ЛІТЕРАТУРА

Date: 2014-03-01; view: 1012.

1. Агибалов А. К. Вероятностная организация внутреннего лексикона человека. — СПб.,1995.

2. Арутюнова Н.Д. Понятие пропозиции в логике и лингвистике // Изв. АН СССР. — 1976. — Т. 35. — №1.

3. Баранов А. Лингвистическая теория аргументации. Когнитивный подход.— Дис... д-ра филол. н . — М., 1990.

4. Бацевич Ф.С. Когнітивне і лінгвістичне в процесах вербалізації // Мовознавство. — 1997. — № 6.

6. Булыгин Т.Н., Шмелев А.Д. Языковая концептуализация мира (на материале русской грамматики). — М.,1997.

7. Вежбицка А. Язык. Культура. Познание. — М.,1996.

8. Величковский Б.М. Современная когнитивная психология. — М., 1982.

9. Гаспаров Б.М. Язык, память, образ. Лингвистика языкового существования // Новое литературное обозрение. — М.,1996.

10. Герасимов В.И. К становлению“когнитивной грамматики”// Современные зарубежные грамматические теории. — М.,1985.

11. Дейк Т. ван. Язык. Познание. Коммуникация. — М.,1989.

12. Демников В.І. Когнитивная лингвистика как разновидность интерпретирующего подхода // Вопросы языкознания. — 1994. — № 4.

13. Жаботинская С.А. Когнитивная лингвистика: принципы концептуального моделирования // Лінгвістичні студії. — Черкаси, 1997. — Bun. 2.

15. Иванова О.В. Исследования семантической области с помощью фреймов. — Л., 1986.

16. Исследования по когнитивным аспектам языка // Уч. записки тартуского ун-та. — Тарту, 1990.

17. Казначеев В.П., Спиркин Е.А. Космопланетарный феномен человека. — Новосибирск, 1991.

18. Караулов Ю.И. Русский язык и языковая личность. — М.,1987.

19. Касевич В.Б. Языковые структуры и когнитивная деятельность // Язык и когнитивная деятельность. — М.,1989.

20. Кацнельсон С.Д. Заметки о падежной теории Ч.Филлмора // Вопросы языкознания. — 1988. — №1.

Когнітологія,одна з найсучасніших галузей мовознавства, виникла на Заході одночасно з когнітивною наукою у 1-й половині 70-х р. XX ст., хоча за ними стоїть значна традиція дослідження мови та мислення, процесів пізнання взагалі та мови зокрема, що виходить ще з античних часів, відображається у герменевтичній науці, лінгвістичних працях В.Гумбольдта, О.Есперсена, Л.Єльмслєва, Ш.Брюно, Ф.Брюно, І.І.Мєщанінова, І.О.Бодуена де Куртене, Л.В.Щерби, Ш.Баллі, Г.Гійома, В.В.Виноградова та ін.

“Днем народження” когнітивної науки Дж. Міллер вважає один із симпозіумів середини 50-х р. XX ст. з теорії інформації математичного спрямування,який констатував “вибух” інтересу до процесів мислення, а також необхідність координації зусиль експериментальної психології, теоретичної лінгвістики та комп’ютерного інтелекту щодо дослідження мисленнєво-мовленнєвих процесів.

Перший Центр когнітивних досліджень організовано в Гарвадському університеті у I960 р. психологами Дж. Міллером та Дж. Брунером. У 1975 р. в назві статті Дж. Лакоффа та С.Томпсон (Берклі, США) з’являється термін “когнітивна граматика”. У 80-ті роки когнітивна лінгвістика ввійшла до європейської мовознавчої традиції (Ж.Фоконьє — опис ментальних просторів семантики).

Фундаментальне монографічне дослідження Р.Лангакра (Ленейкра) “Основи когнітивної граматики” (1987-1991)значно поширило поле когнітивних досліджень у США (Дж. Лакофф — 1987, 1989, 1995; М.Джонсон — 1987, Р.Джекендофф — 1987, 1992.

У 1989 р. відбувся симпозіум у Дуйзбурзі, на базі якого створено міжнародну когнітивну лінгвістичну асоціацію. Отже, когнітивізм остаточно сформувався як наукова парадигма мовознавства, спрямована на дослідження систем представлення, зберігання, обробки та використання знань, у тому числі мовних. Науковці навіть висловлюють думку про наявність когнітивної революції порівняно з хомськіанською.

У СРСР когнітивна граматика ввійшла до наукового вжитку в огляді В.І.Герасимова у 1985 p., пізніше з’явився збірник “Новое в зарубежной лингвистике. Когнитивные аспекты язика. Вып. 23” (1988 р.). Радянське мовознавство сприйняло когнітологію з позицій значного потенціалу психолінгвістичних досліджень породження, сприймання мовлення, пам’яті, онтогенези мовленнєвих процесів, а також наукового доробку семасіології та ономасіології, що в сукупності визначило становлення цієї галузі у радянській науці і пізніше у країнах СНД. У 1996 р. в Москві було видано “Краткий словарь когнитивных терминов”, який визначив пріоритетні напрями когнітології і став дороговказом для дослідників когніції мови.

Розмежовуючи когнітивну наукувзагалі та когнітивну лінгвістику, потрібно підкреслити, що перша має міждисциплінарний характер (дослідження когніції, пізнання, розуму у фокусі філософії, математики, психології, нейрології, теорії інформації, біології, логіки, моделювання штучного інтелекту тощо), друга є лінгвістичним напрямом вивчення мови на підставі загального когнітивного механізму, що є одним з інструментів набуття мовних та позамовних знань, їхньої обробки та використання у мовленні (можливі два підходи: антропоцентричний— від мовця, особистості та мовоцентричний — від мови до когніції та навпаки).

Найближчими до когнітивної лінгвістики є психологія мисленнєвих процесів (У.Найссер) та психолінгвістика. Когнітивна психологіяекспериментальним шляхом намагається пояснити проходження і специфіку ментальних процесів пам’яті, уваги, уяви, поведінки, планування діяльності людини із залученням ЕОМ (комп’ютерна пам’ять, система модулів Дж. Фодора), безперечно, ґрунтуючись зокрема на мові та мовленні (Т.Бівер, Дж.Керрол, Л.А.Міллер, Б.М.Велич-ковський).

Значною мірою розвиткові когнітивної психології сприяли ідеї Н.Хомського, а саме його теза про те, що потрібно відійти від ідеального мовця, від звичайних проявів мови і звернути увагу на реальні комунікативні процеси, істинні властивості мовної інтеріоризації (пор. протест Дж. Катца, представника інтерпретаційної семантики, проти судження Н.Хомського стосовно того, що лінгвістика є частиною когнітивної психології).

На відміну від когнітивної психології завданням когнітологіїє “опис і пояснення мовної здатності та (або) знань мови як внутрішньої когнітивної структури та динаміки адресанта — адресата, що розглядається як система перетворення інформації, яка складається з кінцевого числа самостійних модулів і співвідносить мовну інформацію на різних рівнях”.

Когнітивна лінгвістика, як і когнітивна наука, пройшла два етапинаукового пошуку:

1) когнітивізм,що виник як протилежність біхевіоризму і апелював до репрезентації зовнішнього та внутрішнього світів суб’єкта (мислення маніпулює, подібно до комп’ютера, репрезентаціями знань за жорсткою схемою, не враховуючи їхнього нейрофізіологічного, культурологічного та антропологічного характеру — Н. Хомський, Дж. Фодор, Г.Барлоу, X.Саймон, А.Ньюелл, Гелдер);

2) конекціонізм,що представляє опис мисленнєвої діяльності через конекції (зв’язки) нейронної мережі мозку, яка створює пакети інформації досимволічних одиниць; під час презентації та обробки знань активізується певна низка субсимволів і гасяться інші (висвітлення конекцій при актуалізації знань) — Дж. Макклелланд, Д. Руммель, Й.Макшейн).

Ці два етапи в їхньому поєднанні відіграли значну роль в упорядкуванні моделей репрезентації, але й вони не спроможні були врахувати всього діапазону рівнів абстракції людського мислення, його символізації. Так, П.Б.Паршин, скептично оцінюючи взагалі когнітивізм як метод лінгвістики, зауважує, що типи структур репрезентації знань: фрейми (М.Мінський, Ч.Філлмор), когнітивні моделі (Дж. Лакофф), ментальні простори (Ж.Фоконьє), “цепції” (Л.Талмі) тощо — є лише зняттям заперечення щодо нових процедур [38, ЗО]. Визнаючи лише один метод когнітології — метафоричний аналіз Дж. Лакоффа і М.Джонсона, з огляду на те, що інші залучають лише різні модельні конструкти або методи наук, П.Б.Паршин розглядає програму когнітивної лінгвістики як інверсію традиційної психолінгвістики, тобто як пояснення лінгвістичної реальності психологічних гіпотез.

Остаточна невизначеність межі когнітології не перешкодила виникненню маргінальних з іншими мовознавчими дисциплінами галузей, які роблять спроби пояснити рівневі мовні явища у ментально-гносеологічному аспекті. Так, поєднання семасіологічних та когнітивних досліджень знайшло відображення у фреймовій семантиці (Ч.Філлмор), що стала продовженням граматики відмінку; У процедурній семантиці(Е.Чарник, У.Чейф. Дж. Андерсон,У.Кук, Т.Виноград, Дж. Коупланд, Ф.Джонсон-Лерд, Ю.Городецький), що розглядає проблему паралельного сканування всієї фреймової інформації у процесі сприймання мовлення та моделювання динамічних аспектів сприймання мови, її породження у мисленні в межах систем штучного інтелекту; у прототиповій семантиці (Е.Рош, У.Лабов, А.Вежбицька, Дж. Лакофф, Д.Болінжер, Б.Берлін, П.Кей), що досліджує прототипи — як екземпляри класу, які найкраще відображають його типові ознаки; у концептуальній семантиці, що вивчає ментальну організацію концептів розуму людини (ментальний лексикон) (Р.Джекендофф, Дж. Атчисон, Р. Лангакр, Р.І.Павильоніс, С.Є.Нікітіна) — систему, яка відтворює у мовній здатності знання про мовні одиниці, їхні функції.

На межі граматики та когнітології сформовано когнітивну граматику(Р.Лангакр, Дж. Лакофф, У.Чейф, Р.Джекендофф), мета якої — створення когнітивних, концептуальних моделей граматичних явищ мови та дослідження динамічного аспекту когнітивної карти граматичних категорій.

Перспективними є також маргінальні галузі когнітивного синтаксису та теорії дискурсу (Т. ван Дейк, В.Кінч, М.Бірвіш, Д.Шпербер, Д.Уілсон, X.Грайс, У.Леннерт). Когнітивна ономасіологіявизначає власну мету як пізнання лінгвоментальної природи процесу номінації (О.С.Кубрякова, С.А.Жа-ботинська, О.С.Снітко та ін.). Сучасні ономасіологічні дослідження у фокусі когнітології виводять аналіз номінативних механізмів на якісно новий рівень пояснення: моделювання процесів відображення (висвітлення) в ономасіологічній структурі певних фрагментів ментального лексикону сприяє поглибленню знань про мотивованість. За номінативною структурою стоїть певна внутрішня форма, а за нею — фреймова, прототипова структура, слоти, термінали, зв’язки, категорії якої у словотворі висвітлюються як мотивуючі ознаки. В ономасіологічній структурі може відображатися концепт-подія, фрагменти сценарію, міжфреймових зв’язків (композити, словосполучення, асоціативні, метафоричні, образні деривати. Перспективним є залучення до аналізу природи номінатем теоретичного доробку рольової граматики, прототипової та породжувальної семантики.

Коло проблемсучасної когнітології дуже широке, але їхнє розвязання більшою мірою зумовлене, по-перше, світоглядною позицією дослідника щодо природи пізнання світу (гуссерлівська феноменологія інтенційності як основа ідеї ментальної репрезентації; погляд на інтерпретацію як специфічну діяльність у межах соціо-лінгво-історичного контексту В.Дільтея, М.Хайдеггера, П.Гадамера, Ю.Хабермаса; об’єктивістська теза про розмежування двох сфер дійсності — об’єктивного світу та суб’єктивної психічної сфери думок і почуттів — пор. концепції О.Ф.Лосєва, В.В.Налімова та ін.); по-друге, поглядом на природу онтогенези мови (ідея нативізму Н. Хомського; теорія евристичності розвитку мовної здатності О.М.Леонтьева та ін.); по-третє, уявленням до концепції і-мови та е-мови Н.Хомського, яка протиставляє вивчення концептуальної картини мови в сукупності її модулів дослідженням концептуальних програм її використання у конкретному мовленнєвому акті з урахуванням супутніх позамовних ментальних операцій. З огляду на останній чинник В.В.Петров підкреслює: “Коли мова йде про когнітивне моделювання ментальних процесів, виділяють два послідовні етапи: а) представлення або репрезентація знань у вигляді таких структур, як фрейми, сценарії, скрипти, когнітивні карти та моделі; б) власне обробка знань або організація їхніх структур з метою формування семантичного висновку або сприймання та побудови мовних повідомлень”.

У межах цих двох етапів визначається широкий спектр завдань когнітивної лінгвістики:

1) аналіз структур зберігання знань про мову та у мові, а також тих, до яких апелює мовленнєва діяльність;

2) дослідження спрацювання цих структур у конкретному акті мовлення;

3) установлення ментально-антропоцентричних чинників комунікації (дискурсу);

4) вивчення ментально-мовної сутності мисленнєвих операцій запам’ятовування, навчання, сприймання, згадування, забування тощо;

5) когнітивна інтерпретація процесів номінації, граматикалізації, синтактики, породження тексту та його сприймання;

6) опис універсальних когнітивних стратегій комунікації;

7) дослідження динаміки структур зберігання знань, її чинників, когнітивне пояснення семантичних змін, створення символів тощо.

Залучення до когнітивних досліджень мови інших наук: нейролінгвістики, математики, філософії тощо значно розширює коло цих завдань. Як і кожна наука, когнітивна лінгвістика оперує певними моделями та одиницями опису когніції, які оптимально змогли б пояснити різні види мисленнєво-мовленнєвої діяльності людини. В.Б.Касевич підкреслює: “Безперечним є існування немовних (до-мовних) видів знання, тобто таких когнітивних структур, які формуються без участі мови і не потребують її при використанні”.

Згідно з концепцією Дж. Фодора, є “мова думки”, до структур якої апелюють усі ментальні стани, зокрема, і структур природної мови. Розрізнюючи мовні та текстові знання відповідно до мовної та концептуальної картин світу, В.Б.Касевич зауважує, що мовні знання обмежені системою мови, відносно стабільної, а текстові є принципово відкритою системою.

Пошук моделей когніції приводить дослідників до потреби розв’язання першочергової проблеми структур репрезентації знань. Цікаво, що коли лінгвістика зверталася до пошуку засобів, які б дали змогу фіксувати змістовий бік мовленнєвих творень, або коли пов’язувалася із спробами створити мову семантичного запису, вона робила певні кроки до вирішення цієї проблеми.

Підходячи до аналізу проблеми структур репрезентації знань, необхідно розрізнити поняття концептуальної системияк упорядкованого поєднання концептів у свідомості людини (картиноподібних та мовоподібних А.Пейвіо, аналогових та пропозиційних — З.Пилішин, символічних — Н.Ріккерт) та ментального лексиконуя к системи вербалізованих знань (внутрішній лексикон, внутрішнє слово, мовна пам’ять, тезаурус). Перше і друге поняття перебувають у відношенні “ціле — частина” на підставі глобальної ідеї про існування єдиного рівня представлення знань, що поєднує мовну, сенсорну та моторну інформацію. О.С.Кубрякова наголошує на тому, що потрібно переглянути моделі репрезентації, об’єднати та синтезувати їх, представити більш глобальну картину їхнього функціонування.

Визначення засобів репрезентації знань відбувається за принципами паралельного використання мовних та невербальних знань, їхньої взаємодії, оскільки невербальні форми інформації завжди можуть бути організованими через вербальні.

Головною моделлю репрезентації знань у когнітології вважається фрейм, уведення якого у науковий ужиток з метою дослідження штучного інтелекту та когнітивної психології належить Марвіну Мінському (у соціології фрейм застосовувався Е.Гофманном у 1974 p.). Фрейм визначався як структура інформаційних даних, у якій відображено набуті досвідним шляхом знання про деяку стереотипну ситуацію та про текст, що описує її. Фрейм репрезентує також інформацію про те, як його використати, до чого це може привести і що потрібно зробити, якщо ці очікування не підтвердяться [34,7].

Доповненням до цієї дефініції є думки про те, що фрейми можуть відображати як вербальні, так і невербальні знання (В.Кінч), зокрема, знання від суб’єкта мовлення (комплекс оцінок, істинності ситуації, культурні, прагматичні та цільові установки, енциклопедичні знання).

Концепція М.Мінського була інтерпретована Ч.Філлмором (1968 р.) стосовно завдань генеративної граматики та граматики відмінка в аспекті семантичних ролей (глибинних відмінків) компонентів ситуації, що моделюється у свідомості мовця: агентива, об’єктива, датива, інструменталіса, локатива, фактитива). Урахування чинника адресата зумовило введення Ч.Філлмором особливої структури фрейму інтерпретації, що виходить із семантики сприймання мовлення: “Фрейм активується, коли інтерпретатор, намагаючись установити зміст фрагмента тексту, може надати йому інтерпретацію, відображаючи зміст цього фрагмента у моделі, що є відомою незалежно від тексту”. Дослідник зауважує, що теорія семантики розуміння на основі фреймів інтерпретації здатна забезпечити розроблення дієвої програми дослідження лексичного значення, граматичного змісту та сприймання тексту. Установлення типології семантичних ролей предикатів Ч.Філлмором (відповідно до концепції актантів Л.Теньєра) визначає пропозитивну структуру фрейму. Р.Лангакр, інтерпретуючи рольову граматику Ч.Філлмора, уважає, що дієслова та їхні ролі створюють “відмінкову рамку” — фрейм (Дж. Лакофф підводить під це поняття гештальт та його ознаки, типологізуючи гештальти на основі емпіричних знань.

Структура фрейму репрезентує сітьові зв’язки між вузлами (слотами), причому верхні рівні фрейму завжди адекватні зафіксованій у свідомості ситуації, нижні містять термінали,що можуть заповнюватися шляхом поглиблення інформації про ситуацію, образного (символічного, метафоричного та ін.) уявлення про неї. Центральні слоти фрейму, на думку Ч.Філлмора, Р.Лангакра, Д.Нормана, Д.Руммельхарта та ін., поєднані пропозитивно, причому пропозицієюбільшість дослідників уважає не лише прообраз певної ситуації (диктум), а й її суб’єктивну модальність, стратегії суб’єкта, прагматику, емоційність тощо (пор. дефініцію пропозиції Ч.Філлмора, С.Д.Кацнельсона як предикат ноактантної рамки без урахування комунікативних модусів). Обмежене синтаксичними ролями тлумачення пропозиції у генеративній лінгвістиці зводить склад слотових місць до членів судження, тому поняття фрейму заперечується і вводяться інші структури репрезентації знань, зокрема, ментальна модель(Ф.Джонсон-Лерд, Т. ван Дейк): “ментальні моделі значно легше викликати у пам’яті, тоді як для того, аби згадати пропозицію, треба встановити вербальну форму висловлювання”. Пропонуються й інші структури: глобальний патерн(Р.Богранде, У.Дресслер), когнітивна модель (Дж. Лакофф, М.Джонсон), псевдотекст(І.Уілкс), база (Р.Лангакр) тощо. Цікаво, що поряд із рольовою структурою Ч.Філлмор пропонує структурацію фрейму за принципом лексичного поля (група родичів): “Ми знатимемо значення окремих слів (мати, донька, батько) після усвідомлення фактичного принципу відношень між ними”.

Дж. Лакофф виходив саме із про позиційної структури репрезентації знань, виділяючи поряд із нею ще три моделі: схематичні, метафоричні і метонімічні, які власне репрезентують інші можливості пізнання реалії (за формою — схематичні) або динаміку різних зв’язків пропозиційних моделей. Дослідник застосовував власне прототиповий підхід до структурації ментального лексикону, але, на його думку, головні компоненти прототипового опису концептів, безперечно, орієнтовані препозитивно.

Остаточно не розв’язаним у когнітології залишається питання про вершину фрейму (пропозиції). Зважаючи на те, що фрейм відображає ситуацію у свідомості мовця в сукупності її характеристик, яка у свою чергу пов’язана з іншими ситуаціями (невербальними, досвідними тощо) у концептуальній системі (міжфреймові зв’язки слотів, терміналів), виділення вершинного елемента може відбуватися залежно від завдань дослідника, тобто можна моделювати фрейм певного інтеріо-ризованого об’єкта чи поняття (картопля, істина, добро), а також певної ситуації (обіду, екзамену, прогулянки тощо), але концептосфера людини від цього не змінюється: дослідник лише висвітлює при аналізі потрібні йому фрагменти та зв’язки. Звідси поява фреймових моделей типу предметно центричний фрейм, концептуальна модель понять “істина”, “справедливість”, “краса”, бінарна структура у лексико-відмінковій граматиці С.Старости, пацієнсоцентрична модель У.Кука та ін.

Із цією ж проблемою пов’язане питання про репрезентацію “відбитків” значень у пропозитивній частині фрейму. Т. ван Дейк слушно зауважує, що лексичні значення репрезентовані в атомарних пропозиціях, тобто різні значення слова зафіксовані у різних фреймах. Визначити похідність семантики можна лише на підставі міжфреймових зв’язків (див. Дж.Лакофф про метафоричні моделі), оскільки не слід забувати, що фреймове моделювання не є структурацією мовних знаків, а лише концептів, що можуть позначатися мовою або існувати я к невербалізований відбиток у свідомості мовців. Тому фрейм на основі лексичних полів (Й.Трір, Г.Іпсен) є лише висвітленою пізнавальним шляхом частиною концептуальної системи людини, що відіворює міжфреймові зв’язки певних ситуацій (мати має дочку, сина, батько є чоловіком матері і под. — поле родичів).

Отже, підбиваючи підсумки огляду фреймових теорій, важливо встановити певні принципианалізу концептосистеми людини:

1. Концептуальна системалюдини складається з численних типів знань про дійсність, модельні світи (наукові, енциклопедичні, образні та ін.), а також досвіду, оцінок, психічних уявлень тощо. Певна частина цієї системи відображена у ментальному лексиконі, тобто може актуалізуватися вербально.

2. Фреймє компонентом концептосистеми і містить, зокрема, компоненти ментального лексикону, не обмежуючись ними. Складність структурації фреймів пояснюється, по-перше, їхньою подвійною сутністю (мовною та позамовною), по-друге, диференціацією фреймів як структури зберігання знань, їх обробки та використання.

3.Фрейм зберігання знань як одиниця когнітивного аналізу може встановлюватися інтроспективно (шляхом самоспостереження, інтуїції) та асоціативно (експериментально). Численні міжфреймові зв’язки, зокрема слотові, термінальні та ін. існують у межах концептосистеми і визначаються її скануванням.

4. Дослідження фреймів як структури обробки та використання знаньу мовленнєвій діяльності (комунікації) зумовлює проекцію складових комунікативної ситуації на висвітлення певних фрагментів фрейму, його зв’язків у межах концептосистеми при затемненні інших.

5. Висвітлені слотові зв’язки в межах фрейму можуть бути автентичні пропозиціїабо певним прототиновимкомпонентам, зокрема, і препозитивного статусу. Це свідчить про те, що фрейм як структура репрезентації знань може мати пропозитивннй центр поряд із системою прототинових категорій.

6. Koнцептосистема, ментальний лексикон, фрейми є динамічною, еволюціонуючою сутністю, що залежить від активізації процесів пізнання; результатом яких є створення нових терміналів, доповнення пропозитивних слотів, виникнення нових міжфреймових зв’язків, руйнування старих (пор., нейропсихолінгвістична гіпотеза щодо процесу виникнення нових теорій накопичення нової інформації руйнує сталі зв’язки нейронів і створює нові).

7. Динамікаконцептосистеми виявляється вербально в метафоризації, метонімії, образності мовлення та невербально в комунікації, створенні підтексту, перегляді позицій тощо.

8. Концептосистеми індивідіврізні і відповідають мисленнєвим можливостям людей (різниця може бути навіть у стереотипних знаннях). Ментальні лексикони носіїв однієї мови більш адекватні та стереотипні, модельні, але й вони залежать від різниці в концептосистемах.

9. Багаторівневість складників концептосистеми, механізм їхнього висвітлення у процесі обробки знань та при використанні у мовленнєво-комунікативній діяльності, різнотипність завдань когнітивного аналізу зумовлюють диференціацію типів фреймових структур.

Не випадково, що в когнітології використовують їхні численні різновиди, кожен із яких у свою чергу має певну кількість дефініцій. Головними різновидами фрейму вважають схему, схемату, скрипт, сценарій.

Схема (термін запозичено з комп’ютерного моделювання Ф.Бартлета, 1932р., Д.Румельхаргом у 1975 р.) є певною модифікацією фрейму, що репрезентує узагальнену ситуацію як родову щодо видових і пов’язана з конкретними фреймами “гіпо-гіперонімічними” відношеннями (графами) у своєрідний прототип ряду фреймових структур, за допомогою якого здійснюється пояснення найбільш типових ознак групи концептів. Схема використовується щодо когнітивної інтерпретації дискурсу (тексту) Л.Діже, оскільки моделює типове відображення ситуації у мовленні, що забезпечує зв’язок схеми з літературознавчими дослідженнями методу, жанру, сюжетів, прагматичним аналізом різних стереотипів: соціальних, етнічних тощо.

Схематає також різновидом фрейму, більш деталізованого, спрямованого на ментальне уявлення про конкретну ситуацію та на його позначення у мовленні. Вважається, що схемата, на відміну від схеми, моделює візуальний образ у просторі концептуальної системи.

Скрипт — це різновид фрейму, найбільш типового серед тих, що поєднані графами з однією схемою (Абельсон): “Більшість скриптів засвоюється у дитинстві в результаті прямого досвіду або співпереживання при спостереженні за іншими людьми”. Скрипт застосовується щодо автоматичних дій людини, у дискурсі він забезпечує повторюваність слотів, ролей, одиниць тексту. Скрипт формується на основі повторення, контрасту, доповнення сцен. Чим більше ми знаємо сцен, тим більше ми сформуємо скриптів і тим комфортніше ми будемо почуватися у нашому житті. Скрипт, як і схема, проективно відображається в концепції прототипів та категорій (Е.Рош, А.Вежбицька, Г.Хант, Б.Берлін та ін.) як засобів представлення реального чи психічного у найбільш когнітивно економній формі та теорії “родинної схожості” (Л.Вітгенштейн). На думку Е.Рош та її колег, рівень скриптів та схем є найбільш ефективним у зберіганні та використанні знань, оскільки людина сприймає саме середній тип категоризації, а не найвищу абстракцію, і засвоює найбільш типове.

Сценарійс різновидом фрейму, когнітивною структурою відображення неавтоматичної життєвої ситуації у дискурсі. Пізнання світу базується на участі у сценаріях або усвідомленні їх із чужого досвіду (книжок, телебачення, розповідей, кіно тощо). Сценарій, якщо він типовий, ототожнюється зі скриптом. Сценарій використовується у дискурсі залежно від концептуального плану — інструкції щодо застосування фрейму (Р.Богранде). мисленнєвої стратегії суб’єкта. М.Мінський відзначав наявність чотирьох рівнів сценарної структури: 1) поверхнево-синтаксичного фрейму; 2) поверхнево-семантичного фрейму; 3) тематичного фрейму; 4) фрейму розповіді. Отже, концептуальний план як фрейм розповіді, як модус пропозиції (мета, оцінка, стратегії щодо адресата та ситуації мовлення, модальність, емотивність) модифікує різні сценарії, типовим із яких є скрипт. За словами Т. ван Дейка, сценарії можуть прикладатися до різних ситуацій шляхом заповнення кінцевих термінальних позицій конкретною інформацією і зберігаються у довготривалій семантичній пам’яті мовця. Дослідник пропонував увести з метою когнітивного опису мовленнєвих актів інші поняття: “модель ситуації”, “схематичні та тематичні макроструктури”, відзначаючи, що використання фреймів можливе: 1) у випадках типових мовленнєвих актів із конкретною функцією; 2) коли мовлення інтерпретується на основі знання про світ; 3) для загальних умов створення успішних дій.

Відношення схема — схема та — скрипт — сценарій становлять собою модель переходу від найбільш загального до найбільш конкретного, від зберігання знань до їхнього використання у дискурсі. Фрейм як когнітивна модель співіснування декларативних та процедурних знань супроводжується набором концептуальних планів-установок, що задають напрямок висвітлення фрейму, його розгортання в сценарій.

З метою застосування фреймового моделювання щодо опису мовних явищ пропонується використати поняття концептуальна база, профіль, траєкторія, орієнтир (Р.Лангакр): концептуальна база є концептуальним обсягом мовної одиниці; профіль — частиною бази, з якою одиниця безпосередньо пов’язана; траєкторія — найбільш значущим елементом; орієнтир — найближчим фоновим елементом, важливим щодо значення, увага на якому фокусується меншою мірою.

Окрім пропозиційно-фреймового, моделювання концептосистем здійснюється прототиповимшляхом (Е.Рош, Дж.Лакофф, П.Кей, Б.Берлін). Теорію прототипів використовували прихильники комп’ютерного підходу до встановлення мисленнєвих категорій Д.Ошерсон та Е.Сміт: “Теорія прототипів розглядає ознаку категорії як градуйовану, визначену на підставі схожості з найкращим зразком, тобто залучення до категорії прогнозується прототипом і схожістю з ним. Дж. Лакофф, піддаючи сумніву такий розгляд прототипів, висуває альтернативну концепцію класифікаторів, згідно з якою когнітивні категорії формуються на основі встановлення найбільш типового цілісного представника (ядра категорії) не на абстрактному рівні мислення, а у зв’язку з досвідом людини, образністю її концептосистеми та ознаками цієї концептосистеми взагалі. Так, у мові одного з австралійських племен усі предмети зовнішнього світу поділяються на 4 прототипових класи:

1) людські істоти чоловічої статі, тварини;

2) людські істоти жіночої статі, вода, вогонь, битва;

3) вегетаріанська їжа;

4) усе інше.

Тим самим прототипи не є абстрактними поняттєвими категоріями, а різновидами способу осмислення людиною світу через власний досвід, власний ментальний простір. З огляду на прототиповий принцип утворено концепцію “семантичних примітивів”А.Вежбицької (1983 р.) (Дж.Лакофф та Р.Лангакр поставилися до цієї теорії критично). Семантичні примітиви як гіпотетичні елементи універсальної граматики, ментальної схеми кожної мови є членованими свідомістю мінімальними смислами (квантами досвіду, знань людини). Розроблена А.Вежбицькою метамова семантичного запису містить 55 понять, серед яких:

субстантиви: ти, я, дехто, люди, дещо;

ментальні предикати: думати, знати, хотіти, почувати, бачити, слухати, чути;

мовлення: говорити;

слова: слово;

дії, події, рух: робити, траплятися, рухатися;

існування і життя: бути, існувати, жити;

означення та квантифікатори: це, те ж, інше, один, два, багато, стільки, все;

збільшення: більше;

оцінка: гарний, поганий;

дескриптори: великий, малий;

час: коли, раніше, до, потім, після, довготривало, короткочасно, зараз;

простір: де, далеко, близько, під, над, обіч, тут;

міжсентендійні зв’язки: тому що, якщо, якщо то;

сентенційні оператори: ні, можливо;

метапредикати: могти;

інтенсифікатори: дуже;

таксономія та партитивність: вид, різновид чогось, частина чогось;

схожість: подібний до.

Коли А.Вежбицька вперше запропонувала тлумачення значень слів шляхом “метамови примітивів” (1972 p.), це викликало багато заперечень та дискусій. Авторку звинувачували в неточності, невідповідності потребам лексикографії, в обмеженості методики лише простими словами типу “чашка”, “картопля”, в інтуїтивізмі визначення компонентів моделі.

У 1984 p. I.O.Мельчук та O.K.Жолковський створили “Толково-комбинаторный словарь современного русского язика”, який згодом опубліковано у Відні. Методика І.О.Мельчука та O.K.Жолковського була більш об’єктивною, оскільки тлумачення слів установлювалося шляхом дослідження значного матеріалу їхньої комбінаторики. Тому донині інтроспективно визначений набір семантичних примітивів Л.Вежбицької викликає у лінгвістів сумніви та скепсис.

Отже, перед дослідниками когнітивної системи семантики постає вибір щодо використання методики А.Вежбицької. словникових дефініцій І.О.Мельчука або застосування нових методик психосемантики (В.Ф.Петренко).

Фреймовий та прототиповий підходи до моделювання концептосистеми доповнюється сітьовим(Г.Скреп, Д.Норман), що характеризується встановленням численних зв’язків між поняттями, описом асоціативних мереж, символьних відношень, взаємодії різних інформаційних просторів: онтологічного, аксіологічного, модального та прагматичного (С.А.Жаботинська). Стосовно фреймів сітьовий підхід полягає у встановленні зв’язків між слотами, терміналами та іншими фреймами, але в широкому сенсі він виходить з конекціонізму і поширюється за межі ментального лексикону, актуалізуючи інші можливі відношення у концептосистемі.

Фреймово-пропозиційно-сітьовий принцип є перспективним щодо досліджень таких явищ, як метафора, символ, а також динаміки ментального лексикону взагалі як у процесі отримання та обробки знань, так і під час їхнього використання в дискурсі.

Застосування сітьового принципу моделювання щодо аналізу динаміки фреймів дає змогу дослідити позапропозитивну частину фрейму, пізнати когніцію семантичних переносів (Дж.Лакофф, М.Джонсон, Р.Лангакр, Дж.Купер, В.М.Телія, В.Г.Гак).

Когнітивне пояснення метафоризадано її антропометричністю: “Вона співвідносить різні сутності, створюючи новий ’гештальт” із редукованих прототипів, формуючи на його основі новий гносеологічний образ і синтезуючи в томуознаки гетерогенних сутностей” (В.М.Телія). На відміну від комп’ютерної метафори, що задана програмістом, мовна метафора, творення якої спонтанно відбувається у мисленні, і ґрунтується на здатності людини вловлювати та формувати асоціативні зв’язки між поняттями, що знаходить підтвердження в теорії діяльності мозку, активності його нейронних клітин. “У когнітивній лінгвістиці, — зауважує А.Ченкі, — поняття метафори не обмежується її традиційною роллю: у мові поезії вона розглядається як головний засіб нашої концептуальної системи, за допомогою якого ми розуміємо та сприймаємо один тип об’єктів у термінах об’єктів іншого типу”.

Метафоризація є когнітивною операцією набуття фреймом нового терміналу в позапропозитивній сфері через створення міжфреймового зв’язку (тяжіння) слотів або самих концептів залежно від того, який концептуальний простір отримує вихідний концепт завдяки набору онтологічних відповідностей (Дж.Лакофф) (“перенесення концептуалізації ментального простору, що спостерігається, на те, що безпосередньо не спостерігається, залучаючись у загальну концептуальну систему мовної спільності”. На відміну від метафори, метонімічнийперенос відбувається в межах пропозитивної структури фрейму: висвітлюється міжслотовий зв’язок “частина — ціле”, “дія — результат, “об’єкт — місце” тощо.

Когнітивна семантика розробляє таксономію переносів з урахуванням не лише механізму зберігання знань, а й виникнення смислів у дискурсі (дискурсивне тяжіння фреймів-ситуацій, що створює поєднання номінативних планів, образність є метафорою “конструювання”).

Символ,на відміну від метафори, с не стільки семантичним, скільки концептуально-конвенційним, дейктичним; він апелює до екстралінгвістичної сфери концептосистеми (ідея Деякого змісту, що служить планом вираження для іншого, культурно більш цінного змісту — Ю.М.Лотман). У гуманітарній традиції акцентувалися такі ознаки символу, як образність, мотивованість, комплексність змісту, рівноправність значень, іманентна поліс