Механізм політичної поведінки неоднозначний і складний.

Date: 2015-10-07; view: 435.

Незалежно від власного бажання кожний політик тією чи іншою мірою виконує багато функцій, основними з яких (згідно з їх суспільним, політичним значенням) є такі:

• об'єднання суспільства, громадян навколо певних ціннос­тей, інтересів, мети і завдань. Особливо виразно ця функ­ція виявляється в діяльності політиків — лідерів політич­них партій, об'єднань;

• пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Ре­алізація такої функції потребує певних аналітичних нави­чок, уміння порівнювати, вибирати найефективніші рішення. Це значною мірою залежить від певного політич­ного чуття, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ри­зикувати заради досягнення очікуваного результату;

• захист громадян від проявів беззаконня, самоуправства, бюрократії, підтримання громадського порядку. Ця функ­ція як жодна інша експлуатується політиками, громадсь­кими діячами найчастіше, стаючи знаряддям дешевого популізму;

• зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього полі­тик швидко відчужується від прихильників;

• ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і со­ціальної енергії мас, мобілізація їх на реалізацію певних цілей і завдань. Ця функція широко використовується політиками-популістами, трибунами, майстрами проголо­шення гучних промов, людьми, що добре володіють сло­вом і пером.

Політичний процес охоплює загалом такі види діяльності, як політична участь і політичне функціонування.

Політична участьнасамперед має на меті формування у про­цесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, а політичне функціонування— це професійна політична діяль­ність, мета якої — розробляти правові норми, управляти різни­ми політичними інститутами.

Складним феноменом політичної участі є масова стихійна поведінка.Ще у другій половині XIX ст. сформувалися практич­но дві соціально-психологічні школи, які досліджували і про­довжують досліджувати цей складний феномен. Німецька шко-

ла "психології народів" (Г. Штейнталь, М. Лазурус, В. Вундт та ін.) та франко-італійська "психології мас" (Г. Лебон, Г. Тард, Ш. Сігеле, В. Парето та ін.). У Росії свого часу феномен масовид-них явищ ґрунтовно досліджували М. Михайловський (суб'єктивна соціологія), А. Чижевський (геліопсихологія), В. Бехтерев (колективна рефлексологія).

Фактично під масовою стихійною поведінкою розуміють різ­ні форми поведінки натовпу(великих груп людей), циркуляцію слухів, паніки та інших масових явищ.Така поведінка зумовле­на відповідною масовою свідомістю, яка до того ж є похідною економічного базису, суспільства, має системний характер, ви­являється на трьох основних рівнях — індивідуальному (окрема людина), груповому (малі та великі групи) і цілісному (загаль­носуспільному).

Крім того, масова свідомістьмає такі особливості, як висо­кий динамізм, суперечливість і спонтанність, залежність від ве­ликої кількості чинників. Вона зумовлює характер і особливості таких якостей, як масова думка, настрої, поведінка.

Масова свідомість доволі характерна такому різновиду со­ціального організму, як натовп.При цьому важливо, що саме в натовпі завдяки анонімності непомітною і нереалізованою є ін­дивідуальність людини, її особливості, неповторність. Саме за таких умов поведінка окремої людини, натовпу загалом є мінли­вою, непрогнозованою, ризикованою і навіть загрозливою. Така поведінка практично не буває свідомою, позаяк натовп механіч­но утворюється і механічно діє, керуючись емоціями, психоло­гічними спонуканнями, провокаціями. Часто натовп діє під впливом крайньої поведінки окремих осіб, груп людей, одного або кількох лідерів, піддаючись також на найрізноманітніші провокації.

Психологи розрізняють кілька типів натовпу.

Оказіональний натовп(від англ. оссазіоп — випадок) — це велика кількість людей (зіваки), що зібралися з причини буденного інтересу, наприклад, до вуличної події.

Конвенційний натовп(від англ. сопоепііоп — умовність). Такий натовп утворюється з приводу передбачуваної, очікуваної події (мітинг, збори, концерт на вулиці, футбольний матч тощо). Інтерес людей у такому натовпі цілеспрямованіший, ніж за попередніх обставин.

Експресивний натовп(від англ. ехргеззіоп — вираз) — це такий, який час від часу демонструє певну емоцію (радість, захоплення, незгоду, протест таін.).

Екстатичний натовп(англ. есзіазу) — екстремальна система експресивного натовпу, коли, наприклад, люди дійшли екстазу і рвуть на собі одяг, б'ють себе тощо.

Діючий натовп(англ. асііое). Це найскладніше і найзагрозливіше явище, позаяк такий натовп під впливом емоцій, закликів, вчинків окремих людей активно діє. Зокрема, це може бути натовп повстанців, бунтівників, людей, охоплених панікою, тощо.

Політик як такий не існує поза політичною діяльністю. Політична діяльність — складова людської діяльності, специ­фічна особливість якої полягає у спрямованості на реалізацію політичних інтересів суб'єктів політики і насамперед на завоювання, утримання та реалізацію влади.

До структури політичної діяльності входять її об'єкти і суб'єкти. Об'єктами є політична влада, політико-владні структури, суб'єктами — політичні партії, рухи, об'єднання, політики, громадські, державні діячі та ін.

З огляду на велику кількість складових існують різні рівні політичної активності особи:

• член суспільства, що має мінімальні політичні погляди, мінімальну активність;

• член суспільства, що бере активну участь у політичній життєдіяльності;

• член політичної, громадської організації;

• громадський політичний діяч;

• професійний політик;

• політичний лідер.

На характер, особливості політичної діяльності впливають об'єктивні та суб'єктивні детермінанти. До об'єктивнихналежать запити, потреби, інтереси, до суб'єктивних— політична культура, політична свідомість суб'єктів політичного процесу.

Вирізняють політичну діяльність теоретичнуі практичну.Перша — законотворча, ідеологічна, соціологічна, науково-орга­нізаційна, методична діяльність, друга— діяльність урядова, депутатська, робота в органах місцевого самоврядування,

політичних партіях, суспільно-політичних рухах, об'єднаннях, участь у референдумах, виборах, мітингах, опитуваннях гро­мадської думки, маршах протесту тощо.

Політичну діяльність здійснюють на громадських або про­фесійних засадах.

Політичною діяльністю на громадських засадахвважають таку, коли той, хто здійснює її, не отримує матеріальної чи іншої винагороди, до того ж виконує її поза основною профе­сійною діяльністю.

До політичної діяльності на професійних засадахзарахо­вують депутатську діяльність, роботу на посадах і в робочих апаратах політичних партій, громадсько-політичних об'єднань тощо. Така діяльність найчастіше пов'язана з матеріальною винагородою.

Істотне значення для вмотивованої та продуктивної діяль­ності політика будь-якого рівня має його соціально-психологічна готовність до цього. У структурі такої готовності психологи розрізняють кілька взаємозумовлених та взаємопов'язаних компонентів: мотиваційний, когнітивний, операційнийта особистісний.

Крім того, політична діяльність, особливо її ефективність, тісно пов'язана з тим, як взаємоузгоджені "Я-реальне" і "Я-ідеальне". У першому випадку йдеться про те, яким реально є політик, а у другому — яким він себе уявляє, яким його бачать інші. Відомо, що багатьом людям властиве надмірне завищення власних якостей, перебільшення можливостей.

Політична діяльність, як і будь-яка інша, передбачає цілеспрямовану і певним способом мотивовану активність людини в конкретний період. При цьому для політичної діяльності велике значення має психологічна готовність людини до такої діяльності, тобто сукупність усього необхідного для ефективного розв'язання певного завдання, проблеми. Психоло­гічна готовність є своєрідним стартовим моментом у діяльності.

Для політика багато обставин можуть стати стартовими в конкретній діяльності, дії. Це, зокрема, глибоке знання та розуміння суті, необхідності того, заради чого політик діє, спонука до такої дії з боку інших людей, суто душевний порив та ін. У будь-якому разі політик починає діяти тоді, коли має психологічну установку на досягнення бажаного і очікуваного

результату.Для прогресивного розвитку суспільства важливо, щоб політик мав установку не на діяльність взагалі, а саме на інноваційну діяльність, тобто таку, що матиме наперед найваго­міші, найзначніші результати.

За багатьма характеристиками і особливостями політична діяльність так само індивідуальна, як і будь-яка інша діяльність людини.Йдеться про індивідуальний стиль політичної діяльності не як комплекс окремих якостей, а як цілезумовлену систему взаємопов'язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат [156, с. 131].

Політична діяльність за багатьох обставин є надто індивідуалізованою, залежною від індивідуальних особливостей людини. Індивідуальний стиль діяльності,у тому числі політич­ної, зумовлюється і забезпечується насамперед властивостями нервової системи людини.

Не слід плутати поняття "індивідуальна політична діяль­ність" і "індивідуалізована політична діяльність".

Індивідуалізована політична діяльність — явище рідкісне.Практично завжди політик має однодумців, політичну силу у формі об'єднання, організації, партії. Зрештою, політична діяльність може здійснюватися за допомогою і неорганізованих сил — маси, натовпу. Політик спілкується з ними, використовує їх тоді, коли це відповідає насамперед його власним інтересам або інтересам формального об'єднання (організації, партії та ін.), до якого він належить.

Кожна людина є представником певної держави, нації, класу, соціального прошарку. Саме у статусі носія специфічних якостей конкретної спільноти вона й включається в певний вид суспільних відносин. Це відбувається також завдяки певній політичній поведінці.

Поняття "політична діяльність", як і поняття "політика" загалом, трактується неоднозначно, широко. Як у жодній іншій науці тут наявні відносини між різними суб'єктами політики, діяльність яких зводиться до одного — завоювання та викорис­тання влади в певних політичних інтересах.

Політична діяльність — це сукупність дій суспільних груп (класів, соціальних прошарків, націй тощо) щодо реалізації політичних інтересів з приводу завоювання, використання та утримання влади [123,с. 103].

Мотиви детермінують, визначають мету і програму полі­тичної діяльності. Імета, і програма можуть бути як альтруїс­тичними, так і егоїстичними.

У політичній діяльності вирізняють кілька типів політичної поведінки людини: конформізм, політичну індиферентність, політичний активізм.

Конформізмпов'язаний з орієнтацією на чужу думку, погляд, підтримку будь-якої позиції. Така поведінка є відповідним пристосуванням, політичною лояльністю, позицією "як усі, так і я". Людей з подібною політичною позицією активно викорис­товують політики-маніпулятори, авантюристи і всі, хто у своїй діяльності вдається до дешевого популізму.

Політична індиферентність— байдуже ставлення до політи­ки, відчуженість від неї. Люди цього типу вважають, що їх участь у політиці безперспективна, не потрібна.

Політичний активізмпритаманний тим, кого реальний стан не лише в політиці, а й у суспільстві загалом абсолютно не влаштовує. Люди з таким типом політичної поведінки активно залучаються до політичної, суспільної життєдіяльності, глибоко переконані, що саме завдяки їх особистій участі стан справ у суспільстві зміниться на краще. Саме з таких громадян формуються справжні політичні лідери: традиційні ("як робили до нас, так робимо і ми"); легальні, або бюрократичні (лідерство посади, а не реальних дій); харизматичні (лідерство, як кажуть, від Бога, як історична необхідність).

Залежно від характеру поведінки політики, учасники політичного процесу поділяються на лідерів, активістів, послідовників, лідерів громадської думки.

Лідери,як правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, авторитету, соціальному статусу тощо.

Активістиє посередниками між лідерами і тими, хто йде за ними, підтримує їх. Фактично вони впливають на пересічних учасників політичних дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності.

Послідовникимають різний ступінь політичної, соціальної активності, загалом підтримують ідеї лідерів, але з певних при­чин недостатньою мірою чітко усвідомлюють навіть власні інте­реси в політичній боротьбі й тому не такі активні, як активісти.

Лідери громадської думкине так організаторською, організаційною діяльністю, як інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації) підсилюють емоційне, психологічне напруження навколо політичних проблем, до яких привернуто увагу багатьох людей.

Отже, лідерство — феномен надто неоднозначний.

По-перше, лідером можна стати далеко не завжди за рахунок відповідних якостей, рис, обдарованості, таланту тощо. Так, на думку відомого українського політолога Д. Видріна, лідером можна стати або випадково-інтуїтивно вгадавши інтереси широких верств, збігаючись за духовним укладом з їх потребами, або цілеспрямовано, визначивши, дослідивши ці інтереси [38, с. 40]. Зрозуміло, що останній шлях складніший, потребує від політика великої роботи, у тому числі й над собою.

Лідером можна стати і бути, сповідуючи, експлуатуючи дале­ко не позитив, не гуманні засади розвитку людської спільноти. Ось конкретний приклад. Аналізуючи революційні події в Росії, П. Струве довів здавалося б парадоксальний факт: вожак, полі­тичний лідер доволі часто паразитує на ідеї руйнування, вдало враховуючи, що маса легше сприймає ідеї руйнування, ніж тво­рення. За його визначенням, вожаками революції "виявилася велика кількість слабих, бездарних, безликих, морально низь­ких людей, які висунулися у вожді не тому, що їх виносила власна велика особистість, а саме тому, що за своєї безликості вони без кінця ублажали натовп і улещували" [183, с. 19].

Подібні приклади знаходимо і в історії останніх десятиліть в Україні.

Найпоширеніша така типологія політичного лідерства:

• за стилем лідерства (діяльності) авторитарне

демократичне

• за ступенем легітимності формальне

неформальне

• за класифікацією М. Вебера

патріархальне бюрократичне харизматичне

Основними є такі риси політичного лідера:

• здатність виражати і відповідно обстоювати погляди пев­ної групи;

• наявність власної політичної програми;

• висока ерудованість, освітня підготовка;

• політична воля;

• політична культура;

• здатність до поєднання теорії і практики, політичного про­гнозу;

• вміння організовувати діяльність інших людей;

• популярність;

• висока моральність, такт;

• доступність, комунікабельність, ораторські здібності.
Детальніше розглянемо такі риси політичного лідера, як

політична воля, зрілість, вірність політичному обов'язку, прин­циповість, політичний авторитет і амбіції.

Справжній політик, політичний лідер завжди має відповідну політичну волю як здібність, прояв наполегливого прагнення досягти у своїй діяльності відповідної політичної мети. Політич­на воля— важливий компонент індивідуальної свідомості, якостей політика.Вона визначається рівнем його освіти, загаль­ної та політичної культури, професійної підготовленості до сус­пільно корисної, громадсько-політичної діяльності.

До важливих якостей політика, політичного лідера належить і політична зрілість.Це — так само одна з найсуттєвіших духов­них, моральних якостей не лише людини, а й соціальної групи, класу, партії, громадської організації чи об'єднання, що під­тверджує глибоку відданість певним ідеям, цінностям, високий рівень компетентності та політичної культури. Вона виявляєть­ся як висока громадянськість, активна громадська позиція, ви-сокорозвинене почуття громадського обов'язку. Це також яскра­вий показник того, що людина вміє глибоко і об'єктивно аналізувати суть подій та фактів суспільної життєдіяльності, має високий рівень самосвідомості, розуміє власне місце, роль і призначення в житті.

Однією з визначальних рис політика, політичного лідера є вірність політичного обов'язку.Це — вимога, що має стати внут­рішньою рушійною силою, соціально зумовленою нормою по­ведінки політика, лідера.

Реально завжди постає потреба в тому, щоб людина робила вчинки, діяла не взагалі, а за покликом серця, внутрішніми ут­вердженнями, моральними уявленнями, а не лише за нестабіль-

ними потребами. У такій ситуації і політичний, і будь-який ін­ший обов'язок постає як загальнолюдська цінність, здійснюється на основі високого рівня відповідальності, совісті та самосвідо­мості.

У політиці, особливо в нестабільних, перехідних суспільст­вах, таких, що формуються, суттєве значення має політична принциповістьполітиків. Цериса не так вже й поширена. Часті­шеспостерігається політична безпринциповість,що характери­зується відмовою від виконання фундаментальних установок, принципів, які становлять базу певних рішень, концепцій, про­грам.

Політична безпринциповістьспричинює порушення логіки в політиці та політичній діяльності, спрощений популізм. Як пра­вило, його причиною є спроба політика, громадянського діяча досягти легких і тимчасових результатів, що найчастіше приз­водить до політичного банкрутства.

З політичною елітою, політичним лідерством безпосередньо пов'язане таке поняття, як "політичний авторитет".

Політичний авторитет— це одна з якісних характеристик громадського, політичного, державного діяча, колективу, гро­мадської, політичної організації, а також система ідей, пог­лядів, що значно впливають на політичну життєдіяльність.

Політичний авторитет — явище рухоме, нестійке, залежне від багатьох чинників і проблем. Так, його стабільність зале­жить переважно від того, якою мірою людина, що має автори­тет, глибоко усвідомлює високу відповідальність за довіру до себе з боку мас; насправді є взірцем честі, моралі, працелюб­ності, професійного підходу до справи тощо.

Політична діяльність, політичне лідерство неможливі без політичних амбіцій.Позаяк амбіції взагалі пов'язані з чисто-любством, самолюбством, певним хизуванням, перебільшенням власних реальних можливостей і потенцій, політичні амбіції ба­зуються на певних суто особистісних уявленнях і оцінках полі­тичних явищ, надмірному самолюбстві, зазнайстві тощо. Най­частіше високі та необґрунтовані політичні амбіції стають результатом нереальних, безвідповідальних політичних дій, рі­шень.Такі політичні амбіції — шлях до популізму, політиканс­тва, безпринциповості, а врешті-решт — до втрати політиком реального і навіть високого авторитету.

Людям властиві індивідуальні риси, якості, тобто індивіду­альні відмінності.Такі відмінності вивчає диференційна психо­логія, а виявляються вони у процесі навчання, прояву емоцій, реакцій, мотивацій та інших аспектів поведінки.

Індивідуальні відмінності формуються завдяки тривалій і складній взаємодії спадковості індивіда з його середовищем.Ін­шими словами, з одного боку, генетично людина успадковує ок­ремі ознаки, а з іншого — середовище, яке діє на людину ще до народження, примушує її відповідно реагувати на подразники різного походження. Такі процеси часто взаємопов'язані, але не жорстко детерміновані. Наприклад, можна успадкувати від батьків певний талант, однак втратити його з різних причин — через хворобу, бездіяльність тощо. Або можна не мати вродже­ного нахилу до політичної, суспільно корисної діяльності, але впродовж тривалої та копіткої роботи над собою досягти певних успіхів на цій ниві. Вроджені задаткиі здібностіє певною мірою успадкованими якостями, однак без подальшого розвитку, удосконалення мало чого варті.

Велике значення здібності мають і у процесі політичної діяль­ності (як і будь-якої іншої). Під здібностямирозуміють індиві­дуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої; особливості, що сприяють, забезпечують успішне ви­конання одного або кількох видів діяльності; не лише наявні знання, навички, вміння, а й те, що сприяє найкращому їх фор­муванню.

На відміну від анатомо-фізіологічних особливостей людини її здібності не вроджені. Вони завжди є результатом відповідного розвитку людини. Вродженими є не здібності, а задатки як дже­рела для їх розвитку. Адже відомо: геній — це праця.

Таким чином, здібності не виникають і не існують поза пев­ною діяльністю, тобто виявляються у процесі діяльності, але ще більшою мірою — розвиваються і вдосконалюються.

До основних належать здібності людини до навчання, праці, суспільної, духовної діяльності. Усі здібності в комплексі ста­новлять природу конкретної людини, однак власне природа є продуктом поступового розвитку і самовдосконалення.

Для визначення особливостей, характеру політичної діяль­ності конкретної людини окрім психологічних характеристик слід враховувати таку динамічну характеристику психічної

діяльності особистості, як темперамент.Коли розглядається темперамент, то маються на увазі імпульсивність і темп психіч­ної діяльності. Навіть близнюки мають певні відмінності, осно­вою яких є психологічний стан. У політичній діяльності це має найважливіше значення, як і те, що для темпераменту людини особливо важливі вразливість та імпульсивність.

Часто кажуть про неповторність особи, особливо помітної, об­дарованої. Така неповторність — це стильлюдини, те, що най-значніше вирізняє її серед інших. Кажуть, стиль людини — це людина. Музику М. Огінського легко відрізнити від музики П. Чайковського, а політика Л. Кравчука — від політика П. Си-моненка, і не за політичними орієнтаціями, а за особливим сти­лем діяльності, у тому числі політичної, кожного з них.

Стиль зумовлює індивідуальність життєвого шляху людини. Однак його слід розуміти не як якусь одну якість людини або їх комплекс, а саме як цілеспрямовану систему дій, які тісно взаємопов'язані і завдяки яким одна людина принципово відріз­няється від інших людей, досягає певних результатів у власній діяльності.

Індивідуальність стилю зумовлюється переважно властивос­тями нервової системи людини.

Загальновизнаними формальними ознаками індивідуального стилю філософи вважають такі:

• стійку систему прийомів і способів діяльності конкретної людини;

• наявність яскраво виражених особистих якостей людини;

• уміння та здатність особи щонайкраще пристосуватися до об'єктивних вимог.

Отже, індивідуальний стиль — це комплекс, єдність усіх оз­нак діяльності людини, зумовлених її особливостями.

Загальновідомо, що політичний процес, політична жит­тєдіяльності абсолютно неможливі без функціонування, діяль­ності політичних партій.

Залежно від наявності та особливостей політичних партій у кожному суспільстві, країні формується специфічна політична партійна система.

Політична партійна система — це сукупність взаємопов'яза­них політичних партій різного соціального складу, характеру,

які перебувають між собою у певних відносинах і в різних ас­пектах реалізують у суспільстві політичну владу. Політичні партійні системи поділяють на типи:

• багатопартійні (без монополії однієї політичної партії);

• багатопартійні (з монополією однієї політичної партії);

• однопартійні (класові, національні, конфесійні);

• двопартійні (обидві партії буржуазні; одна партія буржу­азна, інша — робітнича).

Позаяк феномен "політична партія" у політичних науках, на­самперед у політології, розроблений доволі детально, слід ак­центувати увагу на тих його аспектах, що стосуються виключно політичної психології.

Серед багатьох, у тому числі й класичних (словникових) виз­начень поняття "політична партія", оригінальним є визначення основоположника вітчизняної української соціології М. Шапо-вала. Він називав партії "відкритими скупченнями" на відміну від закритих (наприклад, каст), позаяк з перших можна вийти, а у других людина перебуває не з власної волі й не може вийти до смерті. За визначенням М. Шаповала, "партії — це поєднан­ня людей для досягнення однієї мети — політичної влади" [28].

Крім того, М. Шаповал поділяв партії на чотири групи [95-97; 99; 100]:

• індивідуально-егоїстичні гуртки (з яких найвідоміші шай­ки і банди);

• групово-егоїстичні об'єднання (союзи "фронтовиків", "ле­гіонерів", "фашистів", "учасників Зимового походу" та ін.);

• класові партії (що обстоюють інтереси соціального класу);

• соціально-реформаційні партії (на першому місці в них не інтереси групи, а ідеологія суспільного добра).

М. Дюверже свого часу запропонував поділяти партії на кад­рові та масові.

Кадрові партії— це ті, що добре пристосувалися до лібераль­ної демократії і характеризуються слабким комплектуванням власного складу, гнучкими структурами, владою верхів над ни­зами. Такі партії доволі стійкі, хоча й слабо організовані; їм до­помагають видатні, відомі люди, які окрім політики займаються й іншими справами, у тому числі бізнесом, у зв'язку з чим часто протистоять професійним політикам, які окрім політики нічим

не займаються. Серед кадрових партій відомі та авторитетні Ра­дикальна партія (Франція) та Консервативна партія (Велико­британія).

Масові партії.Модель таких партій винайшли і застосували наприкінці XIX ст. соціалістичні партії. Однією з перших була Німецька соціал-демократична партія (заснована в 1875 р.). Мо­дель масових партій запозичили деякі християнські демократи, фашистські партії та ін.

Характерною ознакою таких партій є масове залучення до їх лав громадян, позаяк ставка при цьому, як правило, робиться на бідних, нужденних, пролетаріях.

Якщо кадрові партії існують насамперед за рахунок ефектив­ної діяльності, у тому числі й економічної, лідерів, то масові го­ловну ставку роблять на членські внески. Масові партії структу-рованіші, перебувають на службі свого класу, підпорядковують свою діяльність насамперед його інтересам.

Відома й така типологія політичних партій: