Частина 2. ВИХІД

Date: 2015-10-07; view: 509.

У п'ятницю, перед Великоднем, нас з дядьком Петром виписали з лікарні. У суботу мати попросила мене піти до церкви посвятити паску. Відстоявши довгу чергу, я поцілував Христові рани на плащаниці. Вже в черзі почав молитися: «Господи, допоможи, Господи, поможи!». Повторюючи це благання, я вийшов на подвір'я церкви, втиснувся між двома бабусями, розкрив свою торбинку з паскою, крашанками і чимось ще. Людей було багато, стояв я майже в кінці півкола, що брало початок біля церкви. Вдалині заспівав дяк. Священик почав освячувати великодні кошики. Підійшовши до місця, де я стояв, отець занурив у відро зі свяченою водою кропило, і щедро покропив мене. Здавалося, сотні куль прошили моє тіло, судома пройшла крізь нього, і раптом я відчув у грудях неймовірну, невимовну радість. Ця радість була глибоко мирною, спокійною, і водночас - всеохопною. Схопивши свою торбину з паскою, я кинувся до церкви, упав на коліна:

- Дякую Тобі, Господи! Дякую! Я не буду пити, не буду! Ти допоможеш! Ти дав мені знак!

Додому я «летів», намагаючись не розплескати радости, що жила в моїх в грудях. Двері бару біля мого будинку була відкритими. Підбігаючи до прилавка, я закричав:

- 150 грамів, будь ласка! - І тут же, не встигнувши осушити вміст, - ще 100!

І раптом я усвідомив, що я зробив. Я пив! Незважаючи на те, що Бог дав мені знак, я пив...

«Бог зрадив мене», - подумав я з почуттям приречености, яке зайняло місце там, де ще кілька секунд тому була радість.

Наступний тиждень я провів на диван;, борючись із відчаєм, дивлячись в стелю, і, щоб хоч якось відволіктися, читаючи книжку. Ще тиждень пройшов в безуспішних пошуках роботи. У п'ятницю, втомившись від нескінченних відмов, я понуро брів додому. Біля тротуару зупинилася старенька «шістка».

- Остапе! Боже мій! Остап!

З машини посміхаючись, виглядав Олег, мій однокласник.

Помітивши на сорочці в Олега колорадку, я запитав:

- Ти що, священик?

- Так, - Олег посміхнувся, - вже сьоме покоління у нашій сім'ї.

Олег розповів про те, як в 1946 році заборонили Греко-Католицьку Церкву, як почалися

гоніння на її єпископів і священиків. Як жоден з єпископів не зрікся своєї віри і не зрадив своєї Церкви. Як десь у сибірських таборах загинув його дід-свяшеник, як заарештували і посадили до в'язниці його батька, також священика. Сам він після школи вступив до університету на філологію, а вечорами навчався у підпільній семінарії в будинку лісника за містом. Зараз він служив на парохії в районному центрі, 25 кілометрів від обласного міста.

- їдьмо зі мною, познайомлю з дружиною, дітьми. Потім відвезу додому. По дорозі й по говоримо. Адже стільки не бачилися, - запропонував Олег.

Я погодився.

- Як ти жив всі ці роки? - запитав він мене по дорозі.

Я коротко розповів.

- То ти думаєш, Бог тебе зрадив?

- Ну так, впевнений.

- А скільки ти не п'єш?

- Лва тижні, - я не розумів, до чого ці питання.

- Силою волі не п'єш?

- Та ні, потягу просто немає.

- Просто так потяг пропав? Був-був і зник. Так?

- О Боже! - Я нарешті щось починав розуміти, - о, Боже, прости!

Олег посміхався.

- Але ж правда! Дякую тобі, Олегу!

- Богові дякуй, Остапе. І надії на Нього не втрачай.

Дружиною Олега виявилася молода вродлива жінка.

- Стіл накритий, прошу до обіду, - запросила вона.

Під час обіду Олег згадував школу, однокласників, вчителів. Добру половину з них я не пам'ятав. У ті роки вони були мені глибоко байдужі. Я жив своїм, вуличним життям.

«Ось і ще одне, що вкрав у мене алкоголь - шкільні спогади», - із сумом подумав я.

- Остапе, у мене є для тебе робота, - Олег уважно глянув на мене. - Але робота дуже відповідальна.

- Говори, - це було те, що мені було просто необхідно.

- В одному монастирі потребують робітника. Монастир жіночий, дуже строгий. Молитва, піст, робота. Сестри-чернииі не можуть спілкуватися зі сторонніми, не мають права залишати територію монастиря. А в них сад, підсобне господарство, продукти треба їм доставити, ремонти різні робити. Черниць ти і бачити не будеш. Хіба шо в церкві. А роботу тобі буде давати мати-настоятелька. Вона єдина має право виходити з монастиря і спілкуватися зі світськими людьми.

Монастир був огороджений високою кам'яною стіною. Дещо нижча внутрішня стіна розділяла монастирські володіння на дві частини.

В одній з них містився храм, поруч з ним - двоповерхова будівля з внутрішнім подвір'ям, де жили черниці. У другій, більшій, частині, були сад, підсобне господарство, майстерні і гараж.

Настоятельці було років за сорок, вражали її ясні виразні очі.

- Добре, ви нам підходите. Працювати буде те в садку і на городі. Права у Вас є? Постачання теж увійде у ваші обов'язки. Якщо буде потреба зробити якусь роботу на тій території монастиря, де живуть сестри, то тільки в моїй присутності і за відсутности сестер.

Глянула на мене так, ніби в саме серце:

- Ми довіряємо рекомендації отця Олега, а отже, - довіряємо вам. Прийдіть у понеділок з паспортом, правами на водіння. Засвідчимо нотаріяльно на Вас доручення на монастирську «Таврію». Та й трудову книжку здасте. Адже стаж потрібен?

Стаж був потрібен, робота була потрібна, церква була потрібна, і тверезе довкілля, подалі від спокус, - теж.

Життя потекло розмірено й спокійно, а не уривчасто, як колись. Вранці, першою електричкою або монастирською машиною, я добирався до монастиря. Встигав до утрені, потім разом з усіма брав участь у Св. Літургії. Снідав, обідав і вечеряв на кухні, стіл для мене накривала настоятелька. Відразу після сніданку вона давала мені роботу на день. Увечері, відстоявши вечірню молитву, вечеряв і вирушав додому.

Але те, що відбувалося в мені всередині, в моїй душі й розумі, описати було неможливо ніякими словами. Сумніви, спокуси, вагання, злість, розгублення, і водночас - почуття провини... Часом вночі я вив і рвав зубами подушку, не в змозі опанувати муки совісти. Не знаючи, що зі мною відбувається, иноді я гадав, що божеволію. Але потім раптом усе відходило, і серце моє наповнювалося безмежним світлом, що виходило, в цьому я був упевнений, від Бога. І я розумів, що те, що відбувається зі мною, це процес очищення. Єдине, що мені залишалося, - довіритися Богові.

Якось настоятелька принесла мені почитати книгу «Історія однієї душі» св. Терези з Лізьє. Я був вражений вченням цієї дівчини, закоханої в Христа. Вона, святі Хуан де ля Крус і Св. Тереза з Авілю, Серафим Саровський і старець Силуан, Франциск і паломник з Ісусовою молитвою стали моїми путівниками крізь бруд моєї душі.

«Ти не божевільний, - ніби промовляли вони до мене. - Ти йдеш вузькою стежкою до Бога. Ми пройшли цей шлях, читай, що ми написали, і нічого не бійся».

«У тебе немає сил, але сила є в Бога. Ти тільки вір і довіряй», - говорили вони мені зі сторінок своїх книг.

«І навіть якщо побачиш душу свою в пеклі, не втрачай надії», - радив старець Силуан.

І я йшов уперед, тому що назад у пекло я не хотів.

Настав час Великого посту.

- Остапе, - обличчя матінки світилося радістю, - у нас починаються великопосні реколекції. І проводити їх буде чернець, який довгі роки прожив на самоті в горах Італії. Зараз він переїхав до нашої країни, буде жити в одному з монастирів недалеко звідси.

Настоятелька продовжила:

- Я б хотіла запросити тебе на ці реколекції. Вони будуть відбуватися в церкві. А від обов'язків на цей час ми тебе звільнимо.

У понеділок, доробивши невідкладну свою роботу, трохи запізнившись на початок реколекцій, я увійшов до церкви.

Чернець говорив про покаяння і Боже милосердя. Слова западали в моє серце і викликали сльози. Вони текли й текли, а перед моїм внутрішнім зором з'являлися і зникали люди, яких я у своєму житті образив, яким завдав зла. Піднявши заплакане обличчя і поглянувши на велике Розп'яття Христа за спиною отця Олександра, я знову простогнав, як колись на лікарняному ліжку:

«Я не хочу більше творити зло, Господи. Подаруй мені своє Милосердя, подаруй мені свою Любов».

...Сповідь моя тривала довго, сльози лилися і лилися. Отець Олександр терпляче слухав і молився.

Після моїх сліз, покаяння і сповіді моє життя змінилося. Зовні все залишалося, як раніше, але в серці я відчував глибокий мир. У ньому було ще багато бруду, завданого алкоголізмом і грішним життям. Але я весь час відчував силу, яка допомагала мені в моєму «невидимому бою». Lie був важкий, виснажливий бій, але в мене не було сумніву в тому, що я на правильній дорозі, що коли помилюся, то мій духовний наставник, отець Олександр, Святим Духом, поверне мене на шлях правди. І я працював над собою, виймаючи з темряви на світло свою гординю, все зло, що засіло в моїй душі, і даючи їх моєму Господеві, якого я вчився любити.

Цей день нічим не відрізнявся від инших днів за останні чотири роки, що я пропрацював в монастирі. Увечері, завершивши роботу, помолившись вечірню і «осідлавши» монастирську «Таврію», вирушив додому. Мама відчинила двері, незмінно тримаючи в руках вервичку.

- Все молишся?

- Та яка у мене молитва? - За ці чотири роки мама ожила, одужала, зникли страх і розпач з її очей. Світилися тепер вони світом і ніжністю. - Усе дякую Богові та Богородиці за нас з тобою.

Посиділи за чаєм, поговорили, розійшлися по кімнатах спати. Вночі, творячи Ісусову молитву,

я раптом відчув, що Бог звільнив мене від залежносте від алкоголю. Що подарував мені свободу. Я знав, що до кінця життя мені не можна буде навіть пригубити алкоголю, але це мене не бентежило. Я насолоджувався відчуттям свободи від рабства. Я так довго цього чекав!

Вранці, приїхавши на роботу, я дякував у церкві Богові за дар свободи. Після служби до мене підійшов отець Олег:

- Мені треба поговорити з тобою, Остапе. Ми вийшли в сад.

- Є можливість відкрити Реабілітаційний Центр для залежних від алкоголю. Я рекомендував тебе на цю працю. Ти багато пережив, багато що знаєш. Пройдеш навчання та стажування у Польщі. У них там такий центр працює вже 15 років.

Олег ще щось говорив, але я його не чув. Я слухав своє серце, яке переповнювалося радістю і вдячністю Богові, що вивів мене з пекла і «направив мої ноги на дороги миру».