Політика і мораль

Date: 2015-10-07; view: 367.

Взаємодія політики і культури набирає іншого характеру і динаміки в результаті появи та розвитку нових інформаційних систем, видів, засобів інформації, у процесі демократизації суспільств, країн, інтенсивного формування громадянського суспільства.

Навіть за різного економічного розвитку, соціального стану практично всі країни світу є учасниками своєрідної інтелек­туальної технологічної революції,що відбувається у світі. Нині вирішальне значення для темпів розвитку будь-якої країни має не наявність природних ресурсів чи робітничих рук, а рівень розвитку освіти, науки, культури. Загальновідомо, що такі країни, як Японія, Сінгапур, Південна Корея, Італія, Гонконг, мають обмаль власних природних ресурсів, переважно імпор­тують сировину, енергоносії, сільськогосподарську продукцію, однак саме вони досягли найзначніших успіхів у госпо­дарському, соціальному розвитку. До зазначених можна додати Швецію, Німеччину, які динамічно розвиваються не за рахунок використання дешевої робочої сили, а навпаки, інтенсивного розвитку науки і освіти, високого рівня заробітної плати, підвищення соціальних ґарантій для працюючих та соціального захисту для тих, хто його потребує.

Практика функціонування багатьох країн доводить, що нині випереджаючим має бути саме розвиток інтелектуального потенціалу людських спільнот.Загальновідомі такі дані статистики: у двадцяти розвинених країнах, де нині працює 95 % учених світу, дохід на душу населення щорічно збільшується на 200 дол. США, а у країнах зі значно нижчим потенціалом — лише на 10 дол. США. Це є підтвердженням того, що саме людський інтелект став відтепер не лише безпосередньою, а й головною продуктивною силою постіндуст-ріальної, а нині й постінформаційної технологічної доби.

Інтелектуальний потенціал, інтелектуальний капітал на­ції — це не просто сума певних здобутків в освітньо-науково-технічному напрямі. Це — розробка, впровадження і викорис­тання нових систем, моделей, прийомів управління як окремим виробництвом, структурою, так і державою загалом.Наука використовує таке поняття, як інтелектомісткість управлінських рішень,що характеризується тим, якою мірою управлінські рішення науково обґрунтовані, прогностично вивірені з позицій їх ефективності, дієвості в результаті практичного вирішення існуючих проблем.

Окремі вчені, зокрема російські, вирізняють і обґрунтовують кілька моделей взаємодії культури і політичної влади згідно з конкретними соціально-економічними, релігійними, духовий-

ми, національними чинниками, які має конкретна держава. Це, умовно кажучи, роль держави як Інженера, Помічника, Патрона (або Архітектура) [136,с. 107-115].

Розглянемо детальніше ці ролі.

Роль держави як Інженера.Це означає, що держава практич­но повністю утримує всі засоби розвитку культури, а також сприяє розвитку насамперед тих видів, жанрів, напрямів твор­чості, які в певний спосіб обслуговують, підтримують державу, обстоюють існуючу політичну систему. Подібна ситуація була в колишньому СРСР: підконтрольність культури державі, прав­лячій (партійній) еліті, дозування розвитку окремих видів, га­лузей культури тощо. За такої системи відносин політики і культури художня творчість, самостійність митця надто обме­жена. З метою утворення такої системи держава сприяє створен­ню повністю підконтрольних їй творчих організацій, об'єднань, спілок, надмірно регламентує їх діяльність. З боку творчої ін­телігенції закономірно постійно наростає протестна хвиля, ви­никають альтернативні взірці культури, існує в різних формах і видах так зване підпільне мистецтво. Зрештою, як це було в СРСР, країнах соціалістичного табору, спостерігається масова міграція творчої інтелігенції до інших країн, на інші континен­ти. О. Купрін, І. Бунін, М. Цвєтаєва, С. Рахманінов, Ф. Шаля-пін, І. Бабель — ось далеко не вичерпний перелік прізвищ ви­датних діячів літератури і мистецтва, які з різних обставин, а насамперед через нестерпні умови для творчості, змушені були залишити батьківщину.

Роль держави як Помічникащодо культури. У такій ситуації держава підтримує фактично мистецтво, культуру загалом без розподілу на види, жанри і врахування пріоритетного розвитку окремих з них. Йдеться не лише про значні бюджетні чи інші де­ржавні канали підтримання культури, заохочення творчих лю­дей до діяльності, а й про підтримання різними способами (наприклад, податкові пільги) меценатів, окремих фірм, корпо­рацій, фондів, які активно сприяють розвитку мистецтва і куль­тури. Практика державної підтримки культури в такий спосіб позитивно зарекомендувалася у СІЛА, Японії, Німеччині та ін­ших державах світу.

Роль держави як Патронастосовно підтримки розвитку куль­тури здійснюється в такий спосіб, коли держава фактично виз-

начає лише загальну суму видатків на культурі потреби. По­дальший їх розподіл здійснює громадськість, об'єднана у спеціальні громадські ради, комітети. Такий механізм часто на­зивають принципом "витягнутої руки". Йдеться про те, що полі­тики, функціонери стосовно виділених коштів перебувають на певній відстані (образно кажучи, "витягнутої руки"). Так, у Ве­ликобританії виділені кошти розподіляє спеціальна Рада з мистецтва, у Шотландії, Північній Ірландії, Уельсі — спеціаль­ні агентства. Зазначені структури мають навіть філіали, позаяк кошти розподіляються не лише серед окремих галузей, видів лі­тератури, мистецтва, народної творчості тощо, а й серед окремих творчих об'єднань, закладів, колективів і навіть митців, людей творчих професій і захоплень.

Кожний політичний режим, як відомо, має специфічну мо­дель політичної культури, а відтак, і власну систему ідеалів, норм, цінностей, тобто мораль. Крім того, кожний політичний режим нав'язує людям, групам людей власні правила поведін­ки. Відтак політика і мораль мають спільні засади, це — взає­мовідносини людей.

З огляду на зазначене складніших відносин, ніж політика і мораль, у природі, мабуть, не існує. Доволі рідко, якщо не вкрай виключно, моральні почуття людини, народу збігаються з нор­мами офіційної моралі.

Коротко характер взаємодії політики і мораліможна подати так:

• повне підпорядкування політики моралі;

• повний розрив між політикою і мораллю;

• повна збіжність (аутентичність) політики і моралі.

При цьому важливо зазначити, що роз'єднує політику і мо­раль.Насамперед це цінності. У політиці вони надто різні, а у моралі — загальніші, універсальніші, цивілізаційніші, що час­то не пов'язані з окремою людиною, особистістю. У політиці цін­ності конкретніші, ніж у моралі, нормативніші, спрямовані на певний результат.

Неоднозначними є визначення та трактування понять мо­ральності, гуманності окремих політичних рішень та дій, спів­відношення професіоналізму і моральності, чесності в діяльності

політиків та ін. Часто такі трактування суб'єктивовані, зорієн­товані на конкретну політичну силу і навіть політичного діяча. Кожне суспільство у відносинах політики і моралі встановлює власні правила гри і змушує суб'єктів політичного процесу до­тримувати їх.

В ідеалі відносини політики і моралі повинні базуватися на таких основних положеннях Загальної декларації прав людини(прийнята ООН 10 грудня 1948 р.):

"Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах" (ст. 1);

"Кожна людина повинна володіти всіма правами і свободами, проголошеними цією Декларацією" (ст. 2);

"Усі люди рівні перед законом і мають право без жодних ви­нятків на рівний захист закону" (ст. 7);

"Кожна людина має право вільно пересуватися і вибрати міс­це проживання в межах будь-якої держави" (ст. 18);

"Кожна людина має право на свободу мирних зборів, асоціа­цій, утверджень" (ст. 20).

Насправді політика і мораль щодо забезпечення таких прав у жодному разі не є "однодумцями".