Поділ романо-германського права на публічне і приватне право

Date: 2014-03-21; view: 653.

Публічне і приватне право можна вважати наскрізними у правовому розвитку романо-германської сім’ї. Публічне і приватне право — це якісно різні галузі правового регулювання, два різні «юридичні континенти», дві різні «юридичні галактики»[48].

Питання про поділ права на приватне і публічне має більш ніж двохтисячолітню історію. Спочатку цей поділ виник як спосіб вивчення права. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що право вивчається у двох аспектах: публічному і приватному. Публічне право — це те, що стосується стану римської держави в цілому, приватне — те, що стосується інтересів окремих осіб. Отже, починаючи з часів Давнього Риму критерієм розмежування публічного і приватного права була відмінність інтересів, що регулюються нормами права.

Для публічного правапереважне значення маєсуспільно значимий (публічний) інтерес,тобто визнаний державою і забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, задоволення якого служить умовою і гарантією її існування та розвитку.

Критерієм визначенняприватного праваєприватний інтерес,що матеріалізується в інтересах окремих осіб, — в їх правовому і майновому становищі, а також в їхніх стосунках з іншими суб’єктами.

Схема розмежування публічного і приватного права

Слід наголосити, що поділ права на приватне і публічне виходить за галузеві межі: приватне і публічне право можна вважати супергалузями, які охоплюють (повністю чи частково) певні галузі права.

На процес поділу норм права на публічні і приватні значно впливають сформовані в тій чи іншій країні політичні та правові традиції, особливості правової культури тощо. Тому перелік галузей та інститутів, що зараховуються до публічного чи приватного права, є далеко не однаковим для різних країн романо-германської сім’ї.

Наприклад, у правовій системіФранціїконституційне, адміністративне, фінансове і міжнародне публічне право зазвичай належать до публічно-правових галузей. У той же час цивільне, комерційне, цивільне процесуальне, трудове, сільськогосподарське, лісове, транспортне, повітряне і міжнародне приватне право, право промислової та інтелектуальної власності, право соціального забезпечення, право, що регулює відносини у вугільній промисловості, розглядаються як приватно-правові галузі. Цікаво, що за французькою класифікацією кримінальне право є приватним, оскільки містить безліч положень, спрямованих на захист приватноправових інтересів і відносин.

У правовій системі Німеччини до категорії публічно-правових належать не тільки конституційне, адміністративне, фінансове (податкове) і міжнародне публічне право, але й кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право, право, що опосередковує процедуру банкрутства, церковне право і так зване єднальне право. Приватноправовими є цивільне, комерційне, торговельне, патентне і міжнародне приватне право, право компаній, право «переговорного інструментарію», право інтелектуальної власності. Деякі галузі (наприклад, трудове право) можуть розглядатися в одних відносинах як приватноправові, а в інших — як публічно-правові[49].

Історичною особливістю романо-германської сім’ї є принцип первинності приватного права. Останнє вважається визначальним у системі романо-германського праві; воно є більш розвиненим і досконалим, ніж публічне право. Саме на приватному праві традиційно робиться наголос в юридичних дослідженнях[50]. Проте сьогодні у романо-германській сім’ї спостерігається загальна тенденція посилення ролі публічного права за рахунок ослаблення приватного права, а також тенденція до «публіцизації» приватного права[51].

[1] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 29.

[2] Цит. за: Покровский И. А. История римского права. – СПб.: Летний сад, 1999. – С. 17.

[3] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 294–295.

[4] Гражданское и торговое право капиталистических государств / Отв. ред. Е. А. Васильев. – М.: Междунар. отношения, 1993. – С. 18.

[5] Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования: Пер. с англ. – М.: Изд-во МГУ: Инфра-М–Норма, 1998. – С. 79.

[6] Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – С. 197.

[7] Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут, 1999. – С. 51–52.

[8] Антология мировой правовой мысли: В 5 т. – Т. ІІ. Европа: V – XVII вв. – М.: Мысль, 1999. – С. 5.

[9] Детальніше про рецепцію римського права в середні віки — див. § 4 цього розділу.

[10] Детальніше про роль університетів — див. § 3 цього розділу.

[11] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 123.

[12] Аннерс Э. История европейского права: Пер. с швед. – М.: Наука, 1994. – С. 185.

[13] Детальніше про вплив канонічного права на формування романо-германського права — див. § 5 цього розділу.

[14] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 271.

[15] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 39.

[16] Аннерс Э. Вказ. праця. – С. 218.

[17] Оноре Т. Про право. Короткий вступ / Пер. з англ. – К.: Сфера, 1997. – С. 25.

[18] Аннерс Э. Вказ. праця. – С. 229.

[19] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 274.

[20] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 124.

[21] Уперше під цією назвою Звід Юстиніана був виданий у 1583 році французьким юристом Д. Готофредом. Назва дана за аналогією зі Зводом канонічного права (Corpus Juris Canonici).

[22] История политических и правовых учений. Средние века и возрождение / Отв. ред. В. С. Нерсесянц. – М.: Наука, 1986. – С. 55.

[23] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 127.

[24] Аннерс Э. Вказ. праця. – С. 161–162.

[25] Ця назва обумовлюється тим, що центр школи гуманістів знаходився у Франції.

[26] Цією назвою охоплюються прийоми словесного і фрагментарного аналізу, що використовувалися глосаторами та постглосаторами, які працювали переважно в Італії.

[27] Покровский И. А. История римского права. – С. 260.

[28] Тарановский Ф. В. Энциклопедия права. – 3-е изд. – СПб.: Лань, 2001. – С. 23.

[29] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 37–38.

[30] Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – С. 65.

[31] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 161–163.

[32] Покровский И. А. История римского права. – С. 245.

[33] Аннерс Э. Вказ. праця. – С. 132.

[34] Антология мировой правовой мысли: В 5-ти т. – Т. ІІ. Европа: V–XVII вв. – М.: Мысль, 1999. – С. 141.

[35] Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Рецепції приватного права: парадигма прогресу. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 1999. – С. 107.

[36] Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – С. 53.

[37] Покровский И. А. История римского права. – С. 265–272.

[38] Энгельс Ф. Введение к английскому изданию „Развития социализма от утопии к науке” // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т. 22. – С. 312.

[39] Зеккер Ф. Ю. Общие основы частного права // Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии / Пер. с нем. – М.: БЕК, 2001. – С. 15.

[40] Покровский И. А. История римского права. – С. 272.

[41] Григоріанська реформація — проголошення Папою Римським Григорієм VII в 1075 році політичного та юридичного верховенства папи над усією церквою та незалежності духівництва від світського контролю. У Диктатах (Dictatus Papae — лат. продиктоване папою) Папа сформулював, зокрема, такі переваги й повноваження своєї влади: Папа може носити знаки царської та королівської гідності; царі повинні цілувати Папі ноги; Папа може позбавляти влади імператорів; Папа може звільнювати християн від присягання навірність своїм правителям (тобто санкціонувати непокору світській владі); жодна особа не може судити Папу.

[42] Боротьба за інвеституру відбувалась у 1075–1122 роках і точилась навколо питання, хто призначає на духовні посади (наприклад, на єпископські кафедри) і надає символи сану — кільце та посох. Ця боротьба закінчується укладенням Вормського конкордату (1122), згідно з яким світська інвеститура була відокремлена від духовної: призначення на церковно-ієрархічні посади здійснюється Папою, а затвердження канонічно призначеного єпископа (абата) у васальному використанні церковних земель — світською владою (імператором, королями).

[43] Варьяс М. Ю. Краткий курс церковного права. – М.: МЗ–Пресс, 2001. – С. 70.

[44] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 215–216.

[45] Тарановский Ф. В. Вказ. праця. – С. 17.

[46] Антология мировой правовой мысли: В 5-ти т. – Т. ІІ. Европа: V – XVII вв. – М.: Мысль, 1999. – С. 141.

[47] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 166.

[48] Алексеев С. С. Вказ. праця. – С. 163.

[49] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 292–293.

[50] Хашматулла Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. – Одесса: Юрид. літ., 2002. – С. 81.

[51] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 293.