Частина 1.

Date: 2015-10-07; view: 541.

У ПЕКЛІ

Весняне сонце запустило свій промінчик у нашу палату. Рипнули лікарняні ліжка, хтось застогнав, хтось заспівав, хтось вилаявся. Після «сороміцької» операції на геморой лежало нас тут вісім чоловіків. Я вважався «старожилом» - перебувши у проктологічному відділенні дві операції, валявся тут вже другий місяць.

- Ех, зараз би на волю та набухатися, - мрійливо промовив сусід по палаті дядько Петро. -Правда, Остапе?

- Лікуватися тобі, дядьку, треба не від геморою, а від алкоголю, - відповів я.

- Хто б говорив! - не сприйняв жарту дядько Петро. - Я нормально п'ю, в мене всяких там галюн і біляків* не буває На відміну від деяких..

* біляк (сленг) - так звана «біла гарячка» - психічне захворювання, шо розвивається на грунті тривалого зловживання алкоголем. Біла гарячка перебігає зі слуховими і особливо зоровими галюцинаціями (ввижаються люди, тварини, потвори, страшні сцени...), руховим збудженням, безсонням (прим. ред.).

Раніше ми з дядьком Петром лежали разом у наркології, тому він знав деякі подробиш моєї п'яної біографії.

«Ох, Остапе, Остапе, - з гіркотою подумав я про себе, - допився ти вже до того, що навіть от цей волоцюга вважає себе вищим за тебе».

А починалося все так добре...

Батько мій пив завжди, скільки я його пам'ятаю. А п'яним ставав буйним і некерованим. Щоб якось уберегти мене від батькової агресії, мати висилала мене до родини в близькі або далекі села. Одного літа я жив у тітки Валі, у глухому, віддаленому на 100 км від міста, селі. Тітка Валя жила убого, в занедбаній, брудній хаті й підробляла продажем самогону власного виробництва. Оскільки половину своєї продукції вона споживала сама, а також оплачувала «заплющені очі» дільничного і голови сільради, то прибутки її були мінімальними.

Не знаю, що спонукало її в той вечір запросити мене, 10- річну дитину, собі за компанію. Може, самотність, а може, просто на п'яну голову не усвідомила свого вчинку. І налила мені 100 грамів свого первачку. Самогон обпік мені горло, а через кілька секунд завдяки йому я забув свої страхи, комплекси, тривоги.... І в цей вечір я був «першим хлопцем» на галявині за селом. Ніхто не глузував і не принижував «міського білоручку», дівчатка захоплювалися мною, а

хлопці, навіть старшого віку, дивилися на мене з повагою.

Багато років потому я почув фразу про те, що грішником є людина, яка любить гріх. Перефразувавши, можу сказати, що алкоголіком є людина, яка любить алкоголь. Тоді, у свої десять, я полюбив алкоголь, він став мені другом, часто єдиним. Наступного вечора я вже смакував самогон, випивши свої 100 грам у два етапи. І він мене не підвів. Знову зникли всі страхи і комплекси. Знову я був на п'єдесталі.

Вранці приїхала мама і забрала мене до міста. У профкомі їдальні, де вона працювала прибиральницею, зглянулися над нею і виділили путівку в піонерський табір. Але глибоко в моїй підсвідомості алкоголь залишився для мене чимось добрим і заспокійливим. Я полюбив його всією своєю силою, серцем і душею.

У тринадцять років п'яні скандали батька і сльози матері змусили мене шукати собі втіхи на вулиці. На радість кільком хлопцям з нашого двору. Маленький і тендітний, я був для них знахідкою, міг пролізти в будь-яку кватирку, щілину в стіні. Підвали, гаражі, горища мікрорайону були нашою здобиччю, а улюбленою погодою став дощ, бо, як говорилося в якомусь болгарському фільмі про шпигунів.· «І дош змиває всі сліди».

Під час одного з нальотів на черговий підвал ми натрапили на два двадцятилітрові бутлі

з міцним домашнім яблучним вином. Моя дружба з алкоголем відновилася. Тепер вже грошей з продажу крадених речей нам не вистачало, і вечорами ми виходили до гуртожитків «бомбити» приїжджих студентів. Згодом почалися проблеми з міліцією. Один за одним мої товариші йшли на «зону», деякі перекинулися на наркотики, двоє померли від передозування. Зараз я мало що можу пригадати з того періоду мого життя, все було, наче у п'яному тумані. Просвітком була хіба що школа, де треба було хоч якось опановувати себе, щоб не потрапити в спецінтернат.

Розуміючи, що зі мною відбувається, мати зважилася на кардинальні дії. У їдальні, де вона працювала, обідав воєнком нашого району. За двісті рублів (двомісячна зарплата мами) він влаштував мені строковий призов до армії.

Прослуживши пів року, я «заробив» коротку відпустку. Нівроку «погулявши», у частину повернувся геть п'яний, що дуже обурило мого ротного. Як покарання - мене відправили в піхотний полк, але різними правдами-неправдами я опинився в ремонтній роті.

Мій військовий підрозділ кочегарів і заправників складався з двох солдатів: один, з казковим прізвищем Грім, виявився німцем із Казахстану, а другий - завжди веселий - євреєм з Бердичева. Службу в радянській армії вони «розуміли правильно», керуючись двома правилами - «солдат спить, служба йде» і «не напружуй життя, життя не напружить тебе». Служити з ними було легко і приємно. Настільки «приємно», що за два місяці до демобілізації я був госпіталізований із гострим алкогольним отруєнням.

У госпіталі мені довелося лежати в одній палаті з двома п'яничками-прапорщиками і двічі розжалуваним майором Іванченком. Оскільки я був наймолодшим, а робити було нічого, то, щоб не нудитися, вони проводили зі мною своєрідну терапію, розповідаючи про своє пропите життя. Ні важкі життєві обставини, ні втрата роботи, ні участь у бойових діях не завдали їм такого удару, як алкоголь. Мені набридало їх слухати, я хотів облишити цю компанію, але звучав грізний наказ офіцера:

- Сидіти, солдате! Слухай, що тебе чекає!

І в якусь мить я зрозумів, що не хочу повторити їхнє життя, не хочу такого майбутнього. Вони домоглися свого, ці прекрасні, але на свою біду, залежні від алкоголю люди. Упродовж п'яти наступних років моє життя з алкоголем не перетиналося.

З армійських спогадів мене вивів голос лікарняного сусіда:

- Перекур, Остапе?

- Можна...

Зі стогоном ми з дядьком Петром злізли з ліжок і, човгаючи тапочками по підлозі, рушили до сходового майданчика чорного ходу, де у нас була курилка. Смачно затягнувшись, до запаморочення, лялько Петро сказав:

- Остапе, можна тебе дещо запитати?

- Питай.

- Я ось старий вже, і випити люблю, а мене провідує то дружина, то дочки, то внуки. А до тебе, крім матері, ніхто і не приходить. Чому так?

- Нема в мене нікого, - відповів я, і відчув, як в мені народжується роздратування, - та й не твоє це діло...

Але потім чомусь додав:

- Пішла від мене дружина... І дочку забрала. Клубок підступив до горла:

- Ну все, накурився я. Іду в палату, посплю. Спати не хотілося. Заплющивши очі, думав, згадував...

Після армії життя налагодилося. Та й скандалів у сім'ї вже не було. Батько загинув у п'яній бійці в одному з барів міста. Не знаю, чи я шкодував за ним, чи радше за тим батьком, яким він міг стати для мене, але так і не став.

У мене була чудова робота в одному з НЛІ, заочне в Політехніці. Я одружився, а через рік у мене народилася донечка.

Зібравши сумку з продуктами для дружини в пологовому будинку, я вийшов на сходовий майданчик і наштовхнувся на друга Феню:

- Народження доньки треба обмити. Щоб щаслива була!

Феня витяг пляшку горілки.

- Ну добре, - погодився я, - але я тільки 50 грамів.

Повернулися додому, влаштували на кухні.

- За дочку!

- Нехай буде здорова і щаслива!

Випили. Потім ще. Горілка вдарила в голову, - далося взнаки, що організм вже встиг відвикнути від алкоголю. Стало добре і весело. Потім пили в якомусь барі, в скверику коло дитячого садка. Потім я відключився...

А далі все понеслось і закрутилося в п'яній катавасії. Звідки бралися гроші, я не знав, та й не цікавився. Алкоголь засумував за мною, а я - засумував за ним. І я кинувся в його обійми...

Мати зустріла мене в сльозах:

- Іди до неї, може, ще повернеться до тебе. Як ти міг так вчинити?

По дорозі до теші я двічі виходив з тролейбуса, що б «накотити» 100 грамів для хоробрости.

Двері відчинив тесть:

- Іди геть, облиш мою доньку в спокої. Та й немає її тут. Відправив до своєї мами. Іди, Остапе. Як же ти міг так вчинити?

Потім жорстким голосом додав:

- Якщо будеш її переслідувати, я вб'ю тебе! І гримнув дверми.

Я вийшов з під'їзду, пошукав очима найближчу крамницю. Купивши «чвертку», увійшов до пивного бару. Відпивши пів гальби пива, влив до неї горілки. Випив залпом і попрямував до виходу. Від випитого мене хитнуло, я штовхнув хлопця, розлив йому пиво. Хлопець відразу вдарив мене, я у відповідь схопив із сусіднього столика порожній келих з- під пива й кинув хлопцеві в брову. Бризнула кров... На мене накинулися його товариші.

Далі все було як у тумані. Отямився на якісь новобудові. Відчував фізичну біль, але це було нішо порівняно з почуттям страху, образи, ненависти, душевного болю, гніву і відчаю, що душили мене. Не в змозі витримати такого «букету», я кілька разів з силою різонув ножем, що був при мені, по венах лівої руки. Дивлячись, як стікає кров, я знепритомнів.

- Наступного разу захочеш «коцати» вени, бери глибше, - молодий хлопець, рясно поливши мені спиртом рани, бинтував їх. - А то побачив власну кров і звалився від страху непритомний.

- Випий, легше стане, - простягнув мені на третину заповнений спиртом солдатський кухоль літній чоловік. - А ти (до хлопця) не «приколюйся», якщо б ми його не знайшли, то так і сплив би кров'ю.

У вагончику сторожа було тісно і накурено. Крутилася голова. Спирт обпік горло, полегшало.

- Живий, - з сумом подумав я, і додав: «Спасибі, мужики!»

- Живи на здоров'я! А ніж я викину, проклятий він, якщо ти його проти себе направив.

- Та ніж тут ні причому, - спробував посміхнутися я.

Наступні місяці я якось намагався працювати і вчитися, але виходило щораз гірше й гірше. Пив щоденно, часом входячи в запої. Але «на плаву» тримався. Через пів року отримав лист від дружини, в якому вона писала, що прощає мені, що знайшла нову любов і вдруге не помилиться. Традиційно вже запитувала: «Як ти міг так вчинити?» Наприкінці листа просила нотаріяльно дати дозвіл на розлучення і підписати відмову від дитини. Ще через тиждень зі мною зв'язався адвокат її батька і просив зайти.

Адвокатом виявився літній єврей з розумним обличчям і виразними очима. Запросивши мене присісти, відкрив бар, дістав пляшку коньяку, шоколадку, два келихи. Мені налив повний, собі кілька крапель:

- Вибачте, я на роботі.

Я випив. Адвокат пригубив, налив мені ще.

- Що ж, підписуймо, - випивши другу чарку, сказав я.

Він розклав переді мною документи, показав, де підписати.

Потім сказавши: «Піду за нотаріусом», вийшов.

Я налив собі ще чарочку.

Повернувся адвокат з нотаріусом. Я знову щось тупо, бездумно підписував, не читаючи...

- Ну от і все, Остапе, - сказав адвокат, коли ми залишилися самі.

Взявши зі столу почату пляшку, я залпом випив її вміст з горлечка і рушив до виходу. Біля дверей, відчуваючи неймовірне приниження, оглянувся, очікуючи побачити на обличчі адвоката вираз огиди. Очі розумного літнього єврея висловлювали безмежне співчуття.

- До побачення, - промовив я.

- До побачення, Остапе, - відповів він.

От і все... Жити мені було не для кого, та і немає чого. І я запив на смерть...

З роботи мене звільнили, з інституту - теж. Ночував у підвалах на теплих трубах, на випивку гроші діставав, збираючи макулатуру, металобрухт і порожні пляшки. Тижнями не мився. Брудний і смердючий, иноді йшов додому, приймав душ, відсипався, а потім знову, під голосіння матері, впадав у запій. Три роки такого життя перетворили мене в повну руїну.

Під час одного з моїх нечастих візитів додому мною раптом оволоділо якесь дивне відчуття. Я побачив щурів. Вони були всюди. На підлозі, на столі, на ліжку, на стелі.... З «білою гарячкою» мене доправили до наркологічного відділення обласної психіятричної лікарні. Лежачи в реанімації, прив'язаний ременями до ліжка і відбиваючись від різних тварюк, шо, як здавалося, оточили мене, я раптом побачив перед собою істот з людськими обличчями, але був впевнений, що це не люди. Вони хапали мене за руки, ноги, кудись тягли, заходились жахливим сміхом, кричали: «Ти наш! Ти наш! Навіки наш...».

Через кілька днів, на моє ліжко присів Микитович, лікар-нарколог, шо мене лікував:

- На цій роботі я багато бачив, Остапе, але такого, що б ліжко із прив'язаною до нього лю диною стрибало на пів метра від підлоги, не бачив. Хоч і тримали тебе втрьох. Запитати у тебе хочу... Ти все кричав: «Я не ваш, я Божий». Чорти за тобою приходили?

Я кивнув.

- Як лікар тобі кажу: те що ти вижив, - це не медицина, це чудо. -1 задумливо додав: «Напевно, ти і справді Божий».

Місяців три зі страху я не пив. А потім знову увійшов у запій. Через кілька тижнів відчув сильний біль в цікавому місці. Мати викликала таксі й відвезла мене на прийом до проктолога.

Дядькові Петрові снилися жахіття. Зойкнувши, він розбудив мене. Дивлячись у темряву, я думав: «Що ж ти, бухло прокляте, зі мною зробило? Прикинувшись другом, під виглядом добра, ти увійшло в моє життя, знищивши моє дитинство. Ти вбило мого батька і покалічило мою матір. Ти забрало мою юність, з якої я майже нічого не пам'ятаю, позбавило мене родини, і я так і не побачив, як виглядає моя дитина. Я втратив роботу, навчання, ти перетворило мене в останнього покидька, а моє життя - на пекло».

Хотілося кричати і вити від душевного болю. Розпач стиснув груди, я простогнав: «Не можу так більше, допоможіть мені хто-небудь... Хоч хто-небудь допоможіть мені...».

І мій стогін був почутий...