За формою політичного режиму держави є демократичними, авторитарними, тоталітарними.

Date: 2015-10-07; view: 413.

Вчені-історики, філософи, соціологи, політологи по-різному трактують не лише сутність, а й основні функції держави. Наприклад, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін появу держави пояснювали появою антагоністичних класів. На їх думку, держава— це апарат насилля, який утримується панівним класом і використовується ним для утиску пригнічених класів.

На думку інших мислителів, зокрема Ж. Ж. Руссо, Т. Гоббса, що вважаються прихильниками теорії "суспільного договору", основна функція держави полягає в дотриманні спокою і порядку, недопущення конфліктів.

Доволі своєрідно сутність держави сформулював М. Вебер. "Держава, — зауважував він, — це людський союз, який всере­дині певної сфери... претендує (успішно) на монополію легі­тимного фізичного насилля... Право на фізичне насилля приписується всім іншим союзам або окремим особам лише такою мірою, якою держава зі свого боку допускає це насилля, єдиним джерелом "права" на насилля є держава" [32,с. 675].

Кожне суспільство має власну політичну систему. Це — су­купність політичних структур, норм, відносин, діяльності та сві­домості, що забезпечують панування правлячого стану, еліти, співіснування з ним інших суспільних груп, надають мож­ливість окремим суспільним групам виявляти їх інтереси, пот­реби і суспільну волю шляхом використання загальних суспіль­но-політичних інструментів волевиявлення.

Таке визначення, однак, доволі складне. Наведемо простіше. Політична система суспільства — це сукупність соціальних уг­руповань, фрагментованих спільнот, суспільних груп — класів, верств, станів, націй тощо, які є носіями вирізнених і вираже­них інтересів, які вони прагнуть здійснити, реалізувати.

Кожний з названих компонентів політичної системи суспіль­ства має певну мету, інтереси, функції, форми і методи діяль­ності.

Політична система суспільства має таку структуру:

• політична організація суспільства(держава, політичні партії, рухи, громадські організації і об'єднання, трудові колективи);

• політична свідомість;

• соціально-політичні та правові норми;

• політичні відносини;

• політична практика.

Інтеграційною силою, що об'єднує наведені елементи в єдину політичну систему, є політична влада.

Можна розглядати політичну систему і як сукупність де­ржавних та соціальних владних інститутів, які у взаємодії, взає­мозалежності зберігають і забезпечують існування, розвиток певного соціального ладу.

Державними владними інститутами є такі:

• законодавчі органи в центрі та на місцях;

• центральні та місцеві виконавчі органи влади;

• вищі та місцеві судові органи.

До соціальних владних інститутівналежать:

• політичні партії;

• громадські організації, об'єднання, союзи;

• неформальні громадські рухи.

Окремо в політичній системі конкретного суспільства виріз­няють церкву та її органи.

Політична система має чотири тісно взаємопов'язані скла­дові (сторони), які роблять її багатовимірним і складним утво­ренням:

• ідеологічну(політична свідомість, пануюча в конкретному суспільстві ідеологія);

• функціональну(відповідні методи політичної діяльності, що є базою для політичного режиму);

• регулятивну(право, інші нормативні акти, політичні нор­ми і традиції, певні норми моралі);

• інституціональну(держава, політичні партії, суспільно-громадські організації і об'єднання).

Кожна з цих підсистем, у свою чергу, має складну структуру.

Політична система— це не все суспільство, але важлива його частина і складова,яка істотно впливає на політику, роз­виток, характер суспільства.

Політичні системи типологізують так:

• національні (залежно від історичного досвіду і традицій);

• командна і змагальна (залежно від засобів управління і розв'язання політичних суперечностей);

• соціопримирна (мета якої — підтримувати соціальну згоду і переборювати конфлікти).

За характером існуючого політичного режиму політичні сис­теми поділяють на демократичні, авторитарні, тоталітарні. К. Гаджіев політичні системи типологізуе так:

• рабовласницькі — феодальні — капіталістичні;

• патріархальні, традиціоналістські — раціоналістські;

• колективістські — індивідуалістські;

• диктаторські — ліберальні;

• тоталітарні — демократичні політичні.

Відмітні особливості кожної окремо взятої політичної систе­ми визначаються такими чинниками:

• соціальним (класовим, груповим) змістом існуючої влади та опозиції;

• системою інституцій, організацій та установ, через які здійснюється влада і регулюються відносини між класами та соціальними групами;

• правовими нормами і законами, що виражають ці норми, принципами діяльності інституцій політичної влади, на­прямом цієї діяльності, її відповідністю потребам суспіль­ного добробуту;

• усвідомленням цих обставин і чинників людьми, їх вира­женням у формах політичної теорії, ідеології, психології, соціології тощо.

Основним, базовим інструментом політичної системи сус­пільства є держава.

Держава — це спосіб устрою, життя громади на засадах пуб­лічної влади; суспільство, в якому встановлений і дотримується певний порядок, лад (насамперед за допомогою законів), завдя­ки чому вдається зберегти соціальну цілісність і безпеку [169,с. 72].

Тепер детальніше розглянемо феномен "держава".

Основними є такі концепції походження та сутності держав:

• патріархальна (Конфуцій, Р. Філмер);

• теократична (міфологія Сходу, А. Августін, Ф. Аквінсь-кий);

• теорія насильства (Е. Дюрінг, Л. Гумпілович);

• суспільного договору (Г. Гроцій, Ж. Ж. Руссо, Дж. Локк);

• соціально-економічна (К. Маркс);

• органічна (Р. Вормс, А. Шеффле);

• психологічна (Ж. Бюрдо);

• політико-антропологічна. Основні ознаки державитакі:

• публічна влада;

• соціальна система органів та установ, що здійснюють фун­кції державної влади;

• громадянство і територія;

• бюджетно-фінансова система;

• система податків, зборів, займів;

• територіальний поділ населення;

• суверенітет;

• право;

• монополія на легальне використання сили, фізичного при­мусу;

• мова;

• культура;

• символіка.

За окремими підставами для класифікації держави типологі-зують так:

• за формою правління

• за пріоритетними функціями

• за адміністративно-територіальною організацією

монархія (абсолютна, конституційна) республіка(президентська, напівпрезидентська, парламентська)

військова (політична)

правова

соціальна

унітарна

федерація

конфедерація (співдружність)

• за характером політичного режиму

тоталітарна

авторитарна

демократична

• за соціально-економічною природою

• за сталістю політичної життєдіяльності

рабовласницька

феодальна

буржуазна

соціальна

буржуазна соціалістичної орієнтації

стабільна нестабільна

Для визначення характеру, особливостей розвитку держави важливо знати, в якому напрямку розвивається влада, як вона ставиться до суспільства. Ф. Хайєк, зокрема, стверджує, що іс­нують два напрямки розвитку влади: демократичне управління в дусі лібералізму і тоталітарне (авторитарне) управління [84,с. 213-214].

Кожне суспільство характеризується не лише певним сус­пільно-політичним устроєм, а й певними цементуючими підва­линами у формі певних суспільно-політичних ідей, норм, цін­ностей.Це не обов'язково ідеологія у її, образно кажучи, чистому вигляді, а насамперед релігія, тобто система духовних цінностей, які за будь-яких обставин продовжують співіснувати з ідеологією. Щоправда, часто ідеологія надто притискає систе­му духовних цінностей, не дає їй існувати і розвиватися, а то й зводить нанівець. Виразним прикладом є феномен Росії, де ко­муністична ідеологія, радянська влада робили все, аби розвали­ти, знищити такі базові засади російського соціуму, як релігія і монархія. Повною мірою реалізувати це завдання можна було лише за умови, коли сконструйовано і протиставлено іншу систе­му уявлень про світ, яка б виявилась альтернативою православ­ній релігії. Цього зробити не вдалося. Ні в теорії, ні на практиці марксизм-ленінізм так і не став новою релігією, яку так гаряче пропагували і намагалися запровадити більшовики в Росії.

І все ж серед усіх засад суспільства визначальне значення має ідеологія.

Ідеології практично почали зароджуватися з XIV ст., в епоху Відродження, хоча власне термін "ідеологія" з'явився пізніше — на межі ХУП-ХУПІ ст.

Спочатку під ідеологією розуміли науку, що мала пояснювати "природне походження ідей", спростовувати так звані ілюзорні думки.

Згодом з ідеології виокремилася політична ідеологія як своєрідний світогляд людини.

У найпростішому визначенні ідеологія, навіть "наукова" — не що інше, як певна сума, комплекс ідей, завдяки яким робиться спроба пояснити світопорядок, реальний стан речей.Наголосимо, реальний, об'єктивний, позаяк ідеологія доволі часто використовується з негуманною метою— для дезорієн­тації, дезінформації громадян, дискредитації реального соціаль­ного стану, окремих явищ, подій, осіб тощо.

Розрізняють три рівні функціонування ідеології [185, с. 209-210]: концептуально-теоретичний(найузагальненіші уявлення групи, класу про власні інтереси, виражені у формі ідеалів і принципів), програмно-політичний(поєднання загальних політичних поглядів із повсякденними потребами групи, класу, вираженими в конкретних вимогах до влади), актуалізований(реальне засвоєння масовою політичною свідомістю ідеалів і цінностей певної ідеології).

Ідеологія насамперед розуміється і сприймається як своєрідна теоретична модель. Проте найкраща, найдосконаліша модель неспроможна доволі повно, об'єктивно пояснити реальну сут­ність явищ і процесів. Цей "люфт" між теорією та практикою, власне, і є потенціальним резервом розвитку теорії, її концеп­туальних засад. Не виняток у цьому плані й ідеологія. Найскоріше навпаки, реально суспільно-політична практика і є лакмусовим папірцем, за допомогою якого визначається справж­ня сутність ідеології, за тим хіба що уточненням, що найкраща ідеологія може виявитися спотвореною у процесі її практичного використання, втілення в суспільну практику. На підтвердження цього історія подає тисячі прикладів, коли, прикриваючись найкращими ідеями добра, гуманізму, справедливості тощо, їх проповідниками винищувалися цілі країни й народи. Ще К. Маркс, вчення якого саме у викладеному щойно плані практично й було використано в Європі, свого часу справедливо зауважував, що ідеологія є не що інше, як перевернуте, перекручене зображення дійсності.

Отже, щоб реально оцінити сутність певної ідеології, треба не так дотримувати її теоретичні, догматичні постулати, як реальні соціальні функції, які виявляються в реальному житті, сус-

пільній практиці. Заради істини слід наголосити, що К. Маркс та Ф. Енгельс взагалі не згадували про так звану пролетарську ідеологію, та й під "наукою" і "ідеологією" розуміли різні та практично несумісні речі. Це вже В. Ленін довільно використовував різні несумісні поняття і терміни, стверджуючи, що на основі марксистської ідеології, мовляв, пролетаріат ви­робляє найвищий, найпрогресивніший тип ідеології — "проле­тарську ідеологію" (у праці "Что делать?").

Нове значення терміна "ідеологія" у творах В. Леніна відобразило суттєве перетворення марксизму з харизматичного вчення, ще відкритого для сприйняття нового і осмислення суспільних змін, на повністю закриту догматичну систему — "священне знання" революційної еліти. Цим така еліта виявляла претензії на управління масами.

Догматики в галузі ідеології найбільше бояться тих, хто не лише думає, а й навіть робить спроби думати по-іншому. В. Ленін таких людей називав не інакше як ревізіоністами, претендуючи на автора істини в останній інстанції щодо трактування марксизму, автори якого (К. Маркс, Ф. Енгельс) ідеологію називали саме "фіктивною свідомістю".

Розглянемо поняття "владарююча" ідеологія. Це ідеологія, яка за допомогою відповідної ідеологічної системи, форм та засобів здійснює і утримує монополію на засоби інформації, освіту, культуру, управління державним апаратом, економікою, пояснення, оцінку подій і явищ суспільного життя тощо. Що ширші та потужніші важелі такої ідеології, то сильніше і невідворотніше вона впливає на життєдіяльність суспільства. Виразним підтвердженням цього є історичний феномен марк­систсько-ленінської комуністичної ідеології в колишньому СРСР, інших соціалістичних країнах, коли навіть елементарний сумнів у найнезначнішому питанні щодо такої ідеології ви­давався і оцінювався як найстрашніше та неприпустиміше зло, антидержавний вчинок.

Коли наголошуємо на співвідношенні ідей, ідеології та їх практичному втіленні в життя, напрошується думка вже згадуваного соціолога М. Шаповала: "Ідеї чи думки про все, що сприймаємо, можуть бути або правильні, справжні, або непра­вильні, несправжні, скажімо, брехливі. Правильними ідеями

називаємо такі, що: 1) можуть бути перевірені та встановлені, підтверджені іншими людьми; 2) можуть бути перевірені спробою, експериментом (підкреслено автором. — М.Г.); 3) що сприйняті одним з основних зовнішніх почуттів (зором, слухом, смаком, нюхом, дотиком) і 4) відповідають вимогам логічного думання" [218,с. 223-224].

Політична ідеологія(від грецьк. Шеа — поняття, Іодоз — знання) — це система ідей, поглядів, уявлень, що містить тео­ретичне осмислення політичного буття з позицій інтересів, потреб, мети та ідеалів певних соціальних груп, національних утворень, покликана захищати ці інтереси за допомогою політичної влади чи впливу на неї [185,с. 209].

Політична ідеологія — це також певна доктрина, яку сповідують ті, хто перебуває при владі, має її або прагне мати.

Існують такі доктрини, або ідеології: комунізм, соціалізм, соціал-демократія, лібералізм, консерватизм, націоналізм, фашизм, єврокомунізм, маоїзм, сталінізм, націонал-соціалізм, голізмта ін. Усі вони різняться залежно від комплексу цінностей, які покладено в їх основу.