Поняття й типологія політичних режимів

Тоталітаризм. Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в 30-40-х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів.

Насильство за тоталітарного режиму є одним із голов­них засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психоло­гію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.

Тоталітаризм — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним конт­ролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхід­ність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тота­літарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці єіндустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особ­ливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інфор­мації є необхідним моментом для існування тоталітариз­му взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та загальнолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілізаційних та особистісних цінностей. Критерієм тоталіта­ризму є поглинання державою сфери громадянського су­спільства, відсутність плюралізму.

Характерним для нього є харизматичний тип лідерст­ва з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутріпсихологічного ентузіазму, а також екстенсивне — за до­помогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерст­во за тоталітаризму має переважно індивідуалізований ха­рактер, причому навіть найближче оточення лідера знач­но дистанційоване від нього.

З тоталітаризмом пов'язаний султаністичний політичний режим, який характеризують наявність верховного правителя за відсутності розме­жування державної та приватної сфер; погляд представників влади на суспільство як на неподільну власність пра­вителя, члени родини якого здебільшого обіймають прові­дні посади в державному та економічному управлінні; особлива ідеологія (найчастіше названа за ім'ям правителя); неформальний характер усіх державних відносин; клановість; відсутність реальної судової влади.

У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:

— наявність загальнообов'язкової ідеології, яка дово­дить необхідність існування даного режиму;

— загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;

— ігнорування особистих цілей та інтересів заради за­гальних цілей режиму;

— жорстке переслідування будь-якого супротиву і на­віть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

— концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

— підпорядкування інформаційного простору полі­тичному лідерові чи партії.

Класичними тоталітарними державами були гітлерів­ська Німеччина та СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи: пе­ріод воєнного комунізму 1917—1921 рр. (тоталітарно-ав­торитарний тип політичного режиму); 1921—1929 рр. (авторитарний режим); 1929— 1956 рр. (тоталітарний ре­жим), 1956—1985 рр. (зникли ознаки класичного тоталі­таризму, але загалом режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за «горбачовської перебудови», коли впала «залізна завіса» ідеологічного монізму й закритості суспільства.

Авторитаризм — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Загальна риса всіх авторитар­них держав — сильна виконавча влада.

За авторитаризму в суспільстві мо­жуть існувати:

– інститути, притаманні демократії, але основними ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів ме­тоду адміністрування (за авторитаризму рідко застосовує­ться компроміс із найважливіших політичних проблем);

– концентрація влади в руках одного чи декількох держав­них органів;

– здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій; звуження сфери гласності та вибор­ності державних органів.

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторита­ризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства.

Найчастіше авторитаризм встанов­люється в країнах, які переходять від тоталітаризму до де­мократії.

Характерно, що за авторитаризму існує і грома­дянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регла­ментації зазнає переважно політична сфера.

За цього полі­тичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити ре­жимові свою особисту відданість і лояльність, то за авто­ритаризму відданість не обов'язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уні­фікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсут­ні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично зав­жди спотворюються. Авторитарними країнами були в різ­ні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

2. Сутнісні ознаки й проблеми утвердження демократичного політичного режиму

Поняття «демократія» багатогранне. Його використо­вують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки політичну спрямова­ність, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації.

Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн. Демократія — правління народу, обране народом, для народу.

Основними ознаками демократичного політичного ре­жиму є наявність конституції, яка закріплює повнова­ження органів влади й управління, механізм їх формування; визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них.

Для демокра­тії характерними є

– вільна діяльність політичних і гро­мадських організацій,

– обов'язкова виборність органів влади,

– розмежування державної сфери та сфери грома­дянського суспільства,

– економічний та політичний, ідео­логічний плюралізм (заборони торкаються лише анти-людських ідеологій).

За демократії політичні рішення завжди альтернатив­ні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними.

Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер.

Демо­кратичний режим характеризують високий рівень сус­пільного самоврядування, переважаючий консенсус у від­носинах між владою й суспільством.

Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму — визначати альтер­нативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті.

Сутнісними озна­ками демократії є електоральні (лат. — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства.

За демократії держава функ­ціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.