Психологія політичних маніпуляцій, міфів та насилля

Date: 2015-10-07; view: 640.

У сучасній політичній практиці політичне маніпулювання доволі поширене, позаяк насамперед пов'язане з психологією людей, певним впливом на неї.

Маніпуляція — це вид психологічного впливу, досконале здійснення якого зумовлює приховане спонукання в іншої лю­дини намірів, що не збігаються з її бажаннями [68, с. 59].

Політична маніпуляція — це система засобів ідеологічного і духовно-психологічного впливу на масову свідомість з метою нав'язати певні ідеї, цінності; цілеспрямований вплив на гро­мадську думку і політичну поведінку для спрямування їх у зада­ному напрямку [138, с. 191].

Політологи політичне маніпулювання досліджують у двох напрямах. Перший — апологетичний, згідно з яким політичне маніпулювання розглядається як необхідний засіб управління свідомістю мас.

Другий — соціально-критичний — кваліфікує політичне маніпулювання як принципово нове сприйняття соціальної дій­сності [138,с. 191].Обидва напрями мають сенс, особливо в умо­вах принципово нової ролі засобів масової інформації у форму­ванні масової свідомості.

Технологія політичної маніпуляції, за визначенням В. Амелі-на, здійснюється завдяки впровадженню у свідомість під вигля­дом об'єктивної інформації несправжнього, однак бажаного для окремих груп змісту; впливу на больові точки суспільної свідо­мості, які спричинюють страх, тривогу, ненависть; реалізації певних прихованих цілей, досягнення яких комунікант пов'язує з підтримкою громадською думкою своєї позиції [6,с. 13].

Політичні маніпуляції є двох видів — міжособові та масові. Іті, й інші мають відповідну мету та технології, завдяки яким до­сягають мети.

Для здійснення міжособових маніпуляцій важливо знати тип і особливості особистості, позаяк саме з їх урахуванням і справ­ляється вплив на людину, а для того щоб маніпулювати групою людей, особливо великою, необхідно досконало знати її загальні характеристики, вразливі місця.

Історія знає багато політичних, державних діячів — маніпу­ляторів — психологічно сильних або неординарних особистос­тей, які вміло впливали не лише на окрему людину, а й на великі групи людей завдяки особистісним якостям, вдало використову­ваним технологіям обробки громадської думки у власних або корпоративних інтересах. Наполеон, А. Гітлер, Й. Сталін, М. Горбачов, десятки інших політиків досконало володіли тех­нологією формування громадської думки за рахунок як власних рис, якостей, здібностей та вмінь, так і за допомогою підлеглих, а також різних засобів масової інформації.

Політичні маніпуляції найчастіше використовують з метою досягнення влади, її реалізації та утримання. Мета будь-якого маніпулятора чи групи маніпуляторів — підпорядкувати влас­ній волі іншу людину чи групу людей.

Маніпуляції в політиці — не що інше, як відверта спекуляція на людських емоціях і почуттях.Звідси — релігійні війни, гли­бокі національні сутички і конфлікти, фанатизм, екстремізм, тероризм та інші явища, в основу яких покладено передусім вторгнення у глибинні почуття не лише окремих людей, а й на­родів і націй.

У політичній маніпуляції використовують усе: виразну мову жестів (М. Горбачов), окремі характерні звички (сигара У. Чер-чілля, люлька Й. Сталіна), красномовну, на рівні акторства ри­торику (Ф.Кастро) тощо. Однак найсильніше і найрезультатив­ніше політичне маніпулювання здійснюється за допомогою мас-медіа — преси, радіо, телебачення, реклами та інших ін­формаційних засобів.

Завдяки засобам масової інформації створюють і ефективно використовують як елементи політичної маніпуляції різні імід­жі, образи, умовні формули і штампи, стереотипи поведінки, подають заздалегідь заготовлені відповіді на запитання, що хви­люють багатьох. Маніпулятивний арсенал засобів масової інфор­мації добре відомий: навмисне перекручування реального стану речей шляхом замовчування одних фактів і нав'язування ін­ших, публікація нереальних (брехливих) повідомлень, пробуд­ження в аудиторії негативних емоцій за допомогою візуальних засобів, словесних образів тощо [226, с. 69].

Політичне маніпулювання має багато спільного з політичною демагогією як формою свідомого обдурювання широких мас, спекуляції на реально існуючих ускладненнях та проблемах, потребах і сподіваннях громадян. В арсеналі політичного дема­гога поширені такі засоби, як перекручування дійсності, по­пулізм, підтасовування фактів, виголошення безвідповідальних заяв, обіцянок, облудні присягання, постійний пошук винних, ворогів, боротьба з якими нібито поліпшить існуюче становище, тощо. Політичний демагог — найчастіше ще й користолюбець, авантюрист, а то й просто брехун, людина безвідповідальна і не­чесна.

Політична демагогія традиційно найбільшою мірою поши­рюється в період соціально-економічної нестабільності в сус­пільстві.

Велике значення в політиці, політичній життєдіяльності ма­ють міфи. Міф взагалі— розповідь як символічне відображення окремих подій, що існували в окремих народіву певний час, на початку їх історії.

Завжди, у тому числі й нині, доволі часто застосовують певну міфізацію відомих понять, завдяки чому явища, покладені в їх основу як реально незасвоєні та непізнані, повинні подаватись як схвально сприйняті, наприклад, держава, народ, влада таін.

Існує кілька визначень поняття "політичний міф". Найпоши­реніші два:

• це реакція на неможливість раціонально пояснити ради­кальні зміни, що відбуваються в будь-чому і будь-де [139, с. 158-159];

• це символічна мовна форма політичної культури, що має фактично такі самі цілі, що й ритуал. Міф — це певною мірою драматичне, символічно сконструйоване подання реальності, яке люди приймають і сприймають на віру [121, с. 253].

У політичні міфи люди вірять, позаяк це дає змогу зрозуміти невідоме або віддалене минуле. їх використовують також з ме­тою мобілізації значної кількості людей на певні дії, скажімо, на підтримку непопулярних політичних рішень політичних діячів і навіть антинародних політичних режимів.

Основні типи політичних міфів — провідні; за структурою "ми і вони"; героїчні; псевдоміфи [121, с. 254-257].

Провідні міфи дають змогу певним способом формувати, спрямовувати колективну, загальнонародну свідомість. До них належать міфи про окремі нації (наприклад, про великі перева­ги американської нації), держави, політичні устрої, режими, форми правління. Так, існує багато міфів про унікальність окре­мих політиків — державних, громадських діячів, президентсь­ких форм правління або, скажімо, форм народовладдя.

Міфи за структурою "ми і вони" створюють і використову­ють виключно з метою виокремлення структур, їх протистав­лення. Наприклад, політичні партії, громадські об'єднання, групи тиску надто часто використовують міфи "ми і вони" під

час виборів, референдумів, опитувань громадської думки з єди­ною метою — подати себе у виграшному вигляді, кращій ситуа­ції, ніж їх супротивники.

Героїчні міфи пов'язані насамперед із конкретними людь­ми — політичними, державними діячами, лідерами, непересіч­ними особистостями, що видаються загалу взірцями для наслі­дування.

Псевдоміфи — це міфи сучасної, тимчасової, короткотрива­лої дії. Скажімо, у період виборів надто багато політиків форму­ють і поширюють думку, що "вони і тільки вони здатні вивести країну з кризи", "покінчити з казнокрадством, корупцією і ті­ньовою економікою", "вирішити проблему безробіття" та ін.

Конструюють міфи суб'єкти політичного процесу, а поширю­ють їх фактично всі засоби інформації з урахуванням того, що психологічні міфи надто сприйнятливі людьми і потребують ба­гато зусиль для їх спростування, тобто деміфологізації певних явищ, подій, осіб тощо.

Життя кожної людини, людського загалу регламентується відповідними законами, нормами, правилами поведінки як пи­саними, так і неписаними, тобто узгодженнями, домовленостя­ми між людьми. Серед них є такі, яких слід дотримуватися всім, позаяк від цього залежать комфортність, моральний стан усіх або багатьох людей (наприклад, перехід вулиці на зелене світ­ло). Проте існують і такі правила та норми, дотримуватись яких люди змушені, бо цього потребують чи вимагають інші, які при­мушують діяти саме так.

У політиці, політичній боротьбі, діяльності часто використо­вують далекі від моральних форми і методи впливу на інших людей. Серед них поширене політичне насилля як форма отри­мання, збереження, зміцнення влади, панівного становища класом, суспільною групою, окремим політичним лідером.

На відміну від насилля фізичного, економічного, військового або психологічного політичне насилля має системний, загаль­ний характер, позаяк існуюча політична система завжди будь-що намагається зберегти владу, створену політичну систему від можливого розпаду.

Масштаби і форми використання політичного насилля в різ­них країнах, на різних континентах зумовлені типом політично­го режиму, конкретними суспільно-політичними умовами цих

країн, регіонів чи континентів. І хоча до насилля вдаються за всіх режимів, проте найдієвіше та найактивніше його викорис­товують тоталітарний і авторитарний режими. При цьому полі­тичне насилля набуває величезних масштабів, вартує життя мільйонів людей. Зазначимо, що будь-який політичний режим намагається хоча б якоюсь мірою або й повністю обґрунтувати, виправдати, легалізувати насилля. За колишніх комуністично-соціалістичних режимів, систем у СРСР, колишній "соціаліс­тичній" Європі політичне насильство впроваджувалося панів­ним режимом не інакше, як турбота про "щастя" усіх, більшості, як спроба зробити всіх "щасливими".

Політичне насилля буває прямимі прихованим.Пряме полі­тичне насилля здійснюється шляхом застосування сили (війна, військовий терор, політичні репресії), а приховане — без засто­сування сили, але шляхом духовного, психологічного тиску, економічної блокади, політичного та іншого втручання. У згада­них СРСР, країнах так званого соціалістичного табору спостері­галось як пряме політичне насильство, так і приховане.

У політиці політичне насилля зумовлене різноплановістю, несумісністю інтересів різних суб'єктів політики, політичного процесу. Так, якщо гуманнішими, цивілізованішими способами подолати наявні неузгодження, суперечності не вдається, про­тилежні сторони вдаються до політичного насилля. Це — доволі поширена практика, особливо у XX, XXI ст.

Політичне насилля класифікують за ступенем жорстокості, способом обґрунтування, ставленням до актів насилля суспіль­ства.