Форма прояву політичної влади на державному рівні — це владарювання і управління.

Date: 2015-10-07; view: 427.

Формами прояву політичної влади на громадському рівніє контроль, організація, управління.

Будь-яка влада має певні межі.На думку А. Уайтхеда, "мо­рально виправдана влада — це та, яка обмежена компетенцією" [189,с. 456].Однак у цьому разі гостро постає проблема отих са­мих меж, якими є критерії, від яких вони залежать: загальної, політичної культури, свідомості суб'єкта влади чи ще якихось. Очевидно, від усього в сукупності, що можна назвати освіченіс­тю і культурою. Там, де їх немає, можливо все: терор, узурпа­ція, вбивства, зневажання, корупція, підкуп, шантаж, протек­ціонізм та ін.

Як зазначалося, влада маєвідповідні ресурси,без яких не може існувати. Розглянемо їх детальніше.

Ресурси влади в широкому розумінні — це засоби, які вико­ристовуються з тим, щоб впливати на інших,щоб, власне, мати владу.

Ресурси влади у вузькому розумінні — це засоби, за рахунок яких суб'єкт впливає на об'єкт влади.

Відповідно до характеру і сфери впливу ресурси влади поді­ляють на нормативні, примусові, утилітарні.

Нормативні ресурси— це засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації людини та норми її поведінки.

Примусові ресурси— це переважно силові методи, методи адміністративного впливу (суд, міліція, прокуратура, поліція, служба безпеки, армія та ін.).

Утилітарні— це ресурси, що пов'язані з відповідними блага­ми громадян, їх потребами і повсякденними інтересами.

Ресурси влади поділяють також за сферами життєдіяльності суспільства, людини на економічні, соціальні, культурно-інфор­маційні, силові та демографічні.

Економічні ресурси влади— це матеріальні цінності, гроші, техніка, земля, корисні копалини, інші речі матеріального ви­робництва, що завжди є предметом і засобом найгострішої полі­тичної боротьби.

Соціальні ресурси влади— це той соціальний статус, який має конкретний носій влади (посада, освіта, рівень соціального забезпечення, медичного, іншого обслуговування). Ці ресурси влади найсуттєвіше значення мають для владного рівня, засад окремого політичного, громадського діяча, політичної еліти.

Часто вони спрацьовують у поєднанні, особливо під час референ­думів, опитувань громадської думки, виборів, коли постає пот­реба виборцям, електорату визначитися з вибором на користь конкретної людини, політика, партії тощо.

Культурно-інформаційні ресурси влади— це наявні знання, інформація, які поширюються через науково-освітні заклади, різні засоби масової інформації. Такі ресурси вирішально впли­вають на формування громадської думки, її зміну, деформацію і особливо активно використовуються з метою маніпулювання громадською свідомістю.

Силові ресурси влади(або спонукальні) — це такі, що безпо­середньо задіюються в політичному процесі при застосуванні сил морально-фізичного примусу (суд, прокуратура, міліція, поліція, армія, служба безпеки, інші каральні, примусові орга­ни). Насамперед ці ресурси влади використовує держава, а та­кож суб'єкти політичного процесу, яким вони доступні, у розпо­рядженні яких перебувають.

Демографічні ресурси влади— це такі, за яких людина може стати і стає ресурсом влади, коли є засобом реалізації чиєїсь волі.

Вважають, що саме в тоталітарному суспільстві стосовно осо­бистості всі перелічені ресурси влади використовуються сповна і результативно у плані позбавлення такої особистості можли­вості й права на вільне та демократичне життя.

За функціями органів влади,яку вони мають, розрізняють владу законодавчу, виконавчу і судову.При цьому існує пробле­ма противаг, урівноваження влади, особливо в нестабільних сус­пільствах, а також суспільствах перехідного стану.

За рівнем поширення владу поділяютьна мегавладу (НАТО, ООНта ін.), макровладу(центральні органи держави), мезовла-ду(регіональні органи) та мікровладу(малі групи, організації тощо).

Стосовно влади як суспільного феномена часто вживають термін "легітимність".Він виник на початку XIX ст. у Франції, де йшлося про поновлення влади короля як єдино законної на відміну від влади узурпатора.

Легітимність— це ознака цивілізованої влади,визнання громадянським суспільством її правомірності. Якщо у країні визнається право носія влади диктувати норми поведінки іншим

індивідам, то така влада фактично легітимна. Проте це не озна­чає, що ця влада визнається всіма одностайно і однозначно, по-заяк практично немає суспільств, країн, в яких не було б право­порушників, кримінальних злочинців, анархістів тощо, тобто тих людей, які не сприймають, не схвалюють владу. Влада за­звичай піддається критиці меншою частиною суспільства, гру­пами, окремими громадянами. В окремих випадках таких гро­мадян налічується доволі багато. Отже, легітимною влада є тоді, коли її дії підтримуються більшістю. Існування меншості, у тому числі й відкрито опозиційної — річ реальна і об'єктивна.

Поділ на більшість і меншість природний, закономірний, без такого поділу суспільство не може не лише прогресувати у своє­му розвитку, а й існувати взагалі.

Легітимність — це результат відповідної еволюції суспільс­тва.У нестабільних, перехідних суспільствах з нестійкими нор­мами поведінки громадян легітимність маломожлива або прак­тично завжди недостатня.

Розрізняють три рівні легітимності влади: ідеологічний, структурний і персоналізований.

Ідеологічний рівеньлегітимності влади базується на від­повідності влади конкретному типу соціалізації в певному сус­пільстві. Він виявляється також у тому, якою мірою маси дові­ряють знанням, професіоналізму, досвіду тих, хто ними управляє. Скажімо, довіра до влади знижується, коли управлін­ці не виконують або недостатньо професійно і відповідально ви­конують свої обов'язки, обіцянки.

Структурний рівеньлегітимності влади властивий доволі ста­більним суспільствам, де влада сформована і діє на основі вста­новлених правил, тобто люди вірять, що політична система, в якій вони живуть, існує загалом закономірно, об'єктивно.

Персоналізований рівеньлегітимності влади пов'язаний з конкретною особою, діяльність якої схвалюється народом, а то й визнається іноді мало не ідеальною. Йдеться про харизматичних лідерів, політичних, громадських діячів, яких у реальному жит­ті надто мало.

Щоб ще краще зрозуміти суть політичної влади, необхідно зазначити таке: зарубіжні фахівці загалом характеризують фе­номен влади за чотирма напрямами: біхевіористським, теологіч­ним, інструменталістським і структуралістським.

Біхевіористи (Ф.Ніцше, Б. Скіннер, Б. Рассел) вважають, що більшість людей нездатна бути ініціатором будь-чого, а вла­да є певним типом поведінки, спроможної відповідним способом впливати на інших людей, їх поведінку.

Теологи вважають, що влада є засобом обміну. Для якомога ефективнішої реалізації певних суспільних цілей, владу відда­ють тому (тим), хто якнайкраще може нею розпорядитися в ін­тересах багатьох. Іншими словами, влада є засобом певних рин­кових відносин.

Інструменталісти трактують владу як набір певних інс­трументів, завдяки яким вона, власне, здійснюється. Зокрема, на думку О. Тоффлера, домінуючим інструментом влади є ба­гатство, сила і знання. У зв'язку з підвищенням у житті людей ролі знань, науки інструменталістські теорії доволі поширені й популярні.

Структуралісти розглядають владу як структуру певних відносин між підлеглими та їхніми керівниками, тобто як спів­відношення винагород і покарань.

За визначенням М. Вебера, існує влада трьох типів: традицій­на, харизматична та раціональна.

Традиційна владабазується на вірі підлеглих в її законність, а також характеризується наявністю традиційних норм, на які постійно посилається той, хто здійснює владу.

Харизматична владабазується на вірі в те, що її носій має виняткові, майже магічні здібності, завдяки яким і здійснює таку владу.

Раціональна владапередбачає всевладдя раціональної бю­рократії та максимально демократичний механізм вибору того, хто здійснює владу.

Влада — не абстракція. Це конкретна сукупність людей і за­конів, об'єднаних спільною ідеєю. Фактично політичний та еко­номічний успіх будь-кого ґарантується лише тоді, коли метою влади є оволодіння не природними чи іншими багатствами, а свідомістю людей.

Існує кілька різновидів влади: винагороди, примусу або стяг­нення, нормативна, еталону, знавця, інформаційна.

Влада виконує певні функції, основні з яких — владарюван­ня, управління, організація, контроль.Абсолютно виокремлено

ці функції уявити майже неможливо. Може йтися лише про пев­не домінування будь-якої з них.

Як суспільне явище влада має певний структурний зміст,на основі якого її так само можна класифікувати. Найважливіші класифікаційні ознаки влади:

• сфера функціонування(політична, економічна, духовна, сімейна та ін.);

• обсяг прерогативи,або межі влади (державна, регіональ­на, місцева, міжнародна);

• суб'єкт(людина, соціальна група, клас, партія, народ);

• формально-структурні ознаки(єдиновладдя, двовладдя, багатовладдя, олігархія, аристократія);

• методи здійснення(насильство, панування, примус, пере­конання);

• обсяг(одноосібна, групова, колективна);

• режим управління(деспотичний, тоталітарний, автори­тарний, демократичний).

Доволі часто політична думка розглядає владу в її широкому та вузькому розумінні.

У широкому розумінні йдеться про комплексну систему вла­ди, основою якої є волевиявлення народу або певної соціальної структури,групи.

У вузькому значенні поняття влади пов'язане з її організа­ційним аспектом, функціональним навантаженням, що здебіль­шого має правову форму.

Характерні властивості політичної влади такі:

• здатність, готовність суб'єкта влади виявляти відповідну політичну волю;

• очолювання різних політичних суб'єктів усього навко­лишнього політичного простору через взаємодію з ними;

• наявність політичних структур, організацій, через які суб'єкти політичного волевиявлення здійснюють політич­ну діяльність;

• усвідомлення політичного інтересу і конкретних політич­них потреб;

• забезпечення соціального панування в суспільстві суб'єкта політичної влади.