Елітастична теорія держави В.Липинського. «Класократична» версія В.Липинський про загрози українській державності. Консервативні погляди В.Липинського.

Date: 2015-10-07; view: 826.

Наприкінці XIX-на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українській політичній думці пов'язують почасти з творчістю М. Драгоманова, а особливо - Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського.

На зламі століть у державно-правовій думці України в окрему течію виокремився консервативно-монархічний напрям, який, за визначенням Івана Лисяка-Рудницького, незважаючи на те, що був «...найслабший і найменше підтримуваний у масах...», але «...зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття».Більш помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав.

Фундатором цього напряму був історик і соціолог, виходець з польського шляхетного роду В'ячеслав (Вацлав) Липинський (1882-1931). Основні аспекти свого вчення він виклав у роботі «Листи до братів-хліборобів» та інших творах.

В'ячеслав Липинський належав до заможного польського шляхетського роду, що не заважає вважати його одним з найвідоміших українських консерватистів. Автор понад 200 наукових праць ("Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму" (1926), "Україна на переломі 1657-59" (1920), "Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті" (1920) та ін).

В´ячеслав Липинський, розробляючи теоретичні питання української державності, виходив з універсальної передумови — права кожної нації на самовизначення і власну державність.«Український народ хоче і має право бути народом вільним, — говориться в «Нарисі програми Української демократичної хліборобської партії». — Він дорівнює всім іншим культурним народам світу і має повне право сам за себе своєю волею вирішувати свою долю». Не може загинути у безволі народ, що творив велику Київську Русь, яка відродилася в Козацькій Україні. Липинський вважає: державність — чинник самозбереження нації,її активної участі в Європі, міжнародному житті.

У ранній період творчості український історик і публіцист (1908—1919 р.) відстоював демократичний шлях відродження української державності та її республіканський лад.У тім же «Нарисі» (1917 р.) відзначається, «що тільки українська демократія може стати твердою опорою української національно-державної ідеї», що вона буде домагатися «проголошення Української Демократичної Республіки». Відродити державність, вважав Липинський, можна лише тоді, коли в суспільстві є сили, класи, які кревно зацікавлені в цьому. «Україна — край хліборобів і українська держава мусить стати державою хліборобів». Підтримка найбільш численного класу — селянства він вважав головною умовою успіху державності, а хліборобів — головним носієм її ідеї:«політична власть на Україні повинна належати в першій мірі представникам українського селянства». Не зігноровані права і громадян неукраїнської національності, «котрі повинні буги забезпечені українськими державними законами».

Відповідно до цих уподобань В. Липинський в Нарисі програми Української демократичної хліборобської партії (1917) виклав суспільний ідеал — проект Української Демократичної Республіки, в якій найвища державна влада «у всіх справах внутрішніх і міжнародних» реалізується законодавчим (Сеймом) та виконавчим (Генеральним Секретаріатом (Радою Міністрів) органами. За цим проектом Законодавчі Збори повинні обиратись на 4 роки шляхом «рівного, вселюдного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням по пропорційній системі».

Главою Української Демократичної Республіки є президент, що також обирається на 4 роки, якому надано право представляти державу, а також в законодавчому порядку визначені його «правно-державні функції».

Водночас у проекті йдеться про запровадження таких демократичних інститутів, як законодавча ініціатива та референдум, юридичне гарантування і забезпечення «прав всіх горожан (незайманість особи, волю друку, слова, спілок, страйків тощо) і національно-культурних прав національних колективів».

Законодавче повинен бути визначений порядок пропорційного представництва «національних колективів» у владних органах, запроваджене широке місцеве самоврядування і культурно-національна автономія.

Аспекти правової державності були викладені й в інших положеннях програми. Передбачалось, зокрема, що «громадянські права і обов'язки мусять бути рівні для всіх. Все державне законодавство, суд і вся державна адміністрація мусять спиратися на суто демократичні підстави і мати на меті добро всієї людності України, без ніяких привілеїв для поодиноких станів, класів, полу і віри». Для забезпечення функції захисту суверенітету держава повинна мати побудовані на демократичних засадах сильну армію і флот, характер діяльності яких слід наблизити до «типу всенародної міліції».

Водночас у проекті державного устрою майбутньої держави В. Липинський значну увагу приділяв питанням свободи віри, зазначаючи, що «перше місце мусить належати церкві православній, яка повинна бути автокефальна, незалежна від всяких чужесторонніх політичних впливів і від держави в своїм внутрішнім ладу». На таких же засадах повинні діяти в Україні греко-католицька і римо-католицька церкви. Матеріальний стан священиків повинен забезпечуватись державою.

Поміж основних завдань держави мислитель виділяв також розвиток освіти і культури, створення системи навчальних закладів для селян-хліборобів.

В. Липинський вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії.Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова:

"Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".

В. Липинський вважав, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917- 1920 рр., він був розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва.

Однак жовтневий 1917 р. переворот більшовиків у Петрограді, агресія радянських військ проти УНР, нездатність Центральної Ради і її уряду вирішити назрілі соціально-економічні проблеми поклали кінець демократичним програмам. УДХП приводить до влади гетьмана П. Скоропадського, на якого Липинський покладав надії як на національного лідера. Політичні реалії вплинули і на його програму державних перетворень.