типа и такая новая система, часто характеризуемая по-прежнему как традиционная или как переходная, вырабатывает свои собственные системные характеристики, образуя оригинальный механизм самовоспроизводства и поддержания стабильности. Иными словами, традиция под напором сил современности не сдавала своих позиций, она обнаружила значительные адаптивные способности, порождая специфически национальные формы модернизации