Політична участь і поведінка: особливості та основні типи

Date: 2015-10-07; view: 572.

Політичні процеси абсолютно неможливі без відповідної участі в них різних суб'єктів політичного процесу. Іншими сло­вами, саме люди, особистості, групи, організації, партії тощо є головними акторами, героями суспільного, політичного дійства. Таку участь у суспільних процесах називають політичною. Полі­тична участь— це втягнення (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Конкретніше політична участь розглядається як участь громадян у певних справах держави [175,с. 135].

Розглянемо найпоширеніші концепції, що пояснюють причи­ни політичної участі.

Згідно з теорією раціонального виборубільшість людей схильні до раціональної поведінки (не слід ототожнювати з ло­гічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважають, що людина намагається в усьому, у тому числі й у політиці, до­сягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших затрат і зусиль.

Адепти теорії так званої мічиганської моделіна противагу те­орії раціонального вибору вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною політичної соціалізації.

Представники так званої психологічної школивважають, що домінуючими в політичній участі й діяльності є мотиви та уста-

новки людини. У цьому зв'язку важливо дослідити взаємозв'я­зок, взаємовплив установок особи та її поведінки, конкретних дій.

На думку прихильників інституціонального підходудо виз­начення особливостей політичної участі, політична участь зале­жить не від конкретних психологічних характеристик особис­тості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу [145,с. 188].

Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивіду­альну і колективну, добровільну і примусову, традиційну і нова­торську, легітимну і нелегітимну.

Рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демократичного розвитку суспільства, рівня загальної та полі­тичної культури його громадян, найрізноманітніших суб'єктів політики.

Побіжно доцільно зробити ремарку. Доволі часто в політоло­гії неоднозначно трактуються соціальні засади політичної по­ведінки і психологічні її характеристики.Зокрема, суперечки ведуться відносно того, що є пріоритетним, домінуючим. Якщо соціальні засади політичних акторів справді мають величезне значення, то унікальність, своєрідність їх політичній діяль­ності, особливо лідера, надають психологія, психологічні особ­ливості та характеристики. Саме вони є характерними ознака­ми, які відрізняють одного учасника політичного процесу від інших, що, зрештою, надає відмінних особливостей, рис самому політичному процесу.

Політична участь реалізується через відповідну політичну поведінку, діяльність.Тому необхідно визначити насамперед психологічні особливості взаємозв'язку особи і політики.

Соціальні, політичні науки розглядають особу як соціальний індивід, своєрідний первинний, неподільний елемент політичної системи, як окрему людину, особистість, що має відповідні полі­тичні права і свободи та персонально відповідальна за акти влас­ної поведінки в політичній сфері [136,с. 293].

Психіка і поведінка людини є продуктами біологічних і со­ціальних процесів. Ми поділяємо думку, що в переважній біль­шості сучасних суспільств люди вибирають ті мотиви і цінності, мету і засоби, лінію поведінки, якими вони керуються саме в конкретній суспільно-політичній життєдіяльності [65, с. 258].

Це означає також, що відповідні суспільно-політичні умови, суспільні відносини, стиль життя, у свою чергу, формують цін­ності, мотиви, потреби особистості.

Особає водночас об'єктом і суб'єктом політики.З одного боку, навіть всупереч бажанню тією чи іншою мірою людина пе­ребуває під впливом політики, політичних процесів, а з іншого боку, як носій певних політичних якостей людина залучається до конкретного політичного процесу як представник держави, нації, народу, соціальної групи. І не автоматично, а як носій їх інтересів, намірів, сподівань.

Кожній людині властиве індивідуальне ставлення до політи­ки. її участь у політичних процесах залежить від особистісних характеристик, а також від конкретних матеріальних, соціаль­но-культурних, політико-правових умов. Так, малоосвічена, з низькою загальною та політичною культурою людина найчасті­ше становить простий об'єкт політичного впливу, маніпулюван­ня з боку інших. У суспільствах з високорозвиненими демокра­тичними засадами і нормами безпосередню участь у політичних процесах бере значно більше людей, ніж у суспільствах з низь­ким рівнем демократії. Це спостерігається скрізь і фактично є об'єктивним процесом.

Реальним учасником політичної життєдіяльності людину ро­бить її політична соціалізація як своєрідний процес політичного дозрівання особи, знаходження власного політичного "Я" за ра­хунок як засвоєння політичного досвіду, практики попередни­ків, так і саморозвитку, самореалізації. Це — двоєдиний і не­подільний процес.

Політична соціалізація— явище складне і неоднозначне. Тут основними поняттями є соціалізаціявзагалі, ресоціалізаціяі власне політична соціалізація.

Проаналізуємо ці поняття детальніше.

Соціалізація— це процес включення індивіда в суспільство через засвоєння ним досвіду власного та інших поколінь, закріп­леного в культурі. Позаяк людина, її оточення, власне суспільс­тво постійно змінюються, процес соціалізації є безперервним, постійним. При цьому можна акцентувати увагу на тому, що ступінь інтенсивності соціалізації різний. Так, об'єктивно най-динамічніше, найпомітніше процес соціалізації виявляється у

людини в підлітковому, молодіжному віці, коли відбувається її фізичний та психологічний розвиток.

В інші вікові періоди найчастіше дається взнаки процес ресо-ціалізації,тобто перенавчання тому, що було вивчено і засвоєно в дитинстві та в юнацькі роки і що справді становить відповідні засади особистості. Це природно, позаяк з розвитком суспільс­тва, людей набутий життєвий досвід часто втрачає актуальність, його треба поновлювати, відмовляючись багато від чого, що раніше людина знала, вміла, використовувала для практичного життя.

Політична соціалізація— це процес засвоєння законів, пос­тупове формування необхідних соціальних навичок, усвідом­лення власних прав і способів їх реалізації, розуміння складо­вих відносин між людьми і соціальними інститутами.

Розглядаючи політичну соціалізацію як своєрідний ме­ханізм, необхідно враховувати такі основні політичні чинники соціалізації: характер і тип державного влаштування, політич­ний режим, інститути, партії і організації.

Вирізняють два основних періоди політичної соціалізації лю­дини. Перший охоплює дитячі та юнацькі роки, другий — ак­тивне доросле життя і діяльність.

З огляду на те що політична соціалізація зумовлена конкрет­но-історичними умовами суспільства, характером політичної життєдіяльності, найоптимальнішим є таке визначення цього поняття. Політична соціалізація — це засвоєння особою певно­го соціального і політичного досвіду, нагромадженого суспільс­твом і сконцентрованого в культурних традиціях, цінностях, нормах статусної і рольової поведінки.

Не розглядаючи детально механізм та особливості політичної соціалізації, зауважимо лише, що її результатом є вміння людини орієнтуватися в суспільно-політичному просторі; брати участь у розв'язанні соціально-політичних та інших проблем, пов'язаних з управлінням різними справами суспільства і держави.

Раніше основний акцент у процесі соціалізації особистості робився на засвоєнні людиною інформації, певних норм і ціннос­тей, а пізніше — на самостійному аналітичному підході до за­своєння інформації, її опрацюванні, вмінні використовувати у практичній діяльності. При цьому особливе значення має те, якою мірою соціалізація особи сприяє її поведінковій діяльності

у процесі виборів, референдумів, іншого визначення громадсь­кої думки, при прийнятті рішень, що стосуються політики.

Механізм, канали політичної соціалізації в кожного суспіль­ства свої. Це пов'язано з передаванням особі певних традицій, залучення до домінуючої політичної культури. При цьому існу­ють і так звані універсальні, суспільно значущі інститути полі­тичної соціалізації, до яких зараховують сім'ю, систему освіти, засоби масової інформації, державні, партійні, громадські ор­ганізації, окремі політичні події і акції.

Роль, значення, спрямованість та ефективність дій різних ін­ститутів політичної соціалізації особи залежать від багатьох об­ставин: особливостей політичної системи в конкретній країні, її стабільності, правового поля, рівня демократизації, стану роз­витку громадянського суспільства та ін.

У процесі політичної соціалізації людина опановує певні со­ціальні, політичні ролі, випробовує їх у процесі діяльності.

Ефективність політичної соціалізації, її глибина (предмет­ність) залежать від віку людини, здобутих знань, практичного життєвого досвіду, сприйняття політичного життя, об'єктивної, критичної оцінки дійсності тощо.

Політична соціалізаціяяк процес включення особи в полі­тичне життя має такі елементи:

• політичні інтереси;

• політичні потреби;

• політичні знання;

• політичні ствердження;

• політичні емоції;

• політичну волю;

• політичну активність;

• політичну діяльність.

Вирізняють політичну соціалізацію особистості первинну і вторинну.

Первинна політична соціалізаціяпов'язана переважно зі здобуттям знань, у тому числі й у галузі суспільних, політичних наук, засвоєнням певних норм, цінностей.

Вторинна політична соціалізаціяспостерігається тоді, коли людина здатна до самостійного продукування різних норм і цін­ностей, тобто утворювати власну індивідуальну політичну куль­туру (субкультуру).

Політична соціалізація, як і соціалізація особистості взагалі, неможлива не лише без відповідних суспільних, соціальних умов, а й насамперед без свободи особистості.

Свобода людини— багатопланове явище. Йдеться про свобо­ду економічну, політичну, духовну, гносеологічну, кожна з яких має відповідний характер і особливості.

Свобода економічна— це не просто свобода від експлуатації, а свобода і можливість вибору щодо прийняття економічних рі­шень: ким, де, в якому статусі, за яких умов тощо людина бажає й може працювати. Йдеться про суб'єктивний момент економіч­ної свободи.

Свобода політична— це відповідний політичний комфорт, який створює умови для користування максимумом громадянсь­ких, політичних прав і свобод, для активної участі окремо взя­того громадянина в управлінні державними і суспільними спра­вами. Політична свобода можлива лише за відповідного рівня демократії.

Свобода духовна— це свобода вибору ідей, ідеалів, ідеології, світогляду. Часто таку свободу називають свободою совісті. Ду­ховно вільною може бути лише людина певного рівня знань, культури, у тому числі й культури політичної. Залежність тут, як правило, пряма і однозначна. Перша значніше залежить від другої.

Свобода гносеологічна— це здатність людини діяти так ши­роко і масштабно, як вона спроможна пізнавати навколишній світ — світ природи і соціального миру.

Свободу особистості потрібно розглядати в тісному поєднанні з її відповідальністю,без такої єдності прогресивний суспільний розвиток людського загалу нереальний.

Існують такі форми політичної участі людини в політичній життєдіяльності суспільства:

• узгодження власного життя, діяльності з органами влади відповідно до основних конституційно-правових норм;

• участь у виборчих кампаніях, референдумах, формуванні представницьких органів різних рівнів — від місцевих до центральних;

• участь у демонстраціях, мітингах, пікетуваннях, інших масових політичних акціях;

• участь у діяльності політичних партій, громадських об'єднань, інших організованих форм політичного про­цесу;

• безпосередня політична діяльність у формах і на посадах, пов'язаних з виконанням функцій представника влади, депутатського корпусу тощо;

• політична діяльність, яка фактично є для людини основ­ним заняттям, джерелом її існування. Це— державні діячі, лідери політичних партій, об'єднань, теоретики-ідеологи та ін.

Своєрідність і особливості політичного процесу завжди зумо­влюються відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників, суб'єктів. У свою чергу, політична діяльність визна­чається власне природою політики — встановленням відповід­них політичних відносин між суб'єктами політики, які мають не лише однакові, а й протилежні запити та інтереси, судження і напрями активності.

У сукупності політична поведінка різних суб'єктів є взає­модією, яку називають політичними відносинами.

Політичні відносини мають відповідні особливості та харак­теристики. Вони виникають та існують за активної участі свідо­мості й виявляються у відповідних вчинках, процесах. При цьо­му розрізняють дві форми існування політичних відносин: політичну діяльність і політичну організацію.Якщо в політич­ній діяльності відбивається динамізм політичних відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників політичного проце­су, то політична організація відображає відповідну структуро­ваність політичних відносин, їх сформованість на основі від­повідних норм і правил. Останній аспект політики часто ще називають інституціональним.

Політична участь не тільки забезпечує реалізацію інтересів і запитів громадянина у процесі політичної діяльності, а й водно­час, як зазначалося, є дієвим засобом політичної соціалізації, формування політичної культури, громадянської позиції особи.

У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч неодмінно вступають у певні контакти, відносини з державою, владою, іншими політиками, засвоюють ідеологію, беруть участь у політиці безпосередньо як дійові особи. Ці відносини багато в чому визначаються тим, якою мірою політик, громадсь-

кий діяч знають їх сутність, особливості функціонування, при­йоми та технології політичної діяльності. Скажімо, необхідно добре усвідомити, що таке держава, коли і як вона виникає, які виконує функції. Це саме стосується й політичних режимів, по-заяк політику доводиться жити і діяти не взагалі, а в умовах іс­нування конкретного політичного режиму, політичних партій, громадських об'єднань, інших суб'єктів політики.

Політична життєдіяльність — це сукупність політичних дій, явищ, процесів, можливих лише за наявності відповідних скла­дових.Схарактеризуємо найважливіші з них.

Політичний процес завжди спостерігається в широкому спек­трі найрізноманітніших політичних поглядів, думок, уявлень, оцінок, дій.

Політичні погляди — це суб'єктивно-об'єктивоване відобра­ження політичного, суспільного буття у свідомості людей, пред­метне ставлення до нього.Такі погляди мають багато форм проявів: боротьба протилежних поглядів; політична пасивність і активність; підтримка і заперечення певних політичних дій, актів, вчинків тощо.

Політичні погляди існують на рівні не лише окремої особис­тості, а й соціальної групи, політичної партії та громадської ор­ганізації. Вони постають як систематизовані(доктрини, програ­ми, платформи, заяви, звернення тощо), а також на буденному рівні(окремі судження, думки, оцінки, що базуються не лише на наукових засадах, а й на хибних, містифікованих, нереаль­них, утопічних).

Найпоширенішим елементом будь-якої політичної діяльності є політичний аргумент.

Політичний аргумент — це певна інформація, факт, явище, їх сукупність, які використовуються для підтвердження істин­ності будь-яких суджень, точок зору, концепцій, доктрин або тео­рій.

Як правило, політичні аргументи використовують для визна­чення мети, завдань, форм, шляхів та методів досягнення ре­зультатів політичної діяльності в боротьбі насамперед за владу, її утримання і використання.

Політичні аргументи можуть бути коректні, некоректні, ва­гомі та несуттєві залежно від політичних, суспільних умов, в яких політичні аргументи використовуються.

У політичній діяльності часто виникає і дається взнаки таке явище, як баланс політичних інтересів і сил.Це — система по­казників, що характеризують позитивні та негативні якості взаємодіючих суб'єктів політики, політичної діяльності, збіж­ності або незбіжності їх цілей та інтересів.

Баланс політичних інтересів і сил— необхідна умова ста­більності та результативності політичних процесів,особливо при розв'язанні загальнонаціональних, загальнодержавних пи­тань і проблем.

Політичний процес важко уявити без політичної дисципліни. Це — правило, обов'язкове для членів певної організації, пар­тії, групи, об'єднання.

Стан, характер політичної дисципліни — явище конкретно-історичне, що залежить від багатьох складових, однак насампе­ред від політичного ладу, його природи, політичної культури суспільства, єдності, демократичних засад суб'єкта політики.

Політичні процеси часто супроводжуються політичними де­маршами.

Як психологічний засіб впливу на політику, розвиток полі­тичних подій політичний демарш— це виступ будь-яких суб'єктів політики (громадян, партій, об'єднань, державних ор­ганів тощо) на підтримку або, навпаки, засудження певних дій, рішень, явищ, вчинків, від яких залежить доля політичного процесу, його розвиток.

Надто поширеним явищем у політиці взагалі є гегемонізм.Він базується на бажанні досягти світового панування, влади над іншими людьми, народами, країнами.

Гегемонізм заперечує рівність, рівноправність на світовій арені, стверджує "природне" право одного народу владарювати над іншими, претендує на право і "особливу" відповідальність за долі інших народів і країн.

Гегемонізм особливо дається взнаки після розпаду СРСР, створення практично однополюсного світу (гегемонія США), по­силюється у процесі подальшої глобалізації.

Країни, що прагнуть до гегемонії в будь-якому регіоні плане­ти, намагаються забезпечити владарювання в економіці, воєн­ній, духовній сферах. Переваги над іншими країнами вони на­магаються довести, принижуючи інших, нав'язуючи їм власні

уявлення, цінності, стереотипи, посягаючи на суверенні права інших народів і країн.

Перепоною для політики гегемонізму може бути лише широ­ке, рівноправне, демократичне міжнародне співробітництво, формування системи колективного захисту і безпеки.

Політичний гегемонізм близько межує з політичним тискомяк поширеним методом політичного впливу, боротьби.

Форм політичного тискубагато. Основними з них є такі:

• парламентські(виступи, заяви, протести, депутатські за­пити, висловлювання недовіри);

• непарламентські(мітинги, пікети, загрози, виступи в за­собах масової інформації, голодування тощо).

Найзначнішим засобом політичного тиску є погроза, а то й застосування військової сили.

Здатність людини здійснювати якийсь вид діяльності, у тому числі й політичної, зумовлюється великою кількістю чинників, вирішальним з яких є її психофізичний стан.

До основних індивідуальних, специфічних психофізіологіч­них властивостей людини належать нервово-емоційна стій­кість, врівноваженість нервових процесів, розумова та фізична працездатність і витривалість.

У політичній життєдіяльності доволі часто відбуваються фак­ти, події, явища, що виглядають нелогічними, які важко пояс­нити. Такі явища називають політичним абсурдом.Найчастіше політичні абсурди пов'язані з безпосередньою практичною діяльністю конкретних політиків, політичних і громадських діячів, наділених владою, або таких, що безпосередньо стосу­ються влади і впливають на неї. Психологічні проблеми, особли­вості політичних абсурдів досліджені мало, особливо щодо того, якою мірою даються взнаки наслідки політичних абсурдів, за які розплачуються не відомі політики чи громадські діячі (най­частіше вони — джерело політичних абсурдів), а пересічні гро­мадяни.

Максимально унеможливити появу політичних абсурдів у житті спільноти можна завдяки застосуванню багатьох складо­вих, основними з яких є демократизм і максимальна прозорість усіх політичних та суспільних процесів; рівень загальної полі­тичної культури суспільства і безпосередніх суб'єктів політич­ного процесу; рівень висвітлення політичних подій і явищ у

засобах масової інформації; ступінь правового розвитку суспіль­ства.

Дещо схожий на політичний абсурд політичний авантюризм.Це — діяльність, поведінка, що характеризується кроками, ак­ціями певних осіб на межі розумного, позначені невиправданим ризиком, розрахунком на випадкове везіння, вдачу, сумнівну вигоду. Фактично політичні авантюристи не лише ігнорують ре­альну політичну ситуацію, а й вдаються до антигуманних дій і технологій, розраховуючи, як правило, на випадковий, тимча­совий, раптовий успіх, що в кінцевому підсумку негативно поз­начається на долях людей, груп, об'єднань, політичних партій, націй, держав, та головне — можуть спричинити не лише нега­тивні явища і ситуації, а й взагалі сприяти суспільній дестабілі­зації і навіть породити явища та конфлікти як локального, так і світового масштабу.

Хоча політичний авантюризм іноді, особливо на загально­державному рівні, може зумовити певні, найчастіше тимчасові успіхи, особливо у здобутті людиною політичної, службової кар'єри, загалом він є неприпустимим і негативним явищем у житті.

Нині до політики в широкому розумінні залучена переважна більшість пересічних громадян України, що засвідчує їх небай­дуже ставлення до того, що відбувається в державі. Так, остан­нім часом в Україні спостерігається доволі висока активність громадян у виборчих кампаніях, опитуваннях громадської дум­ки, інших суспільно-політичних акціях, що є ознакою демокра­тичного розвитку суспільства.

Становлення України як суверенної, соборної, демократичної держави — процес складний, довготривалий і неоднозначний. Кардинальні зміни відбуваються в усіх без винятку сферах жит­тя суспільства, але найпомітніші з них ті, що стосуються свідо­мості громадян, їхньої життєвої позиції, участі в державотвор­чих процесах.

Такі позитивні кроки багато в чому зумовлені розвитком со­ціально-політичних процесів, формуванням нової генерації політичних, державних, господарських діячів, підвищенням со­ціальної активності співвітчизників. Іншими словами, нині пот­рібні люди не лише небайдужі до того, що відбувається в дер­жаві, а й активні учасники конструктивних економічних,

політичних, духовних процесів, люди, які певною мірою володі­ють політичними технологіями.

Вирізняють два основних типи політичної поведінки: закри­тий і відкритий [121, с. 126-133].

Для закритого типу політичної поведінки характерна полі­тична бездіяльність, або так звана нульова політична актив­ність.її причина полягає в тому, що окремі люди реально не мо­жуть займатися політичною діяльністю, не мають для цього відповідних можливостей.

Зрештою, перешкоджати політичній діяльності можуть і апатія (відсутність інтересу до політичної діяльності), аномія, тобто такий стан психіки людини, коли вона відчуває, що фак­тично політична життєдіяльність проходить повз неї. Участь у політичній діяльності залежить також від матеріальних, со­ціально-культурних і політико-правових умов, що існують у суспільстві. Політична бездіяльність — складне і неоднозначне явище, значною мірою зумовлене особистісними рисами і харак­теристиками людини.

Другому типу політичної поведінки — відкритому — властива здебільшого вмотивована, цілеспрямована, раціональна, відпо­відно психологічно і емоційно зумовлена політична діяльність.

Важливого значення в контексті політичної психології набу­вають психологічні складові політичної поведінки людей, а отже, і політиків. Загалом психологи вирізняють три форми ви­явлення активності людини: інстинктивну, навичкову та розу­мову. Відповідно до цієї класифікації розглядають і різновиди політичної поведінки. Фактично в політиці спостерігаються всі прояви людських інстинктів:самозбереження, жорстокість, аг­ресія, насилля, солідарність та ін.

Коли розглядають політичні навички,то йдеться про певні вміння, звички, стереотипи. Однак потрібно враховувати, що навички не завжди сприяють позитивній діяльності політика. Старі навички, наприклад, гальмують діяльність політика в но­вих умовах. Втім, будь-яка політична система вкрай зацікавле­на, щоб населення, пересічні громадяни, а не лише професійні політики мали певні політичні навички.

Основною ознакою розумової поведінки є цілеспрямованість.її забезпечують за рахунок різних програм, ідеологічних схем, концепцій, акцій, кампаній тощо.