Глобалізація та інформаційна революція як чинники сучасних політичних процесів.

Date: 2015-10-07; view: 537.

Ключовим поняттям, що характеризує процеси світового розвитку на межі ХХІ сторіччя стала глобалізація. Її суть – про можливе різке розширенняі і ускладнення взаємозв'язків і взаємозалежностей як людей, і держав, виражену у процесах формування планетарного інформаційного простору, світового фінансового ринку капіталів, товарів і робочої сили, в інтернаціоналізації проблем довкілля, міжетнічних і міжконфесійних конфлікті та безпеки.Отже, феномен глобалізації виходить за суто економічні рамки, що її схильні трактувати багато дослідників цієї теми, і охоплює практично всі галузі суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, і навіть самі умови існування людства.

Передумовою глобалізації стала інформаційна революція, що забезпечує технічну базу до створення глобальних інформаційних мереж, інтернаціоналізацію капіталу і жорсткість конкурентної боротьби на світових ринках, дефіцит природних ресурсів немає і загострення боротьби за контроль з них, демографічний вибух, і навіть посилення техногенного навантаження на природу і розподіл зброї масового знищення, збільшує ризик загальної катастрофи. Зазначені факти, не дивлячись на їхню різнорідність, тісно пов'язані між собою, і їхню взаємодію визначає складний і суперечливий характер глобалізаційних процесів. Інформаційні технології створюють реальну змогу різкого прискорення економічного, наукового, культурного розвитку планети, для об'єднання людства у співтовариства, усвідомлюючої свої інтереси і відповідальність за долю світу. І саме можуть бути знаряддями поділу світу і через посилення конфронтации.

91.Мондіалізм – доктрина „нового світового порядку”.

пацифізмVSмондіалізм (рух за об'єднання світу та його окремих регіонів на федеральній основі із всесвітнім урядом:1954 р. - перша мондіальна структура (більдерберзький клуб) 1973 р. - тристороння комісія (трилатирань) - створена 3-х осн просторів в сучасному земному шарі. (Америка, Європа, Тихоокеанський) Неомондіалізм (Фукуяма) - ринок (демократія - в основі світу) Ж. Атталі - такий вік світового співтовариства вже настав. Проект по установлению мирового правительства. Изначально, слово «мондиализация» использовалось по отношению к городам или муниципалитетам, которые объявляли себя городами «граждан мира», проявляя таким образом свое неравнодушие к мировым проблемам и желание разделить ответственность за судьбу человечества. Движение мондиализма выступает за образование новой политической организации, управляющей всем человечеством, переместив части национальных суверенитетов во Всемирный Федеральный Департамент, Всемирное Федеральное Правительство и Всемирный Федеральный Суд. Департамент занимался бы решением общих повседневных проблем человечества, таких как голод, пресная вода, войны, миротворчество, загрязнение окружающей среды и электроэнергия. Президент Всемирного Правительства избирался бы гражданами прямым голосованием, как в президентской республике. Мондиализм невозможен без подписания всеми государствами соответствующих законов или международных договоров, имеющих силу закона.

92.Теоретичні джерела та концептуальні витоки порівняльної політології.

Порівняльний підхід до вивчення політики сягає своїм корінням в далеке минуле. Давньогрецький філософ Арістотель ще в IV ст. до н. е.. зробив спробу опису політичного устрою великої кількості міст-держав Еллади, що дозволило йому сформулювати довгий час вважалася класичною типологію форм правління. Порівняльний аналіз державних пристроїв робили також Полібій, Макіавеллі, Монтеск'є, де Токвіль та багато інших філософи і політичні мислітелі.Тем не менше порівняльний, або компаративний, підхід виокрем лився в самостійний напрям у політичній науці в Сполучених Штатах та Західній Європі тільки між двома світовими війнами. У ці роки дослідники в основному звертали увагу на вивчення політичних інститутів і процесів. У 50-і рр.. XX ст. відомі американські вчені Уолтер Ростоу і Сеймур Мартін Ліпсет прийшли до висновку, що саме демократія є кульмінацією процесу економічного зростання та соціального развітія.Параллельно американський соціолог Талкот Парсонс розробив універсальну теорію соціальної системи, а Габріель Алмонд визначив основні функції політичної системи. Це дозволило проводити порівняльні дослідження політичних систем, що знаходяться на різних стадіях розвитку.

Важливу роль у процесі формування порівняльної политоло гії зіграла розробка американськими соціологами Девідом Аптер і Данквартом Растоу так званої теорії модернізації, що визначила основні закономірності переходу людства від традиційного суспільства до сучасного. Дана теорія була доповнена американським політологом Семюелом Хантінгтоном в кінці 60-х рр.. концепцією політичного розвитку і стабілізації сістем.Совокупность цих фундаментальних теорій дала можливість розробити суворі наукові методи компаративного аналіза.В 70-80-і рр.. XX ст. порівняльна політологія зайняла міцне місце серед інших політичних наук. Це виражалося у великому обсязі публікацій з компаративістики, проведення низки міжнародних наукових конференцій, вихід у світ спеціалізованих наукових журналів, серед яких найбільш відомими є Comparative Political Studies ("Порівняльні політичні дослідження") і Comparative Politics ("Порівняльна політологія"). Наприкінці XX в. вчені, які займаються порівняльними політичними дослідженнями, зіткнулися з новими викликами. Міжнародна ситуація у світі в черговий раз різко змінилася.

Це призвело до появи нового наукового напрямку: посткомуністичних досліджень. Як зазначив з цього приводу Джон Нейджл, професор Сіракузького університету (США), "зрозуміло яка система була зруйнована, але не дуже зрозуміло, що гряде їй на зміну" [1]. З тих пір порівняльний аналіз переходу до демократії різних країн планети залишається в центрі уваги провідних дослідницьких центрів і універсітетов.Как вважає Рональд Чілкот, Порівняльна політологія вивчає широку сферу політичної діяльності, включаючи уряди та їхні установи, а також інші форми організацій, не пов'язані безпосередньо з управлінням країною, всі форми політичної діяльності, як урядової, так і неправітельственной.По думку Габріеля Алмонда і Бінгхем Пауелла, об'єктом політичної науки є "усі форми діяльності, пов'язані з контролем над прийняттям публічних рішень, щодо даного народу та на даній території, де цей контроль може бути підкріплений владними і примусовими средствамі.В англомовній традиції під Comparative Politics розуміється велика область досліджень різноманітних політичних систем, яка входить складовою частиною в загальну інтегральну науку про політику

93.Генезис сучасної порівняльної політології в США, Європі, посткомуністичному світі.

До сьогодні точиться дискусія щодо ролі порівняльної політології в загальному комплексі політичних знань. Частина дослідників визначає порівняльну політологію як дисципліну, специфіка якої в її методі. Інші вважають, що порівняльна політологія — це внутрішній науковий рух, покликаний до життя передусім соціальним контекстом функціонування політичного життя.

Порівняння в політичних дослідженнях — не тільки один із рядових методів дослідження, а й дослідницька стратегія, орієнтація на яку дала змогу політичній науці загалом здобути визнання.

Сучасна політична наука привертала увагу мислителів уже на світанку цивілізації й пов'язується з іменами Аристотеля, Нікколо Макіавеллі, Джона Локка й інших філософів минулого.

Порівняльна політологія сформувалась як окрема частина політичної науки, або політології. Порівняння як метод політичного дослідження є так само стародавнім, як і вивчення політики. Порівняння стояло біля колиски соціальних наук взагалі й політичної думки зокрема: ним користувався вже Аристотель, коли разом зі своїми учнями провів гігантське дослідження суспільно-політичного ладу 158 давньогрецьких міст — полісів.

Виокремлення політології як академічної дисципліни відбулося на межі XIX—XX століть, насамперед у Сполучених Штатах Америки, пізніше в західноєвропейських країнах і лише в середині 60-х років — у Радянському Союзі.

Друга половина XIX ст. характеризується увагою до порівняльного політологічного дослідження, й розроблені годі засади методології порівняння справляли вплив на цю галузь науки аж до середини 40-х років XX ст. Цей час можна назвати етапом становлення порівняльної політології як самостійної галузі в рамках політичної науки.

При цьому слід мати на увазі, що, по-перше, американська політична наука й порівняльна політологія починалися зі спадковості дослідницьких традицій Європи, і, по-друге, саме в США порівняльна політологія сформувалась і надалі стала справляти все помітніший вплив на європейські дослідження.

У 30—40-х роках XX ст. порівняльна політологія впевнено посідає місце однієї з головних галузей політичної науки. Цьому сприяла низка обставин.

По-перше, протягом 30—40-х років якісно змінилася у світовому співтоваристві роль Сполучених Штатів Америки. США стали «лідером вільного світу», однією з двох наддержав, і це зумовлювало необхідність уважніше ставитися до того, що відбувається за океаном. Ішлося про розширення географічного кругозору політичної науки.

По-друге, на початку 30-х років виникли диктаторські режими: в Німеччині до влади прийшов Гітлер, в Італії — Муссоліні. Постала потреба вивчати поряд із демократичними й тоталітарні режими, маючи, відповідно, концептуальні засоби такого аналізу.

По-третє, ця потреба не зникла й після Другої світової війни. Головним супротивником США на міжнародній арені стала наддержава — СРСР. Соціалістичні режими встановилися в державах Центральної та Східної Європи, Китаї, країнах Азії й Латинської Америки. Після 1945 р. почали з'являтися нові незалежні держави — колишні колонії, їхній суспільний лад відрізнявся від ладу владних структур США та Західної Європи. Усе це вимагало розширення концептуальних рамок політичної науки.

У перші два десятиріччя свого існування політологія вивчала політичні інститути — структури виконавчої влади, парламенти, судову систему, політичні партії. Цей період позначений застосуванням інституційного підходу. Пізніше з'являється біхевіористський підхід, заснований на аналізі політичних явищ шляхом спостереження за поведінкою індивідів та їхніх груп. Ідеться про метод, що давав би змогу бачити політичні відносини крізь призму переживань людей, які в них беруть участь.

У 30-х роках XX століття загалом визначилася структура політичної науки та її найважливіші напрями: національна політика, політична теорія, громадська адміністрація, теорія місцевого управління, державне право, аналіз міжнародних відносин.

Центром руху за порівняльну політологію став Еванстонський семінар у Північно-західному університеті (США), де головував Рой Макрідіс. У своїй заяві, опублікованій у 1953 p., учасники семінару звинуватили політологію в провінціалізмі, відриві від реальних політичних процесів і запропонували застосовувати для дослідження політичних явищ ефективніший, на їхній погляд, структурно-функціональний аналіз, тобто виявлення структури суспільства (або будь-якої його частини) й подальше вивчення функцій, що виконуються її елементами.

Класичне застосування структурно-функціонального аналізу запропонував Девід Істон у статті «Підхід до аналізу політичних систем». За Д. Істоном, політична система — це взаємодії, за допомогою яких у суспільстві розподіляються цінності. Для визначення політичної системи було застосовано природничо-наукову термінологію. Політичні процеси розглядалися як вхід (вимоги) — конверсія (обробка інформації) — вихід (владні рішення). Владні рішення, впливаючи на подразник (навколишнє середовище), викликають до життя нові вимоги — це й є зворотний зв'язок. Структурний функціоналізм дав змогу залучити в поле порівняльного аналізу ряд країн Азії, Африки й Латинської Америки.

У 1954 році група членів Еванстонського семінару об'єдналася в Комітет з порівняльної політології Американської дослідницької ради соціальних наук. Головою комітету став Габріел Алмонд. Американський політолог Сідней Верба, характеризуючи діяльність комітету, зазначав, що революція в порівняльній політології почалася з кількох сміливих принципів: бачити за описом теоретично релевантніші проблеми; бачити за одним фактом можливість порівняння багатьох фактів; бачити за формальними інститутами управління політичні процеси й політичні функції; бачити за країнами Західної Європи нові держави Азії, Африки й Латинської Америки. За словами Г. Алмонда, діяльність комітету було спрямовано на створення загальної науки, що розробляє єдиний комплекс теоретичних проблем, який представляє єдину методологію науки.

Фактично в цей час порівняльна політологія, потіснивши багато інших галузей політичної науки, стала ототожнюватися з усією дисципліною.

Перехід від вивчення традиційного до сучасного суспільства сприяв виникненню теорії модернізації. Власне кажучи, перехід від «традиційності» до «сучасності» й називають модернізацією (інколи в такому значенні використовується термін «розвиток»).

Друга половина 60-х років — не найкращий період у розвитку США та Західної Європи. Саме в цей час відбувалася безперспективна війна у В'єтнамі, яку безуспішно вела найбільша західна держава, і політичний процес боротьби чорношкірих американців за свої громадянські права. Західноєвропейські країни стали свідками масових молодіжних заворушень. Країни «третього світу» дедалі рішучіше виступали проти застосування західної моделі розвитку.

Порівняльна політологія виявилася надто чутливою до зрушень, що відбулися в суспільній свідомості.

Під вогонь критики порівняльної політології потрапили її теоретичні підвалини: структурний функціоналізм, який, на думку опонентів, зосереджуючись на проблемі виживання системи, її стабільності, виявився неспроможним дати аналіз конфлікту, що став серцевиною політики; теорія модернізації — як найбільша її вада відзначався європоцентризм, визнання єдино правильною європейсько-американської цивілізації. Водночас політична практика свідчила, що взаємодія розвинутої Півночі й Півдня, що розвивається, аж ніяк не сприяє великомасштабній модернізації. Проникаючи в «третій світ», транснаціональні корпорації створюють там лише окремі модернізовані сектори економіки й соціальні прошарки, одночасно консервуючи найархаїчніші економічні уклади, й стримують розвиток країни, полегшуючи її експлуатацію, а в політичному плані сприяють не розвитку демократії, а встановленню вкрай реакційних режимів.

Зауважимо, що не все в цій критиці виявилося справедливим і витримало перевірку часом. Справді структурний функціоналізм робить особливий акцент на стійкість політичних систем. Але увага до соціальних змін йому теж не чужа. Більше того, саме в рамках структурного функціоналізму стає можливим вивчення «стрімких катастрофічних переходів» від одного стійкого соціального стану до іншого. Теорія «залежності» як альтернатива теорії модернізації, що однозначно приписувала Латинській Америці долю відсталої вотчини диктаторів -«горил», не підтвердилася політичною практикою 80-х років, коли в більшості латиноамериканських країн відбувся перехід від авторитаризму до демократії відповідно до теорії демократії.

І все-таки наприкінці 60-х років критика теоретичних підвалин порівняльної політології спричинила глибоку кризу останньої, що тривала близько півтора десятка років. Криза змусила багатьох компаративістів зосередитися на розробці теоретичних засад методології й технічному аспекті застосування самого порівняльного методу.

У 70-х роках на перший план виходять дві взаємопов'язані теорії в галузі методології порівняльних політичних досліджень: теорія раціонального вибору й неоінституціоналізм.

Теорія раціонального вибору прийшла в політологію ззовні — з економічної теорії й соціології. У цій теорії не дотримано принципу складного й розгорнутого бачення соціальної системи (як це відбувається за структурного аналізу), всю увагу зосереджено на окремій ділянці соціальної діяльності (актор, діяч, суб'єкт). Засаднича теза теорії раціонального вибору: суб'єкт (ним може бути й індивід, і група) використовує найповнішу інформацію, доступну на той момент ціною прийнятних витрат, щоб якнайдешевше досягти власної мети. Найпершим досягненням теорії раціонального вибору вважається те, що вона зводить всю багатоманітність людської діяльності до певних спрощених моделей — ігор — і в кожній із них визначає оптимальні для конкретних суб'єктів стратегії. Отримані результати, як правило, не тривіальні й широко використовуються для пояснення та прогнозування соціальних і політичних явищ.

Звідси виникає необхідність встановити правила гри, які в. умовах демократії визначаються Конституцією й неформальними нормами політичного життя та втілюються в інститутах. Застосований теорією раціонального вибору підхід до проблематики порівняльної політології називається неоінституціоналізмом. Досі увагу вчених привертали переважно правові аспекти державного ладу. Неоінституціоналізм розглядає парламенти, уряди, партійні системи, як ті «зв'язувальні обмеження», в рамках яких відбувається активна взаємодія політичних суб'єктів.

Новий теоретичний інструментарій розгортає широкі перспективи для порівняльних досліджень, значення яких надзвичайно зросло в 80-х роках, коли чимало країн опинилося перед проблемою вибору оптимального демократичного ладу. Не випадково наука про переходи до демократії (транзитологія) широко застосовує засоби теорії раціонального вибору.

На нинішньому етапі теорія раціонального вибору й неоінституціоналізм багато в чому визначають обличчя політичної науки. Та лише дослідницька практика покаже, наскільки спроможними є претензії теорії раціонального вибору на методологічне лідерство в політології.

Порівняльна політологія пройшла доволі складний шлях розвитку. Відбувся поступовий перехід від вивчення формальних інститутів правління до аналізу реальних політичних І процесів.

В Україні порівняльний (компаративний) метод набуває дедалі більшої популярності в рамках становлення вітчизняної школи порівняльної політології. На нинішньому етапі цю школу найповніше репрезентують наукові студії, здійснювані на базі Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Застосування цього методу дало змогу осягнути політичну систему сучасної України в її цілісності, показати трансформацію політичних систем у країнах СНД і Балтії, Центральної та Східної Європи порівняно з тим, як відбувається цей процес в Україні. Вийшли друком колективні та персональні монографії

94.Механізми виконавчої влади в порівняльній перспективі: переваги та недоліки.

Виконавча влада – самостійна гілка держ влади; це сукупність повноважень з управління держ справами; це сукупність норм, які закріплюють систему суб'єктів управління держ справами та їх повноваження.

1. Органи виконавчої влади – найбільш численна, різноманітна і розгалужена система державних органів. У них задіяний величезний апарат чиновників, наприклад, напередодні розпаду СРСР на державній службі в широкому розумінні, включаючи вчителів і лікарів, перебувало 19 млн. чол., тобто приблизно 1/15 частина населення країни, а власне управлінців було 3 млн., тобто 1 на 90 мешканців.

Головне у діяльності органів виконавчої влади – реалізація законів і здійснення урядової влади, тому вони наділені також розпорядчими повноваженнями. Але подібно тому як парламент не обмежується законодавчою діяльністю, робота виконавчих органів не зводиться тільки до здійснення законів. Схема поділу влад, як уже зазначалося, має лише загальний, принциповий характер. Органи виконавчої влади можуть приймати нормативні акти загального характеру, вторгаючись у сферу законодавства, й навіть займатися якоюсь мірою судовою діяльністю.

Усупереч доволі поширеному уявленню, що монархія – явище минулих епох, ця форма правління й досі значно поширена у світі, причому більше всього монархій (пропорційно до загальної кількості держав) саме у цивілізованій Європі – біля третини. В Азії чверть країн – монархії, в Африці – лише 3 монархічні держави (Марокко, Лесото, Свазіленд) із 54-х, у Північній Америці цю форму правління має Канада, на континенті у Латинській Америці окрім Белізу (члена британської Співдружності) немає монархій, але у Карибському басейні чимало дрібних острівних держав, що належать до Співдружності, є такими (Антигуа і Барбуда, Барбадос, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія та ін.).

За загальним правилом, монарх успадковує свій пост, в ряді країн спадкоємцями можуть бути лише чоловіки (Марокко, Непал, Японія та ін.), причому зазвичай престол переходить до старшого сина. Але у більшості держав престол можуть посісти і жінки, проте за умови, що серед прямих нащадків покійного монарха немає чоловіків. За рівності спадкових прав між чоловіком і жінкою перевага (окрім шведської системи – за первородством) віддається першому. Таким чином, майже в усіх системах успадкування існує дискримінація жінок, проте, з іншого боку, чоловік царствуючої королеви не є королем, він має інший титул (наприклад, принц-консорт у Великій Британії).

Існують “персональні” та “родинні” системи успадкування престолу. У першому випадкові успадковує конкретна особа, зарані визначена законом, у другому царствуюча сім'я разом із вищими духовними особами обирає короля з даної сім'ї (наприклад, у Саудівській Аравії) чи цю особу визначає царствуючий король, але тільки з даної династії (Непал). Персональні системи у свою чергу мають кілька різновидів: 1) салічна, коли успадковують лише чоловіки (Японія); 2) кастильська, коли можуть успадковувати і жінки (доньки), але чоловіки (сини) мають перевагу; 3) австрійська, коли жінки можуть успадковувати, якщо в усіх поколіннях династії немає чоловіків; 4) шведська, коли чоловіки й жінки успадковують трон на рівних умовах за правом первородства.

Новий король чи королева проголошуються монархом відразу ж після смерті попереднього, але офіційне сходження на престол пов'язане з урочистим ритуалом коронації, котрий здійснюють вищі духовні особи, первосвященики держави у храмі в присутності представників найзнатніших дворянських родів (коронація малолітнього монарха відкладається до його повноліття). У тих країнах, де існує полігамія (як у Брунеї) й може бути багато претендентів на престол з однаковими правами, в разі смерті монарха скликається Рада у справах успадкування престолу (у Брунеї до неї входять міністри, члени королівської дорадчої ради, представники армії).

Нарешті, в ряді арабських держав мусульманська доктрина й особливо звичаєве право, що походить від традицій бедуїнів-кочівників, відкидають успадкування престолу, теоретично замінюючи його виборністю шейхами (вождями племен) з числа можливих претендентів, які належать до королівського роду. Там, де є парламент (Бахрейн, Кувейт), обрана шейхами кандидатура формально може бути запропонована йому для схвалення. Фактично ж правляча родина в присутності кількох вищих духовних осіб – учених богословів (улемів) – обирає монарха. У тих випадках, коли є кілька ліній престолонаслідування (наприклад, у родині Аль-Тані в Катарі Бен Хамад – провідна гілка), саме родинна рада може відіграти вирішальну роль у виборі спадкоємця.

Теоретично успадкування престолу немає і у Свазіленді, де за традиціями, як це було і у європейських варварських племен, королем може бути лише обрана особа, але у південноафриканському королівстві-анклаві він має володіти особливими, “надприродними” якостями. У виборі наступника тут особливу роль відіграє королева-мати, що обирається радою вождів із числа дружин покійного короля і стає правителем до виборів нового (не обов'язково її сина, оскільки всі діти вважаються спільними дітьми королівської родини). Коли у 1982 р. помер попередній король Свазіленду Собхуза ІІ, після нього залишилося 80 жінок і більше сотні синів-принців.

Поряд із “персональною” та “родинною” (лише прикритою формальною виборністю) формами успадкування застосовується своєрідна “монархічна” виборність глави федеративної держави з числа монархів її складових частин. У Малайзії верховний глава держави обирається терміном на 5 років 7-ма султанами, раджею та бекаром і лише з їхнього середовища (усього штатів 13, але на чолі 4-х із них перебувають губернатори й тому не беруть участі у виборах). На практиці монархи штатів займають посаду верховного глави держави за чергою, для чого в Раді правителів ведеться особливий список. На відміну від Малайзії в ОАЕ чергування немає, головою Вищої ради емірів на 5-річний термін постійно обирається емір найбільшого із 7-ми емірату Абу-Дабі, котрий займає 86 % території країни.

Будь-який монарх, незалежно від форми правління, має деякі спільні характеристики політико-правового становища. Він – глава держави; володіє королівською прерогативою (наприклад, вирішення питань війни й миру), хоча ці повноваження у парламентарних монархіях фактично виконує уряд; правом мати свій двір (персонал), що займається не державними, а особистими справами монарха, але винагороджується з державного бюджету; монарх має право на певні регалії (трон, скіпетр та ін.), на відповідне звертання; він не несе відповідальності, за дії короля відповідають міністри (виняток становлять судові процеси в парламентах і страти королів Карла І і Людовика ХVІІІ).

Разом із тим, становище монарха суттєво, а то і принципово відрізняється в залежності від форми правління. В абсолютних монархіях (Бруней, Катар, Саудівська Аравія) уся влада – законодавча, виконавча, судова – виходить від монарха, там, де таких положень немає, встановлено, що законодавча влада здійснюється парламентом спільно з монархом. В останній нормі з правового погляду немає нічого дивного: у зв'язку з правом короля підписувати закони і в Європі вважається, що законодавча влада реалізується спільно цими установами. Але фактично між становищем у Європі, з одного боку, і у “нафтових монархіях” та аграрних королівствах, з іншого, є принципова різниця.

У європейських монархіях, як ми знаємо, це – “мертве право”, король підписує закони, не використовуючи право вето. У Бутані, Кувейті, Непалі, Свазіленді становище інше: жоден закон не може бути виданий проти волі короля, тому йому не потрібно застосовувати вето. У фактично дуалістичних монархіях (Йорданія, Марокко) законодавча влада, за ідеєю, відділена від виконавчої – спадкового короля. Але поділ не доведений до кінця: король має право вето, щоправда, він украй рідко використовує його проти слухняного парламенту. Крім того, король володіє правом указаного законодавства, й фактично саме він, а не прем'єр-міністр є справжнім керівником уряду, особисто проводить важливі урядові засідання.

2. В організації президентства в країнах світу використовуються 3 форми: одноособове, колегіальне (колишні країни тоталітарного соціалізму) і змішане (КНР, КНДР, Куба). Одноособове президентство властиве для абсолютної більшості держав, згідно їхнім конституціям президент – глава держави, йому належить (як у США) чи не належить (як у Франції) виконавча влада. На відміну від монарха (у тому числі “виборного”) президентом може бути обраний у різних країнах на термін від 3 до 7 років будь-який громадянин, що задовольняє вказані в конституції (в окремих державах – в законі про вибори президента) вимоги-цензи.

Зазвичай до них відносяться вік (як правило, не менше 35-40 років, в Італії – 50-ти); громадянство даної країни має бути набуте кандидатом у президенти шляхом народження від громадян даної держави (а не завдяки, наприклад, натуралізації чи оптації); необхідний певний термін проживання у даній країні на час виборів; вимагається повністю володіти громадянськими й політичними правами. Іноді є й додаткові вимоги до кандидата в президенти: мати вищу освіту (у Туреччині).

Вибори президента здійснюються різними способами: прямим голосуванням виборців, непрямими виборами, вищим партійним органом правлячої (єдиної) партії, а в умовах військових чи напіввійськових режимів – військовими, революційними хунтами. Щоправда, в останньому випадкові йдеться швидше не про вибори, а про проголошення чи само проголошення главою держави лідера перевороту.

Прямі вибори проводяться голосуванням виборців (в Ісландії, Португалії, Фінляндії, Франції, Хорватії, більшості країн СНД, Латинської Америки й Африки), підрахунок голосів здійснюється лише за мажоритарною системою, як правило абсолютної більшості у два тури. Непрямі вибори можливі двома шляхами: виборщиками й особливою виборчою колегією. Перший спосіб використовується в Аргентині та США і полягає у тому, що виборці голосують за виборщиків від певної партії, а в бюлетені вказаний також кандидат у президенти від даної партії. Виборщики пов'язані партійною дисципліною, та й морально керуються належністю до своєї партії. Голоси підраховуються за мажоритарною системою відносної більшості, список виборщиків, який отримав більшість, має всі мандати від штату. В результаті може статися, що кандидат одержує абсолютну більшість мандатів з меншістю голосів виборців, особливо за умови участі у виборах більше, ніж двох партій.

Спеціальними виборчими колегіями президенти обираються в Індії, Італії, ФРН. В Індії виборчу колегію складають обрані члени законодавчих зібрань штатів. В Італії й ФРН основу колегії складає парламент, до них додаються також делегати, що обираються радами земель. У ФРН, щоб бути обраним, необхідна абсолютна більшість голосів Федеральних зборів для 2-х перших турів і відносна у третьому турі. В Італії для того, щоб бути обраним, у перших 3-х турах необхідно мати кваліфіковану більшість (2/3 виборчої колегії), потім достатньо абсолютної більшості (50 % + 1 голос). Ця норма запроваджена для того, щоб президент спирався на консенсус різноманітних політичних сил.

Парламентські вибори президента використовуються у щораз більшій кількості країн: Албанія, Естонія, Латвія, Молдова, Угорщина, Чехія додалися в останній час до Греції, Ізраїлю, Індонезії, Лівану, Туреччини та інших країн. Теоретично такий спосіб обрання президента є демократичнішим, оскільки позбавляє його можливості протиставити себе парламентові, що має місце при обранні шляхом голосування виборців. Але парламентські вибори можуть привести до затяжного процесу, зокрема, у 1980 р. у Туреччині безрезультатно відбулося більше 100 турів, що причинило черговий військовий переворот і перехід влади до Ради національної безпеки.

Вибори президента вищим органом правлячої (єдиної) партії практикувалися лише в країнах “третього світу” соціалістичної орієнтації – Анголі, Беніні, Конго, Мозамбіку, НДРЙ у 70-80-і рр. ХХ ст. Незмінно обирався лідер партії, й на ближчому засіданні парламенту ця процедура затверджувалася. Це була, по суті, інвеститура – введення у посаду, оскільки обирати нового кандидата чи відмовити в затвердженні обраному парламент згідно конституції не мав права.

Президент як глава держави й орган виконавчої влади має значні політичні повноваження, незалежно від форми правління, однак їхнє реальне здійснення залежить саме від цих форм. У зв'язку з цим розрізняються “сильний” (наприклад, у США) і “слабкий” (наприклад, в Індії) президенти. Перший існує в президентській республіці й виконує свої повноваження самостійно, другий приймає рішення за порадою уряду, і його підпис на виданих ним актах вимагає обов'язкової контрасигнатури: скріплення підписом прем'єр-міністра чи міністра, відповідального за виконання даного акту.

Повноваження президента можна розділити на кілька груп. У законодавчій сфері президент вправі щорічно при відкритті сесії парламенту звертатися з посланням чи виступати з програмною промовою; він призначає вибори до парламенту, скликає парламент на засідання й може розпустити його у певних випадках, обов'язково призначивши нові вибори; президент підписує й публікує закони та вправі відмовити у підписові (право вето), він вправі виносити закони на референдум (обов'язково, якщо вони вносять зміни до конституції), може порушити справу в конституційному суді щодо актів, які суперечать, на його думку, конституції.

У сфері виконавчої влади президент призначає перм'єр-міністра й приймає його відставку, на пропозицію прем'єра він затверджує міністрів і усуває їх із посад, може скликати Раду міністрів та головувати в ній; президент за посадою є головнокомандувачем збройними силами, скликає Раду національної безпеки й головує в ній, проголошує надзвичайний чи облоговий стан і у цих випадках приймає акти, що мають силу закону; може створювати деякі органи й призначати їхніх керівників (наприклад, контрольні ради чи палати); у деяких федеративних державах він вправі запроваджувати президентське правління чи здійснювати федеральну інтервенцію у справи штату.

У судовій сфері президент може призначати увесь склад чи частину членів Верховного або Конституційного суду, вищого касаційного суду, вищого адміністративного суду, Ради магістратури, генерального (головного) прокурора.

Президент має широкі права як глава держави у сфері міжнародних відносин і регулювання правового статусу громадян. Він представляє державу (в багатьох президентських республіках також визначає зовнішню політику країни), призначає послів і приймає вірчі грамоти представників зарубіжних держав, які акредитуються при главі держави, укладає й ратифікує міжнародні договори (але найважливіші має затвердити парламент), оголошує про денонсацію міжнародних угод, проголошує війну і заключає мир (але вимагається рішення чи схвалення парламенту для того, щоб вказані заходи залишалися в силі) або оголошує про рішення парламенту щодо проголошення війни (коли ж останній не в змозі зібратися, рішення приймається спільно президентом і головою уряду).

Регулюючи статус особи, президент вправі надавати громадянство держави іноземцям, давати дозвіл на вихід із громадянства (але в багатьох країнах, зокрема ЄС і СНД ці процедури нині спрощені та здійснюються іншими, нижчими органами), він вправі здійснювати помилування і пом'якшення покарань, нагороджувати орденами за визначні заслуги перед вітчизною, присвоювати почесні та вищі військові звання, у багатьох країнах він призначає ректорів університетів (чи основного – столичного університету).

На відміну від монарха президент несе відповідальність за свої дії. Його політична відповідальність може виражатися в імпічменті та достроковому виході у відставку. Можлива і цивільна відповідальність президента за збитки, завдані його незаконними діями державі. Конституції й закони окремих держав передбачають кримінальну відповідальність президента при виконанні службових обов'язків за державну зраду й зумисне порушення конституції та законів. У таких випадках президента судить Конституційний суд, Державний трибунал чи Вищий суд правосуддя, що створюється спеціально лише з цією метою. Президент на відміну від монарха отримує не субсидію за цивільним листом, а встановлену законом винагороду: у Польщі – 28 тис. дол. на рік, в Угорщині – 24,5 тис., у Чехії – 17,5 тис.

3. Оскільки згідно багатьом конституціям виконавча влада належить президентові разом із урядом, то уряд такий же носій цієї влади, як і президент. У конституційних монархіях виконавча влада знаходиться виключно в руках уряду. Але в багатьох президентських республіках Рада міністрів хоча й існує, проте діє за вказівками президента, котрий фактично (але не юридично) очолює її (Єгипет, Перу), аналогічною є ситуація в напівпрезидентських республіках. Нарешті, в ряді президентських республік (Бразилія, Мексика, США) Ради міністрів як такої немає, а є кабінет президента.

Найчастіше уряд має офіційну назву Рада чи Кабінет міністрів (у Швеції він називається Державною радою, у Швейцарії – Федеральною радою, в Росії його офіційна назва – Уряд). Він складається з голови уряду (найчастіше це прем'єр-міністр, в Італії він офіційно називається головою Ради міністрів, у ФРН – канцлер, у Норвегії – державний міністр, в окремих мусульманських країнах – візир та ін.), у небагатьох президентських республіках, де немає цієї посади, наприклад, у США, повноваження голови юридично неіснуючої Ради міністрів виконує президент.

До складу уряду входять заступник чи заступники голови уряду (віце-прем'єр, іноді віце-президент), міністри, що керують окремими міністерствами (економіки, фінансів, внутрішніх справ та ін.). Нерідко в ранзі міністра знаходяться голови деяких відомств, комісій, агентств, які мають важливе значення (наприклад, голова державної планової комісії в КНР чи на Кубі). До складу уряду можуть входити і міністри без портфелів (посадові особи, що не керують міністерствами, але виконують окремі доручення прем'єр-міністра та мають право вирішального голосу на засіданнях уряду), державні міністри, тобто керівники не міністерств, а інших відомств. У країнах “третього світу” нерідко бувають міністри-координатори чи головні міністри, що курують групу споріднених міністерств, а також міністри, які відають управлінням окремих крупних регіонів країни (у Малаві, Сьєрра-Леоне та ін.).

Становище і роль уряду в різних країнах неоднакові. У державах англосаксонського права розрізняють уряд і кабінет. Перший становить ширший за складом орган, який включає міністрів, молодших міністрів (заступників міністрів), деяких інших посадових осіб. У Великій Британії до нього іноді входить до 100 чол., в Австралії, Індії та Канаді – 60-70. Але він не збирається на засідання й не приймає рішень, справжнім урядом є кабінет, а ще частіше – “внутрішній кабінет”, який формується прем'єр-міністром із видатних діячів своєї партії, що мають міністерські портфелі. Зазвичай до складу кабінету входять міністри оборони, внутрішніх справ, фінансів, іноземних справ, але іноді прем'єр включає до складу кабінету міністрів, які займають менш відповідальні посади, проте добре відомі у партії. Як правило, в кабінеті 18-20 чоловік, котрі найчастіше засідають потижнево, у “внутрішньому кабінеті” – 3-5 міністрів, він скликається частіше.

У країнах континентального права розрізняють Раду міністрів і Раду кабінету. Перша з них – це міністри, які засідають під головуванням президента республіки, друга – міністри, що зібралися під керівництвом прем'єра. На засіданнях Ради міністрів вирішуються найважливіші справи, другий орган обговорює оперативні питання й приймає по ним рішення.

Формування урядів також відбувається різними способами. В усіх країнах, окрім абсолютних монархій, новий уряд призначається після виборів парламенту і президента. В абсолютних монархіях, як у тих, де немає парламенту, так і в тих, де передбачені консультативні парламенти, уряд формує на власний розсуд монарх. Іноді він бере на себе посаду прем'єр-міністра й керівництво деякими провідними міністерствами, але найчастіше призначає прем'єр-міністром осіб із царствуючої родини – старшого сина, брата, племінника та ін. Наприклад, у Бахрейні главою уряду є рідний дядько еміра Хамади Бен Іси Аль Халіфи – Халіфа Бен Сальман Аль Халіфа; прем'єр-міністром Катару також є брат еміра Хамади Бен Халіфи Аль-Тані – Абдалла, його заступником – наймолодший брат Мухаммад. Члени правлячої родини нерідко домінують у складі урядів абсолютних монархій і кількісно (у тому ж Катарі вони керують 10-ма найважливішими міністерствами з 17-ти, решта – технократи).

Прем'єр-міністр і міністри несуть індивідуальну й колективну відповідальність перед королем, засідають під його керівництвом, і лише у відсутність монарха головує прем'єр. Уряд фактично ніколи не виступає проти монарха й розбіжності виникають украй рідко, тобто на роботу уряду і монарха поширюється принцип консенсусу, а в арабських країнах – аш-шури.

У дуалістичних монархіях, як і в абсолютних, уряд формується королем і несе перед ним відповідальність, але існування парламенту призводить до того, що король враховує розстановку сил у ньому та вплив різних партій (хоча і не зобов'язаний робити цього). При формуванні уряду король вправі призначати міністрів на власний розсуд, але на практиці він не робить цього, консультуючись при підборові кандидатур з особою, котрій він визначив посаду прем'єра. Проте саме король є керівником уряду, він вправі прийняти рішення, навіть якщо всі міністри виступають проти. Звичайним наслідком таких виступів є звільнення у відставку уряду чи відповідного міністра (якщо він виступає проти вказівок короля).

У парламентарній монархії, як і в попередніх формах, уряд зазвичай призначається актом глави держави (в Іспанії та Японії, де глава держави є лише символом нації, особа, що підлягає призначенню на посаду прем'єр-міністра, визначається голосуванням у парламенті). При даній формі правління склад і характер діяльності уряду залежить не від короля, а від парламенту. Король змушений призначити главою уряду лідера партії, що перемогла на виборах до нижньої палати (в однопалатний парламент), інакше уряд не отримає після представлення своєї програми парламенту вотуму довіри і, відповідно, не буде затверджений парламентом. Лише після вотуму довіри уряд, формально призначений королем, може приступити до роботи.

Формування уряду (там, де його немає – кабінету президента) у президентській республіці аналогічне дуалістичній монархії, оскільки міністрів призначає глава держави на власний розсуд (іноді вимагається згода верхньої палати, наприклад, Сенату США). У президентській республіці державою управляє партія, чий кандидат переміг на президентських виборах, певні складнощі виникають лише при “розділеному правлінні”, коли посада президента належить одній партії, а більшість у парламенті має інша. Таке становище часто буває у США, у напівпрезидентській Франції, але в умовах відлагоджених демократичних процедур непереборних суперечностей між парламентом і урядом не виникає. У напівпрезидентських республіках СНД президент є безпартійним, уряд також вважається безпартійним.

У парламентарній республіці ситуація з формуванням уряду нагадує парламентарну монархію. Главою уряду президент призначає лідера партії, що перемогла на виборах до парламенту (у деяких країнах, наприклад, в Ірландії, ФРН, особа, котра підлягає потім призначенню актом глави держави в якості прем'єр-міністра, обирається парламентом). Призначена прем'єром особа формує уряд (як правило, виключно з діячів своєї партії, включаючи іноді безпартійних) і представляє його на затвердження парламенту. Після вотуму довіри уряд починає свою діяльність, якщо жодна партія не має більшості у парламенті, то створюється коаліційний уряд.

Хоча уряд – орган колегіальний, але головну, визначальну роль у ньому відіграє прем'єр-міністр, прийнято навіть говорити про його “диктатуру” в уряді, й для цього є певні підстави. Формуючи уряд у парламентарних монархіях і республіках, його глава сам визначає склад кабінету, і тим самим встановлює певну зв'язаність поведінки його членів: вони увійшли до уряду на запрошення прем'єра, і добре пам'ятають це. До того ж останній є лідером партії, до складу функціонерів котрої ввіходять міністри, і вони підпорядковуються партійній дисципліні. При висловленні незгоди, розходженні у поглядах прем'єр-міністр може попрохати того чи іншого міністра подати у відставку, тобто звільнити його з уряду.

Такі випадки неодноразово мали місце у Великій Британії, де від прем'єр-міністра залежить також, потрапить той чи інший міністр до складу кабінету. Імена прем'єр-міністрів – творців нової політики чи кардинальних змін у ній – Джавахарлала Неру, Індіри Ганді її сина Раджива Ганді в Індії, Конрада Аденауера, Людвіга Ерхарда, Віллі Брандта і Гельмута Коля в ФРН, Вінстона Черчілля і Маргарет Тетчер у Великій Британії – добре знані, хоча навряд чи багато людей пам'ятають, хто був у той час президентом або королем у цих країнах.

Винагорода прем'єр-міністра за його роботу неоднакова: найбільше отримує глава уряду Сінгапуру – 810 тис. дол. на рік (учетверо більше президента США), прем'єр-міністр Японії – 400 тис. дол. на рік.

4. З погляду партійного складу розрізняються: однопартійні, двопартійні, коаліційні уряди, уряди меншості та безпартійні уряди. Однопартійний уряд формується іноді в дуалістичній монархії, де король вибирає міністрів на власний розсуд, майже завжди у президентській республіці (у виняткових випадках, особливо у складних для держави умовах – війна, економічна нестабільність – президент іноді включає до складу уряду кілька представників іншої партії чи партій). Він завжди формується в парламентарній монархії й республіці, якщо одна з партій має більшість (іноді, наприклад в умовах Першої й Другої світових воєн, у Великій Британії за наявності партійної більшості у парламенті створювалися двопартійні кабінети головних партій), і характерний для більшості держав світу.

Двопартійний уряд (за винятком вищеназваних надзвичайних умов) створюється в парламентарних республіках і монархіях, коли жодна з головних партій не має більшості у парламенті, але кожній із них не вистачає невеликої кількості депутатських місць, щоб отримати таку більшість. У цих умовах вирішальну роль відіграє позиція третьої, невеликої партії, котра може приєднатися до тієї чи іншої головної партії й таким чином створити урядову більшість. Ця ситуація була типовою для ФРН у 60-90-і рр. ХХ ст., коли порівняно невелика центристська Вільна демократична партія в різний час підтримувала то Християнсько-демократичний союз, то Соціал-демократичну партію (зазвичай ту, що мала відносну більшість у парламенті), результатом чого було створення двопартійного уряду.

Коаліційний уряд створюється в парламентарних монархіях і республіках, коли депутатські місця у парламенті роздроблені між різноманітними партіями. Для формування уряду в дуалістичній монархії та президентській республіці, де склад уряду самостійно визначає глава держави, розстановка політичних сил у парламенті не має юридичного значення. І, хоча глава держави може брати до уваги партійний розклад у парламенті, а в сучасних умовах це нерідко й робить, такий уряд не є коаліційним. Смисл останнього полягає в тому, щоб за відсутності парламентської більшості однієї партії отримати вотум довіри в парламенті, а для цього необхідно заручитися голосами депутатів двох чи кількох партій, котрі мають парламентську більшість. Така ситуація була типовою для Італії сер. 40-х – поч. 90-х рр., Бельгії, Нідерландів, де багато дрібних партій і практично немає однієї чи навіть двох партій, котрі відігравали б безумовно домінуючу роль.

Однак буває й так, що в цих умовах створити коаліційний уряд не вдається: програмні розходження між партіями надто глибокі (як це буває, наприклад, у Данії, Норвегії, Швеції) чи коли одна з провідних партій, не маючи більшості у парламенті, ухиляється від формування уряду в коаліції з іншими партіями, не надіючись на його міцність (така ситуація мала місце у 1989-1998 рр. в Індії). У цих випадках створюється “уряд парламентської меншості”. Його формує партія чи коаліція партій, котрі навіть разом не мають більшості у парламенті, а інші партії (впливова партія) обіцяють підтримувати його голосуванням у парламенті на певних умовах.

Уряд може бути створений і як безпартійний, причому в чотирьох варіантах. По-перше, коли в країні взагалі немає політичних партій або вони заборонені й знаходяться на нелегальному становищі. Така ситуація існує в абсолютних монархіях (Саудівська Аравія, Оман, Бутан) та в умовах військових режимів (Пакистан і Нігерія 80-90-х рр. ХХ ст.). По-друге, це може бути “діловий”, “службовий”, “чиновницький” уряд, який створюється не лідерами партій, а вищими чиновниками й зазвичай має короткотермінове існування. Його завдання полягає, як правило, в тому, щоб подолати парламентський глухий кут при формуванні уряду, організувати вибори нового складу парламенту. У повоєнний час “ділові” кабінети формувалися у Фінляндії, Нідерландах, Португалії. По-третє, особливого роду безпартійний уряд технократів створюється зазвичай військовими режимами. Зберігаючи у своїх руках політичну владу й головні важелі управління, військові створюють кабінет професіоналів, котрий вони зобов'язують проводити в життя вироблену ними політику. Технократичні уряди діяли у 60-80-х рр. за військових режимів в Аргентині, Бразилії, Чилі та багатьох інших країнах.

По-четверте, існує також тимчасовий уряд і уряд національної єдності. Перший найчастіше створюється в умовах надзвичайних ситуацій і не у відповідності з правилами, передбаченими конституцією (Тимчасова рада національної оборони Гани 1981-1991 рр., Революційна рада Португалії 1974-1975 рр.,). Але іноді він, хоча і впроваджується в екстремальних умовах, створюється як тимчасовий службовий, безпартійний уряд.

Така ситуація була в Болгарії у лютому 1997 р., коли в обстановці масових демонстрацій протесту правляча Соціалістична партія, що мала більшість у парламенті, відмовилася від формування уряду й президент на кілька місяців до виборів у парламент призначив безпартійний уряд із спеціалістів (причому окремі його члени перебували в партіях, але в даному випадкові зобов'язані були діяти на безпартійній основі). Уряд національної єдності, напроти, створюється на найширшій основі з представників багатьох партій і масових громадських організацій для максимального згуртування усіх патріотичних сил (як це було під час Першої й Другої світових війн у Великій Британії).

Уряд приймає рішення на своїх засіданнях, у принципі на них можливе голосування, але висновок має бути прийнятий більшістю голосів. Та на практиці цього майже не буває. В абсолютних і дуалістичних монархіях, президентських республіках вирішальною є думка справжнього глави уряду – монарха чи президента. Добре відома історія з практики США поч. ХХ ст., коли президентом був Теодор Рузвельт. Проти його пропозиції на засіданні кабінету президента виступили всі міністри. Т.Рузвельт підсумував дискусію: десять “проти”, один “за”, рішення прийняте. У парламентарних республіках і монархіях до голосування справа також не доходить внаслідок зазначеного вище особливого статусу прем'єр-міністра в урядові.

95.Механізми відносин місцевої влади з центром: переваги та недоліки.

Місцева влада – влада, яка здійснюється органами держ влади та органами місцевого самоврядування, що створюються і діють в адмін.-територ одиницях держави.

Адм-терит од- частина території д, на як створюються і діють органи д влади та-або органи місцевого самоврядування. Адм-територіальною одиницею можуть бути окремий населений пункт, частина нас пункту або багато нас пунктів із прилеглою територією.

Адмін-територ устрій: дволанковий, триланковий, чотири ланковий.

Перша ланка – нас пункт (села, селища, міста). Середня ланка – райони. Вища ланка – області.

Інший варіант: перша ланка – громада чи комуна, середня – район чи округ, верхня – область, провінція, префектура, графство.

Польща: гміна, повіт, воєводство. Франція: комуна, департамент, регіон. Великобританія: прихід, округ, графство.

Основні моделі організації публічної влади на місцях:

-англо-саксонська: Велика Британія, США, Канада, Австралія. На всіх рівнях адм.-терит поділу діють лише органи місцевого самоврядування, а органів держ влади немає.

-романо-германська: країни континентальної Європи. В адмін.-територ одиницях водночас створюються і діють органи місцевого самоврядування і органи виконавчої влади держави. У низових одиницях – селах, селищах – лише органи місцевого самоврядування, у великих містах, на середньому і на вищому рівнях – органи місцевого самоврядування і органи викон влади держави. Органи викон влади мають право контроювати діяльність рганів місцевого самоврядування. Керівників органів викон влади призначає уряд, а органи місц самовряд – населення. Різновид – іберійська модель (Іспанія і Латинська Ам): жителі адм.-територ одиниці обирають представницький орган+виконавчий орган, а уряд призначає цю особу своїм представником, керівником викон влади. Характеризується зосередженням влади в руках однієї особи.

-радянська: в соціалістичних країнах. В усіх адмін.-терит одиницях створюються і діють лише органи держ влади. Це представницькі органи – Ради тощо. Це органи держ влади, які підпорядковуються один одному по вертикалі. Ради поєднують функції місцевого самоврядування і держ влади. Рада вирішує питання місцевого значення і проводить держ політику в місцевих одиницях.