До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій,

Date: 2015-10-07; view: 553.

якими повинен володіти окремий політик, належать такі: пуб­лічний виступ; участь у бесідах, дискусіях; розв'язання конф­ліктів; прогнозування в політичній діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підготовка матеріалів для друкованих засобів ма­сової інформації.Кожна з таких технологій має певні особли­вості використання, завдяки чому створюється імідж політика, досягаються його авторитет і популярність серед широкого зага­лу, формується і збагачується досвід політичної діяльності, за­безпечується успіх у ній. А головне — використання тих чи ін­ших технологій має на меті врахування індивідуальних, у тому числі психологічних, особливостей політика.

Для демонстрації складових кожної з таких технологій роз­глянемо, зокрема, практику здійснення публічних виступів політика, без яких, як відомо, політичну діяльність практично неможливо уявити.

Насамперед бажано заздалегідь знати час виступу, визначити його мету, відповідно підготуватися до спілкування з ауди­торією, вивчити її особливості.

Під час підготовки до виступу як мінімум складають його тези (визначають структуру). Звідси й потреба у збиранні та оп­рацюванні матеріалу, визначенні особливостей виступу залежно від суті, характеру, спрямування розмови, необхідність відпові­дей на запитання після виступу. Підготовка до виступу передба­чає також роботу над зовнішністю, жестикуляцією, диханням тощо. Усе перелічене разом і становитиме технологію політич­ного виступу як відповідальної і складної справи. У такий спосіб можна розкласти, змоделювати будь-яку політичну технологію.

Особливість індивідуальних політичних технологій полягає в тому, що домінуючими в них завжди залишаються індивіду­альні риси, якості, ознаки, відмінності, особливості конкретно­го політика.Саме вони відповідно виокремлюються і в подаль­шому якомога помітніше експлуатуються в інтересах політика.

До найзагальніших і найпоширеніших належать технології прийняття політичного рішення та технології проведення вибор­чих кампаній.

Технології прийняття політичного рішення — це процес ре­алізації політичної мети на основі опрацювання нагромадженої інформації. Будь-яке політичне рішення є невіддільним елемен-

том політичного процесу і результатом попередніх дій. Під полі­тичним рішенням розуміють процес, під час якого елементи структури, послідовно розвиваючись, передають один одному нагромаджену інформацію та вироблені команди.Іншими сло­вами, політичне рішення є елементом політичного процесу і не може перебувати у статичному стані, не розвиваючись. Рішен­ня — це результат певних попередніх дій, що зумовили появу проблеми, на вирішення якої і спрямоване таке рішення.

Політичні рішення класифікують за їх спрямованістю на розв'язання конкретної проблеми:рішення правильне — про­блема вирішується в напрямку наближення до мети; рішення нейтральне — проблема залишається на тому самому рівні, що й раніше; рішення неправильне— проблема загострюється, за­гальна ситуація погіршується.

Політичні рішення кваліфікують як правові та неправові.У першому випадку це рішення, прийняті згідно з демократични­ми засадами конституції конкретної країни, законами та розпо­рядчими актами, що діють у державі, у другому— прийняті всупереч їм, а отже, їх доля важкопрогнозована.

Політичні рішення кваліфікують також на основі суб'єктно-об'єктних відносин.При цьому суб'єкт влади може під час прий­няття рішення одночасно бути і його об'єктом. Так, Верховна Рада України приймає певні рішення щодо організації власної діяльності, що цілком природно і необхідно.

Політичні рішення класифікують ще за змістом,тобто за­лежно від того, якою мірою прийняті рішення охоплюють конк­ретні політичні відносини, відповідають їх суті, характеру і особливостям.

Політичні рішення поділяють на програмовані та непрогра-мовані, або на традиційні та нетрадиційні.На відміну від пер­ших другі характеризуються певною новизною, оригінальністю підходів і шляхів до розв'язання політичних проблем.

За ступенем значущості розрізняють значніполітичні рішен­ня, або кардинальні, чергові(що принципово, радикально стану справ не змінюють), і нейтральні.Останні найчастіше прийма­ються з другорядних суспільно-політичних питань, наприклад, утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робо­чих груп тощо, і принципово на стан справ у державі не вплива­ють.

Можлива класифікація політичних рішень за певними термі­нами їх дії, виконання, реалізації: довготривалі, безперервної діїта короткотривалі.До перших, наприклад, належать мора­торії, до других — дія багатьох статей конституції країни, а до третіх — рішення про заборону мітингів, пікетів, страйків тощо.

За часовою спрямованістю політичні рішення поділяють на прогностичні, своєчасніта пізні.Звісно, можуть бути й інші класифікації політичних рішень залежно від того, які ознаки, характеристики при цьому беруть за основу.

Розглянемо технологію прийняття і реалізації політичного рішення докладніше з урахуванням окремих складових цього процесу, тобто як політичну технологію, включаючи аналіз еле­ментів психологічного характеру.

Процес прийняття політичного рішення передбачає кілька етапів: підготовчий — відбір інформації, її аналіз; розробка про­екту рішення (проекту програми); затвердження рішення і при­йняття його до виконання; реалізація прийнятого рішення; ав­тономне існування результатів прийнятого рішення, поширення його наслідків.

Ефективний перебіг зазначених етапів, а також забезпечення прийняття рішення, адекватного дійсності, ситуації, залежить від двох складових — компетентності тих, хто готує політичне рішення, і якнайповнішого розуміння та врахування громадсь­кої думки, суспільно-політичної ситуації.

Підготовку і прийняття політичного рішення розпочинають з аналізу суспільно-політичних відносин у тій сфері, якої сто­сується майбутнє рішення. Спочатку постає потреба своєрідної перевірки реальності, а не позірності таких відносин, тобто з'ясування того, чи не є певні відносини псевдовідносинами, тобто якою мірою вони об'єктивні, реальні.

Далі серед багатьох подій і явищ необхідно визначити тенден­ційні, їх сутність, особливості. При цьому постає проблема до­ступу до окремих джерел інформації, що ускладнює об'єктивне пізнання багатьох суб'єктів і складових політичного процесу. Як відомо, за умов тоталітаризму великі державні структури, особливо силові, були абсолютно недоступні для будь-якого вив­чення і аналізу ззовні й навіть неупередженими людьми та структурами.

Після аналізу суспільно-політичної ситуації настає етап роз­робки проекту політичного рішення однією особою або групою осіб. У разі колективної розробки політичного рішення існує більше можливостей для творчості, спроб знайти серед альтер­нативних поглядів такий, що задовольняє інтереси більшості. Особливо важливо колективно працювати над розробкою рі­шень, що стосуються інтересів великої групи людей, — консти­туцій, меморандумів, програм і заяв політичних партій, об'єднань, груп тощо. На цьому етапі велике значення має виз­начення перспективи рішення, тобто прогностичний аналіз діє­вості, результативності рішення, якою мірою воно сприятиме розв'язанню проблем, що існують у суспільстві, між суб'єктами політичного процесу.

Наступний етап — затвердження політичного рішення і при­йняття його до виконання. Іноді це пов'язано з гострою, безком­промісною політичною боротьбою, хоча в парламентах, окремих політичних партіях давно напрацьовано певний механізм, поря­док розгляду і прийняття рішень. Особливо складний цей про­цес у країнах зі слабкими демократичними засадами і традиція­ми, де немає чіткого поділу і механізмів противаг між різними гілками влади, не структуровано політичні партії, об'єднання. Усе це часто призводить до прийняття недосконалих, а то й не-легітимних рішень, а тому не створює відповідних умов для їх реалізації. Легітимність рішень — це насамперед їх дотриман­ня, відповідність чинним законам. Водночас легітимність багато в чому зумовлена тим, як сприймають громадяни ідею, зміст політичного рішення. Усе це створює умови для легітимності, а отже, реально забезпечує виконання прийнятого рішення. Що меншою мірою легітимні закон, політичне рішення, то більшою мірою вони сприяють появі різних "груп тиску", лобістських груп, спричинюють незгоду з боку окремих політиків, політич­них сил. У демократичних суспільствах лобіювання певних рі­шень, законів з часом набуло цивілізованих, демократичних форм, а тому стимулює ефективніше виконання прийнятого рі­шення, прискорює процес його дії.

Часто певними політичними силами рішення або опротесто­вуються, або лобіюються. Вирізняють такі форми лобіювання: офіційні виступи в парламентах, на з'їздах, інших зборах полі-

тичних партій, у засобах масової інформації, організація над­ходження листів, телеграм, дзвінків тощо.

Реалізація ухваленого політичного рішення — процес склад­ний, часто довготривалий і суперечливий, позаяк пов'язаний з відповідними змінами в розвитку соціально-політичної, еконо­мічної та іншої ситуації в регіоні, країні. Після прийняття пев­ного політичного рішення, як правило, виникає ситуація бага-товекторності в розвитку політичного процесу, і до того ж вона виявляється далеко не завжди прогнозованою. Це потребує від усіх причетних до розробки і прийняття такого рішення повсяк­денних зусиль щодо його реалізації, а не виключено — і допов­нення до рішення або радикального його доопрацювання, зміни на краще.

Технології прийняття політичних рішень великою мірою зу­мовлені характером політичного режиму. Вавторитарних, то­талітарних політичних режимах рішення будь-якого рівня на­магаються приймати закрито, секретно, вузьким колом осіб незважаючи на політичних супротивників, опозицію, у демок­ратичних режимах, навпаки, шляхом чітко визначених проце­дур, вдаючись до компромісів, узгоджень, консенсусів. Це дає змогу позбавити суспільство зайвих соціальних, політичних конфліктів, забезпечує його стабільніший розвиток.

Центральною проблемою політичної діяльності, політичної участі, а отже, використання різноманітних політичних техно­логій є влада.

Завоювання і утримання влади забезпечуються двома шля­хами: насильством, авторитаризмом, або демократично.Іноді обидва ці шляхи поєднуються або взаємодоповнюються залежно від конкретної політичної ситуації, її складності, гостроти.

У боротьбі за владу використовують багато різних політич­них технологій, включаючи і відвертий популізм, однак найпо­ширеніші технології, які в комплексі становлять і забезпечують виборчий процес.

Відповідно до використовуваних технологій існують і різні виборчі системи.У світовій практиці існують виборчі системи насамперед мажоритарні, пропорційні, змішані, куріальні.

Мажоритарні виборчі системи найпростіші, а тому й найпо­ширеніші. Вони, у свою чергу, поділяються на одно-, багатоман­датні та проференційні мажоритарні системи.

Пропорційні виборчі системи будуються і здійснюються за принципом розподілу депутатських мандатів пропорційно кіль­кості голосів, поданих за конкретну політичну партію в багато­мандатних виборчих округах.

Змішані виборчі системи — це комбінація елементів пропор­ційної і мажоритарної систем. Прикладом функціонування та­кої системи є виборча система у ФРН, де половина депутатів на­ціонального парламенту (бундестагу) обирається за принципами одномандатної системи, а друга — за пропорційною системою.

Так звані куріальні виборчі системи використовують тоді, коли постає потреба забезпечити на основі певних норм пред­ставництво у вищих законодавчих органах влади невеликих ет­нічних або соціальних груп. При цьому норми представництва визначаються для кожної курії, під які й створюються виборчі округи. До країн з куріальною виборчою системою належать Зімбабве, Фіджі, Нова Зеландія та ін.

Виборчі технології— це сума політико-організаційних, ін­формаційних, пропагандистських та інших дій з метою приве­дення до влади окремого політика, групи політиків чи відповід­ної політичної організації, об'єднання, сили.Тому вони багато в чому враховують і використовують психологічні аспекти та ста­ни об'єктів і суб'єктів політики.

Основні виборчі технології пов'язані, зокрема, з виборчими кампаніями, їх використовують починаючи з формування ко­манди кандидата або іншого суб'єкта політики, політичного процесу. Виборчі технології мають певні особливості. Так, ко­манда кандидата на виборах повинна складатися з таких підроз­ділів або груп: політичного аналізу; роботи із засобами масової інформації; підготовки і поширення матеріалів; підготовки ма­теріалів для преси і виступів; організації масових заходів; акцій "швидкого реагування". Кожна з таких груп виконує конкретні функції, тісно взаємодіє з іншими групами, функціонує для ре­алізації єдиної програми і мети.

У процесі виборчої кампанії політичні технології застосову­ють послідовно. Так, розпочинати передвиборну кампанію слід з ґрунтовного аналізу політичної ситуації як у виборчому окрузі, регіоні, так і у країні загалом. Предметом такого аналізу є істо­ричні та географічні особливості округу, його соціально-демог­рафічний "портрет"; соціально-економічна ситуація в ньому;

політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); ре­зультати попередніх виборів (розстановка політичних сил); на­явність впливових політиків, громадських діячів, неформаль­них лідерів; характеристика засобів масової інформації; дані про основних конкурентів тощо.

На підставі результатів аналізу команда кандидата розробляє відповідну стратегію виборчої кампанії. У ній враховують силь­ні та слабкі сторони суперників, ситуацію у виборчому окрузі, актуальні питання, основні принципи, засоби здійснення вибор­чої кампанії, створення іміджу кандидата та ін.

Окремого аналізу потребує технологія підготовки програми кандидата, політичної партії, об'єднання на виборах. Якщо йдеться, зокрема, про підготовку програми конкретного канди­дата, то важливо, щоб вона містила відповіді на найзлободен-ніші для виборців питання і проблеми — соціальні, економічні, політичні, духовні, етнокультурні та ін.; була чіткою, зрозумі­лою і разом з тим логічно побудованою, структурно-змістовною; однозначно відповідала на запитання "що", "коли" і "як" пропо­нується зробити в регіоні задля розв'язання існуючих проблем.

Напередодні виборів у процесі підготовки виборчої програми, як зазначалося, вивчається громадська думка в окрузі. З цією метою використовують соціологічні та експертні опитування, роботу зі спеціальними фокус-групами як різновид групового інтерв'ю.

Окремо можна назвати політичні технології, що стосуються підготовки і виступу перед аудиторією (виборцями), на радіо, телебаченні, в інших засобах масової інформації, участі в дис­кусіях, дебатах тощо.

Кожна з перелічених акцій має відповідну технологію, її не­обхідно ретельно готувати з урахуванням особливостей її впливу на громадян, електорат. Проілюструємо це на прикладі підго­товки до виступу на телебаченні.

Готуючись до такого виступу, насамперед слід отримати по­передню інформацію про телепередачу: її назву, час вашої появи на екрані, вид телепередачі (інформаційна програма, дебати, дискусія, телеінтерв'ю), її сценарій, регламент передачі та влас­ний, відомості про інших учасників (якщо вони є), режим пере­дачі (прямий ефір, запис, а потім трансляція після опрацювання матеріалу), дані про ведучого. Ці та інші дані дадуть змогу як-

найкраще зорієнтуватись і підготуватися до передачі, організу­вати, "відшліфувати" виступ, звернути увагу на зовнішній виг­ляд і "доопрацювати" його, краще освоїтися в новій обстановці, ситуації.

Стратегічно виборча кампанія повинна будуватися і здійсню­ватись у такий спосіб, щоб підтвердити причетність кандидата до політичної сили, партії, блоку, владної структури, окремого авторитетного лідера, створити певний ідеологічний контраст з іншим (іншими) кандидатами, сформувати позитивний імідж кандидата на тлі його противника, зробити ставку на відповідні суспільно-політичні структури, засоби масової інформації.

Таким чином, політичні технології як такі різняться за при­значенням, характером і насамперед особливостями їх прак­тичного використання.Вони постійно вдосконалюються і вико­ристовуються відповідно до конкретних політичних ситуацій, подій, акцій певними суб'єктами політичного процесу.

Без знання особливостей політичних технологій та вміння їх використовувати досягти успіху в політичній діяльності прак­тично неможливо. А для оволодіння згаданими технологіями слід насамперед мати відповідну науково-теоретичну підготов­ку, вміти вивчати й аналізувати реальні об'єктивні умови, в яких діють конкретні суб'єкти політики. Такі знання стосують­ся загальної соціально-економічної, політичної ситуації у країні, окремому регіоні; особливостей функціонування окре­мих соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб та інтересів; розстановки політичних сил; статусу та ступеня впли­ву на громадян окремих політичних партій, рухів, об'єднань, засобів масової інформації.