ПЕРСОНАЛИ

Date: 2015-10-07; view: 438.

Адлер, Фрідріх (1879-1960)— австрійський політичний діяч, філософ, письменник. Як і його батько Віктор Адлер — за­сновник і керівник Соціалістичної партії Австрії — Фрідріх пра­цював на інтереси соціалістів, редагував і видавав друковані органи цієї партії. Був депутатом австрійського парламенту (1919-1923рр.). У 1940р. емігрував до СІЛА. Спочатку у пра­цях "Відновлення Інтернаціоналу", "Енгельс і природничі науки" обстоював позиції радикального шляху завоювання політичної влади пролетаріатом, а пізніше — форму парламент­ської боротьби пролетаріату за владу. Був противником комуніс­тичних партій, об'єднаних у Комінтерн і підтримуваних КПРС.

Адорно, Теодор (1903-1969)— німецький філософ і соціолог. В окремих творах, зокрема написаних спільно з М. Хоркхайме-ром ("Діалектика просвітництва"), з неомарксистських позицій стверджував, що еволюція людства по суті є історією "невдалої цивілізації, а історія Заходу — це патологічний процес зростаю­чого божевілля та втрати індивідуальної свободи". Стверджував, що і після поразки фашизму існував авторитарний ("фашизоїд-ний") тип особи, до головних установок якого належало некри­тичне ставлення до конкретних порядків у суспільстві. Напри­кінці життя відійшов від "нових лівих", екстремістські позиції яких підтримував спочатку.

Аквінський, Фома(1225/26-1274) — теолог і філософ. Йому належать синтез аристотелевого вчення про державу з христи­янським поглядом на життя і покликання людини. Велику де­ржаву вважав скоріше результатом людської природи, ніж про­дуктом гріху. Мету держави вбачав у наближенні спасіння. Як і Аристотель, форми правління поділяв на монархію, аристок­ратію і демократію. Першу вважав найкращою з форм, позаяк вона зближує всіх, забезпечує єдність суспільства. Розробляв концепцію "держави загального добробуту", в якій саме держа­ва перебирає на себе турботу про економічну життєдіяльність, контролює торгівлю, доходи громадян, захищає справедливі ціни і плату за працю, сприяє збільшенню народних багатств.

Хоча Аквінський і залишався на типово середньовічних пози­ціях щодо функцій держави, проте захищав ідею певних макси­мумів втручання держави в суспільні справи.

Андрущенко, Віктор Петрович (1949)— визнаний українсь­кий філософ, педагог. Заслужений діяч науки і техніки. Закін­чив Київський державний університет, працював асистентом, старшим викладачем, доцентом, професором цього ж універси­тету, заступником, першим заступником міністра освіти Украї­ни, директором Інституту вищої освіти АПН України. Автор по­над 160 праць з філософії, соціології, політології, соціальної філософії, філософії освіти, науки і культури. Найвідоміша пра­ця — "Історія соціальної філософії" (2000). Автор уперше не лише в українській науці, а й у пострадянському просторі систе­матично виклав генезу соціально-філософських ідей, поглядів, теорій західноєвропейських мислителів, яких у колишньому СРСР, соціалістичному таборі піддавали нищівній критиці як "ідеологічно ворожих" буржуазних вчених з хибними погляда­ми і теоріями.

Аристотель(384-322 до н. є.) — давньогрецький мислитель, учень Платона, вихователь Александра Македонського. Уперше виокремив людину як "політичну істоту", в яку "природа всели­ла прагнення до державного об'єднання". Глибоко досліджував сутність влади, держави, політичних устроїв, проблеми розме­жування влади. Розробив модель ідеальної держави-поліса, умо­ви її існування. Тісно поєднував політику з моральністю та ети­кою. Вважав, що політична справедливість можлива лише між вільними і рівними людьми. Найвідоміші праці — "Політика", "Афінська політія".

Арон, Раймон(1905-1983) — французький соціолог, публі­цист. Працював професором Кельнського, потім Берлінського університетів. Викладав політичні науки і соціологію в Сарбоні. Почесний доктор Гарвардського, Брюссельського та інших уні­верситетів, з 1952 р. — віце-президент Всесвітньої Соціалістичної асоціації. Основні праці — "Етапи розвитку соціологічної дум­ки", "Політичні дослідження", "18 лекцій про індустріальне сус­пільство", "Мир і війна між націями". Прихильник мікродис-циплінарного підходу при дослідженні суспільства, політичних процесів. Політичним поглядам Арона характерні скептицизм, ліберально-буржуазні риси, заперечення централістсько-тоталі-

тарних режимів. Заперечував об'єктивно історичну закономір­ність, діалектику взаємодії виробничих сил і виробничих відно­син, вважав, що будь-яка діяльність людини містить політику, як і будь-яка людська спільнота має політичний аспект.

Бабкіна, Ольга Володимирівна(1954) — перший в Україні доктор політичних наук (дисертація "Неоконсервативні полі­тичні теорії Заходу"). Закінчила юридичний факультет Київсь­кого державного університету ім. Т. Шевченка. Генеральний ди­ректор Президентського університету Міжрегіональної Академії управління персоналом, академік Міжнародної Кадрової Ака­демії, член Української асоціації політологів. Серед праць най-відоміші "Основи політології" (у співавторстві) та "Політоло­гія".

Бакунін, Михайло Олександрович (1814-1876)— відомий російський громадсько-політичний діяч, вчений. Дворянин, за­кінчив військове училище, довго служив у армії. За активну участь у подіях 1848-1849 рр. двічі був засуджений до смертної кари саксонським і австрійським судами. Співробітничав з Гер-ценим і Огарьовим, революційною організацією "Земля і воля", був членом Інтернаціоналу. Мав радикальні погляди, захоплю­вався ідеєю революційного звільнення слов'ян. Після поразки польського повстання 1863 року остаточно перейшов на позиції анархізму. Вважав, що там, де починається держава, закін­чується свобода, і навпаки, що свобода може бути лише за соціалізму. Держава ж із соціалізмом, на думку Бакуніна, не­сумісні. У 60-ті роки, продовжуючи спіробітництво з К. Марксом, Бакунін стає анархістом. Переклав російською мовою "Маніфест Комуністичної партії" (1869),звинувачуючи разом з тим К. Маркса в недостатній комуністичності.

Бебик, Валерій Михайлович (1959)— український політолог і психолог. Закінчив Київський політехнічний інститут. Працю­вав інженером-програмістом, інструктором, консультантом Київського облвиконкому, головним консультантом прес-служ­би Адміністрації Президента України, першим віце-президен­том — ректором Міжрегіональної Академії управління персона­лом. Автор понад 50 статей, 10 книг, серед яких найзначніші "Основи теоретичної і практичної політології" (1994),"Політо­логія: теорія, методологія, практика" (1997),"Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика" (2000). Ос-

новні наукові інтереси — політологія, політична психологія, де­ржавне управління, неурядові організації, паблік рилейшнз.

Бел, Даніель (1919) — відомий американський соціолог, істо­рик, спеціаліст із соціального прогнозування і футурології, нео-консерватор. Обстоював ідею (концепцію) деідеологізації ідео­логізації. Найвідоміша праця — "Кінець ідеології", в якій Бел проголосив принципову відмову науки від ідеологічного компо­нента. Вважав рушійною силою розвитку суспільства науково-технічний прогрес ("Постіндустріальне суспільство"). Довів, що різні сфери суспільства (політика, технологія, культура та ін.) мають своєрідну, самостійну логіку розвитку. Рушієм розвитку постіндустріального суспільства вважає не власність, а знання, компетентність, професійну підготовку. Очолював широко відо­му "Комісію 2000 року", яка склала прогноз людського розвит­ку на кінець століття.

Бердяєв, Микола Олександрович (1874-1948)— видатний російський філософ, мислитель. Був відрахований з Київського університету за пропаганду соціалістичних ідей, висланий з Росії. Жив у Берліні, потім у Франції. Активно вивчав політич­ні процеси в Росії, проаналізувавши їх у працях "Філософія сво­боди" (1911), "Доля Росії" (1918), "Філософія нерівності" (1923), "Джерела і сенс реформування комунізму" (1937) та ін. Пропо­нував не насильницький шлях реформування суспільства, а впо­рядкувавши відповідно православ'я, сформувавши "нову релігійну свідомість". Крім того, вважав, що замість державно­го насильства слід утвердити ненасильницьку мораль.

Бжезинський, Збігнєв (1928) — американський соціолог, політолог і державний діяч (у 1977-1981 рр. був помічником президента США з національної безпеки). Стверджує, що людс­тво за останні десятиліття вступило в новий етап розвитку, зу­мовлений не соціальними революціями, а науково-технічним прогресом ("Між двох віків. Роль Америки у технотронну еру", 1970). У таку еру вирішальну роль, на думку Бжезинського, відіграють автомати, комп'ютери, кібернетичні системи, наука загалом.

Найвідоміші праці — "Політична влада: США/СРСР" (1964, спільно з С. Хантингтоном), "Грандіозний крах. Народження і смерть комунізму у XX столітті" (1988), "У пошуках національ­ної безпеки" (1988), "Велика шахова дошка" (1998).

Боден, Жан (1529-1596)— французький політичний діяч, юрист, теоретик держави. Вперше сформулював і обґрунтував поняття суверенітету як однієї з істотних ознак держави, пору­шення якого не може бути виправдано жодним конституційно-правовим законом. Вважав, що держава виникає не як резуль­тат добровільної угоди, а через завоювання і насильство, панування однієї групи людей над іншою. На думку Бодена, де­ржаву вирізняє наявність права. Основою держави є сім'я, а де­ржава — це сукупність не окремих осіб, а сімей. У праці "Метод легкого вивчення історії" обґрунтував ідею виникнення різних форм держави залежно від конкретного географічного середови­ща, природних умов, в яких живе народ. Вважав, що натовп, на­род позбавлений розуму, а тому його не можна допускати до уп­равління державою.

Бурдьє, П'єр (1930) — французький соціолог, політолог. Гли­боко досліджував і досліджує суспільство, вважаючи його су­купністю відносин, пов'язаних з типом влади. Тип таких відно­син вбачає в певному "політичному полі, де діють конкретні політичні сили й існують підконтрольні їм ресурси ("капіта­ли") — економічні, соціальні, символічні, культурні та ін.". Політику як тип соціальних відносин, певне "соціальне поле" описує як багатовимірний простір. Детально вивчав макрополі-тику як явище, що складається із сукупності соціальних прак­тик окремих агентів, визначав її як динамічне, постійно мінливе явище.

Вебер, Макс (1864-1920) — німецький соціолог. Вивчав пра­во, економіку, соціологію та релігієзнавство. Після захисту ди­сертації викладав у вищих навчальних закладах Німеччини, США, Австрії. Серед найзначніших праць — "Протестантська етика і дух капіталізму", "Політика як покликання і професія", "Господарство і суспільство" (незавершена праця). На його дум­ку, політика — це насамперед участь у здійсненні влади. Вивчав проблему панування, утверджуючи, що є традиційне, або пат­ріархальне, панування. У політичній соціології був націонал-лі­бералом, вважаючи, що треба зберегти політичну спадщину Бісмарка і добитися можливості для Німеччини брати участь у світовій політиці. Глибоко аналізував проблеми політиків і полі­тичної діяльності, вважав, що політик від інших людей відріз­няється своєрідним інстинктом і жадобою влади.

Винниченко, Володимир Кирилович (1880-1951)— відомий український письменник, політичний діяч і мислитель. Автор романів, п'єс і оповідань, великої кількості публіцистичних ста­тей, серед яких особливе значення мають твори "Відродження нації", "Заповіт борцям за визволення" та ін. Спробував визна­чити причини поразки української національної революції 1917-1920рр., а листопадове повстання 1918року розглядав як національну селянсько-робітничу революцію. Наполягав на тому, що незалежність України треба творити і виборювати в Україні, а не поза її межами. Обстоював самостійність України і Демократію. Вважав, що поряд з приватною власністю повинна бути й колективна, а головна політична істина полягає в тому, що "наша правда, наша сила — на орієнтацію в нашому наро­дові".

Гаєвський, Борис Аркадійович (1938)— український філо­соф, політолог, управлінець. Викладав у Київському державно­му університеті, очолює кафедру менеджменту в Міжрегіональ­ній Академії управління персоналом. Автор відомих монографій "Філософія політики" (1993), "Українська політологія" (1994),"Основи науки управління" (1997).Спеціаліст із методології та практики управління суспільством, філософії політики. Об­стоює ідеї нового управлінського курсу для України, інших країн перехідного етапу, який базується на розробці нових уп­равлінських моделей та підготовці й використанні нових управ­лінських кадрів.

Гегель, Георг Вільгельм (1770-1831)— видатний німецький філософ. Основні наукові, політичні погляди виклав у відомих працях "Енциклопедія філософських наук", "Філософія права", "Філософська пропедевтика", "Лекції з філософії історії". Як філософ, історик спочатку обстоював необхідність подолання влади держави, її засилля, встановлення так званого вічного миру, а пізніше схвалював і підтримував саме ідею держави. Так само від ідеї вічного миру перейшов до його заперечення і навіть пояснював необхідність війни. Обґрунтував широке коло прав і свобод громадян, хоча був прихильником спадкової монархії. Глибоко проаналізував сутність права, громадянського суспіль­ства, особливості всесвітньої історії.

Гідденс, Ентоні(1938) — відомий англійський соціолог і полі­толог, автор "теорії структуризації". На його думку, політична

"система" і "структура", з одного боку, та індивіди і групи, що беруть участь у політиці, — з іншого взаємоконтролюючі у про­цесі суспільної практики. Вважає, що політичні інститути — це певні "віртуальні" структури, пов'язані нормами і ресурсами. Вирізняє два типи ресурсів: аллокативні, зумовлені механізма­ми економіки, і "авторитарні", пов'язані з політикою і безпосе­реднім домінуванням одних людей над іншими.

Гоббс, Томас(1588-1678)— видатний філософ, політичний мислитель Англії періоду буржуазної революції середини XVII ст. Син сільського священика. Закінчив Оксфордський університет. Основні праці — "Елементи законів, суспільних і політичних", "Про тіло", "Про людину", "Про громадянина", "Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної і громадянської". Розробляв світську теорію політичної влади і держави, продовжуючи розрив теології і політичної теорії. За його твердженням, світ (природа, суспільство, людина) — це сукупність природних і штучних тіл, які взаємодіють у системі причинно-наслідкових зв'язків. Вважав, що практичну політику треба здійснювати на основі науки. Серед найзначніших потреб людини називав владу, бажання володіти нею. Як і Макіавеллі, вважав державу творінням людини, а не божественною за походженням. Держава, на його думку, може бути трьох видів: демократія, аристократія і монархія. Був прихильником монархії.

Даль, Роберт(1915)— відомий американський політолог, соціолог, випускник Йєльського університету. Відомий у світі працями "Вступ до теорії демократії", "Хто править? Демо­кратія і влада в американському місті", "Поліархія", "Демо­кратія і її критики". Найбільшою мірою для нього становлять інтерес проблеми демократії, хоча суворого, однозначного визначення демократії він уникає, вважаючи, що вона виникає довго, у процесі багатьох проблем і суперечностей, а тому демократія існує й може існувати не в кожному суспільстві, не може бути абсолютною і загальною. На його думку, реалізація ідеалу демократії можлива за умов плюралістичного суспільного і державного устрою. За всіх аспектів наукових розробок Даль переважно зосереджується на дослідженні історико-політичних, соціальних процесів, що спостерігаються у СІЛА.

Дарендорф, Ральф Густав (1929)— німецький соціолог, політичний діяч, публіцист, один з ідеологів сучасного лібералізму. Відомий як директор Лондонської економічної школи, викладач коледжу Св. Антонія в Оксфорді. Найвідоміші праці — "Соціальні класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві", "Нариси теорії суспільства", "Суспільство і свобода", "Сучасний соціальний конфлікт". Як один з провідних фахівців у галузі соціального конфлікту, вважає, що такий конфлікт є творчим початком громадської життєдіяльності, джерелом "свободи в суспільстві". Запропонував власну класифікацію конфліктів (15 типів конфліктів). Вважає, що без демократії немає громадянського суспільства.

Донцов, Дмитро Іванович(1883-1973) — український громадський, політичний діяч, публіцист. Найвідоміші праці — "Історія розвитку української державної ідеї", "Українська державна думка і Європа", "Підстави нашої політики", "Націо­налізм", "Дух нашої давнини". Заперечував традиційний український націоналізм XIX ст., називаючи його провансальст-вом і хуторянством. Доводив, що росіянам притаманні абсо­лютизм, правовий нігелізм, що відрізнялося від українських національних традицій. Сформулював основні принципи "ново­го", так званого інтегрального українського націоналізму: вольовий принцип; постійне прагнення до незалежності; роман­тизм, непримиренність, фанатизм, аморальність у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність формування та виховання нової політичної еліти.

Дойч, Карл (1912-1992)—німецький політолог, колишній президент Міжнародної і Американської асоціації політичних наук. Розробив і обґрунтував "інформаційно-кібернетичну модель" політичної системи. З 1967р. — професор Гарвардського університету. Найвідоміші праці — "Нерви управління: моделі політичної комунікації і контролю" (1963),"Націоналізм і його альтернативи" (1969),"Політика і держава. Як люди вирішують свою долю" (1970).

Драгоманов, Михайло Петрович(1841-1895) — український політичний мислитель, видатний громадський діяч, один з основоположників політичної науки в Україні. Основні праці — "Переднє слово до громади", "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Пропащий час — українці під Московським

царством", "Вільний Союз — Вільна Спілка", "Чудацькі думки про українську національну справу". Основою соціального устрою вважав людину. Людина — найвища цінність, а Гарантіями її прав є громада (вільна самоврядна асоціація), а не держава, конфедерація тощо. Держава нав'язується людській громаді згори як зовнішнє, штучне і неприродне утворення. Розробив конституційний проект, основна ідея якого полягала в перетворенні Російської імперії на децентралізовану федерацію, де з українців створюється громада "Вільна спілка", завдання якої — забезпечити широкі права і свободи громадян.

Дюварже, Моріс (1917) — французький соціолог і політолог, спеціалізується в галузі політичної соціології. Зажив всесвітньої популярності після виходу праці "Політичні партії", де розглядаються структурно-організаційні засади партій, питання їх виникнення, становлення. Вперше поставив і розглянув питання взаємозв'язків партійної, парламентської і виборчої систем. Сформулював відомі в політології "три соціологічних закони", які пов'язані з пропорційною і мажоритарною виборчими системами. Основні праці — "Політичні партії" (1951), "Ідея політики. Використання влади в суспільстві" (1966), "Соціологія політики: елементи політичної науки" (1973).

Енгельс, Фрідріх (1820-1895) — німецький філософ, полі­тичний мислитель, економіст, один із засновників і теоретиків марксизму. Основні праці — "Становище робітничого класу в Англії", "Маніфест Комуністичної партії" (спільно з К. Марк­сом), "Анти-Дюринг", "Походження сім'ї, приватної власності та держави". Глибоко розвивав вчення про державу, яка, за його твердженням, є продуктом суспільства на певному етапі його розвитку, коли суспільство розколюється на непримиренні протилежності. Для того щоб стримати боротьбу таких протилежностей і потрібна сила у вигляді держави. Вважав, що держава в майбутньому відімре, коли суспільство завдяки і через диктатуру пролетаріату забезпечить перехід до безкласо­вого суспільства. Досліджував проблеми свободи і рівності, розуміючи перше як "усвідомлену необхідність", а друге не лише як рівність перед законом, а й соціально-економічну рівність. Останнє логічно, за Енгельсом, повинно зумовити зни­щення класів.

Істон, Девід (1917) — американський політолог. Став відомий і популярний передусім у зв'язку з адаптацією і використанням принципів та методів системного аналізу до вивчення функціонування політичних систем, а також з дослідженням феномена "політична соціалізація". Політичну систему розгля­дав як таку, що повністю і динамічно змінюється, і її існування залежить саме від цих змін, а також від взаємодії різних складових такої системи. За допомогою кібернетичних прин­ципів вимірювання показників на "вході" і "виході" системи намагався прогнозувати розвиток політичних систем. На "вхо­ді" — це запити і потреби громадян, на "виході" — рішення і дії влади. Найвідоміші праці — "Політична система" (1953), "Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), "Аналіз політичної структури" (1990).

Канетті, Еліас (1905-1994) — німецько-англійський мисли­тель, драматург, лауреат Нобелівської премії з літератури (1981). Автор твору "Маса і влада". Вважав, що в основу формування людей у масу покладено своєрідний "страх перед дотиком", позаяк людина просто уникає контактів із собі подібними. Перебуваючи в масі, людина почувається рівною з іншими, живе з ними єдиним поривом. Інстинктивне об'єднання індивідів у масу призводить до формування "абстрактної маси". Маса живе за законами, відмінними від тих, що притаманні окремій людині.

Князєв, Володимир Миколайович (1946) — український філософ. Заслужений діяч науки і техніки України. Працює проректором Української Академії державного управління при Президентові України. Автор понад 100 наукових праць, у тому числі "Людина і технології", "Соціальна технологія і управління політичними процесами в Україні", "Закон і технологія", "Закон і хаос", "Філософія. Короткий курс лекцій" та ін. Основні наукові інтереси — філософія, соціальна філософія, філософія науки і техніки, теорія державного управління.

Конт, Огюст (1798-1857) — французький філософ, соціолог, методолог і популяризатор науки, один із засновників школи позитивізму. Основні праці — "Курс позитивної філософії" (1830-1842), "Система позитивної політики, або соціологічний трактат про основні релігії людства" (1851-1854). Вперше зазначив, що на зміну суспільству традиційного типу ("теологіч-

ному", "воєнному") приходить нове суспільство ("наукове", "індустріальне"). Був противником насилля. Основною ланкою суспільства вважав сім'ю. Розглядав прогрес суспільства як розвиток за висхідною лінією. При цьому вважав державу агентом соціальної солідарності, а підпорядкування їй — святим обов'язком кожної людини. Держава виконує економічні, політичні функції, однак моральні Конт вважав головними.

Костомаров, Микола Іванович(1817-1885)— український історик, політичний мислитель, етнограф, письменник, один з фундаторів новітньої української політології, засновник Кирило-Мефодіївського товариства. Основні праці — "Богдан Хмельницький", "Руїна", "Мазепа", "Мазепинці", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", Павло Полуботок", "Думки про федеративні начала у давній Русі". Обстоював самостійність, безкласовість української нації, відокремленість української політичної історії, волелюбність демократичного руху українського народу. Його ідеалом була федеративна демократична слов'янська республіка. Ідеалізував "український дух", "українську національну демократію", "братерське співжиття рівних слов'янських народів". Одним з перших у XIX ст. підніс українську ідею до рівня теоретичного усвідомлення.

Кремень, Василь Григорович(1947) — український філософ, педагог, політолог, державний діяч, лауреат Міжнародної премії ім. Г. Сковороди. Закінчив Київський державний університет. Викладав у Київському університеті, працював у партійних органах, Інституті стратегічних досліджень, Адміністрації Пре­зидента України. Автор понад 100наукових праць у галузі філософії, політології, педагогіки. Президент Академії педаго­гічних наук України, академік НАН України, академік АПН України, активний реформатор соціальної сфери суспільства.

Курас, Іван Федорович(1939-2006) — відомий український історик, політолог, громадський діяч, академік, віце-президент НАН України, лауреат премії ім. Д. Мануїльського НАН України. Закінчив Одеський державний університет, аспіран­туру в Київському державному університеті. Працював викла­дачем, був на партійній роботі, очолював Інститут національних відносин і політології, багато громадських утворень— рад, комісій тощо в галузі суспільних наук, гуманітарної політики,

духовного розвитку суспільства. Автор понад 200 наукових праць з історії, політології, культурології, освіти.

Лассуел, Гарольд Дуайт (1902-1978) — американський політолог. Використовуючи методи психоаналізу, соціальної психології, вивчав політику як поведінку відповідних суспільно-політичних груп і як систему аналізу процесу прийняття політичних рішень. Вважав владу атрибутом конкретних сус­пільних відносин, вивчав роль масових комунікацій в оформ­ленні й відтворенні символіки політичної влади. Політична влада, на думку Лассуела, — це орган самопізнання і само­вдосконалення людства у процесі загальнокосмічної еволюції. У спільній праці з А. Каплан "Влада і суспільство" наводить таке лаконічне визначення влади: "Влада — це участь у прийнятті рішень". Ще у 30-ті роки XX ст. запровадив поняття так званої гарнізонної держави, тобто репресивного режиму.

Лебон, Гюстав (1841-1931) — французький антрополог, археолог, доктор медицини, соціальний психолог. Основополож­ник ідеї нерівності рас, расового детермінізму. Автор книги "Психологія натовпу". Суспільство, за його визначенням, поділяється на еліту і натовп, а суспільний прогрес цілком залежить від творчості інтелектуальної еліти. Вважав, що розвиток промисловості, збільшення чисельності населення, розвиток засобів масової інформації спричинили зміну "ери еліти" на "еру мас". Стверджував, що великі маси (натовп) керуються лише підсвідомими інстинктами. Людьми в натовпі керує не розум, а закон "духовної єдності натовпу". Натовп не мислить, а відчуває. Прогнозував песимістичну і незворотну "еру натовпу".

Липинський, В'ячеслав Казимирович (1882-1931) — україн­ський історик, політолог. Сформулював політичну доктрину української монархічної державності, суть якої полягає в політичному ідеалі, який для України є спадковою монархією на чолі з гетьманом. Початком української державності вважав діяльність Б. Хмельницького. Рушійною силою політичного процесу вважав хлібороба-власника. Саме хліборобство, на його думку, мало формувати союз з армією, що, у свою чергу, дало б змогу створити зовнішньополітичний союз, зокрема зі східно­слов'янськими народами. Вважав, що "ніхто нам (українцям. —

М. Г.) не збудує держави, якщо ми самі її не збудуємо і ніхто не зробить за нас нації, коли ми самі нацією не хочемо бути".

Лісовий, Василь Семенович (1937)— український філософ, політолог, культуролог. Колишній політв'язень. Відмінник освіти України. Закінчив Київський державний університет. Викладав філософію, працював в Інституті філософії НАН України. Широковідомі праці — "Карл Поппер. Злиденність історицизму", "Культура— ідеологія— політика". Основні наукові інтереси — політична філософія, політична ідеологія, суспільно-політичні ідеї в Україні XX ст.

Локк, Джон (1632-1704)— англійський філософ, політик, основоположник соціально-політичної доктрини лібералізму. Критикуючи вчення Т. Гоббса про абсолютний, необмежений характер державної влади, стверджував, що основним обов'яз­ком держави, яка виникла на основі договору, є дотримання "природного права", захист особистої свободи і приватної власності громадян. На думку Локка, держава отримує від людей рівно таку кількість влади, яка необхідна для досягнення основної мети політичного співтовариства — реалізувати власні громадянські ідеї і насамперед право володіти власністю. Одна з найпопулярніших і найвідоміших праць — "Два трактати про державне правління" (1690).

Макіавеллі, Нікколо (1469-1527)— видатний італійський політичний мислитель, філософ, історик, письменник доби Відродження. Походив із збіднілої сім'ї. Виконував важливі дипломатичні доручення як посадова особа Флорентійської республіки. Основні наукові праці — "Роздуми на першу декаду Тіта Лівія", "Государ", "Про воєнне мистецтво", "Історія Флоренції". Макіавеллі — один із ранніх представників полі­тичної теорії епохи капіталізму, який політичні ідеї виводить не з теології, а з реального суспільно-політичного життя. Політику визначає як мистецтво можливого. Вважаючи людину своєкорисливою, що дбає насамперед про задоволення власних потреб, стверджував, що держава повинна дбати про встановлення порядку. Розподіл на бідних і багатих вважав природним явищем, а державу— не божою благодаттю, але справою людських рук. Поділяв держави на республіки (де правлять багато людей) і одновладні (де править одна особа).

Основа влади будь-якої держави, за Макіавеллі, — добрі закони і військо, а блага "свободи" найзабезпеченіші в республіці.

Мерріам, Чарльз Едвард (1874-1953) — американський політолог, один із засновників сучасної політичної науки. З 1923 по 1940 р. очолював відділення політичної науки в Чиказькому університеті, де існувала відома школа політичних досліджень. Працював над розвитком біхевіористичного підходу до вивчення явищ політичного життя, наполягав на глибокому міждисциплінарному підході до вивчення політичних явищ і процесів, використанні кількісних методів та тісному зв'язку політичної науки з дійсністю. Йому належить істотний внесок у вивченні феноменів політичної влади і демократії. Найвідоміші наукові праці— "Американська партійна система" (1922, спільно з Г. Госнеллом), "Нові аспекти політики" (1925), "Політична влада: її структура і сфера дії" (1934), "Що таке демократія?" (1941).

Михальченко, Микола Іванович (1942) — відомий україн­ський політолог, культуролог, публіцист. Президент Академії політичних наук України. Закінчив Київський державний університет. Працював в Інституті філософії НАН України, Адміністрації Президента України. Автор понад 150 наукових праць, з яких широке визнання дістали "Марксистська політична ідеологія", "Біловіжжя. Л. Кравчук. Україна" (у співавторстві), "Соціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору" (у співавторстві), "Сучасна соціальна філософія" (у співавторстві).

Міхельс, Роберт (1876-1936) — німецький історик, еконо­міст, соціолог. Вважається одним із засновників політичної соціології. Найпопулярніша праця— "Соціологія політичної партії в умовах демократії" (1911). Діяльність партій, у тому числі німецьких соціал-демократів, італійських анархо-синдикалістів, вивчав і аналізував критично, вважаючи, що це призводить до певної олігархізації. Це саме стосується лідерів (вождів) партій, які спочатку є творенням мас, а потім стають над масами, народом. Складним є ставлення Міхельса до демократії— спочатку він був палким прихильником демо­кратичного ідеалу, а згодом поступово почав розчаровуватися в ньому. Він зазначав, що з розширенням, збільшенням партії, її

апарату, збільшенням матеріальних засад та засобів інформації демократія з партії поступово витискується, зникає.

Міхновський, Микола Іванович(1873-1924) — український громадський і політичний діяч, адвокат, один із засновників та ідейних натхненників "Братства тарасовців" і Революційної української партії. Вважав, що кожна нація намагається виявитись у формі незалежної самостійної держави і що розквіт індивідуальності можливий у тій державі, для якої основна мета полягає у плеканні індивідуальності. Основна умова існування нації, за Міхновським, — державна самостійність, а державна незалежність— це національний ідеал у міжнародних відно­синах. Звинувачував царський уряд у поневоленні українців ("Самостійна Україна"). Висував гасла "Україна для українців", "Візьмемо силою те, що належить нам по праву", "Одна єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпат до Кавказу". Висунув власний проект конституції, яка б поділяла Україну на 9 спілок вільних і самоврядних громад (9 земель).

Монтеск'є, Шарль Луї(1689-1755) — видатний французький політик, юрист, історик, соціолог і письменник. Вперше виклав власні політичні погляди в 1721 р. у праці "Персидські листи", де розкритикував абсолютистську Францію, федеральну мораль і традиції. Згодом у праці "Роздуми про причини величчі і падіння римлян" (1734) намагався довести, що суспільство може ефективно розвиватися лише за умови, коли громадяни вільні й незалежні. Основна праця— "Про дух законів" (1748). Намагався як соціолог зрозуміти сутність суспільства у його цілісності, єдності. Вважав, що закони мають свої витоки у природі речей, а не є вигадкою людей. Вирізняв три форми правління: республіканську, монархічну і деспотичну. Зокрема, стрижнем деспотичного правління вважав страх, заснований на волі й силі того, хто владарює. Обґрунтував поняття "політична воля", здійснив спробу соціалістичного аналізу суспільних систем, намагаючись зрозуміти суспільство як ціле. У системі державної влади розрізняв три види: законодавчу, виконавчу, судову; вперше обґрунтував принципи противаг та розподілу влади.

Моска, Гаетано(1858-1941) — відомий італійський соціолог і політолог, один з фундаторів теорії еліт. Найвідоміші праці — "Теорія урядів і парламентська система", "Сучасні конституції",

"Основи політичної науки", "Історія політичних доктрин". У науковій творчості пройшов еволюцію від ліберального консерватизму до політичного радикалізму. Автор ідеї нового політичного класу, точного визначення якому не дав. На його думку, це й клас менший від робітничого, селянського, однак саме він перебирає на себе управління суспільством, завдяки чому користується і певними привілеями. Саме такий клас Моска, Парето та інші назвали елітою. Така правляча меншість, на думку Моски, повинна постійно оновлюватися, у противному разі неминучі консерватизм і застій. Моска розробляв також систему моральних, ділових, інших критеріїв, що зумовлюють приналежність до такої еліти як правлячої меншості в суспільстві.

Ніцше, Фрідріх Вільгельм (1844-1900)— німецький філософ, мислитель. Автор праць "Так казав Заратустра", "По той бік добра і зла", "Як філософствують молотом", "Антихрист" та ін. Абсолютизував індивідуалізм. Вважав, що немає у світі жодної вищої волі, перед якою могла б схилитися воля людини. Передбачив багато важливих політичних подій в Європі та за її межами. Захоплювався ідеєю надлюдини. На його думку, це непересічна, вольова особистість, сила якої в її волі, дусі. Лише така людина здатна підняти на боротьбу інших людей, стати взірцем, показати гідний приклад іншим у боротьбі за краще життя.

Новгородцев, Павло Іванович (1866-1924)— російський юрист, соціолог. Закінчив юридичний факультет Московського університету, у ньому ж працював на посаді професора. Один з організаторів і член ЦК партії кадетів. Після 1917р. перебував в імміграції. Основні праці— "Історична школа юристів: її походження і доля", "Кант і Гегель у їх вченні про право і державу", "Криза сучасного правознавства", "Про суспільний ідеал" (вперше опублікована в 1917р.). Історичний розвиток розглядав крізь призму моралі як самостійний, впливовий чинник. Сутність історичного прогресу вбачав у постійному русі до суспільного ідеалу. Був радикальним противником рево­люційного перетворення суспільства, позаяк революція, мовляв, розриває історію. Основним важелем організації суспільного життя вважав демократію і як форму правління, і як форму правової держави тощо.

Ортега-і-Гассет,Хосе (1883-1995) — відомий іспанський фі­лософ. Закінчив Мадридський університет. Глибоко вивчав про­блеми людини, її творчої активності, взаємозв'язки людини і со­ціального світу, людини і суспільства. Суспільство поділяв на меншість і масу. До останньої зараховував посередніх людей, які не бажають зважати на інших. Суспільна сила, на його думку, полягає в меншості людей, обраних аристократів. Детально вив­чав фашизм, що незаконно захоплює і реалізує владу, проблеми демократії, лібералізму. Найповніше погляди на державу та ок­ремі з перелічених проблем викладені у праці "Бунт мас" (1930).

Острогорський, Мойсей Якович (1854-1919) — відомий російський вчений. Закінчив юридичний факультет Санкт-Пе-тербурзького університету — спеціаліст у галузі історії і держав­ного права. Автор численних посібників з історії ("Хронологія загальної і російської історії", "Хронологія російської історії", "Історія Росії для народних училищ"). Видавав щорічник "Юри­дичний календар". Світовою політичною наукою визнаний од­ним із засновників науки політичної соціології і особливо такого її розділу, як соціологія політичних партій ("Демократія і полі­тичні партії"). Вивчав і описував основні суперечності демок­ратії, позаяк розглядав її не як певний статичний стан, а постій­ний суспільний розвиток, зіткнення різних інтересів людей, соціальних прошарків, груп, партій тощо. Вважав, що партії, намагаючись "оволодіти людиною повністю", позбавляють її свободи, вибору.

Парето, Вільфредо(1848-1923) — італійський економіст, со­ціолог і політолог. Відомий як дослідник проблеми і основопо­ложник теорії еліт. За його визначенням, люди різняться фізич­но, морально та інтелектуально. Елітою він вважав сукупність індивідів, що досягли великих результатів у будь-якій галузі, поділяв її на правлячу і неправлячу. Владу в суспільстві має правляча еліта, що, захопивши керівні висоти, не допускає поя­ви талановитих людей, які загрожують її існуванню. Вважав, що існують два типи еліти, які постійно змінюють одна одну, — "леви" і "лисиці". Стабільна політична система характеризуєть­ся перевагою еліти "левів", хоча там, де "левів" більше, суспіль­ство схильне до застою. Еліта "лисиць", навпаки, забезпечує динамізм у розвитку суспільства. Основна праця — тритомник "Трактат із загальної соціології" (1916).

Платон(428 або 427-348, або 347 до н. є) — видатний мисли­тель у галузі філософії, політики, права. Походив з багатого роду, був всебічно освічений. Погляди сформував насамперед під впливом Сократа, після смерті якого заснував власну шко­лу — Академію, яка проіснувала 915 років.

Вчення Платона про суспільство становлять діалоги "Держа­ва", "Політик", "Закони". Платон своє вчення не систематизу­вав, і тому воно має переважно екзотермічний характер, тобто розраховане на всіх.

Платон не наводить визначення "держава", вважаючи, що це "спільне поселення", яке люди утворюють для вирішення за­гальних справ. Він вважав державу ідеальним устроєм, мета якого — зробити щасливими всіх. Для створення такої держави потрібні дві речі: правильне виховання, навчання, справедливі закони; втілення чеснот. Здійснити це можуть мудрі керівники-філософи, мужні воїни, розсудливі громадяни.

Поппер, Карл Раймунд (1902-1994)— англійський філософ, логік, соціолог і політолог. Критикував такі підходи до суспіль­но-політичних явищ, як історицизм і утопічна соціальна ін­женерія, які, на його думку, і сприяли появі "закритого" то­талітарного суспільства. Відкидав ідею про те, що пошуки щастя — законна мета держави, категорично спростовував рево­люційні пропозиції щодо заміни існуючого соціального порядку на справедливе, безкласове, ідеальне суспільство. Ґрунтовно до­сліджував проблеми демократії, розмірковуючи не над питан­ням "Хто править?" (за Платоном), а над тим, як влаштувати суспільство, щоб можна було без кровопролиття і насильства позбутися поганих правителів. Відомі праці — "Жебрацтво фі­лософії" (1944), "Відкрите суспільство і його вороги" (1945).

Раймон, Арон(1905-1983) — французький соціолог і політо­лог. Основні наукові інтереси стосувалися проблем демократії, політичної свободи, типології політичних режимів, порівняння політичних систем. Його вважають одним із творців теорії ін­дустріального суспільства. На думку Раймона, сучасна цивіліза­ція створює єдиний тип суспільства — власне індустріального, основними модифікаціями якого є західна (демократична) і ра­дянська (тоталітарна) моделі. Основні праці — "Опіум для ін­телігенції" (1955), "Розчарування у прогресі" (1967).

Рассел, Бертран (1872-1970)— англійський філософ, мате­матик, відомий громадський діяч. Навчався в Кембриджському університеті, був дипломатом, займався науковою і викладаць­кою діяльністю в Китаї, СІЛА. У 1950 р. став лауреатом Но­белівської премії. Основні праці — "Практика і теорія більшо­визму" (1920), "Влада" (1938), "Історія західної філософії" (1946), "Авторитет і індивідуальність" (1949). Вважав більшо­визм антидемократичним явищем і що Росія практично не гото­ва до багатьох форм демократії. Стверджував, що влада має при­родний характер. Поділяв владу переважно на владу індивідуумів і організацій. Суть влади як такої вбачав на стику, у точці взаємодії цих двох форм влади.

Сковорода, Григорій Савич(1722-1794)— видатний ук­раїнський філософ, просвітитель, гуманіст. Найвідоміша пра­ця — "Сад божественних пісень". Проблема людини, її природа, щастя, покликання, самопізнання, рівність і свобода— цент­ральна у творчості Сковороди. Створив власну етико-мораліс-тичну, етико-гуманістичну систему розуміння людини. За його визначенням, світ — це втілення, єдність трьох начал: макро-космосу (Всесвіт), мікрокосмосу (Людина) та символічної реаль­ності (Біблія). Остання пов'язує перші дві. Людина щаслива, коли пізнає істину, тобто себе і світ, коли вона споріднена з кон­кретною працею — духовною, фізичною. Вважав, що рівної рів­ності немає. Своє місце в житті людина знаходить завдяки само­пізнанню, розвитку власних здібностей. Звеличував свободу людини, засуджував кріпосне право, паразитичний спосіб жит­тя дворян, оспівував любов до трудового народу, рідної землі.

Сорокін, Пітірім(1889-1968) — російсько-американський соціолог, політолог, культуролог (комі за національністю). Ав­тор понад 50 книг, у тому числі таких фундаментальних, як "Система соціології", "Соціальна революція", "Соціальна мо­більність", "Соціальна і культурна динаміка". Обґрунтував структурний метод у соціології, стверджував, що соціальна по­ведінка базується на психофізичних механізмах, а суб'єктивні аспекти поведінки становлять "змінні величини". Дійшов вис­новку про закономірності соціальної стратифікації як постійної величини, характеристики будь-якого організованого суспільс­тва. Дав світові кілька ідей, суспільне значення яких було оціне­не не одразу, наприклад, ідею конвергенції двох різних систем.

Спіноза, Барух (Бенедікт) (1632-1677)— німецький філософ-матеріаліст. Основні праці— "Богословсько-політичний трак­тат", "Етика", "Політичний трактат". Суть держави і права, їх походження пояснював з позицій природної необхідності й тому звертав велику увагу на "природу людини", природні умови людського співжиття. Вважав, що у природному стані людини жодній моралі немає місця, позаяк людина діє відповідно до її жадоби задовольнити власні потреби, бажання. Держава, за Спі-нозою, — це організація, що обстоює інтереси всіх людей, однак вона не повинна втручатися у внутрішні справи людей. Основна функція держави — виховна. Обстоював ідею демократичної де­ржави, заперечував необмежену монархію. Був прихильником ідеї так званого суспільного договору, яку розвивав також Ж. Ж. Руссо.

Струве, Петро Бернгардович (1870-1944)— відомий російсь­кий філософ, економіст, громадський, політичний діяч. Закін­чив юридичний факультет Петербурзького університету. Був ле­гальним марксистом, потім національним лібералом, входив до ЦК конституційно-демократичної партії. Бажав і обстоював ідею "Великої Росії без великих потрясінь". Основу політичних поглядів Струве становить концепція природного права не лише як бажаного, ідеального, а й як права абсолютного, яке почи­нається з етичного розуміння сутності особистості. Обстоював примат індивідуальної свободи, вважаючи, що ні суспільство, ні держава не є лише сумою індивідів. Держава — довговічніша, ніж індивід. Держава і влада, за твердженням Струве, є водно­час засобом ефективного впорядкування громадського життя. Ідею і життя нації вважав багатшою і вільнішою від ідеї та жит­тя держави.

Фромм, Ерік (1900-1980)— німецько-американський філо­соф і психоаналітик. Автор книг "Втеча від свободи", "Людина для самої себе", "Здорове суспільство", "Революція надії" та ін. Вважав, що сутність людини виявляється в її потребах, які він класифікував так: потреби у спілкуванні, творчості, відчутті глибоких коренів, що ґарантували б надійність та безпеку бут­тя, уподібненні, пошуку ідентичності, тяжіння до пізнання, ос­воєння світу. Дослідив причини виникнення авторитаризму, до­водячи, що влада в тоталітарних суспільствах легко і успішно використовує засоби насильства, щоб зробити більшість слухня-

ною. Розробив і запропонував власну програму соціальної ре­конструкції суспільства.

Хайк, Фрідріх Август фон (1899-1992)— австрійський еко­номіст і політичний філософ, відомий як один з дослідників то­талітаризму. Зазначав, що основними ознаками тоталітаризму є відмова від свободи конкуренції, придушення державою індиві­дуальних свобод. Вважав, що мета соціалізму недосяжна і його програми не можуть бути виконані. Обстоював ринкові цінності, стверджуючи, що реальна альтернатива для людини — або сво­бода, що спирається на ринкові відносини та ліберальні цін­ності, або кайдани тоталітаризму. Основні праці — "Дорога до рабства" (1944), "Індивідуалізм і економічний порядок" (1948), "Головний закон свободи" (1960),"Політичний лад вільного на­роду" (1979).

Юнг, Карл Густав (1875-1961)— швейцарський психолог і філософ. Закінчив Базельський університет. Стверджував, що у поетів, пророків, містиків, керівників політичних сект, відомих громадських діячів психіка перебуває в такому стані, як і у хво­рих, у яких психіка не витримала навантажень і стався розкол особистості. Вивчав взаємозв'язок свідомого і несвідомого, про­блему архетипів. Обґрунтував поняття "екстраверт" і "інтро­верт". Основні твори — "Архетип і символ", "Психологія безсві-домого", "Психологічні типи".