Політичне насилля класифікують також за його суб'єктами на індивідуальне і колективне.

Date: 2015-10-07; view: 908.

Політичне насилля поділяють ще й на такі види:

• індивідуальне структуроване;

• індивідуальне неструктуроване;

• колективне структуроване;

• колективне неструктуроване.

Структурованеполітичне насилля використовують за умови більш-менш чітко встановлених правил, тоді як неструктурова­нехаотичніше, чиниться поза будь-якими правилами, пов'язане з авантюрними діями різного характеру. Класичним зразком

структурованого політичного насилля є поширені феодальні від­носини (між феодалом і його підлеглими).

Прикладів індивідуального структурованого політичного на­силля так само багато, особливо там, де надмірну владу переби­рають на себе окремі політики, лідери політичних партій, гро­мадських організацій, окремі соціальні групи, групи тиску таін.

Колективне структуроване політичне насилляздебільшого здійснюють такі організовані та сильні інститути, як армія, поліція, міліція та ін. Характерно, що насилля при цьому не просто легітимізується, а й санкціонується, підтримується де­ржавою, її органами. Так, армія, як і поліція, міліція, спец-підрозділи, завжди має здебільшого державну символіку, що підтверджує їх продержавну політичну спрямованість і підпо­рядкованість. Та й ієрархія підпорядкування в цих органах три­мається аж ніяк не на демократичних засадах.

Єдине, мабуть, що може виправдати колективне структуро­ване насилля, полягає в тому, що воно покликане підтримувати стабільність державних інститутів, держави загалом. У цьому разі воно фактично вже мало подібне на насилля як таке, у тому числі й політичне.

Неструктуроване колективне політичне насилля,навпаки, ставить за мету розхитати стабільність державних органів, влас­не держави. Це — бунти, страйки, повстання, масові безладдя, учасники яких ідентифікують себе не з державою, як при струк-турованому колективному насиллі, а з народом або певною його великою частиною. Психологічно це виправдано, позаяк тоді можна виправдати і найнедостойніші, аморальні дії і вчинки. У реальній політичній практиці це робиться надто часто.

Характерно, що неструктуроване колективне політичне насил­ля спочатку постає як хаотичне, спонтанне, кимось спровокова­не, але пізніше, і особливо після певних політичних перемог, пос­тупово структурується, набуває продержавного забарвлення. Так, революційна армія з часом стає регулярною, поліція — на­родною.

Окремого розгляду потребують такі форми політичного на­силля, як тероризм, масові вбивства, репресії, геноцид. їх анти-гуманна, аморальна сутність загальновідома. Ці форми політич­ного насилля у XX ст. надзвичайно поширилися, зажили популярності.

Політичне насилля, зрозуміло, притаманне нестабільним, ав­торитарним, тоталітарним суспільствам і значно меншою мірою — демократичним. Це пояснюється тим, що демократич­ні режими відкидають політичне насилля як засіб вирішення проблем, позаяк люди з високим рівнем свідомості завжди мо­жуть знайти спільну мову, досягти узгодженості думок і дій.

В умовах авторитарного, тоталітарного режиму вважається, що люди просто не здатні діяти раціонально, сумлінно, з корис­тю для себе та інших. Вони, мовляв, від природи несвідомі, тупі, агресивні, а тому над ними треба владарювати, підкоряти біль­шість волі меншості.

Іноді за будь-яких політичних режимів політичне насилля виправдовують тим, що хтось (партія, організація, група) вва­жає себе своєрідною месією. Наприклад, більшовики, комуніс­ти, націонал-демократи вказували і вказують "правильний" шлях, яким мають іти всі, діяти так, як діють ті, хто, між ін­шим, не лише виправдовує, а й чинить насильство.

У демократичному режимі на відміну від інших політичних режимів насилля найчастіше відсутнє, позаяк життя суспільс­тва організовано на основі чітких правових і моральних норм. Це, однак, не означає, що в демократичному суспільстві абсо­лютно немає або не може бути політичного насилля як такого, адже ідеального співвідношення інтересів, їх узгодження в та­кому суспільстві досягти фактично неможливо.

Слід зважати й на те, що побудувати владу абсолютно без на­сильства так само нікому і ніколи не вдавалося. Тому питання правомірного політичного насильства, його можливості, форм завжди було актуальне. Мало того, політичне насильство часто цілком виправдане, а то й необхідне. Виразним прикладом цього є боротьба з тоталітарним режимом, який у власних інтересах сам щонайпотужніше використав політичне насилля проти мільйонів власних громадян, не просто принижуючи, підкоряю­чи їх, а позбавляючи життя.

Насилля є виправданим методом політичної боротьби і діяль­ності справді у виключних випадках, але його необхідно поста­вити в жорсткі юридичні та моральні межі, позаяк воно за бага­тьох умов і обставин породжує атмосферу страху, нестабільність, принижує, дегуманізує особистість, робить її об'єктом політич­них маніпуляцій.

Насилля може здійснюватися зверху (влада, держава, еліти, окремі політики — керівники держави) і знизу (громадяни, со­ціальні групи).

Насилля зверху найчастіше має на меті збереження і віднов­лення відносин владарювання і підпорядкування. У такому на­силлі зацікавлені насамперед ті, хто має реальну владу. Класич­ними зразками політичного насилля знизу є боротьба широких мас за права і свободу, що в будь-якому суспільстві має позитив­ний характер. Отже, політичне насилля — невіддільний атрибут політичного життя, воно завжди конкретне й адресне, а тому його розгляд і аналіз так само мають бути відповідні.

Контрольні питання

1. Особливості політичних орієнтацій громадян, їх зумов­леність та характер.

2. Чим зумовлюється вибір людиною своєї життєвої позиції і якою є детермінація політичного вибору?

3. Політична участь: основні причини, мотиви.

4. Основні форми політичної участі людини в політичній життєдіяльності суспільства.

5. Відмінність між закритим і відкритим типами політичної поведінки громадян.

6. Індивідуальний стиль політичної діяльності.

7. Основні типи політичної поведінки.

8. Політичний лідер. Ознаки класифікації політичних лі­дерів.

9. Основні рівні політичного лідерства.

10. Проблема лідерства в сучасній Україні.

11. Політична еліта: суть, призначення та функції.

12. Особливості політичної еліти в сучасній Україні.

13. Основні типи політичної культури.

14. Рівні політичної культури.

15. Основні функції політичної культури.

16. Особливості формування політичної свідомості громадян.

17. Політичні технології і політичний процес: суть, особли­вості та взаємозалежність.

18. Основні концепції та характеристики політичної участі як обов'язкової передумови політичного процесу.

19. Чим зумовлені політична поведінка і політична діяльність різних суб'єктів політичного процесу?

20. Якими мотивами керуються учасники політичного проце­су?

21. Індивідуальні політичні технології та їх особливості.

22. Особливості використання загальних політичних техноло­гій.