Культура, ціннісні орієнтири суспільного розвитку.

Date: 2015-10-07; view: 401.

Проблема тотальної кризи для всіх країн.

Хоча багато фахівців, політиків-практиків, державних, гро­мадських діячів вважають, що людство, більшість суспільств, країн активно і послідовно прогресують, розвиваються, пробле­ма тотальної кризи в її глобальному контексті все ж існує. До початку XXI ст. світ підійшов після величезних катаклізмів,

руйнівних процесів і ситуацій, які започаткувалися ще у XX ст. Це — революції, дві світові війни, екологічна криза, геноцид, глобальні економічні проблеми, наркоманія, СНІД. Фактично нинішня системна, глобальна криза охопила всі сфери життєдіяльності людства, а не лише проблеми громадян окремих країн. Під час такої кризи здійснюється складний, поступовий і надто болючий процес переходу від одного типу суспільства (передінформаційного, індустріального, капіталістичного, еко­номічного, тобто сучасного) до іншого (інформаційного, пост-індустріального, посткапіталістичного, постекономічного). Од­нак тут гостро постає проблема цінностей, основними з яких є Статок, Справедливість, Добро, Краса, Істина [224,с. 12-14].

Проблема поступального, прогресивного розвитку будь-якої країни — це значною мірою проблема культури, вибору цінніс­них орієнтирів.

Від Платона до Л. Гумільова основними цінностями людства були й залишаються Істина (Віра), Добро (Благо), Краса (Доля), Справедливість (Статок).Вони не надумані, позаяк у загальних рисах відповідають головним психічним функціям людини — її інституції (Дух), емоціям (Душа), інтелекту (Розум) і відчуттям (Тіло). Домінування цих функцій, їх різне рангове значення для окремого народу залежать від природно-генетичних особливос­тей етносу. Так, цінність добра переважає у тих народів і етно­сів, що мають надто потужну інтелектуально-прагматичну сфе­ру. Умовно такі народи ще називають економічними. А цінність справедливості якраз притаманна незаможним, пролетаризова-ним верствам населення, які зрештою зорієнтовані на життя в авторитарному, тоталітарному суспільстві [223, с. 12-13].

Окремі вчені, зокрема Г. В. Щокін, цілком слушно називають тоталітаризм найбільшим соціально прийнятним політичним середовищем існування саме авторитарної особи [224, с. 23]. На його думку, тоталітаризм великою мірою спирається на люм-пенство, люмпенізовані, знедолені прошарки населення. Мало того, тоталітаризм супроводжується і підтримується загальною мілітаризацією суспільства, масовим терором, пануванням об­межено малої політичної верхівки тощо.

Принагідно нагадаємо, що тоталітаризм не існує лише у фор­мі фашизму чи комунізму, до цього можна додати також іслам-

ський фундаменталізм і сіонізм.У другій половині XX ст. їх прояви були ще помітніші, а політичний вплив на розвиток люд­ського загалу відчутніший. Обидві модифікації тоталітаризму мають чітко відлагоджений механізм впливу на громадян в усь­ому світі, матеріальні та організаційні ресурси, активно вико­ристовують військові сили, релігійні конфлікти для налагод­ження і утвердження власної ідеології та її поширення.

Для поступального прогресивного розвитку нашої цивіліза­ції, окремих суспільств суттєве значення мають фундаментальні цінності, які визначаються базовими. Окремі вчені, словники останнього часу базовими цінностями називають вже зазначені раніше Статок, Справедливість, Добро, Красу та Істину. Саме "вони становлять зміст ціннісних орієнтацій особи, які фігуру­ють як цілі життя і основні засоби досягнення цих цілей і завдя­ки цьому набирають функцій найважливіших регуляторів со­ціальної поведінки індивідів" [224, с. 12].

Нині в українському суспільстві змінюються не лише духов­ні цінності, орієнтири, а й культура загалом.Ще П.Сорокін за­уважував, що проблема зміни векторів суспільного розвитку — то не проблема певних ізмів — капіталізм, соціалізм та ін., а зміна певних, конкретних культур.

Питання культури, цінностей мають принципове значення, коли йдеться про основні вектори геополітики конкретної краї­ни. На жаль, український загал нині часто сліпо обирає як зра­зок культуру, цінності Європи, США, інших країн світу, забува­ючи про власні, що сформувалися впродовж багатьох століть, у процесі діяльності десятків поколінь.

Тут, однак, треба нагадати ще одну позицію П. Сорокіна. Він характеризував західну євроамериканську культуру як чуттєву, що відповідає примату матеріального суспільства, суспільства споживання насамперед перед цінностями гуманітарного харак­теру. А це, зауважимо, не кращі орієнтири для утворення де­мократичного, справді гуманного, високодуховного суспільства, якого прагне досягти не одна нація, у тому числі й українська.

Надто різнополярні також думки про суто європейський ви­бір України. Не розглядаючи всі "за" і "проти" цієї проблеми, наголосимо на основному. Геополітичний вибір України взагалі ускладнюється багатьма об'єктивними чинниками і ситуаціями, серед яких розглянемо найважливіші.

Упродовж кількох століть Україна перебувала фактично між двома цивілізаціями — християнською і мусульманською, між Європою і Азією, а тому вплив на її розвиток обох цивілізацій і культур був неоднозначний і далеко не на користь українського (словянського) етносу.

Ще один суттєвий чинник полягає в тому, що тривалий час Україна входила у складну систему тоталітарних держав, у ре­зультаті чого ні її економіка, ні соціальна, культурна сфери не могли розвиватися вільно і самостійно, без небажаного в бага­тьох випадках зовнішнього впливу. Залишки тоталітарного ми­нулого даються взнаки й нині, насамперед у духовній сфері, сві­домості, моралі.

Як наслідок останнього нині в Україні істотною перепоною на шляху формування демократичного суспільства, становлен­ня суверенної держави є відсутність нової ідентичності; наяв­ність значної кількості фальшивих цінностей; слабкість грома­дянського суспільства.

Можна цілком погодитися з тими вченими-політиками, які вважають, що деградація суспільств починається з моральної, духовної деградації, а не через економічні негаразди чи розпад. У цьому плані доцільно згадати точку зору О. Шпенглера, який у відомій праці "Занепад Європи" характеризував цивілізацію як своєрідне штучне утворення, що протистоїть культурі як природному розвитку народів, етносів.

Україна не може "входити" в Європу, не входячи в увесь світ, і навпаки. І входити вона повинна як рівноправний суб'єкт сус­пільної життєдіяльності, суспільних відносин. Сильних, як ві­домо, рідко люблять, зате часто побоюються і далеко не всі заці­кавлені в тому, щоб слабкі стали на ноги міцніше. Так і у взаємовідносинах держав. Кожна з них у своїх діях конче вихо­дить з національних, державних інтересів, особливо якщо є з чого і кого вибирати. Перш ніж інтегруватися в Європу та інші регіони світу, треба навчитися демократично співробітничати, чужого навчатися і свого не цуратися, як казав геніальний Та­рас.

Проблема геополітичного вибору, як свідчить світовий до­свід, передбачає не лише визначення основних зовнішньоеконо­мічних орієнтирів, вибірково критичного, свідомого ставлення до культури, традицій, цінностей інших народів, а й збережен-

ня, захист власної культури і традицій починаючи із захисту на­ціонального інформаційного простору. Загальновідомо, якою гострою і безкомпромісною нині є боротьба за інформацію, ос­новні канали, якими вона поширюється не лише між держава­ми, а й всередині них. З часом природно може вибудуватися си­туація, коли той, хто володіє інформацією, володітиме й світом.

Що ж до інтеграції України безпосередньо в Європу, то за всіх ускладнень і неоднозначностей проблема тут доволі прозора. Як держава України вже давно історично в Європі. Проблема лише в тому, в який спосіб і на який час ми в неї інтегровані економіч­но, політично, духовно. Іншими словами, ні про жодне сліпе за­позичення основних європейських цінностей (демократія, рин­кова економіка, правова держава) не може бути й мови. До того Україна має чудові власні здобутки в культурі, освіті, науці, давньоісторичні, глибококореневі традиції, яких багато інших країн об'єктивно не мали і не матимуть. Європейське співтова­риство має певні стандарти життя і тому природно постає питан­ня, якою мірою ці стандарти не просто діють, а й співвідносять­ся з українськими. Це справді доволі принципове питання. Зрікатися власного, національного аж ніяк не треба, та й підстав для цього немає.

Інтеграція не має практично нічого спільного з глобаліза­цією, яка нині спричинює багато суперечливостей, неоднознач­них підходів і оцінок. За ідеологією глобалізація розглядається, і небезпідставно, як своєрідна загроза культурі окремих народів, їх особливості й унікальності.

Колишній Президент України Л. Кучма у виступі на спе­ціальній нараді з питань європейської інтеграції 8 лютого 2002 р. визначив комплекс конкретних дій, акцій, здатних при­скорити і забезпечити повноцінну європейську інтеграцію Ук­раїни. Це — вступ України до Світової організації торгівлі; до­сягнення відповідності торговельного режиму України нормам ЄЄ; створення митного союзу України; отримання Україною (не пізніше кінця 2007 р.) статусу асоційованого члена ЄЄ; забезпе­чення поступового впровадження критеріїв вступу України до Валютного союзу ЄЄ. Наголошуючи на вирішенні цих питань єв­ропейської інтеграції, Л. Кучма зауважував: "Ми не можемо йти шляхом "сліпого" копіювання чужої моделі європейської інтег­рації— польської чи прибалтійської,., потрібно враховувати

відмінності європейської моделі розвитку. Діюча модель нашої економіки більше наближена до латиноамериканської, ніж єв­ропейської" (Уряд, кур'єр. — 2002. — 14 лют.).

Надаючи великого значення проблемі вибору пріоритетів у процесі інтеграції України, зокрема, до Європейського Союзу, Кабінет Міністрів України в січні 2002 р. прийняв спеціальне розпорядження "Про заходи щодо реалізації пріоритетних поло­жень програми інтеграції України до Європейського Союзу в 2002 році" (№ 34-р). Таке розпорядження вийшло з Уряду на ви­конання Указу Президента України "Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу" від 14 вересня 2002 р. № 1072. Заходи, що містяться в ньому, спрямовувалися на узгодження критеріїв членства України в ЄС, прискорення процесів демок­ратизації суспільства та забезпечення верховенства права, удосконалення судової системи, прискорення економічного роз­витку та вдосконалення захисту прав людини і національних меншин, розвиток внутрішнього, національного ринку тощо. Фактично з огляду на комплексний характер проблеми європей­ського вибору вона охоплює багато аспектів як внутрішньої, так і зовнішньої політики України, потребує насамперед великої ро­боти з адаптації законодавства України до законодавства Євро­пейського Союзу.

Кожна епоха характеризується не лише рівнем соціально-економічного, політичного розвитку країн, особливостями їх відносин. Психологи використовують також такі поняття, як "психологія епохи", "дух часу", "настрої епохи" та ін.

Найґрунтовніше проблему психології епохи розглянув Г. Ге-гель, який спробував визначати її за характером і поведінкою людей. Так, людину античного часу він охарактеризував як не­впевнену в собі, нерішучу, таку, що у прийнятті рішень більше покладається не на себе, власні сили, а на "підказку" ззовні, від природи. Людину періоду середньовіччя Г. Гегель охарактери­зував як сміливішу, послідовнішу, яка спробувала багато в чому перебороти внутрішній страх, невпевненість та ін.

Специфіку рис людей різних періодів російської історії свого часу досконало і глибоко вивчав В. Ключевський. При цьому природу суспільної психології він багато в чому зумовлював і пояснював роллю таких непересічних лідерів-постатей як Іван Грозний, Сергій Радонєжський, Петро І, Єкатерина II та ін.

Дух часу— це щось подібне до сукупності ідей певного часу (М. Астафьєв) або переважаючий настрій будь-якого народу (Дж. Болдуін), або "дух аналізу і досліджень" (В. Бєлінський), або... Визначень багато, проте всі вони обертаються навколо головного— кожний час, період життя людей, епоха були й залишаються неповторними, обов'язково відмінними від попередніх. Доволі вдалою, на наш погляд, є думка Г. Плеханова стосовно того, що дух часу— це переважаючий настрій тих класів, які задають загальну, інтегральну тональність суспільного життя [125,с. 261].Іншими словами, у цьому разі йдеться не про будь-які настрої взагалі, а саме про ті, що не тіль­ки характерні певному часові, а й переважають над іншими, до­мінують у суспільному житті, відносинах.

У конкретний історичний період для більшості людей у сус­пільстві, країні існує певна духовна домінанта, яка визначає їх відповідну точку зору, формує позиції, спонукає до діяльності. Так, за часів Стародавніх Риму і Греції це була громадянськість, у Росії періоду М. Некрасова, М. Огарьова — так само грома­дянськість, у роки Великої французької буржуазної револю­ції — свобода, у роки М. Хрущова— відлига, М. Горбачова — перебудова.

Надто складним є феномен "масова психологія",позаяк він пов'язаний з великою кількістю проявів масового стану і по­ведінки людей. Масовий характер мають багато об'єднань гро­мадян, рухи, політичні партії, окремі громадські, політичні ак­ції.

Найчастіше масову психологію ототожнюють з "масовими настроями"як своєрідними психічними станами, що охоплю­ють значну кількість людей. Це — однорідна для доволі великої кількості людей суб'єктивна сигнальна реакція, особливі пере­живання комфорту або дискомфорту. В інтегрованому вигляді вони відображають три головних моменти: ступінь задоволенос­ті або незадоволеності спільними соціально-політичними умова­ми життя; суб'єктивну оцінку можливості реалізації соціально-політичних запитів людей за певних умов; прагнення зміни умов заради задоволення запитів, потреб [140, с. 169-170].

Масові настрої доволі динамічні, мінливі, швидко поширю­ються, важко піддаються безпосередньому контролю з боку свідомості,проте легко і швидко (навіть ситуативно) об'єднують

людей, що перебувають у схожому соціально-політичному ста­новищі. Тому масові настрої й зароджуються в середовищі людей, близьких за уподобаннями, інтересами, політичними ідеалами і цінностями.

За об'єктивних обставин масові настрої мають характер певної подвійності.З одного боку, вони відображають реальну дійсність, життя, з іншого боку, розвиваючись за законами масової психології, істотно впливають на реальну дійсність.

У суспільстві завжди організовується і справляється соці­ально-політичний вплив на масові настрої, масову психологію з метою певних їх змін в інтересах не так навіть суспільного розвитку, як конкретних політичних сил, суб'єктів політики.

З феноменом "масова психологія" тісно пов'язаний феномен "психологія натовпу".їх часто ототожнюють, хоча "психологія натовпу" — це тимчасовий психологічний стан людей, які з певних причин опинилися разом, скажімо, на демонстрації, страйку, у пікеті тощо. За визначенням Г. Лебона, натовпу властиві такі специфічні ознаки, як імпульсивність, мінливість, легковірність, підбагливість впливу і навіть гіпнозу, односторонність почуттів, нетерпимість, консерватизм, авторитарність та ін. У цьому зв'язку гостро постає проблема людини, особистості в натовпі, оскільки часто людина в ньому елементарно втрачає особистісні риси, статус, утвердження і позицію. Такий стан загрозливий, позаяк натовп доволі часто є випадковими, ситуаційними зборами людей, які не мають глибоких, принципово суттєвих міжособистісних зв'язків і контактів.

Найшкідливішою є однозначна оцінка масових рухів, а відтак і масової психології. Загальновідомо, що саме така оцінка домінувала в поглядах К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Г. Плеханова, А. Грамші та інших прибічників теорії класової боротьби, коли масові виступи, особливо "низів", характери­зувалися конче як наслідок високого рівня класової свідомості. Зокрема, В. Ленін з високою часткою оптимізму висловлювався про психологію мас — робітників, селян — і не лише відслідко­вував, а й прогнозував, готував разом з однодумцями масові виступи проти самодержавства. В. Ленін вважав, що саме широкі народні маси під керівництвом партії як керуючої і

спрямовуючої сили є справжнім локомотивом історії, рушійною силою революційного процесу. Зрештою, так і сталося, однак і під час революції 1917р., і в роки побудови так званого соціалізму більшою мірою далися взнаки такі аномальні риси і ознаки натовпу, масової свідомості, як безрозсудливість, жадоба гри, лицедійства, крові. Отже, більшовики насамперед викорис­тали психологічну схильність мас не до створення, а до зни­щення, руйнування. Врешті-решт аномальні риси масової психології є об'єктивним результатом низького рівня загальної та політичної культури мас.

Цінності людей формуються у процесі виховання, освіти, діяльності, спілкування, набуття життєвого досвіду, але на основі природних нахилів людини.Йдеться про простір і час, тобто про природне середовище, умови й історичну генезу. Отже, цінності, культура (їх зародження, розвиток, особливості) незмінно пов'язані з проблемою етносу як географічного і соціального явища.