ЛІТЕРАТУРА

Date: 2014-03-01; view: 978.

Лекція 7 СУЧАСНА ТЕОРІЯ ТЕКСТУ

1. Адамец П. Образование предложений из пропозиций современного русского языка. — Praha, 1978.

2. Арнольд И.В. Импликация как прием построения текста и предмет филологического изучения // Вопросы языкознания. — 1982.

3. Арутюнова Н.Д. Понятие пресуппозиции в лингвистике // Изв. АН СССР. — М., 1973. — Т. 32. — Вып. 1.

4. Багдасарян В.Х. Проблема имплицитного. — Ереван, 1983.

5. Богданов В.В. Семантика текста и контекст // Номинация и контекст. — Кемерово, 1985.

6. Бойцова Т.А. Пресуппозиция и импликация // Функциональные аспекты слона и предложения. — М., 1985.

7. Васильев С.А. Синтез смысла при создании и понимании текста. — К., 1988.

8. Воробьева О.П. Текстовые категории и фактор адресата. — К., 1993.

9. Гальперин И.Р. Информативность единиц языка. — М., 1974.

10. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. — М., 1981.

11. Дейк ван Т.А., Кинч. В. Стратегии понимания связного текста // Новое в зарубежной лингвистике. Когнитивные аспекты языка. — М., 1988. — Вып. ХХІІІ.

12. Дейк ван ТА. Язык. Познание. Коммуникация. — Л., 1989.

13. Димитрова С.Т. Текст и подтекст. — София, 1984.

14. Дмитревская И.В. Текст как система: понимание, сложность, информативность. — Иваново, 1985.

15. Зимняя И.А. Вербально-коммуникативная функция в восприятии и порождении текста: Сборн. науч. тр. МГПИИЯ. — М., 1985. — Вып. 243.

16. Исследование по структуре текста. — М., 1987.

17. Каменская O.JI. Текст и коммуникация. — М., 1990.

18. Кибрик А.А. Фокусирование внимания и местоименно-анафорическая номинация // Вопросы языкознания. — 1987. — № 3.

19. Колегаєва І.М. Мегатекст як вияв комунікативної завершеності тексту // Мовознавство. — 1996. — № 1.

20. Колегаева И.М. Текст как единица научной и художественной коммуникации. — Одесса, 1991.

21. Кривоносов А.Т. “Лингвистика текста” и исследование взаимоотношений языка и мышления // Вопросы языкознания. — 1986. — № 6.

22. Кузнецов В.Г. Герменевтика и гуманитарное познание. — М., 1991.

23. Кухаренко В.А. Интерпретация текста. — М., 1988.

24. Лингвистика текста: Материалы конференции. — М., 1974. — Ч. 1-2.

25. Логический анализ языка: Противоречивость и аномальность текста. — М., 1990.

26. Ляпон М.В. Смысловая структура сложного предложения и текст. — М., 1986.

27. Мельчук И.А. Русский язык в модели “Смысл — Текст”. — М., 1995.

Загальною стратегією сучасної лінгвістики тексту (вперше цей термін вживається у Е.Косеріу) є перехід від вивчення текстової інтегрованої структури до аналізу тексту як комунікативної системи, детермінованої такими її складовими, як особистість мовця (автора) в сукупності його психологічних, ментальних, соціально-культурних, етнічних та ін. властивостей; адресат та його рівень сприймання, екстралінгвістичні характеристики двох типів ситуації: того, про що йде мова у тексті, та того, що опосередковує його творення у соціокультурному контексті дійсності. Теза Ю.С.Степанова — Ч.У.Морріса про синтез у сучасній лінгвістичній науці трьох типів парадигм: семантики, синтактики і прагматики,—застосована щодо теорії тексту, визначила антропоцентричнийнапрям дослідження тексту (антропоцентризм як найсуттєвіша риса тексту розглядався у працях літературознавців В.Б.Шкловського, М.М.Бахтіна, Ю.М.Лотмана, Д.С.Лихачова, Х.Редекера, Б.О.Кормана, П.В.Соболєва, В.П.Григорьєва, Ю.Манна та ін).

Саме в тексті інтегруються у найвищому прояві системна структурність мови, інтенційно зумовлені ознаки автора, його концептуальна сфера, що втілюється у гносеолого-онтологічній сутності тексту, стратегії автора щодо адресата, його інтерпретанта (Ч.Пірс). Структура мовної особистості та її маніфестація визначає класичну проблематику співвідношення мови і мислення, мови і дійсності, мови та соціальної взаємодії: таким чином, текст як втілення мовної особистості є інтегруючим феноменом лінгвістичної парадигми.

Отже, лінгвістика тексту переходить свої традиційні межі і перетворюється з доцентрової на відцентрову, спрямовану на поєднання з іншими галузями мовознавства — психолінгвістикою, когнітологією, етнолінгвістикою, соціолінгвістикою, а також різними науками про людину. У зв’язку з найновішими магнітологічнимидослідженнями лінгвістика тексту потребує нових методик аналізу об’єкта як форми репрезентації знань у мові, як концептуального модельного відображення дійсності, як модифіката сфери свідомості автора (художньої, естетичної, етичної, наукової, аксіологічної, прагматичної) та як моделі впливу на свідомість, інтелект, пам’ять, поведінку, погляди інтерпретаторів.

Герменевтичнідослідження, орієнтовані на інтерпретацію діалогічного співвідношення суб’єкта, що пізнає, та тексту як об’єкта пізнання також помітно вплинули на становлення антропоцентричного підходу до текстового аналізу (праці Ф.Шлейєрмахера, Г.Шпета, А.Бека, В.Дільтея, Е.Гуссерля, М.Хайдеггера, Ф.Ніцше, А.Уайтхеда, X.Гадамера, Г.Фреге та ін). Проектування ідей та принципів герменевтики на сучасну лінгвістику тексту є одним з перспективних напрямів цієї галузі мовознавства, особливо стосовно вирішення на якісно новому рівні проблеми інтерпретації тексту (літературознавство має цікаві теоретичні розвідки у цьому плані — праці М.М.Бахтіна, О.Ф.Лосева, текстологічна наука Д.С.Лихачова).

Спрямованість лінгвістики тексту на сучасну теорію комунікаціїсприяє розв’язанню багатьох малодосліджених питань щодо комунікативної компетенції автора, умов, моделей та адекватності сприймання тексту, ефективності текстової комунікації, оптимізації текстової структури, типології інтерактивності автора та читача в аспекті синхронії та діахронії, сфери використання текстів.

Сьогодні герменевтика (Гермес — посередник між волею богів та людьми) є одним із головних напрямів філософського теоретизування (Цюрих, Інститут герменевтики). Як самостійна галузь герменевтика відокремилась у працях Ф.Шлейєрмахера (1768-1834). Витоки герменевтики треба шукати у давньогрецькій філософії. Філософія мови В.Гумбольдта сприяла встановленню принципів власне лінгвістичної герменевтики.

Традиційно лінгвістику текстувизначають як напрям досліджень мови, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту та його змістові категорії, що відтворюються за цими правилами. Таке визначення відображає лише початкову стадію аналізу тексту.

Становленнялінгвістики тексту як самостійної мовознавчої дисципліни можна віднести до 60-х років XX ст., коли необхідність глибинних досліджень семантики й смислу зумовила спрямування наукового пошуку у сферу синтаксису, висловлювання, тексту. До цього часу лінгвісти лише інтуїтивно через вивчення речення, синтагми шукали шляхи у текстовому лабіринті, хоча їхні наукові розвідки стали значущими щодо подальшої текстової теорії (праці О.М.Пєшковського, А.В.Добіаша, О.О.Потебні, Ш.Баллі, Л.В.Щерби, Г.Й.Винокура, В.Матезіуса, В.В.Виноградова, П.Адамца, З.Харріса та ін.).

60-70-ті роки XX ст.у лінгвістиці тексту були часом формально-змістовної категоризації текстової єдності: значна увага приділялась формальним та семантичним засобам зв’язності, структурі та граматиці тексту (В.Дресслер, С.Шмідт, Р.Харвег, Р.Богранде, Дж.Лакофф, П.Хартман, Т.М.Ніколаєва, І.В.Бел-лерт, О.І.Москальська, Ф.Данеш та ін.). Текст визначали поверхнево як “послідовність мовних одиниць — речень на основі безперервного займенникового зв’язку”.

Наприкінці 70-х роківпочинається інтеграційний етап текстового аналізу: науковці розв’язують питання цілісності тексту, контексту, фонових й енциклопедичних знань як супутніх чинників текстового сприйняття, логічної будови тексту, його психологічної інтерпретації, пресупозицій, стилю тощо (П.Постал, К.Гаузенблас, Т. ван Дейк, В.Кінч, І.Р.Гальперін, С.І.Гиндін, Т.М.Ніколаєва, Н.Д.Арутюнова, В.А.Кухаренко, Г.О.Золотова, О.О.Леонтьєв, Т.М.Дрідзе та ін.). Лінгвістика тексту набуває антропоцентричного спрямування. Не випадково саме в цей час відбувається розмежування галузей мовознавства, орієнтованих на різні аспекти вивчення тексту: транслінгвістики, гіперсинтаксису (Б.Палек), суперсинтаксису (В.Дресслер), макросинтаксису (Т. ван Дейк), дискурсивного аналізу (З.Харріс), текстуальної граматики, прагматики та ін. Аналіз такого багатопланового, комплексного явища, як текст, безперечно, потребує залучення наукового апарату та методик багатьох дисциплін у межах теорії комунікації, але лінгвістика тексту як окрема галузь також неможлива без такого міжгалузевого зв’язку. У 1979 році видано книгу М.М.Бахтіна “Эстетика словесного творчества”, яка висуває новий перспективний погляд на текст як об’єкт пізнання. Плідними стають ідеї М.М.Бахтіна щодо глибинного смислу тексту як критерію його найбільш адекватного сприймання читачем, теорія трьох етапів пізнання тексту (текст — рух назад у діахронний контекст — рух уперед як передбачення майбутнього контексту).

Сприймання тексту як мовленнєвого комунікативного акту, з іншого боку, зумовило його прагматичну параметризацію та становлення як об’єкта прагматики (Ч.Морріс, З.Вендлер, О.М.П’ятигорський). Лінгвістичний енциклопедичний словник констатує наявність двох напрямівсучасної лінгвістики тексту як складової загальної теорії тексту: перший орієнтовано на вивчення комунікативних, лінгвістичних, психологічних ознак тексту як мовленнєвої ситуації, другий апелює до пізнавальних смислових глибин тексту, імплікативних процесів, інтерпретаційних підходів, застосовуючи методику герменевтики. На наш погляд, ці два напрями поєднано у багатьох наукових працях, присвячених дослідженню текстів, тому відокремлювати їх було б помилковим: текст як комплексне явище потребує саме комплексного міждисциплінарного аналізу із залученням даних з літературознавства, філософії, психології, соціології, етнології тощо та лінгвістики в цілому.

Маргінальність підходу до дослідження тексту знайшла відображення у дискусії щодо самого поняття “текст”. Його наявні дефініції диференціюються залежно від усвідомлених дослідниками зв’язків тексту як структурного мовного витвору та тексту як комунікативно-пізнавальної ситуації. З.Я.Тураєва розмежовує п’ять аспектів поняття “текст”:

1) онтологічний; 2) гносеологічний; 3) лінгвістичний; 4) психологічний;
5) прагматичний; М.В.Ляпон — чотири: 1) результативно-статичний як зміст;
2) процесуальний як діяльність мовної системи через індивідуальний акт її використання; 3) стратифікаційний як найвищий рівень мовної системи, що виконує особливу роль у комунікативному процесі; 4) каузативний як двостороння зацікавленість автора та читачів у передаванні та пізнанні інформації (К.Гаузенблас, С.Д.Кацнельсон, М.М.Бахтін, Н.Д.Арутюнова); М.І.Откупщикова пропонує шість напрямів текстової дефініції: 1) комунікативний; 2) модальний; 3) номінативний; 4) структурний; 5) прагматичний; 6) референційний. Як бачимо, навіть узагальнення відомих означень тексту не дає однакових результатів: кожен із дослідників вбачає у цьому понятті свої аспекти.

У 1989 році у збірнику “Probleme der Textlinguistic”, підготовленому колективом німецьких та білоруських учених, висунуто аргументацію того, що поняття “текст” потребує перегляду (П.Гржибек) через необхідність урахування його прагматичної зумовленості. Зокрема текст співвідноситься з іншими, із життєвим та текстовим досвідом отримувачів, їхньою репрезентативною сферою знань на основі зіставлення тексту і не-тексту, сприймання тексту як форми комунікативної ситуації. Автори цієї думки посилаються на праці Ч.Пірса, М.М.Бахтіна, Ю.М.Лотмана, сучасні нейропсихологічні дослідження.

Когнітологія також претендує на свій аспект визначення тексту, пропонуючи моделювання його репрезентативної структуриу вигляді сценаріїв, їхньої сукупності як концептуальної бази тексту (Р.Шенк, Р.Абельсон), ментальних моделей (Р.Джонсон-Лерд), “моделей ситуації, в основі яких особистісні знання мовців, що акумулюють їхній досвід, установки, наміри, почуття та емоції залежно від комунікативного акту”, макроструктур.

Зважаючи на це, важливість дефініційних потреб об’єкта лінгвістики тексту поступається необхідності розширення або модифікації категоріальної ієрархії текстових ознак, що є до цього часу дискусійною проблемою.

Головною ознакою тексту вважають текстуальність(Р.Богранде, В.Дресслер, Г.Вітте), але визначення цієї категорії у наукових працях є неокресленим і маргінальним. (Критеріями текстуальності є когезія поверхневих текстів та когерентність текстових світів). Німецькі дослідники пропонують об’єднати у текстуальності категорії когезії, когерентності, інтенційності, інформативності, важливості щодо адресата, ситуативності, міжтекстових зв’язків. Р.Фаулер розглядає як ознаки текстуальності когезію, динамічність, локалізованість. Е.Агрікола визначає головну ознаку тексту — тему,що є поняттєвим ядром і конденсує та узагальнює зміст тексту. Є.В.Сидоров уважає глобальною характеристикою, інтегральною суперознакою тексту комунікативністьяк здатність слугувати ефективною предметно-знаковою основою розгортання комунікації у систему повного тричленного складу, як здатність забезпечувати успіх соціальної взаємодії людей мовленнєвими засобами.

Отже, спроби визначення головної текстової категорії (ознаки) є, як і дефініція тексту, малоперспективними через абсолютизацію одного з аспектів тексту, наведених вище.

Установлення різновидів текстових категорійтакож є дискусійною проблемою лінгвістики тексту: численні класифікації категорій тексту будуються на різних стратегіях його визначення і не враховують диференціації понять “категорія” та “структура” тексту. Розмежовуючи текстові категорії, варто виходити з того, що текст є насамперед “продуктом, породженим мовною особистістю й адресованим мовній особистості”.

Однією з найважливіших категорій тексту, що відзначається практично всіма лінгвістами, є зв’язність(О.І.Москальська, І.Р.Гальперін,Т. ван Дейк, К.В.Кожевникова, І.В.Беллерт, З.Я.Тураєва, Н.Агрікола. М.Пфютце, І.П.Севбо, Н.О.Турмачова та ін.). Зв’язність має у лінгвістичній літературі інші назви — такі, як лексична солідарність(Е.Косеріу), ізотонія (А.Греймас), когезія (М.Холлідей, В.Дресслер), когерентність(В.Дрссслер, Р.Богранде), рекурентивність(В.Скалічка) тощо. Вона є категорією семантико-граматичного, смислово-структурного аспекту тексту, сигналами якої вважаються повтори, синоніми, пароніми, тематична мережа, дейктичні та анафоричні слова (рекурсивно-прокурсивні зв’язки — М.І.Откупщикова) та ін. А.Хілл виділяє такі показники зв’язності: сегментні, що об’єднують: 1) лексичні (повтори, синоніми, антоніми, однокореневі слова, тематичну мережу); 2) граматичні (сполучники, сполучникові слова, займенники, узгодження часу, стану, заміщення, ступені порівняння, вставні слова); 3) синтаксичні (порядок слів, частин, фрагментів); 4) стилістичні (еліпсис, питальні речення, градація); супрасегментні (інтонація, пауза, наголос) та екстралінгвістичні(ситуація, асоціації).

Типологія зв’язностізалежить від підстави класифікації (О.А.Бородаченко фіксує 100 видів зв'язності у лінгвістиці). За структурою та спрямованістю розрізнюються: радіальна — лінійна (К.В.Кожевнікова), послідовна-перервана, контактно-дистантна, одно- та двобічна (З.Я.Тураєва); за типом зв’язку: семантична, граматична, смислова, асоціативна, референційна (Н.О.Турмачова); за глибиною:багатопланова-багатошарова-глобальна (К.В.Кожевнікова, З.Я.Тураєва), імпліцитна й експліцитна (Т. ван Дейк) тощо. В.О.Бухбіндер та Є.Д.Розанов пропонують 5 чинників зв’язності: 1) логіку викладу (динаміку розвитку дії); 2) особливу організацію мовних засобів (фонетичну, лексичну, граматичну, стилістичну тощо); 3) комунікативну спрямованість — відповідність мотивів до мети і умов тексту; 4) композиційну структуру; 5) смисловий план тексту. Комунікативний аспект зв’язності є найбільш актуальним у сучасній лінгвістиці тексту. М.Майєнова визначає зв’язність як ознаку тексту, завдяки якій він сприймається адресатом. Зв’язність забезпечує подвійну операцію інтерактивності автора та читача: автор утворює комунікативну структуру, апелюючи до пам’яті читача, мисленнєвого процесу запам’ятовування текстової інформації, переводячи інтегровані семантизовані системи на вищий кодовий рівень (Н.М.Амосова, М.І.Жиша О.О.Леонтьєв).

Оперативна пам’ять фіксує порівняно невелику кількість одиниць (магічне число Дж.Міллера —верхня межа пам’яті 7±2 речень, хоча глибина зв’язності залежить від індивідуального стилю автора — приклади Ю.О.Жлуктенка: глибина зв’язності у Хемінгуея — 16, у Голсуорсі — 69; у російському тексті значна глибина зв’язності може досягатися шляхом інтимізації(Л.А.Булаховський, С.П.Денисова). Глибина пам’яті застосовується щодо формальних засобів зв’язності, але забезпечується у цілому смисловим глибинним кодом, інтеграцією інформативних блоків, утворення яких опосередковане когнітивними здатностями мовця та інтерпретатора щодо формування економного мобільного зв’язку, “який полегшує розуміння тексту, його творчу інтерпретацію”. Утрата зв’язності руйнує текст, якщо тільки це не є штучним стилістичним засобом. У межах зв’язності здійснюється розвиток тем — топіків (Е.Агрікола), семантичного поля (Д.Бочарова), що являють собою пару чи низку семем у різних текстемах одного тексту, пов’язаних семантичною еквівалентністю чи конексією між текстами, або низку семем однієї референційної віднесеності, кореферентності (Д.Фівегер, М.І.Откупщикова). І.В.Арнольд впроваджує поняття “тематична мережа тексту”, ідея якої залежить Т. ван Дейку. Це повторення слів, значень, сем, конотативного смислу, що підтримує міжрівневі відношення у межах поля або відображає головну художню інформацію у творі. У художньому тексті тематичні плани можуть реалізовуватись одночасно: з метою декодування таких фрагментів адресат мусить утримувати у пам’яті два паралельні потоки інформації (логічної й образної). Таке поєднання номінативних планів І.Р.Гальперін називає контрапунктом, що ґрунтується на концептуальній убудованості двох сценаріїв за схожістю або аналогією (наприклад, торговельні ряди сприймаються як людський вир у романі Загребельного).

В єдності із зв’язністю перебувають категорії цілісності та членованості тексту. Як ціле текст має формальний (архітектонічний) та змістовий (композиційний) рівні членування. Змістове членування не тотожне логічному, хоча може наближатися до нього. О.І.Москальська вводить ще один рівень — комунікативно-синтаксичне, актуальне (темо-рематичне) членування. Членованість опосередковує зв’язність і полегшує сприймання інформації адресатом. Членованість і цілісність актуалізують відцентрові та доцентрові сили тексту, їхня взаємодія пояснюється онтологічно притаманною тексту невідповідністю між його послідовним розгортанням, що має лінійний характер, та відображеною дійсністю, що є багатоплановою.

Цілісність часом ототожнюють з інтеграцією(З.Я.Тураєва), завершеністю(К.Кожевнікова). І.Р.Гальперін розмежовує інтеграцію та цілісність як результат і спосіб: “Інтеграція є поєднанням усіх частин тексту з метою досягти його цілісності, зокрема, шляхом когезії, пресупозиції та асоціації”. Когезію дослідник вважає скоріше логічною, а інтеграцію — психологічною категорією, когезія є синтагматичною, інтеграція — парадигматичною. Інтеграція детермінована не лише когезійно, а й асоціативно, прагматично-інтенційно й екстралінгвістично (концептуально та пресупозитивно).

Категорія завершеності проводить межу розгортання тексту, можливість незакінченості твору відповідає авторському задуму і згідно з цим декодується читачем: у незакінченості часом криється глибинний смисл, навіть певний концепт твору; руйнування подальших намірів автора щодо закінчення твору світоглядно забезпечене (М.Гоголь “Мертвые души”).

Кількість текстових категорій варіюється залежно від позиції дослідників: З.Я.Тураєва, крім структурних категорій зв’язності — зчеплення та інтеграції, пропонує категорії прогресіїта стагнації. Прогресією є безперервний рух зв’язного тексту без звертання до попередніх фрагментів; стагнацією — розгортання тексту, що забезпечує його внутрішню стійкість, самототожність шляхом звертання до попередніх текстових фрагментів. Поряд із структурними дослідниця виділяє чотири змістових категорії: образ автора— відображення суб’єкта, що творить текст на основі функції — локації як орієнтації мовних засобів на авторське “я”. (О.І.Москальська навантажує категорію образу автора метою його дії на читача — перлокуцією); художній простір і час (хронотоп), інформативність, причинно-наслідкові зв’язки. І.Р.Гальперін доповнює структурні категорії інтеграції та когезії категоріями ретроспекції,що ґрунтується на здатності пам’яті утримувати попередню інформацію і поєднувати її з новою; проспекції,що є знанням дальшого розвитку подій.

Підтекстдетермінований інтенцією, концептом автора та можливостями його декодування читачем на підставі досвіду, підготовленості, знань (міжфреймових зв’язків), здатності пов’язувати сценарії. О.М.Коломейцева розглядає такі засоби створення підтексту: 1) одночасну актуалізацію різних парадигматичних потенцій лексичних одиниць на лінеарному та суперлінеарному рівнях; 2) індукцію оказіональних сем у результаті іррадіації контексту; 3) акумуляцію конотацій; 4) символи-образи, що утворюються на основі набуття лексемами аналогічних конотацій; 5) художню деталь, що імплікує додаткову інформацію; 6) поєднання різних планів; 7) контраст. Сприймання читачем підтексту передбачене не лише суб’єктивними ознаками, а й творчою майстерністю автора, точністю авторської стратегії щодо адресата, урахуванням адекватності читацьких асоціацій (І.Р.Гальперін не випадково вважав підтекст різновидом асоціативної когезії.

Тріада інформації І.Р.Гальперіна певним чином співвідноситься з концепцією модальностіЗ.Я.Тураєвої — модальність розглядається як всеосяжна категорія, яка поглинає цільову комунікативну установку автора і категорію оцінки. Модельні світи текстів зумовлені поєднанням авторської апперцепції світу, себе у цьому світі та потенційних читачів у власному та текстовому світі. Отже, текстова інформація є продуктом авторської модальності щодо модельного світу. На підставі концепцій “імітованої референції” (Дж. Сері) та референції алюзії (Р.Варт) тексти характеризуються різною мірою відповідності між денотатом та сигніфікатом, екстенсіоналом та інтенсіоналом (Р.Карнап, Ю.С.Степанов): пор. казки, фантастику, трилери та реалістичну прозу. Розрив реального та модельного світів, завжди наявний у тексті більшою або меншою мірою, залежить від категорій системностіта індивідуальностітексту: перша визначається впливом на текст світоглядних естетичних позицій певних груп людей, до яких належить автор (напрям, течія), а також дією законів жанру, методу, історико-культурного контексту; друга зумовлена ідіолектом, ідіостилемавтора, його людською та письменницькою особистістю.

Таким чином, огляд наявних у лінгвістиці типів текстових категорій приводить до висновку про їхню загальну невпорядкованість, що ґрунтується на різниці підходів до текстового аналізу. Категоріальна ієрархія ще чекає на своїх дослідників та на найсучаснішу інтерпретацію. Перспективи категоріальної таксономії, на наш погляд, полягають у розроблянні категорій тексту на підставі зв’язків: автор — читач, інтенція — текст, текст — інтерпретанта, залежно від типів тексту, стилю, оскільки категорії публіцистичного, наукового, ділового текстів, безперечно, дещо різні. Треба також ураховувати різницю художніх текстів різних типів, текстів у діахронії та синхронії, тексту та дискурсу, тексту з “мертвим” адресатом, тексту — панхронії тощо.

Перспективним щодо цього є встановлення антропоцентричних комунікативно орієнтованих категорій, зокрема, стратегії впливу на читача, ефективності впливу на читача, гармонії тексту (О.П.Воробйова характеризує текстову категорію адресатності як таку, що відображає спрямованість тексту на адресата комунікації і задає певну модель інтерпретації тексту як семантичну базу текстової рецепції). Цікавим би було звертання до наукового потенціалу герменевтики (пор. запропонований ще Августином та досліджений Г.Шпетом, Ф.Шлейєрмахером принципконгеніальності, що входить до складу герменевтичних методик і полягає у гармонізації творчих можливостей автора і читача; принцип Ф.Шлейєрмахера щодо залежності сприймання від знання внутрішнього і зовнішнього життя автора; метод переведення неусвідомленого фрагмента із життя автора в план знань і відображення їх у тексті; метод гіпотез сучасної герменевтики. Герменевтичне коло Флаціуса (XVI ст.), можливо, стало основою введення у лінгвістику тексту поняття “контекст”. Флаціус розв’язав наявну суперечність між багатозначністю слова та його однозначністю у мовленні: слово, текст має одне значення, але різні контексти визначають його різний зміст. Від контексту залежить смисл, а не значення. Отже, контекст стає тим герменевтичним колом, що детермінує смисл слова. У лінгвістиці тексту контекст не є категорією, оскільки це явище рівневої стратифікації тексту, хоча контекст ґрунтується на категоріях зв’язності, інтеграції, континууму та ін. і в свою чергу створює їх. Тому контекст інтегрує та детермінує всі текстові категорії, є міжкатегоріальною домінантою.

Контекст уведено в обіг східнослов’янських мов у словнику Яновського “Новый словотолк” (1804 р.). У вузькому тлумаченні контекст є сферою вживання слова у мовленні (О.О.Реформатський, В.І.Кодухов), семантичним радіусом дії одиниці (С.Г.Ільєнко), у широкому розумінні він розглядається як умови, створені текстом поряд із конситуацією— елементом екстралінгвальної ситуації, оточенням учасників комунікації та коемпірією — сумою загального досвіду і загальних енциклопедичних знань про світ, які має комунікант. Останнім часом контекст отримав більш загальну дефініцію глобальних умов оптимального забезпечення комунікативної ситуації (Л.М.Мінкін). Т. ван Дейк вважає, що прагматика вивчає відношення між текстом і контекстом, оскільки у прагматиці мова йде про зв’язок між структурою тексту та елементами комунікативної ситуації, які системно пов’язані з нею. Ці елементи в сукупності створюють контекст. Така термінологічна розбіжність зумовлює різну типологію контекстів, їхній поділ на мікроконтекст(перше тлумачення) та макроконтекст — лексико-тематичну мережу тексту, у межах якої розгортається певна тема (топік) на основі ключових слів; контекст функціонування — умови реалізації значення та контекст породження—оточення оказіональних значень. Мікроконтекст, обмежений вербально, диференціюється на контексти: 1) дозволу, що регулює полісемію; 2) підтримки щодо термінів; 3) гасіння щодо протилежної семантики; 4) компенсації при еліпсисі; 5) ідентифікації при появі нових смислів; 6) об’єднання у випадку актуалізації двох значень. Широка дефініція контексту в сучасній; лінгвістиці є основою поділу контекстів на 1) контекст ситуації, що містить релевантні риси учасників комунікації, їхні вербальні та невербальні дії (текст може фіксувати кілька контекстів ситуації або дорівнювати їй у цілому — К.Бюлер); 2) операційний контекст—сегмент інформації, що передає мінімально необхідну інформацію, достатню для розуміння загальної; 3) контекст культури— різні знання автора та читачів (енциклопедичні, наївні, предметні, побудові) щодо тексту; 4) соціокультурний контекст— умови, в яких наявна інформація приймається як вторинна, оскільки вона пов’язана певними асоціативними зв’язками із загальним сюжетом, певним художнім твором, іншими творами, їхніми методами, сюжетом, героями (ремінісценції, алюзії, цитування), зафіксованими у свідомості автора і читача, інакше текстова комунікація буде неповною. Дослідники називають подібний контекст по-різному, але сутність його криється у мовній компетенції другого рівня (Б.Пастернак: “И полусонным стрелкам лень ворочаться на циферблате, и дольше века длится день и не кончается объятье”); 5) зовнішній контекст(В.В.Богданов) — вказівки на час, історичні умови створення тексту, місце його виникнення у соціальному, культурному, етичному відношенні; 6) вертикальний контекст— історико-філологічний фон тексту як літературного твору (О.С.Аханова, Д.В.Гюббенет); 7) психологічний контекст— знання про автора твору; 8) глобальний (комунікативний) контекст(Т.Слама-Казаку), що інтегрує компонентний склад тексту як комунікативної ситуації (дискурсу): вербальні засоби передавання змісту; ситуацію у континуумі твору; суб’єкт автора (модус — Ш.Баллі) із системою інтенцій, аксіологічних, модальних, ідіостилістичних ознак; загальні потреби жанру, стилю, методу; умови ситуації створення тексту; відношення до інших текстів; орієнтацію на читача, його сприймання, знання, досвід (прагмасигнали — імпозитиви з метою нав’язуваная автором власних поглядів читачеві).

Ці складові відображають певною мірою рівневу структуру тексту в його сучасному тлумаченні. Загалом же у цій структурі виділяються експліцитнийта імпліцитний плани. Експліцитний передасться вербально та паравербально (курсив, шрифт, малюнки, креслення, схеми, формул тощо). Вербальне членування актуалізує певні одиниці: пропозицію та макропропозицію (Т. ван Дейк, В.Кінч, В.В.Богданов), період у риториці, прозаїчну строфу (Г.Я.Солганік), або епізод (О.М.Пєшковський, Р.Лангакр, Й.Блек, Дж.Бовер), складне синтаксичне ціле (М.С.Поспєлов), надфразну єдність (О.І.Москальська). мікро- й макротекст (Т. ван Дейк), гіперсинтаксему, предикативно-релятивний комплекс як складну багатокомпонентну ієрархічну систему номінативних одиниць, що мають різний ступінь інформативної значущості і перебувають у певному формальному співвідношенні (Т.М.Баталова). Т.М.Дрідзе пропонує на основі мотиваційно-цільового підходу розглядати систему тексту як ієрархію комунікативних програм. І.М.Колегаєва виділяє власне текстта мегатекстяк сукупність основного та допоміжного текстів, що забезпечує оптимальні умови для найефективнішого передавання і сприймання повідомлень (допоміжний текст містить передмову, післямову, зміст, анотацію, резюме, додаток, епіграф, присвяту, примітки тощо. Установлення мегатексту порівняно текстом руйнує всю категоріальну природу тексту як цілого, оскільки він розчиняється у мегатексті.

Як бачимо, кількість одиниць вербального членування текс зумовлена, по-перше, наявністю різних позначень одного явища по-друге, дуже тісним зв’язком семантичного та смислового аспектів текстових фрагментів, тобто експліцитного та імпліцитного. Тому такий однобічний підхід до членування без урахування зв’язків вербального та позавербального планів, складників комунікативної ситуації, на нашу думку, не є перспективним. Імпліцитний бік текст як комунікації ґрунтується на інтеграції вербальних засобів, вбудованих у мовленнєвий акт.

У сучасній науковій літературі текстова імплікаціяактуалізується у вигляді імплікативних зв’язків, підтексту, пресупозиціії, тезаурусу читача та авторської інтенції.

Імплікативні зв’язки (ОД.Москальська, І.В.Арнольд) є мисленнєвою операцією автора та читача щодо встановлення поєднання вербальних і невербальних складових тексту (пор. імплікація є логічною операцією поєднання явищ, що співвідносяться як причина, умова — антецендент та їхній результат — консеквент). І.В.Беллерт пропонує поняття квазіімплікації як читацького коментарю сприймання тексту.

Пресупозиція(Г.Фреге, 1892, П.Стросон, 1942, Дж. Остін, Дж. Катц, П.Постал, Н.Д.Арутюнова, Ю.М.Караулов) є невербальним фоновим знанням, до яких апелює автор та читач під час породження і сприймання тексту. Знання повинні бути істинними, не суперечити текстовому простору. На думку Ю.М.Караулова, пресупозиція може існувати у межах тексту як передзнання текстових одиниць та до появи тексту як передтекстові знання (фонові, універсальні, національні уявлення про дійсність і модельні світи).

У ряді наукових праць імплікація, пресупозиція та підтекст ототожнюються, або підтекст розглядається як загальне, а імплікація як одна з форм підтексту. Вперше сутність підтексту як наявності двох паралельних потоків змісту у художньому тексті описана М.Метерлінком. Підтекстє способом організації тексту, що приводить до росту та поглиблення, зміни семантичного або емоційно-психологічного змісту повідомлення без збільшення його загального обсягу. Отже, сигнали імплікації як складової тексту, безперечно, є вербалізованими: спираючись на них, автор репрезентує глибинні смислові блоки, орієнтуючись на можливість їхнього декодування читачем згідно з його тезаурусом, концептуальною системою (див. теорію “глибинних свердловин ” М.Л.Жинкіна).

Визнання єдності імпліцитного та експліцитного планів тексту зумовлює потребу перегляду рівнів текстового членування та категоріальної ієрархії. У зв’язку з цим проблема, текстової інтерпретації набуває якісно нової орієнтації; сприймання тексту є насамперед проникненням у свідомість, концептуальну систему автора як мовної особистості. Ефективність цього проникнення залежить від комунікативно-прагматичних стратегій автора, їхньої реалізації у тексті та від оптимальної відповідності до цих стратегій читача, його концептуальної системи.

Таке розв’язання проблеми текстової інтерпретації виводить сучасну лінгвістику тексту за межі мовознавства і потребує залучення потенціалу когнітивної науки, теорії комунікації, психології творчості, естетики, поетики тощо. Зважаючи на це, найбільш актуальними у лінгвістиці стають проблемиобробки та використання знань у текстовому просторі, ефективності інтерактивних дій автора та читача, зумовленості стратегій автора та інтерпретацій читача соціальними, політичними, етнічними, історичними, психологічними та ін. чинниками, впливу концептів автора на читацьку модель світу, парадигматики художнього тексту, поетики асоціацій. Як відзначає З.Я.Тураєва, “парадигматика художнього тексту встановлює інтрасеміотичні відповідності між текстами, залучає текст до континууму світової культури. Поетика асоціаційє своєрідним медіумом для проникнення у внутрішній світ мовної особистості, відображає її входження до історико-культурного контексту або відчуження від нього”.

Отже, саме лінгвістика тексту може найближче підійти до вирішення глобальної мовознавчої проблеми дослідження мовного відображення менталітету, культури етносу та впливу світової культури на етнічну.