Які ж основні складові української національної ідеї повинні бути визначені, закріплені та реалізовані першими на загальнодержавному рівні?

Date: 2015-10-07; view: 532.

По-перше,яку державу ми хочемо мати й будуємо. Простого проголошення самостійної демократичної держави, запису в Конституції України, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична соціальна правова держава", надто мало. Адже без чіткого визначення суті, характеру політичної системи держави, формування механізму практичної реалізації влади, її

врівноваження шляхом противаг тощо постійно поставатиме риторичне питання: "Яку ж державу ми будуємо?"

По-друге,шляхи подальшого розвитку не лише української нації, а й усіх націй, українського народу загалом. Йдеться про формування громадянської свідомості людей, їхньої особистої відповідальності за стан справ у суспільстві у складних умовах політичного плюралізму, за наявності певних елементів шо­вінізму, ідеалізації минулого досвіду, традицій і навіть окремих елементів культури.

По-третє,формування таких аспектів української націона­льної ідеї, які б дали змогу в багатонаціональній державі максимально обстояти і соціально захистити кожного, хто цього об'єктивно потребує. У складних соціально-економічних умовах перехідного періоду нестабільності, а то й політичних спекуляцій досягти цього вкрай важко. У цьому разі держав­ницький аспект національної ідеї, а не просто "воля мас" так само повинен відіграти значну роль.

По-четверте,геополітична стратегія розвитку України. З огляду на те що світ інтегрується, ускладнюється, що життя людей дедалі складнішає, необхідно усвідомити, що основу геополітичної стратегії держави, країни становить насамперед її національний інтерес. До того ж слід також розуміти сутність співвідношення національного і загальнолюдського, і те, що в цьому разі без крайнощів не обійтися.

По-п'яте,усвідомлення єдності й необхідності зміцнення та захисту власного, зокрема інформаційного, національного простору.

Упродовж століть українці як етнос були соціально і політич­но розпорошені, входили до складу різних країн, а відтак не мали найважливішого чинника піднесення етнічної свідомості, власної держави.Етнічній (і національній) консолідації, форму­ванню етнічної (національної) свідомості українців тривалий час надто перешкоджала також відсутність власних національ­них соціально-політичних інституцій, шкіл, культурних і гро­мадських закладів тощо. Багато дослідників проблеми нації, ук­раїнців як народу, зокрема В. Наулко, звертають увагу не те, що незавершеність процесів етнічної консолідації відбилась у вели­кій кількості назв українського народу і його локальних груп, а

складна етнонаціональна структура часто сприяла навіть невиз­наченості етнічної самосвідомості або її трансформації. Останнє виявилось у численних етнонімах і кайнонімах (назвах груп лю­дей, спільностей, колективів).

Подолання, особливо сьогодні, негативних явищ, які загалом пов'язані з національним нігілізмом і денаціоналізацією, сприяє і в подальшому ще значніше сприятиме піднесенню етнічної і національної самосвідомості українців та інших етносів, що про­живають в Україні.

При цьому гостро постає проблема державно-політичної кон­солідації багатьох етнічних груп, які є в Україні. Вона безпосе­редньо залежить від того, як кожна з них вирішить проблему власної ідентифікації, тобто причетності до української держа­ви. Зі свого боку держава повинна зробити все, аби і представни­ки інших етносів, народів не почувалися в Україні чужинцями. Тут першою є проблема не так чіткої ідентифікації з українсь­кою державою, як толерантних, дружніх відносин з представни­ками інших народів.

Для піднесення національної самосвідомості українського народу, усіх етнічних груп, їх всебічного розвитку в Україні зроблено вже багато. Так, у липні 1990 р. було прийнято Декла­рацію про державний суверенітет, де зазначалося, що Україна забезпечує національно-культурне відродження українського народу та всіх етнічних груп. Цим документом право національ­но-культурного розвитку ґарантується всім етносам, які прожи­вають у країні, забезпечується рівність перед законом усіх гро­мадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності. Політичне, соціально-духовне значення цього документу важко переоцінити.

Законом України "Про національні меншини в Україні" усім громадянам ґарантуються рівні політичні, соціальні, економіч­ні права і свободи, розвиток національної самосвідомості та са­мовизначення. Зокрема, у ньому записано: "Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною оз­накою забороняється й карається законом".

До зазначеного додамо, що кілька років поспіль велику кіль­кість спеціальних програм, спрямованих на розвиток науки, культури та освіти всіх народів, що проживають в Україні, ре-

алізує Державний комітет України у справах національностей та міграції.

Відтак українська держава робить багато для того, щоб ство­рити сприятливі умови для всебічного розвитку і зближення всіх етносів, що проживають як в Україні, так і за її межами.

Загальновідомо, що при всій важливій ролі широкого націо­нального загалу, як кажуть, народних мас у найзначніших трансформаційних, перебудовчих процесах велику політику все ж формують професіонали, політичні та громадські діячі висо­кого ґатунку, еліта. Ісамі вони формуються, виховуються в без­посередній незалежності від рівня розвитку гуманітарної сфе­ри — науки, освіти, культури, що нині перебуває в Україні не просто у кризовому стані — її фактично впродовж останніх років полишено на потім, за принципом: відбудуємо економіку — потім перейдемо до гуманітарної, соціальної сфери. Це — хибна позиція і хибний шлях. Саме розвиток гуманітарної сфери, у центрі якого має бути активна турбота про формування націо­нальної самосвідомості громадян, їх духовних засад, є основою поступального демократичного розвитку українського загалу, а не економічний розвиток, як на тому наголошують тисячі полі­тиків, громадських діячів, науковців. Як зазначалося, будь-яке прогресивне перетворення починається насамперед у свідомості людиниі лише потім реалізується в її практичній (наголоси­мо — усвідомленій) діяльності. У жодному разі гуманітарний розвиток не можна відсовувати вбік, на потім, на колись, коли станемо багатшими, міцнішими щодо матеріальних засад і мож­ливостей власного існування та розвитку.

Підсилити останню тезу доцільно ще й у такий спосіб. Запе­речуючи спрощену, догматизовану ідеологізацію суспільства, спроби зробити так, щоб усі люди думали однаково, у вітчиз­няній історії вже були. І результати цих спроб так само добре відомі. Ми підійшли нині до того, що намагалися зробити бага­торазово наші пращури-попередники — сформувати вільну осо­бистість, але з національно орієнтованою свідомістю, людину, яка б не була космополітом, для якої небайдуже було б загально­людське, світове, однак засобом національної самоідентифікації залишалися власна мова, традиції — рідна культура в усій її не­однозначності, розмаїтті та багатстві.

У кінцевому підсумку йдеться про політичну культуру Украї­ни,яку, на думку сучасного вченого Б. Цимбалістого, "може ха­рактеризувати те, якою мірою члени спільноти мають спільне почуття національної ідентичності (вертикальна ідентифікація), так само її може характеризувати й те, наскільки одиниці іден­тифікуються з іншими членами тієї самої спільноти, зокрема, якою мірою вони мають взаємну довіру до співгромадян (гори­зонтальна ідентифікація)" [213, с. 79]. Вчений називає три голо­вні проблеми, що справляли важливий і водночас негативний вплив на формування політичної культури українців, а саме [213, с. 78]:

• багатовікову бездержавність;

• розчленування української території і включення її пооди­ноких частин у різні держави з власними культурами;

• кількаразову денаціоналізацію основної верстви України.
Багато вчених вважають невіддільною складовою політичної

культури, національної самосвідомості громадян їх історичну самосвідомість."Історична самосвідомість, — на думку вітчиз­няного дослідника О. Антонюка, — включає як знання про події, традиції, ідеї, теорії — усе те, за допомогою чого народ усвідомлює своє минуле (тобто історичну пам'ять), так і його ставлення до цього історичного багатства... Таким чином, в історичній самосвідомості, можна сказати, віддзеркалена актуалізована історична пам'ять, якою керується український народ на шляху державотворення" [8, с. 81].

Проблема національної самоідентифікації українства постає нині як об'єктивна реальність і потреба з тієї причини, що на трьох українців, які проживають на території власної держави, припадає один той, хто проживає за її межами. Так, у країнах Америки, Західної та Східної Європи, Австралії налічується по­над 5 млн українців. Близько 7 млн проживають у незалежних країнах СНД і Бал тії. Загалом понад 12 млн українців перебува­ють за межами власної Вітчизни.

Багато відомих українських вчених-суспільствознавців збіга­ються на тому, що українська національна ідея в її класичному вигляді (здобуття державницької незалежності) не є сталою, статичною.Вона, природно, розвивається у двох основних на­прямах. Перший — внутрішні проблеми і питання, складний процес національного відродження та становлення України як

держави власне українського народу. Таку державу ще назива­ють державою титульного народу. Другий напрям розвитку на­ціональної ідеї пов'язаний із зовнішніми орієнтаціями і вибором України. То вже європейський вимір, входження України у сві­тове співтовариство. Проте і за таких обставин необхідно усві­домлювати велику об'єд ну вальну місію національної ідеї. "Українська національна ідея, — з піднесенням зауважує С. Вов-канич, — свята і вимагає від нас усіх, хто живе на Богом даній землі, відповідного ставлення до неї. Нині вона змінилася, як змінюємося й ми. Але в одному є незмінною і беззаперечною. У нас немає "ні другої України, ні другого Дніпра". Без поваги до себе нас ніколи ніхто і ніде не поважатиме" [36].

Беззаперечно й те, що традиційна українська ідея потребує значно більшого наповнення соціально-економічним змістом. Іншими словами, її не можна зводити до духовних, ідейних га­сел, якихось зовнішніх, у тому числі й державних, атрибутів. Саме успіхи в економіці, соціальній політиці є суттєвими гаран­тами національної ідеї, незворотності цивілізованого шляху де­ржавотворення.

Якщо йти за викладеною логікою міркувань далі, неважко усвідомити сутність національної ідеї надто широко, як це ро­бить, зокрема, М. Жулинський, який вважає, що національна ідея — це "система ціннісних орієнтацій, що полягає в ураху­ванні інтересів усіх верств суспільства, усіх народів, що населя­ють Україну, а отже, передбачає охоплення всіх сфер економіч­ного, інтелектуального і духовного життя суспільства. По суті йдеться про відповідну ідеологію, за допомогою якої можна фор­мувати нові структури свідомості, нову ментальність нації в її національно-культурній єдності та духовній суверенності" [71]. На думку того ж М. Жулинського, головною опорою в цьому процесі формування нової — державницької, україноцентрист-ської — свідомості є мова, культура, історична пам'ять, націо­нальні базові цінності.

Національна ідея в Україні має реалізовуватися комплексно, в усіх сферах суспільної життєдіяльності, але насамперед у полі­тичній, релігійній, мовній та духовній. При цьому необхідно враховувати як загальні риси, проблеми таких суспільств, як українське, так і специфічні, унікальні, притаманні лише ук­раїнському суспільству.

Суспільство перехідного періоду має властиві лише йому особливості, серед яких домінують ті, що стосуються не еконо­міки, а духовної сфери, точніше — духовних орієнтирів, норм і цінностей. З огляду на це соціальну нестабільність у такому сус­пільстві не можна розглядати відокремлено, позаяк на її основі розвиваються процеси, вигідні конкретним соціальним групам, політичним силам. Уможливлюються, зокрема, численні пору­шення законів, норм і положень, прийнятих у суспільстві, тимчасово підвищуються рівень злочинності, кількість правопо­рушень. Усе зазначене разом характеризує суспільство як неста­більне, нестійке, суспільство перехідного періоду.

Мабуть, найскладніше і найнебезпечніше те, що неможливо спрогнозувати, передбачити результати розв'язання більшості суперечностей і невизначеностей, характерних для суспільства перехідного періоду. У цьому зв'язку на найбільшу увагу заслу­говують два принципових моменти.

Першийстосується того, що перехід суспільства до нової якості не спричинює водночас, автоматично, одномоментно за­гибель старого суспільства. Минуле часто виявляється доволі життєздатним і чіпляється за нове, мімікрує, не хоче зникати, і, зрештою, не може враз зникнути. Суть перехідного періоду, який переживає кілька років і Україна, полягає в тому, що одна форма культури, як зазначав П. Сорокін, зникає, а з'являється інша, але не абсолютно заперечуючи попередню, а успадковую­чи від неї найпрогресивніше і додаючи до неї власне, нове, про­гресивніше. "Головне питання нашого часу, — зауважував П. Сорокін, — не протистояння демократії і тоталітаризму, сво­боді і деспотизму, капіталізму і комунізму, пацифізму і міліта­ризму, інтернаціоналізму і націоналізму, а також не одне з побічних поширених питань, які щоденно проголошуються де­ржавними діячами і політиками, професорами і міністрами, журналістами і просто вуличними ораторами. Усі ці теми не що інше, як маленькі побічні питання — всього лише побічні про­дукти головного питання, а саме: почуттєва форма культури і способу життя проти інших форм" [178,с. 433].

Те, що старе суспільство безслідно не зникає — беззаперечна істина. Нове ж може перемогти не просто в боротьбі зі старим, а лише тоді, коли воно на практиці виявиться прогресивнішим і

результативнішим насамперед стосовно конкретної людини і на догоду їй.

Другиймомент вдало, на наш погляд, визначив український політолог В. Журавський: "По-перше, здійснюється перехід від стану одного із залежних регіонів наддержави до стану самостій­ної держави; по-друге, розпадається стара авторитарно-бюрок­ратична система і робляться спроби утвердити нову модель сус­пільного розвитку, основними характеристиками якої мають стати змішана економіка, політичний плюралізм, громадянське суспільство, права і свободи особистості" [72,с. 40].

Існують усі підстави свідчити про специфічну, суто українсь­ку модель посттоталітарного розвитку.Вона істотно відрізняєть­ся від російської, прибалтійської, кавказької чи моделей інших країн. І саме в цей період на перший план в Україні виходить не правлячий клас, як було десятки років поспіль, а політичний лі­дер як центральна фігура політичного процесу. Влада такого лі­дера базується на вірі народу в те, що він має особливі й навіть магічні здібності, покликаний виконати якусь наперед визначе­ну місію.

В Україні президентське правління поступово, але дедалі по­мітніше утверджується порівняно з іншими гілками влади. Іце закономірно, позаяк Україна завжди належала до лідерського типу суспільства. А це свідчить про те, що в Україні не розвине­ний соціальний порядок (свідомо опрацьовані й усіма визнані договірні норми, цілі та зв'язки). Традицій і звичаїв недостат­ньо, до того ж вони мають застарілі форми. Лідерством компен­сується й дефіцит соціального порядку, і відсутність певних правових норм. Тому не дивно, що нині в Україні соціально-політичні обставини складаються саме так, що стиль керівниц­тва політичних діячів значно більшою мірою відповідає автори­тарному, ніж харизматичному. По суті, йдеться не про відсутність харизматичного лідера як такого, а про те, що він поки що не затребуваний часом.

Така ситуація потребує докладнішого пояснення.

1. У світі, як легко помітити, послаблюється роль великих політичних партій, змішуються виборчі бази різних політичних організацій і сил. Тому відбувається ерозія соціальної бази, вона стає дедалі розмитішою. Саме в цих умовах закономірно змен­шується кількість осіб, які ідентифікуються з конкретною полі-

тичною силою, у тому числі з партією. Частішають ситуації, коли виборці вибирають уже не між різними політичними сила­ми, партіями та їх програмами, а між політичними кандидата­ми чи лідерами, яким симпатизують і довіряють. Це перша об'єктивна обставина.

2. З року в рік щодалі значнішу роль у політичному процесі відіграють інформаційні засоби, політичні комунікації. Це, у свою чергу, дає змогу політичному лідерові безпосередньо звер­татися до народу, ефективно впливати на нього, використовую­чи передусім особисті якості.

Глобальною проблемою, яка постала перед кожним громадя­нином України з часу проголошення незалежності, є карди­нальний вибір подальшого власного і державного поступу, роз­витку. Цей вибір належить зробити між двома моделями життя: пасивною, екстернальною (коли за людину поза межами її сві­домості хтось робить вибір і приймає рішення) і активною, ін-тернальною (коли людина самостійно свідомо вирішує, як жити, діяти, вчиняти).

Потреба в інтернальній моделі життя — доленосна для Украї­ни. Без переходу до неї більшості свідомих громадян утверджен­ня української державності, становлення національної свідо­мості та самосвідомості, побудова громадянського суспільства малореальні, в усякому разі надто тривалі й складні. Біда в тому, що ці процеси не мають потрібного ідеологічного (політич­на воля, національна ідея), теоретичного (чітких, довготривалих програм розвитку суспільства), енергетично-вольового (психо­логічного), кадрового та ресурсно-фінансового забезпечення. І це закономірно. Відкинувши як нереальні, недієві раніше існу­ючі моделі життєдіяльності, Україна не має і ще довго не мати­ме нових, які базуються на принципово іншій філософії, психо­логії життєдіяльності.

Хоч би як багато ми посилалися на позитивні взірці станов­лення демократичних суспільств поза межами України, створи­ти власне демократичне суспільство реально можна лише за умови максимального врахування і використання власного на­ціонального потенціалу. Асаме — неповторного духу українсь­кого народу, його високого інтелектуального потенціалу, таких природжених і розвинених чеснот, як волелюбність, жадоба життя, альтруїзм, гуманістичні поривання. Якщо додати ще й

національні природні, трудові та технічні ресурси, матимемо власний національний потенціал як поєднання духовного, со­ціального і матеріального.

Насамперед тут бракує волі, бажання, спрямованості конк­ретної особистості, потім — нації, народу загалом. Аці якості базуються на психології нації. То ж годі сподіватися на швид­кий прогресивний поступ до громадянського суспільства, коли в сучасній Україні, за даними соціологів і психологів, лише тре­тина населення — інтернали (вважають, що доля людини зале­жить безпосередньо від неї), третина — екстернали (в усьому по­силаються на зовнішні обставини), а решта — амбіваленти (мало усвідомлюють, від чого взагалі залежать їхнє життя і доля).

Потребуються люди з високою свідомістю, активною життє­вою позицією. Вони з'являються не одразу, а лише в результаті довготривалих психологічних змін, радикального зламу свідо­мості.

Реальне державотворення,як зазначалося, неможливе без практичної і предметної реалізації національної ідеї у процесі розбудови держави.Позаяк останнє — то конкретний діяльніс-ний процес, його не можна досягти без відповідної програми де­ржавотворення та єдності суспільства бодай у головному — стра­тегії його розбудови.

Зважаючи на те що єдність, раціональний центризм, як стверджує практика не лише України, а й інших держав, не­можливі на суто партійній основі, її треба шукати і творити не інакше як завдяки всім складовим громадянського суспільства, за рахунок розвитку народного представництва, народної дипло­матії та самоврядування. І хоча поки в Україні демократичні сили надто слабкі й розпорошені, часто неспроможні піднятися над особистісними корпоративними інтересами і усвідомити сут­ність і потреби реалізації загальнонаціонального інтересу, по­шук шляхів утворення демократичного центру повинен бути ін-тенсивніший і послідовніший.

Центризм не є штучним водоподілом між двома протилежни­ми таборами — лівими і правими — це повинна бути сила, що відшукує і використовує у процесі реалізації національної ідеї схоже, спільне і єдине, що об'єднує націю.Саме центризм допо­магає зберегти суспільство від надмірного радикалізму гострих конфліктних ситуацій, екстремізму.

Для України нині конче потрібна єдність, бодай у стратегіч­них питаннях державотворення. Однак ідеалізувати таку єд­ність, а понад усе терміни її утворення — підстав справді надто мало. Процес єднання українства складний і, на жаль, довго­тривалий.Йдеться не лише про десятки попередніх років нашої історії, повних усього — політичного, морального, фізичного, терорів, голодоморів, сплюндрованих соціалістично-комуніс­тичних цінностей, тотальної брехні, зловживань з боку насампе­ред тих, хто мав реальну владу, тощо. Усе це водночас і безслід­но не зникає, передусім зі свідомості сотень тисяч співгромадян, наших дідів і батьків.

Майже п'ятнадцять років тому, коли Україна стала на прин­ципово новий шлях національного розвою, здавалося, що вона його здолає швидко і успішно. З усіх причин центральна поля­гає в тому, що нова держава формувалася не з однодумців, су­цільно порядних і національно зорієнтованих і налаштованих, законослухняних громадян. Далася взнаки і надмірна спекуля­ція на таких важливих ознаках національності, як мова, куль­тура, звичаї, традиції. Надто помітний був у перші роки станов­лення нової України і акцент на суто національному аспекті громадянства. Замість того щоб акцентуватися на тому, що ук­раїнець — це насамперед громадянин України, а вже потім суб'єкт певної національності — акценти розставлялися у зво­ротному порядку. Можливо, тому не вдалося розробити і прий­няти ще демократичнішу Конституцію, де б справді держава покликана була обстоювати права громадянина і не претендува­ла на пріоритет власних прав, суспільно-політичних змін і на­віть окремих подій. За даними всеукраїнського представницько­го опитування, проведеного в березні 1999 р. напередодні президентських виборів, лише 16 % респондентів відповіли, що для них політика не становить інтерес, для 23 % деякою мірою становить інтерес, а понад половину — 62 % зазначили, що для них політика становить інтерес, при цьому "доволі значний" — 2%, "значний"— 12 %. На ці та інші аспекти національної ідентифікації, національної, громадянської свідомості неодмін­но слід зважати, коли йдеться про складні процеси практичної реалізації національної ідеї в Україні сьогодні.

Контрольні питання

1. Політична свідомість як психологічний феномен.

2. Особливості політичного мислення.

3. Маси і масова свідомість: взаємозв'язок і взаємозалеж­ність.

4. Громадська думка: суть, особливості формування та проя­ву.

5. Влада: визначення вітчизняними та зарубіжними спе­ціалістами.

6. Особливості типів та джерел влади.

7. Поняття "національна психологія".

8. Психологія і національний характер. Риси національного характеру.

9. Національна ідея: суть, особливості формування та реалі­зації.

10. Психолого-політичні особливості суспільства перехідного періоду.

11. Політична культура громадян, суспільства в контексті ук­раїнського державотворення.