Поняття і генеза політичної психології

Date: 2015-10-07; view: 437.

Перед тим як розглянути феномен політичної психології, слід з'ясувати насамперед сутність психології і політики, особли­вості їх взаємовідносин і відмінності.

Психологія як наука, наукова дисципліна виникла у старо­давні часи. У найзагальнішому значенні психологія (від старо-грецьк. рзуске — душа, психіка і Іо§оз — слово, вчення) — це вчення про душу.

Роздуми про те, якими мають бути громадянин і влада, їх взаємовідносини, яким повинен бути правитель і які якості мати, якого мірою його правління залежить від підлеглих, зна­ходимо ще в Аристотеля, Макіавеллі, Сенеки, Ж. Ж. Руссо, Гоб-бса, А. Сміта, Г. Гегеля, Г. Лебона та багатьох інших видатних філософів минулого, праці яких можна вважати джерелами і за­садами політичної психології як науки. Зрозуміло, що їх праці є лише спробами психологічного підходу до політики, позаяк власне політичної психології тоді ще не існувало. Хіба що можна виокремити праці Г. Лебона "Психологія народів і мас", "Психо­логія натовпу", "Психологія соціалізму", де великий французь­кий мислитель спробував довести, що неабияку роль у жит­тєдіяльності суспільств, держав, народів окрім вождів, королів та президентів відіграють народні маси, пересічні громадяни.

Значно пізніше з'явилися праці італійця С. Сігеле "Злочин­ний натовп", француза Г. Тарда "Соціальна логіка" та ін. Важ­ливо, що ці та інші філософи, соціологи, історики почали до­сліджувати саме психологічні аспекти в політиці, їх роль і вплив на діяльність людей, представників політичної еліти. Так, Г. Ле-бон помітив важливу особливість: маса за відповідних умов може загрожувати неповторності особистості, а неорганізована, несвідома поведінка натовпу взагалі може спричинити невип­равні ситуації в суспільному житті.

Ще пізніше, наприкінці XIX — на початку XX ст. з'явилися праці, які збагатили джерела формування політичної психології як окремої і доволі багатоаспектної науки. Так, Г. Лассуелл у праці "Психопатологія і політика" перший звернув увагу на те, що будь-які політичні процеси слід розглядати не ізольовано від конкретних осіб, груп людей, які в них задіяні, а навпаки, враховуючи насамперед героїв, учасників таких процесів, їх особистісні риси, характер, поведінку, психологічний склад. Отже, політична психологія поступово почала збагачуватися здобутками фахівців з психологічного аналізу, майстрів відтворення історичних портретів. У Росії одним з перших у цьому плані був П. Ковалевський, який видав з часом вельми популярну працю "Психіатричні етюди з історії", в Австрії — 3. Фрейд ("Я і Воно", "Психологія мас і аналіз людського Я", "Тотем і табу" та ін.).

У 60-ті роки, особливо у США та окремих європейських країнах, під впливом так званого поведінського руху, студент­ських заворушень, зміни політичної системи окремих суспільств політична психологія дістала ще інтенсивнішого розвитку як теоретико-прикладна наука, позаяк постала потреба глибшого, ніж політологічне, пояснення складних суспільно-політичних проблем, що виникли у світі.

Фактично за подібною періодизацією можна охарактеризу­вати розвиток російської та української політичної психології починаючи з праць П. Мілюкова ("Нариси з історії російської культури"), П. Сорокіна, П. Ковалевського та Г. Чулкова і завершуючи працями сучасних вчених-політологів, психологів, соціальних психологів.

Нині під політичною психологією розуміється наука про закономірності, механізми, умови і чинники прояву політики як соціально-психологічного феномену [135,с. 14].Концепту­ально як узагальнююче таке визначення доволі точне.

Часто під політичною психологією за визначенням словників розуміється також галузь загальної психології, яка вивчає психологічні компоненти (настрої, позиції, почуття, ціннісні орієнтації та ін.) у політичній життєдіяльності суспільства, які формуються та виявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їх конкретних політичних діях.

І хоча перші згадки про психологію наводяться у працях видатного Аристотеля (трактат "Про душу"), власне термін "психологія" у науці з'явився значно пізніше. Одним із перших у своїх працях цей термін використав відомий чеський психолог Й. Прохазка наприкінці XVI ст., а від філософії як самостійна галузь психологія відокремилася лише у XVIII ст.

Таке виокремлення було об'єктивно зумовлене за тієї прин­ципової обставини, що будь-які соціально-психологічні феноме­ни в політиці пов'язані зі ставленням людини до існуючих суспільних інститутів влади. Йдеться про основне поняття в політичній психології — політичну свідомість.

Носії політичної свідомості є в кожному суспільстві. Саме тип, характер політичної свідомості визначають ставлення суб'єкта політики до системи влади загалом та окремих її відгалужень, складових, суб'єктів.

Домінуюче значення в політиці, політичних процесах, а відтак і в політичній психології мають основні типи політичної свідомості: тоталітарна, авторитарна, демократична, анархічна.

Серед усіх визначень поняття психології, що різняться неістотно, наведемо наймісткіше: психологія— це наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища в житті людини.

Оскільки предметом психології є така складна сфера життєдіяльності людини, як її психіка,серед наук про людину психологія є найбагатограннішою і найскладнішою. Можливо, тому, що властиві людині психічні явища залежать насамперед від біологічних, а потім від соціальних умов та обставин.

Якщо виходити з того, що психологія включає соціальні та фізіологічні механізми відтворення почуттів та емоцій, можна стверджувати, що політична психологія охоплює такі аспекти:

• спеціалізовані почуття та емоції, пов'язані з відобра­женням інтересів певної людини і формуванням мотивів її політичної діяльності (йдеться про соціальний аспект політичної психології);

• індивідуально-психічні властивості — пам'ять, волю, розумові здібності;

• біохімічні та фізіологічні механізми, зумовлені генетич­ними властивостями індивіда. Вони виявляються в темпе-

раменті людини, її вікових, демографічних, статевих (збудження, спадковість) та інших характеристиках.

Доволі часто політику помилково вважають пов'язаною виключно з політичними структурами — державою, її політич­ною системою — і залежною від них. Проте діапазон дії політи­ки та її взаємодії з численними соціальними політичними суб'єктами надто широкий, складний і потребує окремого до­кладного розгляду.

Розрізняють два основних підходи до визначення політики як суспільного явища — по-перше, сферу людської діяльності загалом і, по-друге, спрямування або спосіб діяльності людини. Перший підхід називають ще загальнонауковим, другий — пуб­ліцистичним.