Тема 1. Смысл и предназначение философии в духовной жизни общества и человека

Date: 2014-03-11; view: 783.

План

1. Міжнародні природні ресурси.

2. Міжнародне співробітництво в галузі охорони природи.

3. Шляхи виходу з екологічної кризи.

1. Природоохоронні проблеми не знають національних кордонів. Через кордони держав повітряними масами перекидаються десятки тисяч тонн забруднюючих речовин, зокрема сірчистий ангідрид — джерело кислотних дощів. Транскордонні ріки, котрі протікають по території кількох держав, також є джерелами перекидання забруднень з однієї країни в іншу. Промислова або інша діяльність суміжних країн тією чи іншою мірою впливає на стан природи: захворювання лісів, забруднення морів тощо. Широке використання в промисловості та в побуті фреонів руйнує озоновий шар всієї планети. Вирубування лісів, нафтове забруднення Світового океану та масове спалювання органічного палива є причиною порушення газового балансу в атмосфері, збільшення вмісту в ній вуглекислого газу, а в перспективі — зниження вмісту кисню, що може зумовити глобальну зміну клімату та інші негативні наслідки. При цьому страждають не лише винуватці цих змін, але й все населення Землі.

Таким чином, екологічні проблеми є міжнародними і вимагають міжнародного співробітництва.

Переважна більшість природних ресурсів, таких як вода, корисні копалини, ліс, тепло, опади тощо, розподіляються вкрай нерівномірно, і без взаємовигідного обміну ними жодна країна світу, навіть найбільша і найбагатша не може нормально розвиватися.

Крім національних ресурсів, котрі повністю знаходяться під суверенітетом тієї чи іншої країни, існують багатонаціональні ресурси, тобто ресурси прикордонних рік, мігруючих тварин та птахів, внутрішніх морів та озер, на берегах котрих мешкають народи різних країн.

Існує також багато міжнародних природних ресурсів, котрі не належать якійсь конкретній країні, а є спільними. До них відносяться ресурси світового океану за межами територіальних вод, атмосферного повітря, Антарктиди та Космосу. Особливо велике значення мають для людства ресурси світового океану, тобто сукупність океанів та пов'язаних з ними морів.

Значення Світового океану величезне і невпинно зростає в зв’язку з виснаженням природних ресурсів суші. Світовий океан формує клімат планети, є джерелом атмосферних осадів та поглинає надлишок вуглекислого газу в атмосфері. Внаслідок життєдіяльності океанських рослинних організмів, переважно фітопланктону (сукупність рослин, завислих в повітрі, переважно мікроскопічних водоростей), утворюється понад 50% кисню. Риба та інші морські істоти складають 1% продовольства, що споживається людством.

Океан є зручним транспортним шляхом, що зв'язує країни та континенти, він забезпечує чудові умови для відпочинку та туризму.

З кожним роком поширюється видобуток корисних копалин, зокрема нафти, сірки, золота з дна шельфової зони. Є можливість видобувати фосфорити, кам'яне вугілля та інші ресурси. З плином часу буде зростати значення світового океану як сховища води, використовуваної для санітарно-гігієнічних та виробничих потреб після опріснення, а також джерела енергії. Приливи та відливи, різниця температур на поверхні та в глибині океану в екваторіальній зоні, морські течії та хвилі є нескінченним джерелом відносно чистої енергії, котра, однак, за існуючих технологій є ще дорогою.

Вода містить понад 60 хімічних елементів, хоча більшість з них — малої концентрації, що робить поки що економічно нерентабельним їх видобуток, однак, коли ці елементи вичерпаються на суші, доведеться розпочинати видобування морських запасів, особливо якщо використовувати здатність морських організмів до їх концентрації в своїх тілах. Наприклад, у водоростях накопичується залізо та йод, в кістках риб - свинець, цинк, мідь тощо.

Нині третина кухонної солі, що видобувається у всьому світі, отримується з морської води. З неї видобувають також бром, магній. Якщо ж вчені зможуть знайти економічно прийнятні способи розробки марганцевих конкрецій (мінеральних утворень у вигляді грудок круглої форми, поширених на дні океану і котрі містять, крім марганцю, ряд інших металів), то загроза сировинного голоду буде відсунута на декілька тисячоліть.

Значні багатства містяться в надрах Антарктиди, однак важливіше зберегти її у недоторканому вигляді для наукових досліджень вченими всіх країн.

Можна передбачити, що в майбутньому все більш широко будуть використовуватися не лише енергетичні, але й матеріальні ресурси космосу. Проте всі ці океанські, космічні та інші широкомасштабні проекти можуть бути перетворені в життя лише за умови розв'язання енергетичної проблеми, пов'язаної з необхідністю попередження теплової кризи та порушення екологічної рівноваги в біосфері.

2. Глобальний характер сучасних екологічних проблем обумовлює необхідність спільних зусиль всіх країн для їх вирішення. Знаходячись в єдиній взаємозалежній природній системі Європи, Україна не може відгородитися стіною від забруднення і деградації біосфери на континенті. Не здатні це зробити, як свідчить важливий досвід чорнобильської трагедії і наші сусіди у загальноєвропейському домі, розбудова якого зараз активно здійснюється.

При використанні міжнародних ресурсів особливо важливою є наявність та дотримання міжнародних домовленостей, щоб їх спільне використання супроводжувалось співробітництвом, а не протиборством. Та й розвідка, раціональний видобуток і використання не відновлюваних ресурсів, охорона та відтворення відновлюваних ресурсів, в міру їх вичерпання та забруднення, все більше будуть перетворюватися з внутрішньої справи кожної країни в загальнолюдську проблему забезпечення виживання.

Розв'язання проблем оптимізації природокористування вимагає наявності високого наукового потенціалу, коштів для проведення експериментів, обладнання, котрих багато країн, особливо ті, що розвиваються, не мають. Багатьом країнам є чому вчитися одна в одної.

Найбільші проблеми постають при сумісному використанні запасів риби та мігруючих тварин і пташок, адже для біогеоценозів не існує державних кордонів.

Внаслідок цього виникає багато проблем, коли тварини, котрі знаходяться під охороною на території однієї країни, стають об'єктом промислу на території іншої.

Це проблема не лише екологічна, але й економічна, оскільки виходить, що країна-споживач отримує додатковий прибуток за рахунок того, що країна-охоронець витрачає кошти на охорону і відмовляється від здобичі заради збереження гаснучого виду. Внаслідок цього зростає і політична напруженість у стосунках між країнами. Розв'язати конфлікт можна прийняттям відповідної двосторонньої угоди.

Часто виникають конфлікти, викликані браконьєрством в так званих економічних зонах тих чи інших країн. В 60-х роках прибережні країни стали встановлювати, крім-територіальних вод (12миль від берега), що знаходяться під повним державним суверенітетом, ще й 200-мильну економічну зону з вільним судноплавством, але обмеженим видобутком.

Таким чином, зростаючий вплив людської діяльності на довкілля викликає небажані зміни в природному середовищі: забруднення повітряного басейну, океанів, виснаження природних ресурсів у всесвітньому масштабі. А порушення екологічної рівноваги завдає величезної шкоди генофонду усього живого, зокрема і людини. Тому проблема гармонізації відносин суспільства і природи, охорони навколишнього середовища набула глобального значення. Виникла потреба розробки ефективних міжнародних механізмів, які забезпечували б розумне використання ресурсів планети, їх охорону, сприяли б збереженню екологічної рівноваги.

Рішення всіх цих проблем можливе лише на базі міжнародного співробітництва, здійснюваного на двосторонній та багатосторонній основі. Формами такого співробітництва є організація наукових та практичних зустрічей; створення міжнародних організацій, що координують спільні зусилля з охорони природи; укладання офіційних договорів та угод, а також

діяльність міжнародних громадських партій та організацій ("зелених" та "екологістів").

Перша міжнародна конвенція була укладена деякими європейськими країнами в 1902 році в Парижі для охорони птахів, корисних сільському господарству. На жаль, ця Конвенція давала дозвіл на знищення деяких видів "шкідливих" птахів. В 1950 р. в Парижі була підписана нова Конвенція про охорону всіх видів птахів. В межах міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища розв'язуються найбільш складні проблеми і конкретні проекти. До їх числа належать спільні інженерні і технічні розробки з питань охорони атмосфери від промислових викидів, запобігання забруднень під час сільськогосподарських робіт, збереження дикої флори і фауни, створення заповідників та ін.

Особливу групу проектів складають наукові дослідження впливу діяльності людини на клімат, передбачення землетрусів і цунамі, роботи в галузі біологічних та генетичних наслідків забруднення оточуючого середовища.

Реалізацією цих проектів займаються різноманітні міжнародні спеціалізовані як урядові, так і громадські організації, в тому числі ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища), створена в 1973 р., котра з навколишнього середовища та розвитку (ЮНСЕД або КОСР-92) (Ріо-де-Жанейро, 1992 рік).

Одне з перших починань ЮНЕП — створення всесвітньої системи ; станцій спостереження (моніторингу) за станом і змінами біосфери. Під егідою ЮНЕП разом з ВМО та ЮНЕСКО було проведено в 1979 році в Ризі, в 1981 році в Тбілісі, а в 1983 році в Таллінні міжнародні симпозіуми з комплексного глобального моніторингу забруднення навколишнього середовища. Роботи щодо проекту "Біосферні заповідники" передбачають спостереження за станом біосфери на фоновому рівні. Перший Міжнародний конгрес у справі біосферних заповідників було проведено у Мінську в 1983 році. У світову мережу було включено 17 великих заповідників колишнього СРСР.

Важливими документами в міжнародних природоохоронних відносинах є Всесвітня хартія охорони природи, котра проголосила та взяла під захист право всіх форм життя на виживання; Конвенція про заборону воєнного та ворожого використання засобів впливу на природне середовище; Декларація про оточуюче людину середовище, котра є зведенням основних принципів міжнародного співробітництва; конвенція про зміну клімату; Конвенція про біологічну різноманітність, Конвенція про боротьбу зі спустелюванням. Особливе значення має головний документ, прийнятий ЮНСЕД — "Порядок денний на XXI століття" — всесвітній план дій з метою сталого розвитку, під котрим слід розуміти таку модель соціально-економічного розвитку суспільства, при котрому життєві потреби людей будуть задовольнятися з врахуванням прав майбутніх поколінь на життя в здоровому та невиснаженому природному середовищі. Крім того, досягнення сталого розвитку неможливе без більш справедливого використання ресурсів природи, боротьби з бідністю, з одного боку, та неприпустимими розкошами — з другого.

Таким чином, екологічна проблематика все частіше виходить на перше місце в міжнародних відносинах.

Українська держава з перших днів незалежності бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм та проектів. Так, відповідно до закону "Про природно-заповідний фонд України" від 26. 11. 1993 року видано Указ Президента України "Про біосферні заповідники", яким затверджено перелік біосферних заповідників в Україні, що включені в Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО "Людина та біосфера", до міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом на листопад 1993 року таких заповідників було три: Асканія Нова (Херсонська обл.), Чорноморський (Херсонська, Миколаївська обл.), Карпатський (Закарпатська обл.). Міністерству закордонних справ України і Академії наук України доручено підготувати матеріали, необхідні для підписання угоди з Республікою Польща та Словацькою Республікою, про створення міжнародного біосферного заповідника "Східні Карпати".

Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища займає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна як член ООН є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і продовжує активно працювати з іншими країнами світу над врятуванням нашої планети від екологічного лиха.

Українські вчені підтримують ділові стосунки зі своїми колегами з Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Болгарії та інших країн. Спільними силами ведуться дослідження екосистем Карпат, Полісся, Чорного моря, розробляються заходи щодо збереження рекреаційних ресурсів, рідкісної флори і фауни.

Нині настав час серйозного переосмислення людством ставлення до природи, час об'єднання зусиль націй і народів у боротьбі за врятування біосфери планети, здійснення нових локальних, регіональних і міжнародних програм подальшого розвитку та виживання, які повинні базуватися на нових соціально-політичних засадах, екологічній основі, глибоких екологічних знаннях і підвищеній загальнолюдській екологічній свідомості.

Існування й благополуччя людини сьогодні залежить від того, чи вдасться нам піднести принципи довгострокового розвитку до рівня всесвітньої етики. Для цього слід докласти великих зусиль і підвищити готовність до співробітництва націй в таких сферах, як глобальна ліквідація бідності, активна підтримка миру в усьому світі, підвищення міжнародної безпеки, раціональне, дбайливе використання глобальних загальних природних ресурсів, регулювання народонаселення, вирішення проблем енергетики (максимальне залучення альтернативних видів енергії, підвищення ефективності, надійності та безпечності існуючих), харчування, урбанізації, охорони флори та фауни.

3. До найнеобхідніших термінових заходів з оздоровлення екологічної ситуації в районах України належать такі:

· активізація екологічної освіти у вузах і екологічного виховання населення за допомогою телебачення, преси, кіно, природоохоронних товариств та інших засобів;

· негайна розробка відповідними компетентними організаціями чи колективами комплексних програм з охорони природи в межах кожного регіону на базі моніторингових екологічних даних;

· проведення незалежних наукових комплексних екологічних експертиз з метою складання екологічного прогнозу

· та вироблення рекомендацій локального масштабу (в усіх регіонах силами місцевих екологів);

· збільшення витрат на охорону природи та прискорення темпів будівництва природоохоронних об’єктів, пристроїв, устаткування;

· заборона будь-яких відступів від проектів, що шкодять довкіллю, суворе дотримання рекомендацій ОВОС;

· негайне створення економічних стимулів для проведення екологічних заходів, як це ефективно практикується на Заході (заохочення комплексного використання сировини, відходів, вторинної сировини, переходу на маловідхідні та безвідхідні технології);

· врахування громадської думки під час вирішення питань будівництва промислових, енергетичних, військових об’єктів тощо;

· активізація правоохоронних і природоохоронних органів, захист і підвищення прав останніх, перегляд розмірів штрафів і характеру покарань за екологічні злочини відповідно до норм, діючих на Заході (США, Німеччина);

· активна пропаганда передового екологічного досвіду в центральній і місцевій пресі.

1. Понятие «мировоззрение». Структура мировоззрения.

2. Исторические типы мировоззрения.

3. Предметная область философии. Особенности философского знания.

Философия – одна из древнейших областей человеческого знания. Слово «философия» имеет два греческих корня: «phileo» – любить и «sophia»– мудрость. В дословном переводе с греческого оно значит «любовь к мудрости». Впервые этот термин употребил Пифагор, а в активное использование его ввел Платон, который понимал слово «sophia» иначе, чем просто «мудрость». Под «софией» Платон понимал всеобщую гармонию мира, недоступную для человека. Простой смертный не в состоянии постичь её, он может только любить её. Поэтому точнее по смыслу, заложенному великим греком, было бы перевести слово «философия» как любовь к гармонии, к истине, постоянное стремление человека к истинному постижению гармонии мира.

Философия представляет собой развитую культуру мышления. Это также жажда этой культуры мышления. Философствуя, человек преображает свой ум в разум. Философия заключает в себе определенный способ мышления, определённую логику мышления, поэтому с философией вообще не сталкивается только тот, кто вообще не мыслит. А каждый мыслящий человек имеет свой стиль мышления, владеет каким-то конкретным способом суждения о вещах, событиях. Но у каждого человека стиль мышления свой: развитый или не очень, логичный или нет, глубокий или поверхностный. Философия оказывает неоценимую услугу любому человеку, который к ней приобщается: она помогает формированию глубокого последовательного мышления, учит рассуждать, выносить суждения, ставить вопросы там, где на первый взгляд кажется все ясным.

Философия – это прекрасная тренировка ума, а наш ум – это ничто иное, как умение мыслить. Для воспитания ума одних только знаний недостаточно, надо ещё уметь пользоваться этими знаниями. «Многознание уму не учит», - говорил древнегреческий мыслитель Гераклит.

Знание само по себе является просто совокупностью сведений, заложенных в память. Ум же предполагает умение правильно распоряжаться этими знаниями, соотносить их с фактами и событиями реальной жизни. Кроме того, умный человек может не только хорошо использовать уже имеющиеся у него знания, но и самостоятельно пополнять их.

Русский философ Э.В.Ильенков называл ум «гигиеной духовного здоровья», которое также необходимо человеку, как и здоровье физическое. Для поддержания хорошей физической формы человеку необходимы тренировки. Точно также обстоит дело и с нашими умственными способностями: чтобы поддерживать свой ум в хорошей форме, его необходимо тренировать. Философия как раз и выполняет эту задачу.

Философия учит думать строго и последовательно, закрепляет такой стиль мышления, который основан на хорошо продуманной, осмысленной и строго аргументированной позиции. Именно этот стиль мышления ведёт человека к истине. Познавательная ценность умозаключения, подкреплённого фактологическими доказательствами и логической аргументацией, огромна, даже если оно не претендует на абсолютную завершённость и достоверность.

Философия формирует критичность мышления и культуру сомнения, которые не позволяют те или иные знания возводить в абсолют. Именно гипотетическая возможность ошибки любого знания (и научного в том числе) освобождает путь для новых открытий, создаёт предпосылки для восприятия новой информации и воспитывает мудрость, включающую в себя терпимость даже к тем взглядам, с которыми мы категорически не согласны.

В настоящее время человек особенно нуждается в расширительном понимании рациональности и в признании необходимости и значимости не окончательно-определённого, а вероятностного неполного знания.

Помимо проблем профессионального и житейского характера в разные периоды жизни перед человеком встают и другие вопросы: что есть добро, а что зло; как устроен окружающий нас мир; каково место человека в мире; существуют ли во Вселенной закономерности или господствует здесь хаос; может ли человек познать окружающую его действительность, и до каких пределов простирается познание… В этом ряду можно поставить ещё множество вопросов, каждый из которых будет иметь общемировоззренческий характер.

Размышляя над этими вопросами, люди будут находить самые разнообразные ответы на них, которые могут опираться на простой жизненный опыт и здравый смысл, на веру в божественное или на научное знание. Иначе говоря, ответы эти будут зависеть от типа мировоззрения, которое имеет тот или иной человек.

Философия является одним из типов мировоззрения. Причём это такое мировоззрение, которое требует большой глубины мышления и высокого уровня развития абстрактно-логических способностей.

Выдающийся мыслитель XVII в. Р. Декарт говорил, что только философия «отличает нас от дикарей и варваров» и каждый народ «тем более гражданственен и образован, чем лучше в нем философствуют».

Для того чтобы разобраться, в чём состоит специфика философского осмысления мира, надо сравнить философию с другими типами мировоззрения.

Мировоззрение – это совокупность взглядов, представлений об окружающем мире и о месте внем человека. Субъектом мировоззрения может быть отдельный человек, группа людей или общество в целом.

Мировоззрение имеет свою внутреннюю структуру, т.е. состоит из нескольких элементов. Основой мировоззрения являются знания. Однако одних только знаний для формирования мировоззрения недостаточно. В его состав входит оценочный элемент, т.е. оценка тех или иных фактов действительности с точкизрения ценностей данного общества, данной социальной группы или данной личности. Кроме знаний и оценки обязательной составляющей мировоззрения являютсяубеждения. Знания только тогда приобретают характер мировоззрения, когда они становятся убеждениями. Убеждения отличаются от знаний тем, что имеют определенную эмоциональную окраску. Убеждения предполагают не простое знание, понимание чего бы то ни было, а обязательную уверенность в своей правоте, в истинности своих знаний.

Кроме того, мировоззрение включает в себя оценку тех или иных фактов действительности с точки зрения ценностей общества, социальной группы или личности.

Важной составляющей мировоззрения являются идеалы. Идеалы служат духовным ориентиром во всей человеческой жизнедеятельности, придают смысл и целеустремлённость всему человеческому существованию.

В состав мировоззрения включаются также чувства, настроения, переживания, представляющие собой его эмоционально-психологическую сторону. Эмоциональная сторона оказывает существенное влияние на мировоззренческую позицию человека.

Таким образом, видно, что в мировоззрении присутствуют интеллектуальные, чувственные и эмоциональные элементы. Причём в различных типах мировоззрения соотношение рационального и эмоционального различно. Эмоционально-психологическая сторона мировоззрения называется мироощущением. Мироощущение – это чувства, настроения, переживания, которые связаны с восприятием человеком окружающей действительности и себя.

Формирование познавательных образов и представлений называется мировосприятием. Рациональную, познавательную сторону мировоззрения называют миропониманием. Все три уровня присущи любому типу мировоззрения, однако соотношение их различно: в научном и философском мировоззрении преобладает миропонимание, в мифологическом и религиозном – мироощущение и мировосприятие.

По способу формирования мировоззрение может быть обыденно-практическим и теоретическим.

Обыденно-практическое мировоззрение формируется стихийно на основе жизненного опыта и практической деятельности. Несмотря на свою ненаучность, оно играет в жизни человека и общества большую роль, т.к. является массовой формой сознания. Для обыденного мировоззрения характерна неоднородность, т.к. оно вырастает из условий жизни, а эти условия различны у всех людей. Другая особенность такого мировоззрения состоит в том, что для него особенно характерны всевозможные предрассудки и извращенное толкование явлений природы и социальной жизни. Третья особенность – полная бессистемность, отсутствие обоснованности и глубины познания.

Теоретическое мировоззрение – это более высокий уровень. Разновидностью теоретического мировоззрения является философия. Роль философии в формировании мировоззрения чрезвычайно велика, т.к. именно она позволяет осознать ту градацию ценностей, которая образует «ядро» мировоззрения. Философия опирается одновременно на опыт социальной жизни и на частные системы научного знания, образуя квинтэссенцию культурно-интеллектуального уровня развития эпохи. Философия рождается вместе с возникновением теоретической деятельности. Именно теоретический характер отличает философию от других типов мировоззрения, за исключением, пожалуй, научного, для которого тоже характерна теоретическая форма выражения. Вопрос о взаимосвязи философского и научного мировоззрения требует особого внимания.

Под научным мировоззрением понимается представление о явлениях окружающей действительности, доступных научному изучению. Научное мировоззрение формируется любыми науками: историческими, естественными, социальными.

В настоящее время, в эпоху расцвета научного мышления, нередко забывается глубокая взаимосвязь науки и других областей духовной жизни общества: часто приходится слышать о противоречии между научным и религиозным, научным и философским мировоззрением. Среди течений научного мировоззрения существуют направления, которые полагают, что научное мировоззрение может заменить собой любое другое (в т.ч. и философское). Однако это не так. Против такой позиции выступали многие крупные учёные. Например, известный русский естествоиспытатель В.И. Вернадский писал: «Никогда не наблюдали мы до сих пор в истории человечества науки без философии, и, изучая историю научного мышления, мы видим, что философские концепции и философские идеи входят как необходимый, всепроникающий науку элемент во всё время её существования».

В истории науки и философии уже был период отрицания различных форм мировоззрения в угоду одной. Было это в средние века, когда в течение нескольких столетий христианская церковь отстаивала идеи единого религиозного мировоззрения, которое якобы заменяет все формы научного и философского мировоззрения. В результате получилась только многовековая упорная борьба людей науки с притязаниями христианских и отчасти мусульманских богословов. Со временем церковь была вынуждена признать правоту науки во многих вопросах.

Для науки также неправомерно отрицать другие формы мировоззрения. Все формы мировоззрения оказывают взаимное влияние друг на друга.

Исторически первым типом мировоззрения был миф. Миф (греческое слово mifos) – предание, сказание. Мифы – это сказания древних народов, отражающие их представления о происхождении мира, о явлениях природы, о богах и легендарных героях.

Мифы возникали у всех народов на ранних стадиях развития общества, когда человек был не столько разумный, сколько эмоциональный, а его сознание – это скорее мироощущение, чем мировоззрение.

Для этой эпохи характерен перенос на природу психофизических свойств человека, его неотделимость от природы. Такая неотделимость выражена, в частности, в тотемизме, фиксирующем зависимость первобытного человека от животных. В целом же бытие природное воспринималось даже не столь антропоморфно, сколь биоморфно, ибо сам человек был далёк ещё от противопоставления себя другим живым существам. И хотя в мифах заключено определенное осмысление мира и самого человека, его возникновения, жизни и смерти, космических явлений, это осмысление являлось результатом стихийной аналогии между миром человеческим и природным, причём человек здесь выступает не как индивид, а как племенная коллективность.

Мифологическое сознание мыслит человека в полном, можно сказать, абсолютном единстве с природой, с миром, а в самом мире ему видится некая универсальная связь, тотальная причинность всего во всем. Отсюда формируется стремление человека воздействовать на события с помощью магии, моделируя ритуально или даже словесно тот процесс, в который необходимо вмешаться (например, охоту). В мифе удивительным образом переплетались вымысел и реальность, начала знания и религиозной веры, будущие философские вопросы и этические нормы. Это свойство мифологии связывать в себе многое, содержать внутри себя в единстве различные явления называется синкретизмом. Синкретизм (от греческого «соединение») означает нерасчленённость первобытного сознания, во-первых, на разнообразные формы (религию, науку, философию, искусство, литературу) и, во-вторых, неразрывность элементов сознания (например, вымысла) и практической деятельности, объективной реальности. В этой синкретичности заключено своеобразие мифа.

Как особая форма общественного сознания миф характерен для первобытной культуры. С развитием общества он уступил место другим формам мировоззрения. Религия и философия, вышедшие из мифа, продолжали решение вопросов, поставленных мифологическим сознанием: это вопросы о происхождении мира и человека, о сущности человека и его месте в мире, это проблемы общественной жизни и многое другое, без чего не обойдётся ни одно мировоззрение. Надо сказать, что некоторые особенности мифологического мышления сохраняются и в современном массовом сознании наряду с элементами философских и научных знаний. Иногда некоторые политики, государственные деятели или люди, желающие приобрести влияние, целенаправленно создают мифы. Однако в современном обществе можно говорить только лишь о фрагментарном существовании мифа на некоторых уровнях. Чем выше уровень образовательного и культурного развития человека, тем менее он будет подвержен влиянию мифологического сознания.

Следующий исторический тип мировоззрения, выросший из мифа, – религия. Религия (от латинского religio – благочестие, набожность, святыня) – это мировоззрение, а также соответствующее поведение и специфические действия (культ), которые основываются на вере в существование одного или нескольких богов. Главный признак религии – вера в сверхъестественное. Религия возникла, по-видимому, в эпоху верхнего палеолита (каменный век) 40 –50 тыс. лет назад на относительно высокой ступени развития первобытного общества. Возникновение религии связано с таким уровнем развития человеческого интеллекта, когда появляются зачатки теоретического мышления и возможность отрыва мысли от действительности. Если для мифологического сознания характерно слияние воедино мышления и действительности, духовного и материального, то для религиозного сознания, напротив, характерно разделение мира на реальный и сверхъестественный, души и тела. Первоначально возникающие религии, как правило, были политеистическими, т. е. предполагали наличие нескольких (или множества) богов. На более высоких ступенях развития общества политеистические религии сменяются монотеизмом (единобожие). Для религии характерно чувственно-образное восприятие мира, направленность на человеческую душу, эмоции и переживания, которые испытывает человек.

В отличие от религии философия на первом плане своего внимания имеет интеллектуальную сторону мировоззрения. Философия как особый тип мировоззрения и вид познавательной деятельности возникла примерно 2500 лет назад (в середине I тысячелетия до н.э.) в Индии, Китае и Древней Греции. Первоначально философия объединяла в себе всё теоретическое знание человека о мире. Науки в современном её понимании не было. По мере накопления знаний от философии отделились математика, астрономия, медицина, а затем и другие науки. С отделением от философии специальных наук сужается предмет философии. Однако происходит углубление сугубо философского познания, стали возникать собственно философские теории и течения. Сформировались такие философские дисциплины, как онтология (учение о бытии или первоначалах всего сущего), гносеология (теория познания), логика (наука о формах правильного мышления), аксиология (учение о ценностях), социальная философия и др.

Предметная область философского знания включает в себя исследование природы, человека, общества, познания. Определяя область философского интереса, необходимо обозначить специфику философии.

Одним из первых объектов, на который было направлено философское познание, была и остается природа. Природу изучает целый комплекс естественных наук. Но философию не интересуют частные природные явления или законы, изучением которых занимаются естественные науки. Философия ставит общие вопросы возникновения и строения мира, рассматривает принципы движения и развития, распространяющиеся на все области действительности. Из разрозненных фактов, получаемых с помощью других наук, философы стараются создать целостную картину мира.

Другой круг проблем, которыми интересуется философия, связан с закономерностями общественной жизни и построением модели идеального государства.

Третий крупный раздел философского знания – человек: его сущность, способности и взаимосвязь с миром.

Таким образом, вся философская проблематика строится вокруг отношения «человек – мир». Отношение это многопланово и поэтому должно рассматриваться с различных сторон. Оно может приобретать различное звучание: субъект-объект, внешнее – внутреннее, бытие-сознание, материя-дух и т.д. Но везде присутствует этот главный мировоззренческий стержень – отношение человека и окружающего его, внешнего по отношению кнему мира. Это отношение – стержень всех философских проблем.

На протяжении всей её истории в философии отражались общие представления о действительности, о природной и социальной реальности, о месте и назначении человека в мире, о субъективном и объективном, о познавательной и преобразующей деятельности, о творчестве, о свободе, счастье человека. В ней находили своё отражение ценности и нормы человеческой деятельности, давалась их субординация и обоснование.

Иначе говоря, философия, как и другие науки, познает объективный мир и человека. Однако философское постижение мира имеет свои особенности. В отличие от частных наук философия изучает мир не непосредственно, а опосредованно, опираясь на научные знания. Таким образом, наука выступает посредником между философией и объективной действительностью. Поэтому философия бывает тесно связана с наукой. Система Коперника и ньютоновская динамика послужили основой для философского понимания пространства, времени, материи, силы и движения, которые долгое время оставались в силе и определяли многие философские системы. Связь философии с действительностью и наукой можно изобразить следующей схемой (рис. 1).

Рис. 1. Соотношение философии и частных наук

Наука исследует и познаёт частные явления и законы действительности: биология – законы жизнедеятельности живых организмов; химия – строение, свойства и взаимопревращения веществ; история, социология – законы общественного развития и т.д. Предметом же философии являются всеобщие связи, отношения и свойства действительности (природы, человека, общества). Гегель называл философию наукой о всеобщем, т.е. таких свойствах и отношениях, которые относятся ко всем сферам действительности (это, например, качественная и количественная определённость, причинно-следственные связи, структурность, движение и покой, противоречие и отрицание).

Таким образом, философия представляет собой особого рода знание о действительности, которое философы стремятся рационально обосновать и систематизировать. Это знание выражается в характерном для философии языке категорий. Философию нельзя назвать наукой в классическом понимании этого термина. Она занимает промежуточное положение между наукой, искусством и религией и вбирает в себя некоторые особенности этих трех областей духовной деятельности. С наукой философию объединяет любовь к истине и притязание на обладание истиной, способность оперировать абстракциями и создавать из них логические конструкции. С религией философию роднит вера в исходные принципы и то, что они являются разновидностью мировоззр