Історія курсу. Огляд джерел та літератури.

Date: 2014-03-22; view: 810.

Історія дослідження українського права. Українська історико-юридична наука пройшла тривалий шлях становлення та розвитку, від виокремлення в самостійну галузь інтелектуальної творчості до визнання вченим світом та окремого навчально-універсального курсу. Нажаль, донині відсутній єдиний академічний нарис історії самої науки ІДПУ. Окремі статті та розвідки належать М.Василенку, Л.Окиншевичу, Б.Бабію, І.Усенку. Є праці присвячені конкретним персоналіям, історика права – М.Владимирському - Буданову, М. Грушевському, М.Слабченку, М.Василенку, Л.Окиншевичу. Проте вони не дають цілісного уявлення про історичний шлях історії українського права. Наразі хоча б схематично, настільки це дозволяють рамки розділу вступної лекції, окреслимо основні етапи та головні здобутки національної науки українського права.

Перший етап – від Київської Русі до кінця XVIII століття, - можна охарактеризувати як літописний період, коли історичні та юридичні знання не виокремилися в самостійні науки і перебували на рівні переказів та збору документів.

Вперше проблему походження України і Русі поставлено на початку ХІІ ст.. автором літопису “Повість временних літ” ченцем київського Печерського монастиря Нестором. Він вчинив спробу відповісти на питання “откуда есть пошла земля Руськая”, яке призначення влади князя, яку він бачив в тому, щоб “володеть по праву”. Наприкінці XVII - початку XVIIІ ст. з’явилися так звані козацькі літописи, авторами яких стали вихованці Києво-Могилянської академії - Самовидець (Роман Ракушка-Романовський), Григорій Граб’янка, Самійло Величко. Їхні праці – це вже спроба переходу від літописання до історичної науки. Власне дослідження історії українського права розпочалося у XVIIІ столітті вченими-правознавцями і юристами-практиками Гетьманщини – І.Борозною, В.Степановичем, Ф. Чуйкевичем, О.Безбородьком, Ф. Давидовичем, котрі виступили авторами-упорядниками збірок українського права XVI – XVIIІ ст.. Означені автори поклали початок формуванню історико-юридичної науки.

Другий етап охоплює першу половину та середину ХІХ століття, коли виник живий інтерес до історії розвитку права кожної осібної нації викликаний творами засновників німецької історичної школи права. Але оскільки український народ не мав в ХІХ ст. своєї державності, його правове минуле вивчалося лише як матеріал, що входив складовою частиною до правового розвитку інших націй. Тривалий час ця історія розглядалася лише в рамках історії держави і права сусідніх країн, насамперед Литви, Польщі, Росії.

Зокрема в Російський імперії перші синтетичні історико-юридичні праці, були написані німцями з Дерптського (Тарту, Естонія) університету Ф.Рейнцем “опит истории российских государственных и гражданских законов” (М., 1836),Г.Реверсом “Древнейшее русское право в историческом его раскрытии” (СПб., 1835), а також А.Л. Щльоцером і Е.С. Тобіном. При цьому університети ще не мали спеціалізованих кафедр з історії права. Вони з’явилися лише у 1863 році, передбачені як кафедри історії російського права новим університетським статутом.

У середині ХІХ ст.. їхню працю продовжили російськи вчені К.Неволін, Б.Чичерін, К.Кавелін, М. Павлов-Сільванський (“Феодалізм в Росії”), київськи вчені І.Данилович (редактор-упорядник “Свода местных законов западных губерний”) та його учень М. Іванішев (видавець корпусу фундаментальних актів з історії права правобережній України та Волині).

Наприкінці ХІХ ст. незаперечними авторитетами в галузі історії російського права стали В.Г.Гергеєвич (“Історія руського права”, СПб, 1880; та “ Лекции и исследования по истории руського права”, СПб., 1883) та М.Ф. Владимирський-Буданов (“Обор истории руського права”. К., 1886, Т.1-2 , “Отношение между Литовським статутом и Уложением царя Алексія Михайловича”, “Очерки истории литовко-русского права”), лекційні курси яких вже містили і матеріали з історії держави і права України.

Третій етап пов'язаний з діяльністю у Києві так званої "школи історії західно-руського права" (кінець XIX - початок XX ст.), яку створили учні М. Іванішева М. Владимирський-Буданов та Ф. Леонтович - автор таких праць, як "Русская правда", "Литовский статут", "Спорные вопросы по истории русско-литовского права", "Источники русско-литовского права", "Очерки по истории русско-литовского права". До цієї наукової школи належали також М. Ясинський, М. Любавський, Г. Демченко, О. Малиновський, М. Максимейко, О. Шпаков, (учні М. Володимирського-Буданова) та Ф. Тарановський (учень Ф. Леонтовича). Заслуга цих вчених полягає у тому, що вони вперше порушили питання про існування окремого (хоч і як складової загальноросійського), західноруського, тобто українського і білоруського права, зі своїми специфічними особливостями. Це вже був крок до виокремлення історії держави і права України в окрсму науку.

Зокрема, М. Максимейко дійшов висновку, що литовсько-руська і московська системи права є "не послідовними стадіями розвитку руського права, а різними його типами". Він досить Ґрунтовно вивчив зміст і походження "Руської правди", Литовських статутів, державно-правове становище сеймів Литовсько-Руської держави до Люблінської унії1569 р. Його товариш по університету св. Володимира О. Малиновський присвятив Панам-Раді Великого князівства Литовського магістерську і докторську дисертації. Ф.Тарановський досліджував історію магдебурзького права в Україні. Особливою науковою цінністю і сьогодні відзначається його капітальна монографія "Огляд пам'яток магдебурзького права західноруських міст литовської епохи" (1897 p.).

Субсидіарною щодо історії національного права виступала академічна історія України, яка на той час теж лише виокремлювалася із так званої "общерусской" історії. Зокрема, велику працю щодо вивчення державного права минулого українських земель здійснили історики кінця XIX - початку XX ст. - Д. Багалій (магдебурзьке право), О. Левицький, Д. Міллер, О. Лазаревський, В. Мякотін, О. Кістяківський (держава і право доби Гетьманщини).

Четвертий етап (1904-1920 pp.) став реальним початком окремої науки історії держави і права України. У 1904 p. М. Грушевський висловив свою науково обґрунтовану тезу про окремий від великоросійського хід історичного розвитку кожного зі східнослов'янських народів, яка відкрила для дослідників можливість окремого вивчення історії українського права. Цими дослідженнями зайнялися видатні українські історики і правники, справжні засновники історії держави і права України - Д. Міллер, М. Василенко та М. Слабченко.

Дмитро Павлович Міллер (1862-1913) закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету і був учнем відомого українського історика, учня В. Антоновича – Д. Багалія. Тому, за словами М. Слабченка, „він сформувався в умовах старої школи малоросійських ,.істориків-юристів (типу Олександра Лазаревського), які були більше істориками, аніж істориками-юристами". Хоча сам Д. Міллер у власних працях все ж намагався застосувати історико-юридичний метод, надаючи преференції юридичним нормам та державним інституціям. Його основною працею вважається "Очерки из истории юридического быта старой Малороссии" (1895 p.), а взагалі науковець підготував також кілька статей та збірник документів юридичного змісту.

Микола Прокопович Василенко (1866-1935) закінчив історико-філологічний факультет Дерптського університету зі званням кандидата російської історії. Його дисертаційна праця "Критичний огляд літератури до історії земських соборів" написана під керівництвом відомого вченого О. Брікнера. Окрім фундаментальної праці "Очерки по истории Западной Руси и Украины (1569-1654 гг.)", йому належать численні статті та рецензії з історії українського права, а також публікації пам'яток права XVI-XIX ст.

Михайло Єлисейович Слабченко (1882-1952), одесит, єдиний з цієї трійки юрист, закінчив юридичний факультет Новоросійського університету (1910 p.), школу права в Сорбонні (Париж, 1911-1912 pp.) та Військово-Юридичну академію Генерального штабу (1917-1918 pp.). Його перу належать численні історико-юридичні праці, головними з яких є: „Малорусский полк в административном отношении", "Опыты по истории права Малороссии", "Центральные учреждения Украины XVII-XVTII вв.", "Судівництво на Україні в XVII-XVIII ст.", "Організація господарства України від Хмельниччини до світової війни" (в 4-хтомах), "Соціально-правова організація Січі Запорозької" та "Паланкова організація Вольностей Запорозьких". Плідна праця вченого була грубо і свавільно обірвана тоталітарним комуністичним режимом у 1930 р. – правника несправедливо засудили у справі так званої "Спілки визволення України" і до смерті вже не дозволили повернутися до наукової праці.

П'ятий етап (1920-1939 pp.). Справжній розквіт історія держави і права України як наука пережила у 1920-ті pp., коли у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН) діяло дві історико-правові установи - Комісія з вивчення звичаєвого права (голова А. Крістер) та Комісія з вивчення історії західноруського і українського права (перший голова - I. Каманін, а згодом - М. Василенко). її членами були О. Малиновський, М. Слабченко, М. Максимейко, I. Черкаський, С. Борисьонок, Л. Окиншевич, В. Гришко, О. Юрченко. Комісія випустила у світ низку дослідницьких праць, збірників матеріалів тощо. М. Слабченко, Л. Окиншевич, I. Черкаський, С. Борисьонок сконцентрувалися переважно на дослідженні історії держави і права періоду Київської Русі та часів козацько-гетьманських державних утворень XVII-XVIII ст.

Основний корпус досліджень цієї установи опубліковано у "Працях комісії для виучування історії західноруського та українського права" (8 випусків). У них, зокрема, надруковано фундаментальний двотомник Л. Окиншевича "Центральні установи України-Гетьманщини XVII-XVIII ст.": Т. 1. Генеральна Рада; Т. 2. Рада генеральної старшини. Окремо працювали також такі історики, як М. Горбань, Н. Мірза-Авакянц, В. Барвінський, дослідження яких містили суттєві історико-правові аспекти.

Оскільки у 20-ті роки XX ст. університети в радянській Україні було ліквідовано, то юристів готували спеціалізовані професійні інститути народного господарства, в яких викладався єдиний курс "Історія держави і права", тобто і зарубіжних країн, і України, і країн, які увійшли до складу СРСР. Лише наприкінці 30-х pp. розпочалася підготовка підручників кожного курсу окремо, але цей процес обірвала війна. А після розгону наукових установ ВУАН, історико-юридичні дослідження в УРСР були представлені виключно працями з історії Київської держави та з аналізу змісту і сутності "Руської правди" С. Юшкова.

Після 1920 р. та після Другої світової війни певний внесок до історії держави і права України зробили історики та правники, які жили в Галичині (територія другої Речі Посполитої) та в Празі (еміграційний центр української науки): Р. Лащенко, М. Чубатий, Л. Окиншевич (курс лекцій з історії права), С. Дністрянський, A. Яковлів (копні суди, магдебурзьке право, московсько-козацькі угоди), С. Шелухін, С. Наріжний (суди і кари на Запоріжжі), B. Старосольський, В. Заїкин, I. Крип'якевич (держава Б. Хмельницького), Я. Падох (судова система, цивільне та карне право козацько-гетьманської України).

Шостий етап (1945-1990 pp.) розпочався з відродження університетів, створення в їхньому складі кафедр історії держави і права (УРСР та зарубіжних країн), заснування та розвитку Сектору держави і права АН УРСР, який згодом реорганізовано в Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Академії наук України, з його відділом історико-юридичних досліджень.

Незважаючи на те, що в ці часи радянська влада не заохочувала історико-правові студії, особливо на українському матеріалі, окремі вчені здійснили фахові, високопрофесійні дослідження – це праці В. Мєсяця, В. Корецького, Б. Бабія, В. Дядиченка, I. Софронової, А. Рогожина, А. Ткача, П. Щербини, А. Пашука, К. Софроненко, А. Дубровіної, В. Кульчицького про державний устрій, судівництво та джерела права XIV-XX ст.

Варто назвати монографії К. Софроненко – "Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси" (1955 р.) та "Малороссийский приказ Русского государства во второй половине XVII - начале XVIII вв." (1960 p.); А. Ткача - "Общественный и государственный строй Украины периода народно-освободительной войны и воссоединение Украины с Россией" (1954 p.); В. Кульчицького – "Галицький сейм в системі колоніального апарата Австро-Угорщини" (1953 p.); В. Дядиченка – "Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст." (1959 p.). Значним був також внесок академіка I. Крип'якевича, який глибоко дослідив владу гетьмана та адміністративний устрій держави Б. Хмельницького, а також підготував історичний нарис про Галицько-Волинську державу.

У 1960-1970-х pp. теж з'явилася низка праць юристів та істориків, які спеціалізувалися у галузі історії держави і права: В. Мєсяца - "Історія кодифікацїї права на Україні в першій половині XVIII ст." (1964 p.); A. Ткача - "Нариси історїї держави і права Української РСР" (1964 p.), власне перший підручник з історії держави і права України, та "Історія кодифікації дореволюційного права України" (1968 p.); А. Пашука – "Суд і судочинство на лівобережній Україні в XVII-XVIII ст." (1967 p.); B. Кульчицького - "Державний лад і право Галичини (в II пол. XIX - на поч. XX ст.)" (1966 p.); П. Щербини - "Судова реформа 1864 р. на Правобережній Україні" (1974 р.) та "Судова система Правобережної України в кінці ХуіІІ-XIX ст." (1977 p.).

Сьомий етап (1991-2013 pp.). В сучасних умовах в Україні діє відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної Академії наук, який очолює I. Усенко, серед працівників - О. Мироненко, О. Кресів та ін., плідно працюють вчені кафедр історії держави і права юридичних факультетів Київського, Одеського та Львівського університетів, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого (Харків), Одеської національної юридичної академії, вищих навчальних закладів системи МВС у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Луганську, а також окремі дослідники - О. Ярмиш, М. Страхов, В. Гончаренко (Харків), Б. Тищик, М. Настюк, В. Кульчицький (Львів), О. Шевченко, В. Чехович, О. Копиленко (Київ), I. Грозовський (Запоріжжя) та ін., які роблять кожен свій внесок у дослідження історії українського права, розвиток державно-правових інститутів, вивчення національних державно-правових традицій. Серед них є й історики, і юристи за освітою.