Соціалізм

Date: 2015-10-07; view: 515.

Соціалізм — це вчення про організацію егалітарного суспіль­ства, вільного від експлуатації одного суспільного класу іншим і такого, що забезпечує соціальну справедливість при гармоній­ному поєднанні інтересів суспільства і особи. За твердженням К. Ясперса, соціалізмом називають нині всі переконання, тен­денції та плани, які розглядають питання суспільної жит­тєдіяльності з позицій справедливості та усунення привілеїв [229]. Соціалізм протилежний капіталізму— суспільству, яке вважається експлуататорським.

Помилково соціалізм іноді ототожнюють з марксизмом, со­ціал-демократією, марксизмом-ленінізмом у зв'язку з тим, що соціалізм як явище має насамперед два основних тлумачення, які чітко не розмежовуються.

Згідно з марксистським тлумаченням соціалізм розглядаєть­ся як перший, найнижчий ступінь комунізму в результаті соціалістичної революції, усунення капіталізму, реалізації принципу "від кожного — за здібностями, кожному — за потре­бами", забезпечення соціальної справедливості тощо.

Соціал-демократичне тлумачення базується на розгляді со­ціалізму як суспільного ладу, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформу­вання. При цьому зберігається приватна власність, забезпе­чується зростання "середнього класу", здійснюється політика соціального партнерства, досягається високий ступінь соціаль­ної рівності та справедливості.

Різнобічностей трактування власне суті соціалізму як своєрідного суспільства доволі багато. Як правило, серед напря­мів, що виникли здебільшого в XIX ст., виокремлюють утопіч­ний соціалізм (Т. Мор, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Л. Блан, П. Пру-дон) як ідеальне суспільство, перше місце в якому посідає доброта людини; науковий соціалізм (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) як суспільство усуспільнених засобів виробництва в результаті революційних змін; державний соціалізм (Ф. Лас-саль, К. Родбертус-Яченцов, Ж. Сісмонді), тобто реформа­торський соціалізм, що обстоює збереження приватної влас­ності, відкидає революцію, відводить державі роль ґаранта від ексцесів індустріального суспільства; християнський соціалізм (Ф. Ламення) — обстоює захист особи, відкидає колективістсь­кий ухил, намагаючись поєднати оновлення євангелістської тра­диції з егалітаристськими надіями і сподіваннями трудящих.

У більшості країн світу соціалізм з його боротьбою за перетво­рення власності на суспільну, експропріацією всіх класів влас­ників на практиці був ні чим іншим, як великою дискредита­цією власне ідеї соціалізму. Не становить виняток і колишній СРСР, Україна, інші пострадянські країни щодо практичного втілення соціалістичної ідеї. Додамо ще абсолютно хибну спробу зрівняти всіх людей, від природи нерівних за талантами, здіб­ностями, енергією, ініціативою. Годі було й сподіватися на біль­шу несправедливість, яка нині добре усвідомлена і об'єктивно оцінена.

Разом з тим слід пам'ятати, що соціалізм у різних його про­явах у багатьох країнах все ж не лише відобразив, а й здійснив, реалізував низку ідей і цінностей гуманістичного характеру і спрямування, таких як соціальна емансипація особистості, пев­не забезпечення соціальних прав, рівності життєвих шансів кожної людини, подолання проявів насилля і соціального відчу­ження; створення соціальних ґарантій для демократії та ін.

Комунізм

За визначенням філософських словників до часу розпаду СРСР комунізм (від лат. соттупіз — спільний) — це комуніс­тичне суспільство, суспільно-економічна формація, яка законо­мірно завдяки революційним перетворенням суспільства змінює капіталізм [198, с. 267].

Таке концептуальне визначення комунізм як політична до­ктрина, політико-ідеологічна концепція дістав у працях К. Мар­кса, Ф. Енгельса, В. Леніна, однак як ідея, духовна сентенція він бере початок ще від Т. Мора, Т. Кампанели, згодом від со-ціалістів-утопістів А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є, Р. Оуена таін. Пер­ші — основоположники ідей соціалізму, комунізму — мріяли і описували очікуваний суспільний устрій, який би базувався на гуманізмі, доброті, поважливому ставленні однієї людини до ін­шої, де справді панує рівність. Навряд чи могли вони сподівати­ся, що пізніше, у XX ст. комуністична ідея реалізовуватиметься в такий спосіб і такими методами, якими вона реалізувалась у Росії, низці європейських та азійських країн.

Розглянемо феномен так званого російського комунізму, який не можна ідентифікувати з комуністичною доктриною вза­галі в силу найпринциповішого — того, що він має подвійний характер. "З одного боку, — наголошував М. Бердяєв, — він (російський комунізм. — М. Г.) явище світове та інтернаціо­нальне, а з іншого — явище російське і національне" [23, с. 7]. Цю особливість російського комунізму М. Бердяєв пояснює кількома історично обґрунтованими обставинами. По-перше, тим, що російський народ як східний упродовж століть підда­вався сильному впливу Заходу, навалі та утиску багатьох інших держав і народів. Звідси — суперечності, складність долі росіян, відсутність єдності— духовної, державної. "Російський на­род, — на думку М. Бердяєва, — з однаковим підґрунтям можна характеризувати як народ державно-деспотичний і анархічно-волелюбний, як народ, схильний до націоналізму і національної зарозумілості, і народ універсального духу, найбільше за всіх здатний до вселюдності, жорстокий і надзвичайно людяний, схильний заподіювати страждання і до хворобливості жалісли­вий" [23, с. 25].

За викладених та багатьох інших обставин і є підстави розріз­няти класичний марксизм і марксизм російський. Вони мають

різне духовне, ідеологічне підґрунтя, різні джерела. К. Маркс, як відомо, виходив із джерел німецького ідеалізму початку XX ст., беручи на озброєння ідеї Фіхте, Гегеля, Фейєрбаха. К. Маркс починав з ідеалізму і чи не тому його матеріалізм часто постає ні чим іншим, як крайнім ідеалізмом.

Разом з тим, як справедливо зазначає український політолог В. Бебик, у середині XIX ст. в Європі, а згодом у Росії на аван­сцену виходить радикально-комуністична течія суспільно-полі­тичної думки, творцями якої були К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ле­нін. У концептуальному сенсі ця течія містила такі тези [18, с. 82-83]:

• рушійною силою в антогоністичних формаціях є класова боротьба;

• за капіталізму вирішальну роль відіграє пролетаріат, котрий виконує месіанську роль стосовно інших класів;

• пролетаріат має здійснювати власну диктатуру;

• пролетарська місія полягає у зламі буржуазної державної машини через революцію та формування комуни;

• для перемоги пролетаріату потрібна власна політична пар­тія;

• пролетарська партія очолить цю боротьбу лише за умов рі­шучої ідеологічної непримиренності як щодо відвертих супротивників, так і щодо колишніх однодумців.

У Росії з надією, об'єктивно науково було сприйнято марк­сизм, сподіваючись, що його практична реалізація у формі со­ціалізму зумовить необхідний економічний розвиток. Однак і тут у середовищі російських соціалістів єдності не було. Достат­ньо згадати глибокі суперечності між В. Леніним і Г. Плехано-вим, В. Леніним і Л. Троцьким.

Для В. Леніна марксизм інтернаціональний став марксизмом національним, російським, до того лише теорією і практикою диктатури пролетаріату. Усі гуманістичні засади комунізму були відкинуті, а Росія В. Леніним була організована за знаком організації більшовицької партії, в якій усі підвладні диктатурі комуністичної партії, її вищому органу, більшовицькому вож­деві.

У XX ст., особливо в останній чверті, марксизм фактично по­чав сходити і зійшов нанівець, його доктрини щодо долі капі­талізму не справдилися. У СРСР, низці європейських країн со-

ціалізм було повністю ліквідовано. У таких країнах, як Куба та Північна Корея, до сьогодні дається взнаки глибока суспільно-економічна, соціальна криза. Окремі країни, насамперед В'єтнам і Китай, пішли шляхом конструктивного ринкового ре­формування з причин ортодоксального тлумачення сутності та спрощеним, авторитарним шляхом побудови соціалістичного, комуністичного суспільства.

За методами до комуністичної доктрини доволі близькі до­ктрини націонал-соціалізму (А. Гітлер, А. Розенберг) та фашиз­му (Д. Джінтеле, А. Рокко, Б. Мусоліні). Обидві ці доктрини, як і соціалістична, комуністична, фактично тоталітарні. їх основні риси такі [82, с. 213]:

• одновладдя, однопартійна система;

• панування однієї ідеології;

• політична диктатура верхівки, зрощення і підміна партій­ним апаратом державного;

• примусова, регламентована праця;

• безальтернативність прийняття політичних рішень;

• уніфікація суспільної життєдіяльності загалом;

• підпорядкованість усіх громадських об'єднань панівній ідеології;

• авторитарний спосіб мислення;

• виняткова ідеологізація всіх сфер життя та виняткова політизація суспільства.

Об'єктивно до кінця XX ст. історичний досвід побудови со­ціалізму та комунізму в його марксистсько-ленінському варіан­ті жодного позитиву не дав, а результати дії тоталітарних ідео­логій у житті людства загальновідомі. Здебільшого вони нічого людяного, гуманістичного у своїй основі не мають.

Соціал-демократія

Соціал-демократія — це ідеологічна і політична течія, яка проголошує реалізацію ідей демократичного соціалізму в усіх сферах життя суспільства, важлива складова політики лівих сил сучасності, впливова серед робітничих і демократичних кіл передусім Західної Європи.

Як ідейна течія ідеологія соціал-демократії утворилась і ут­вердилась у міжнародному робітничому русі в останній третині XIX ст. Вона базується на трьох основних принципах: свободі,

соціальній справедливості та солідарності. На відміну від ко­муністичної ідеології вона обстоює нереволюційний, реформіст­ський шлях зміни суспільно-політичного устрою. Іншими сло­вами, перехід до соціалізму має відбуватися шляхом не революції, а соціалізації капіталізму (поліпшення матеріально-побутових умов громадян, підвищення рівня життя, заробітної плати, скорочення робочого часу та ін.).

Програмні положення соціал-демократії доволі своєрідні та привабливі для пересічних громадян.

Наприклад, свобода трактується і розуміється як єдиний гід­ний людини стан, а справедливість — як стан суспільства, що єдиний відповідає потребам вільної людини.

Солідарність соціал-демократія трактує як механізм, що поєднує вільну людину і справедливе суспільство, узгоджує їх інтереси.

Демократія для соціал-демократів — це правління народу, обране народом і здійснюване в ім'я прав людини.

Пріоритет прав людини виявляється і в теорії, і у практиці діяльності соціал-демократії. Так, вона має на меті створення ефективного, гнучкого механізму відповідального соціально-до­говірного ціноутворення; солідарного механізму виробництва та перерозподілу, спрямованого на підвищення продуктивності праці через становлення економічної демократії тощо. Значни­ми у програмних цілях соціал-демократії є питання розвитку науки, культури, освіти, здатних сформувати соціально зрілу особистість, активного громадянина.

Зрештою, ідея справжнього, а не деформованого соціаліз­му — це морально-політичний ідеал соціал-демократії. Вона прагне створити соціальну державу, де пануватимуть колектив­на солідарність та індивідуальність творчості. Характерно, що у світі нині існує понад 80 соціал-демократичних партій, біль­шість з яких (52) об'єднані в заснований у 1951 р. Соціалістич­ний Інтернаціонал. У 1974 р. було створено Союз соціал-демок­ратичних партій Європейського співтовариства. Крім нього на світовій арені активно функціонують Соцінтерн жінок, Соціаліс­тична група Європарламенту, Міжнародна спілка молодих со­ціалістів, інші організації і об'єднання соціал-демократичного напряму. Загалом помітною серед багатьох політичних партій є соціал-демократична партія (об'єднана) і в Україні, хоча її попу­лярність не така вже й велика.

Лібералізм

Лібералізм (від лат. ЬіЬегаШ — вільний) — це політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського устрою, вільного підприємництва та демократичних свобод.

Основні цінності лібералізму — індивідуалізм, гуманізм, то­лерантність, демократія, свобода людини. Ставлячи свободу лю­дини, її індивідуальний вибір над усе, за доктриною лібералізму відносини між людиною і державою повинні мати своєрідний договірний характер, а загальний вплив держави на суспільні процеси повинен має бути конституційно обмежений. Іншими словами, держава не повинна втручатися насамперед в еконо­мічну життєдіяльність суспільства. Цей постулат існує тому, що, на думку прихильників лібералізму, світ підпорядкований законам, які людям загалом непідвладні. Отже, людина повин­на бути вільною і діяти на основі насамперед здорового глузду.

Власне термін "лібералізм" почав широко вживатися в пер­шій половині XIX ст. з виникненням у Західній Європі низки ліберальних партій, хоча його витоки знаходимо і в роки буржу­азних революцій ХУП-ХУПІ ст. Вже тоді прихильники лібе­ралізму вимагали і пропагували потребу обмеження прав мо­нарха парламентом, встановлення конституційного ладу, розширення демократичних свобод, скасування прав дворян і духовенства. Це був прямий підхід до так званої правової держа­ви, до розв'язання проблеми відносин основних гілок влади тощо.

Лібералізм — це вільне переконання, яке намагається позбу­тися традицій, звичаїв, догм і стати на власні ноги.

Основними ідеологами лібералізму були Дж. Локк, ПІ. Мон-теск'є, І. Кант, Г. Гегель, Є. Бентам, Б. Констан, Т. Джеффер-сон, Д. Медісон, Б. Кістяківський, М. Драгоманов.

Лібералізм — доволі популярна ідеологія, оскільки як полі­тичне вчення протистоїть консерватизму, реакції. Так, в еконо­міці він обстоює вільне змагання і необмежений державою това­рообмін, у світоглядності — космополітизм, терпимість і гуманність. А в релігійній сфері бореться з ортодоксальністю. Прихильники лібералізму цим пишаються і небезпідставно.

З виникненням ідеології лібералізму її прибічники, особливо у XIX ст., наполегливо вимагали обмеження прав монархів пар­ламентами, встановлення конституційного ладу, допущення

вихідців з третього стану до управління державою, запровад­ження демократичних свобод, скасування привілеїв духовенс­тва та дворянства.

З позицій лібералів світ впорядковується законами, які лю­дям не підвладні, а тому й природними принципами поведінки людей повинні бути здоровий глузд і адаптація до певних обста­вин та вимог суспільства. Звісно, повною мірою з цим тверджен­ням погодитися важко.

З філософських позицій лібералізм — ідеологія, близька до індивідуалізму, що протиставляє особистість колективу. Однак не можна спрощено вважати його тотожним аморальності чи егоїзму, відходу від участі в розв'язанні суспільних завдань і проблем. Річ у тім, що лібералізм здебільшого орієнтувався на високоморальну особу, яка діє свідомо, зважено, поєднує власні інтереси з інтересами інших, суспільства, бере на себе відпові­дальність. Це явище надто притаманне ідеології лібералів.

Різновидом лібералізму є неолібералізм з характерним для нього посиленням державно-монополістичного регулювання економіки, певною інституціалізацією нових форм державного втручання в суспільну життєдіяльність. Для суспільств перехід­ного стану це так само не зайва якість.

Сучасний лібералізм обстоює ідеї на краще, тобто ідеї прогре­су, прогресивного розвитку, апелює до таких якостей людини, як альтруїзм, почуття соціальної справедливості. Завдяки цьо­му він ускладнив і погляд на суспільство як складну, цілісну систему, що функціонує за властивими їй власними об'єктив­ними законами.

Лібералізм нині непересічною умовою ефективності економі­ки вважає насамперед ринок, але не виключно його. Він про­повідує економіку добробуту, яка в певних галузях, мовляв, потребує не інакше, як державного регулювання.

Переважна більшість політичних партій ліберальної орієнта­ції об'єднані нині у створений ще 1947 року Ліберальний Інтер­націонал. Ці партії в Європарламенті становлять п'яту за чи­сельністю фракцію.

Консерватизм

Консерватизм (від лат. сопзегоаге — зберігати, охороняти) — одна з класичних течій політичної ідеології, що орієнтується на

збереження і підтримку існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей морально-правових засад.

Основними рисами консерватизму є визнання недосконалості людської природи і обмеження можливостей людини (насампе­ред розумових); орієнтація на загальнорелігійний порядок; виз­начення природної нерівності людей; ставлення до Конституцій як Богом даного і регламентованого порядку; віра в необхідність і велику силу закону; забезпечення законослухняності як необ­хідної бази для свободи людини тощо.

Вважається, що вперше термін "консерватизм" вжив відомий французький письменник Ф. Шатобріан як такий, що означав ідеологію феодально-аристократичної реакції періоду французь­кої буржуазної революції кінця XVIII ст. Основними ж теорети­ками цього ідеологічного напряму були Ж. де Местр, Л. де Бо-нальд, Е. Берк. Ці та інші вчені вважали, що природний порядок речей непорушний, як і Богом дана ієрархічність людського співтовариства. Саме збереження минулого, на думку консерва­торів, спроможне зняти будь-які існуючі в житті, взаємовідно­синах людей напруження.

Як правило, консерватизм постає у двох основних формах: як апологія (захист, обслуговування) традиційних порядків — політичний консерватизм; як ностальгія за втраченим соціаль­ним статусом.

Консерватори визнають нерівність людей, недосконалими людину і людську природу взагалі, вважають можливості люди­ни доволі обмеженими, орієнтуються на загальний морально-релігійний порядок.

Вирізняють три основні інтерпретації консерватизму:

• історичну, згідно з якою консерватизм є своєрідною арис­тократично-клерикальною реакцією на Велику Французь­ку революцію, її наслідки. Це було й залишається нама­ганням зберегти колишні феодальні порядки;

• антропологічну, згідно з якою консерватизм трактується як своєрідна вічна загальнолюдська позиція з певними ідеями і цінностями, до яких належать авторитет, стабіль­ність, традиції, порядок, свобода, відповідальність, скеп­тицизм тощо. При цьому людина вважається істотою, яка у своїх діях керується інстинктом, почуттями, розумом.

по

Суспільство стоїть вище окремої людини, особистості, а права людини логічно випливають з її обов'язків;

• ситуаційну, що розуміється як засіб мислення і дій різних класів, прошарків суспільства, які роблять усе, аби збере­гти існуючі в суспільстві порядки. До жодної історичної ситуації така інтерпретація консерватизму не прив'язу­ється, а розглядається як позиція класу, соціальної групи, партії, руху, що повторюється в різні часи.

Існують різні модифікації консерватизму — від французько­го з його безкомпромісністю в політиці до американського тра­диціоналізму в поєднанні з лібералізмом.

Прихильники консерватизму проти змін, за збереження істо­ричних звичаїв, правил, установок. Вони стверджують, що лю­дина по суті консервативна істота, яка керується лише власни­ми бажаннями, інстинктами, пристрастями і надто мало розумом. Разом з тим консерватори вважають, що людська при­рода і суспільство невіддільні, що людина без суспільства сфор­муватися не може. З позицій сучасного стану екології це явище доволі позитивне.

Консерватори стверджують також, що особистість формуєть­ся мовою, культурою, нацією і державними інструкціями, що так само є позитивом.

Консерватори наполягають ще й на тому, що держава є істо-рико-політичною спільнотою, природною цілісністю, продуктом історії, а не витвором людини, її думок чи волі. Ця сентенція до­волі логічна і заслуговує на увагу.

При цьому важливо зауважити, що часто консерватизм по­милково розглядають виключно як діаметральну протилежність революційному знищенню будь-чого починаючи з існуючих ре­жимів.

Своєрідно трактували консерватизм класики марксизму-ленінізму, стверджуючи, що це тенденція до стабілізації, зміц­нення умов існування тих прошарків суспільства за певних об­ставин, що витісняються з історичної арени.

Консерватизм у західній ідейно-політичній життєдіяльності завжди поступався лібералізму і насамперед щодо розуміння ним статусу держави. Наприклад, ліберали ще у 30-ті роки XX ст. наполягали на державному регулюванні економіки і пе-

реданні державі низки соціальних функцій, тоді як консервато­ри продовжували обстоювати свободу ринкових відносин.

Характерно, що в роки так званої перебудови в колишньому СРСР активно визнавалося, що консерватизм притаманний, мо­вляв, і соціалізму, і передовсім тим прошаркам суспільства, які зацікавлені в гальмуванні перебудовчих процесів.